5.11. Соціальна робота з молоддю. Напрямки державної молодіжної політики в Україні Вставить из проон
Поняття "молодь" досить різнопланово трактується в багатьох галузях науки - філософії, соціології, політології, педагогіці, психології тощо. Його узагальнений варіант, запропонований в енциклопедичних виданнях, визначає молодь у цілому як окрему соціально-демографічну групу, яка вирізняється за сукупністю вікових характеристик, особливостей соціального становища та обумовлених тим і іншим соціально-психологічних якостей, що визначаються суспільним ладом, культурою, закономірностями соціалізації, вихованням в умовах певного суспільства. Сучасні вікові межі молоді від 14-16 до 25-30 років.
Закон "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" визначає молодь як групу населення віком від 14 до 28 років. Таке тлумачення є найбільш поширеним, часто вживаним у вітчизняній науковій та спеціальній літературі.
За даними Держкомстату України станом на 1 січня 2007 р. юнаки і дівчата віком від 14 до 35 років становлять 14млн 840 тис. осіб. 70% молоді мешкає у містах, 30% - у селах. Близько двох мільйонів молодих сімей, з них близько 600 тисяч мешкають у сільській місцевості. Молодь - це третина економічної активності населення.
За даними вчених, приблизно з 14 років молода особа починає усвідомлювати власні соціальні права, місце в суспільстві, своє призначення. До 18 років практично завершується формування основних психофізичних особливостей людини, а до 24 припиняються процеси росту людського організму і формується соціальний статус особи, що передбачає, наприклад, в умовах України здобуття до цього віку освіти і певного фаху, проходження обов'язкової військової служби і набуття певного трудового і життєвого досвіду.
Життя молодої людини поділяється на кілька періодів, зокрема деякі вчені вирізняють три основні [Перепелиця].
Перший - це так званий період пошуку, коли молода людина визначає, ким бути, якою бути, яку професію, спеціальність обрати, де реалізувати свої здібності.
Протягом другого періоду молода людина інтегрується в суспільство. Йдеться про початок трудової біографії юнаків та дівчат у будь-якій сфері - на виробництві, у науці, культурі тощо.
У третій період розпочинаються інтенсивна творча праця молодої людини, завершується її соціалізація та становлення (коли здебільшого обрано фах, здобуто освіту, набуто професійних навичок, створено сім'ю, є власне житло).
Отже, слід наголосити, що молодь як специфічна соціально-демографічна група суспільства визначається не лише за віковими критеріями, а й за місцем, котре вона посідає в соціальній структурі суспільства, за особливостями соціального становлення та розвитку.
Зазначене у сукупності, з одного боку, відрізняє молодь від інших вікових соціальних груп суспільства, а з іншого - дає їй змогу об'єктивно посісти своєрідне місце і бути задіяною в усіх сферах життєдіяльності конкретного суспільства.
Аналіз літературних джерел, в яких розглядаються проблеми молоді, дозволяє стверджувати, що соціальні проблеми молоді проявляються надзвичайно гостро, і найважливішими з них, на вирішення яких мають перш за все сконцентруватися зусилля державної молодіжної політики, є:
створення умов для вирішення проблем матеріального забезпечення молоді та їхніх родин;
проблеми працевлаштування;
доступність отримання якісної освіти;
здоров'я і можливості його збереження та поліпшення;
проблеми забезпечення житлом;
проблеми підліткової та молодіжної злочинності та інших антисоціальних проявів;
проблеми виховання молоді, зокрема патріотичного [Перепелиця].
В Україні державна молодіжна політика з перших років незалежності стала одним з найважливіших, пріоритетних і специфічних напрямів діяльності держави. Підвалини цієї політики було закладено прийняттям Верховною Радою України Декларації „Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні" (15 грудня 1992 р.) та Закону України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" (5 лютого 1993 р.).
Виокремлення молодіжної політики у специфічний напрям державної політики є притаманним не лише для української держави. За даними ООН на початку нинішнього століття у 155 країнах, або у 82% країн, які є членами цієї організації, було розроблено національну міжсекторальну молодіжну політику.
В Україні реалізовується низка загальнодержавних програм, положення яких спрямовані на вирішення соціальних проблем молоді, сприяння її соціальному розвитку. Це, зокрема:
Програма підготовки та залучення молоді до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, створення умов для її професійного зростання;
Державна програма „Репродуктивне здоров'я нації" на період до 2015 року;
Державна програма підтримки сім'ї на період до 2010 року;
Національна програма забезпечення молоді житлом на 2003-2012 роки;
Національна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки;
Програма реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003-2010 роки;
Державна програма розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки;
Комплексна програма профілактики правопорушень на 2007-2009 роки та ін.
Коротко охарактеризуємо Декларацію про загальні засади державної молодіжної політики в Україні (прийнятою у 1992 році зі змінами і доповненнями 1999 року).
