Тема 7. Формування загальноосвітнього та кваліфікаційного рівня трудового потенціалу
Якісні зміни праці в ринкових умовах та вимоги до якості трудового потенціалу.
Завдання управління з формування загальноосвітнього та професійного рівня трудового потенціалу.
Конкурентоспроможність робочої сили та чинники, що її визначають.
Освіта як важливий фактор соціально-економічного розвитку держави. Зміст, принципи та структура загальної та професійної освіти в Україні.
Суть та значення професійної орієнтації.
6. Організація підготовки та підвищення кваліфікації кадрів.
7. Прогнозування професійно-кваліфікаційного попиту на робочу силу та перепідготовка кадрів.
Література: 2, 5, 9, 11, 16, 27, 38, 43, 47, 49, 50, 51, 55, 60.
Якісні зміни праці у ринкових умовах та вимоги до якості трудового потенціалу.
Якість робочої сили – це сукупність людських характеристик, що виявляються в процесі праці й включають кваліфікацію та особисті якості працівника та стан здоров’я, розумові здібності, здатність адаптуватися, гнучкість, мoбільність, мотивованість, інноваційність, професійну придатність, моральність тощо.
Високий рівень розвитку сучасних технологій веде до витіснення з процесу виробництва низькокваліфікованих працівників та носіїв застарілих професій, викликає необхідність найму адаптованого до вимог сучасних технологій персоналу, який досить гнучко реагує на професійні зміни. Залежно від глибини та динаміки кон’юнктурних змін, що відбуваються на ринку праці у професійно-кваліфікаційному складі трудового потенціалу, можна виділити шість основних класифікаційних груп:
висококваліфіковані професіонали зайняті в прогресивних галузях економіки, характер праці яких відрізняється високою якістю отриманої освіти та відповідністю рівня їх знань, потребам сучасних технологій, зі стабільними гарантіями зайнятості та високим рівнем оплати їх праці;
представники масових професій міжгалузевого застосування, зайняті в традиційних галузях економіки, попит на які залишається відносно стабільним через існування необхідності забезпечення безперервності виробничого процесу в цих галузях і праця яких, в основному, оплачується відповідно до рівня їхньої кваліфікації;
кваліфіковані робітники, зайняті в прогресивних галузях економіки, попит на працю яких визначається високим динамізмом розвитку цих галузей і доходи яких залежать від діапазону коливань економічної кон’юнктури;
представники традиційних професій, зміст роботи яких пов’язаний безпосередньо з виконанням функцій з обслуговування технологічних процесів, попит на працю цієї категорії зайнятих варіюється залежно від змін потреб економіки, і рівень оплати їхньої праці стабільно невисокий;
представники низки традиційних професій, потреба в яких скорочується в міру здійснення процесу, структурної перебудови економіки і рівень доходів яких, відповідно має тенденцію до зниження;
представники низькокваліфікованих, непрестижних професій, які працюють у традиційних галузях економіки, попит на працю яких стабільно знижується.
У ринкових умовах відбувається трансформація моделі працівника і якість трудового потенціалу визначається насамперед кваліфікацією. Кваліфікація працівників – це рівень професійної придатності, що забезпечується сукупною наявністю у працівників загальноосвітніх і спеціальних знань, умінь, здібностей, досвіду та трудових навичок, необхідних для виконання робіт певної складності за відповідною професією чи спеціальністю. Кваліфікація працівника тісно пов’язана з характером та змістом праці, з її складністю і різноманітністю. Рівень кваліфікації трудового потенціалу з організацією та мотивацією праці стає вирішальною ланкою в підвищенні конкурентоспроможності. Ці три складові – мотивація, організація, кваліфікація – пов’язані і взаємодоповнюють один одну.
Якісна структура трудового потенціалу – це показник, який залежить від освітнього рівня населення, ступеня охоплення його вищою і середньою освітою, характеру і масштабу підготовки кадрів, забезпечення видів економічної діяльності кваліфікованих робітників і фахівців.
Поряд зі зрушеннями в кваліфікаційній структурі відбуваються зміни у змісті кваліфікації. Основними рисами кваліфікації стають багатопрофільність, високий рівень загальної і технічної культури, динамізм. В умовах конкуренції, значного вивільнення працівників кваліфікаційний рівень має весь час зростати. Висока кваліфікація стає найважливішим знаряддям конкуренції. Якісні, змістовні ознаки роботи посідають важливе місце у структурі цінностей робітника. Забезпечення динамізму постійного зростання кваліфікації можливі за умови навчання протягом усієї професійної кар’єри в системі освіти.