Державна молодіжна політика - це системна діяльність держави у відносинах з особистістю, молоддю, молодіжним рухом, що здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України.
Державна молодіжна політика поширюється на громадян України віком від 14 до 28 років незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять і здійснюється через органи державної виконавчої влади, установи, соціальні інститути та об'єднання молодих громадян.
Головними завданнями державної молодіжної політики є:
вивчення становища молоді, створення необхідних умов для зміцнення правових та матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян, діяльності молодіжних організацій для повноцінного соціального становлення та розвитку молоді;
допомога молодим людям у реалізації й самореалізації їх творчих можливостей та ініціатив, широке залучення юнаків і дівчат до активної участі у національно-культурному відродженні українського народу, формуванні його свідомості, розвитку традицій та національно-етнічних особливостей;
залучення молоді до активної участі в економічному розвитку України;
надання державою кожній молодій людині соціальних послуг по навчанню, вихованню, духовному і фізичному розвитку, професійній підготовці;
координація зусиль усіх організацій та соціальних інститутів, що працюють з молоддю.
Головними принципами державної молодіжної політики є:
повага до поглядів молоді та її переконань;
надання права і залучення молоді до безпосередньої участі у формуванні й реалізації політики та програм, що стосуються суспільства взагалі і молоді зокрема;
правовий та соціальний захист молодих громадян, перш за все осіб, які не досягли 18 років, з метою створення необхідних стартових можливостей для їх повноцінного соціального становлення та розвитку;
сприяння ініціативі та активності молоді в усіх сферах життєдіяльності суспільства.
Серед напрямів державної молодіжної політики Україні виділяють:
розвиток і захист інтелектуального потенціалу молоді, поліпшення умов і створення гарантій для здобуття молоддю освіти, спеціальної професійної підготовки та перепідготовки;
забезпечення зайнятості молоді, її правового захисту урахуванням економічних інтересів, професійних і соціальних можливостей суспільства;
створення умов для оволодіння духовними і культурними цінностями українського народу та для безпосередньої участі молодих людей у їх відродженні і розвитку, в охороні відтворенні навколишнього природного середовища;
формування у молоді почуття національної гордості, патріотизму, готовності захищати суверенітет України;
охорона здоров'я молоді, формування у неї глибокої потреби духовному і фізичному розвитку, вжиття інших заходів, які забезпечували здоровий генофонд народу України. Державна молодіжна політика в Україні щодо освіти, соціально-політичної, економічної галузей, розвитку духовного, культурного, фізичного потенціалу молоді та функціонування молодіжних організацій визначається законодавством України.
Державна молодіжна політика в Україні є пріоритетним і специфічним напрямом діяльності держави і здійснюється: в інтересах молодої людини, суспільства, держави; з урахуванням можливостей України, її економічного, соціального, історичного, культурного розвитку і світового досвіду державної підтримки молоді.
Реалізація зазначених програм та напрямів дала певні позитивні результати. Проте все ще існує багато проблем, пов'язаних, передусім, з достатньо низьким рівнем економічної та громадської активності молоді відчуженням її від суспільних та державних справ. Так, попри зростання кількості громадських організацій залишається доволі низькою участь молоді у їх діяльності. Зростає її незатребуваність та соціальний песимізм. За результатами соціологічних досліджень 71% молодих людей 18-28 років і 78% 29-35 років не відчувають себе господарями власної держави; 64% і 68% - незадоволені своїм соціальним статусом; 55% і 63% відповідно, - не бачать своєї соціальної перспективи зараз в Україні [Проект концепції]. Отже, розвиток державної молодіжної політики, реалізація програм соціальної роботи з молоддю є важливою складовою соціальної сфери держави.
5.12. Люди похилого віку як клієнти соціальної роботи. Форми та методи соціальної роботи з людьми похилого віку
Згідно з класифікацією Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я, особи у віці від 60 до 74 років відносяться до категорії людей похилого віку, від 75 до 89 років – старих, а 90 років і старші – довгожителів.
На практиці людьми похилого віку в Україні вважаються люди, що досягли 55 – 60 років (строку виходу на пенсію згідно Закону України “Про пенсійне забезпечення“). Саме ця група населення становить одну з найчисленніших категорій, що потребують соціального захисту та допомоги, а отже, є основною групою клієнтів, з якими працюють в нашій країні соціальні працівники.
Основні положення старості та старіння вивчає наука - геронтологія (від грецького "герон" - стара людина, "логос" - наука). Сучасна геронтологія вивчає механізми та причини старіння від молекулярного і клітинного рівня до організму в цілому.
Основними складовими геронтології є: геріатрія, геронтогігієна, геронтопсихологія, соціальна геронтологія.
Геріатрія (від грецького „герон” – стара людина, „ятро” - лікую) – це розділ клінічної медицини, що вивчає особливості розвитку та перебігу захворювань у людей похилого та старечого віку, а також розробляє їх лікування та попередження.