Завдання управління з формування загальноосвітнього та професійного рівня трудового потенціалу
Виділяють такі завдання з формування загальноосвітнього та професійного рівня трудового потенціалу:
визначення напрямків розвитку професійної освіти з метою задоволення потреб народного господарства у працівниках певної професії та кваліфікації, що відповідають вимогам структурних змін в економіці та технічному рівню виробництва;
організація підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації навної робочої сили у зв’язку з її перерозподілом між галузями, регіонами та підприємствами;
підготовка працівників за новими перспективними професіями;
розроблення державних навчальних стандартів, збереження якості професійної освіти, що відповідає вимогам розвитку економіки;
надання всім громадянам однакових можливостей у виборі й отриманні професії;
сприяння трудовій активності населення, розвитку підприємництва і різних форм самозайнятості;
виховання працівників нового типу, конкурентоспроможних на ринку праці.
Конкурентоспроможність робочої сили та чинники, що її визначають.
Рівень конкурентоспроможності робочої сили визначається як ступінь можливостей працівника витримати конкуренцію з боку реальних або потенційних претендентів на його робоче місце або претендувати самому на інше, престижніше.
Виділяють три підходи до трактування конкурентоспроможності робочої сили:
загальнотеоретичний підхід;
ототожнення даної категорії з якістю робочої сили;
кон’юнктурний підхід.
Згідно з загальнотеоретичним підходом, конкурентоспроможність робочої сили визначають як обов’язковий атрибут товарно-грошового виробництва, що зводиться до змагання у досягненні успіхів на будь-якому рівні і в будь-якому секторі суспільно-економічного життя, до постійної здатності носія робочої сили протистояти негативним ринковим тенденціям.
Найпоширенішим підходом у трактуванні конкурентоспроможності робочої сили є ототожнення даної категорії з якістю робочої сили.
Конкурентоспроможність – це „сукупність якісних і вартісних характеристик специфічного товару „робоча сила”, що забезпечують задоволення конкретних потреб роботодавців, у тому числі державних підприємств, у працівниках певної кваліфікації”. Розмежувати категорії „якість робочої сили” та конкурентоспроможність робочої сили можна за допомогою кон’юнктурного підходу. За умов ринкових відносин для працевлаштування населення важливим є не лише якісні характеристики їх робочої сили „самі по собі”, а тільки за обставини їх відповідності кон’юнктурі ринку праці. Показником конкурентоспроможності є результативність праці на певному робочому місці. Від рівня конкурентоспроможності працівників залежить специфіка його трудової поведінки, рівень реалізації та розвитку особистісного трудового потенціалу. З позицій працівника цей показник визначає стійкість його становища на виробництві. З позицій підприємства він визначає перспективи успішної та стійкої фінансово-економічної діяльності. Розглядаючи соціально-економічну сутність конкурентоспроможності робочої сили, виділяють три головні групи її чинників:
загальнооб’єктивні чинники, що визначають рівень соціально-економічного стану суспільства, ступінь розвитку продуктивних сил країни та окремих її регіонів, статевовіковий склад населення, кількісний і якісний склад ресурсів праці, розвиток інфраструктури ринку праці та ін.
чинники, що характеризують соціально-демографічний статус і загальний фізичний стан особи працівника: стать, вік, сімейний стан, фізичне здоров’я, місце проживання, забезпеченість житлом, наявність особистого автотранспорту;
чинники, що характеризують соціально-психологічні якості особи: життєво-цільові установки, її схильності та звички, ступінь політичної зрілості, релігійність, комунікабельність, рівень інтелекту, самодісципліна, знання іноземних мов.
В умовах структурно-технологічної перебудови економіки та відповідних змін в управлінні трудовим потенціалом найбільш конкурентоспроможною є робоча сила, що має професійну мобільність.
Освіта як важливий фактор соціально-економічного розвитку держави. Зміст, принципи та структура загальної та професійної освіти в Україні.
Освіта – це цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення громадянином встановлення державою освітньо-кваліфікаційних рівнів.
Соціально-економічне значення освіти полягає в її троїстій цінності: державній, суспільній та особистісній. Освіта стає основним засобом розвитку гуманітарної сутності людини, формування її як провідної продуктивної сили. Освіта виконує водночас соціальну та економічну функції. Соціальна функція полягає в соціальному захисті населення від безробіття шляхом надання освітніх послуг, що підвищують його конкурентність на ринку праці. За виконанням економічної функції освіта виступає як інститут для задоволення потреб галузей економіки в кадрах певної професійно-кваліфікаційної спрямованості.
Право на освіту гарантується Конституцією України, Законом України „Про освіту” та іншими нормативними актами України.
Відповідно до Конституції в Україні обов’язковою є загальна середня освіта. Професійна освіта є бажаною та необхідною і здійснюється на базі повної загальної середньої освіти, а також на базі освіти в обсязі основної та спеціальної школи.
В Україні встановлена єдина структура системи освіти, що включає: дошкільне виховання; загальну середню освіту; позашкільне навчання і виконання; професійну освіту; докторантуру; підвищення кваліфікації; перепідготовку кадрів; самоосвіту.
Професійними навчально-виховними закладами є: професійно-технічне училище; професійні училища, навчально-виховні заклади.
Вищими навчальними закладами є: технікум (училище), коледжі (1-2 рівня), інститут, консерваторія, академія, університет (3-4 рівня) та інші. Вищі навчальні заклади здійснюють свою діяльність за державними замовленнями та договорами.
Освітні програми поділяють на:
загальноосвітні (основні та додаткові);
професійні (основні та додаткові).
Мета загальноосвітніх програм – формування загальної культури особи, її адаптація до життя в суспільстві, створення основи до свідомого вибору й освоєння професійних освітніх програм.
У зв’язку з наявністю відповідних освітніх програм в Україні виділяють такі освітні рівні:
- початкова загальна освіта;
- базова загальна освіта;
- повна загальна середня освіта;
- професійно-технічна освіта;
- неповна вища освіта;
- базова вища освіта;
- повна вища освіта.
До загальноосвітніх навчальних закладів належать школи, ліцеї, гімназії, коледжі, санаторні школи, спеціальні школи, а також школи соціальної реабілітації.
Вищу професійну освіту одержують у вищих навчальних закладах (університетах, академіях, інститутах), де готуються спеціалісти відповідного рівня (бакалавр, дипломований спеціаліст, магістр).
Відповідно до статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації. Випускникам вищих навчальних закладів присвоюються кваліфікація з вищою освітою певного професійного спрямування або спеціальності, яка відповідно до обсягу державної освіти визначається такими рівнями:
молодший спеціаліст – забезпечують технікуми, училища, інші навчальні заклади еквівалентного рівня (перший рівень акредитації);
бакалавр – забезпечують коледжі, інститути, інші навчальні заклади еквівалентного рівня (другий рівень акредитації);
спеціаліст і магістр – забезпечують інститути, академії, університети, консерваторії, інші навчальні заклади еквівалентного рівня (третій рівень акредитації).
Згідно з Законом України “Про освіту” підготовка кваліфікаційних кадрів здійснюється за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:
Кваліфікований робітник – освітньо-кваліфікаційний рівень робітника, який на основі повної або базової загальної середньої освіти здобув спеціальні вміння та знання, має вдповідний досвід їх застосування для вирішення професійних завдань у певній галузі народного господарства.
Молодший спеціаліст – кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі повної або базової загальної середньої освіти здобув загально-культурну підготовку, спеціальні вміння та знання, має певний досвід їх застосування для вирішення типових професійних завдань (реалізується вищими навчальними закладами І-ІІ рівнів акредетації).
Бакалавр – освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі повної загальної середньої освіти здобув поглиблену загальнокультурну підготовку, фундаментальні та професійно-орієнтовані вміння та знання щодо узагальненого об’єкта праці і здатен вирішувати типові професійні завдання, передбачені для відповідних посад, у певній галузі народного господарства реалізується в навчальних закладах ІІ-IV рівнях акредитації).
Спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі кваліфікації бакалавра здобув спеціальні вміння та знання, має певний досвід їх застосування для вирішення складних професійних завдань, передбачених для відповідних посад, у певній галузі народного господарства (реалізується в вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредетації).
Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі кваліфікації бакалавра або спеціаліста здобув поглиблені знання інформаційного характеру, має певний досвід їх застосування та продукування нових знань для вирішення проблемних професійних завдань у певній галузі народного господарства.
Згідно з Указом Президента України від 23.01.1996 р. “Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалистів та працевлаштування випускників навчальних закладів” навчальні заклади України здійснюють підготовку спеціалістів для державного та недержавного секторів народного господарства.
В умовах переходу до ринкових відносин зростає роль вищої освіти, що потребує реформування галузі й приведення її відповідно до світових стандартів. Окрему увагу необхідно приділити процесам інтеграції освіти в Європі. Болонський процес – це процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни в них освітніх програм і потрібниї інституційних перетворень у вищих навчальних закладах. Його метою є створення до 2010 р. європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підвищення конкурентоспроможності європейської вищої школи.
Болонський процес – це процес розпізнавання однієї освітньої системи іншою в європейському просторі. Модернізація системи вищої освіти в Україні (Закон „Про вищу освіту” та низка нормативних актів Міністерства освіти і науки) має деякі спільні ознаки з болонським процесом (уведення ступеневої системи освіти), але за більшістю напрямів не відповідає йому. Це пов’язано з тим, що вихідні концепції такої модернізації не були зорієнтовані на інтегрування національної системи освіти у європейський простір. Вони більшою мірою мали „внутрішній” характер і зводилися переважно до „прилаштування” системи вищої освіти до нових внутрішніх реалій. На сучасному етапі концепцію реформування вищої освіти слід докорінно переглянути і створити програму послідовного її зближення з європейським освітнім і науковим простором.
Суть та значення професійної орієнтації.
Профорієнтація – це сукупність способів допомоги людині правильно зробити свій професіональний вибір, обрати професію, яка б найкраще задовольняла її потреби, відповідала б здібностям, психофізіологічним можливостям.
Розвитком НТП відбувається відмирання одних професій і поява інших, формуються робітничі професії широкого профілю, відбувається їх поєднання. Щорічно з'являється більше 500 нових професій, причому природне відмирання старих професій проходить повільніше, ніж виникають нові.
Профорієнтація має економічне і соціальне значення.
Економічне значення полягає в економії коштів на професійну підготовку, зменшення плинності кадрів, покращення якості робочої сили.
Соціальне значення полягає в задоволенні потреб молодих людей в одержанні професії, яка відповідає бажанням і здібностям.
Правову основу здійснення системи професійної орієнтації складають: Кодекс законів про працю, Закони України „Про зайнятість населення”, „Про освіту”, „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, „Про охорону праці”, Основи законодавства України про охорону здоров’я, Постанова Кабінету Міністрів від 27.01.1994 р. „Про концепцію державної системи професійної орієнтації населення”.
Об’єктом профорієнтаційної діяльності є зайняте та незайняте населення, зокрема, молодь як особлива соціально-демографічна група, вивільнені працівники та особи з обмеженою працездатністю.
В Концепції державної системи професійної орієнтації населення зазначено, що професійна орієнтація проводиться за напрямами, наведеними на рисунку 5.
Професійна інформація охоплює систему засобів накопичення та збереження даних про зміст і перспективи сучасних професій, а також вимоги, що висуваються до особистості, яка бажає оволодіти цими професіями.
Професійна консультація – науково обгрунтована система взаємодії психолога-консультанта й особистості, охочої обрати або змінити професію, що здійснюється на основі вивчення індивідуально-психологічних характеристик, професійних зацікавлень, нахилів, тощо.
Професійний відбір – це визначення міри професійної придатності людини до праці за конкретною професією. Основними науково-методичними засобами, що використовуються у професійному відборі, є професіографія і професійна діагностіка.
Професійна адаптація є системою заходів, покликаних сприяти пристосуванню особистості до психологічних та організаційно-технічних особливостей професійної діяльності на виробництві, успішному професійному становленню працівника. Весь процес адаптації, за оцінкою спеціалістів, триває близько трьох років.
Управління профорієнтацією здійснюється на державному, регіональному та місцевому рівнях:
а) на державному рівні профорієнтацією займається Міністерство освіти, Міністерство праці і соціальної політики, галузеві міністерства та відомства, Державна служба зайнятості (ДСЗ);
б) на регіональному та місцевому рівнях – при ДСЗ організована система профорієнтації (центри профорієнтації).
Професійна
орієнтація
Адаптація
Професійна
переорієнтація
Професійна
інформація
Виробнича
Професійна
інформація
Професійна
консультація
Професіний
добір
Соціально-
психологічна
Професійна
консультація
Професійний
добір
Рис. 5. Взаємозв’язок та види професійної орієнтації