Геронтогігієна (від грецького „гігієна” - здоровий) – це галузь медицини, що вивчає причини передчасного старіння в залежності від соціальних умов, від способу життя, виявляє найбільш доцільну організацію праці людей старших вікових груп, їх харчування, рухову активність, попередження хвороб, раціональних форм соціальної та медичної допомоги
Геронтопсихологія розвивається на стику геронтології та вікової психології і використовує загально-психологічні засоби та методи для вивчення особливостей психіки і поведінки осіб похилого і старечого віку, проблем працездатності і життєвого влаштування; досліджує якості, що виникають внаслідок змін характеру, а також особливості поведінки людей похилого та старечого віку [Тартачник Г.С.].
Останнім часом активного розвитку набуває відносно нова галузь – соціальна геронтологія. Ця наука досліджує соціальні та соціально-психологічні аспекти старості. Адже важливою соціальною проблемою сьогодення є старіння людей, що значною мірою залежить від суспільно-економічного розвитку держави. Проблема старіння є предметом спеціального розгляду міжнародних організацій і агентств ООН з початку 80-х років ХХ століття. Це пов’язано, великою мірою, із загальною демографічною тенденцією збільшення кількості людей похилого віку, що отримала назву „посивіння планети”.
Рис. 4. Фактори старіння
Біологічними ознаками процесу старіння є зниження маси мозку, зменшення кількості сірої речовини в ньому, її пом’якшення; відкладання шлаків, солей; зменшення еластичності судин, зростання навантаження на серце. І, як наслідок, знижується рівень активності людини, зменшується її розумова і фізична працездатність, зменшується швидкість нервових процесів та виникають зміни в організмі, що викликають такі хвороби: атеросклероз, злоякісні пухлини, хвороби серця, цукровий діабет, гіпертонічна хвороба, захворювання щитовидної залози, остеохондроз, остеопороз та багато інших.
Крім біологічних, у житті старої людини відбуваються серйозні соціальні зміни, які зачіпають усі сфери життя: виробничу, сімейну, громадську, особистісну. А це призводить до виникнення проблем, які особа похилого віку має навчитись долати.
До соціальних проблем літньої людини відносять: зниження працездатності, припинення виробничої діяльності, вихід на пенсію; погіршення матеріальних умов життя, і, у зв’язку з цим, обмеження і нестатки; втрата попереднього статусу, зміна положення і ролі престарілого в сім’ї; втрата близьких членів родини, самотність, самоізоляція; зміна положення в суспільстві і престижності особистості; проблема вільного часу, організація раціонального дозвілля.
В залежності від індивідуальних особливостей і конкретних життєвих обставин люди по-різному долають труднощі, пов’язані з наближенням старості. Тому дослідники виділяють декілька типів старіння за способом діяльності.
Активна старість. Людина свідомо сприймає “філософію” старіння, займає небайдужу, активну позицію, її життя досить насичене подіями та вчинками. В межах даного типу старості виділяють такі різновиди.
Творча старість – настає тоді, коли люди йдуть на заслужений відпочинок, і, відійшовши від професійної діяльності, продовжують брати участь у суспільному житті, вихованні молоді, займаються посильною працею. Тобто вони живуть повнокровним життям, не відчуваючи будь-якої неповноцінності.
Соціальна пристосованість – цей тип відрізняється гарною соціальною і психологічною адаптацією. Але енергія цих пенсіонерів спрямована головним чином на влаштування власного життя – матеріальне благополуччя, відпочинок, розваги і самоосвіта тобто на те, на що раніше їм бракувало часу.
Сімейна старість – тип, в якому переважають жінки. Люди знаходять головне застосування своїх сил в родині. Оскільки домашня робота невичерпна, їм ніколи нудьгувати. Проте, задоволеність життям у них буває нижче, ніж у представників попередніх двох типів.
Зміцнення здоров’я – до цього типу відносяться люди, сенсом життя яких стала турбота про зміцнення власного здоров’я, що не тільки стимулює достатньо різноманітні форми активності, але й дає певне моральне задоволення. Однак, ці люди часто схильні перебільшувати значення своїх справжніх і фіктивних хвороб. Вони також можуть характеризуватися підвищеною тривожністю.
Зміна соціального положення та статусу, відхід від стереотипу трудової діяльності, що складалася роками, збільшення кількості вільного часу створюють у людей похилого віку певні нові психологічні стани, котрі можуть концентруватися навколо погіршання здоров'я, немічності, самотності, низького рівня соціальної захищеності, невпевненості у завтрашньому дні тощо. У зв'язку з цим, у деяких літніх людей різко спадає життєва активність, з'являється стан психічного пригнічення. У таких випадках говорять про пасивні типи старості.
Агресивний тип – сюди можуть бути віднесені буркотливі престарілі, незадоволені станом оточуючого світу. Вони часто критикують всіх і все, окрім самих себе, усіх навчають і тероризують навколишніх нескінченими претензіями
Зневірений тип – це люди, які самотні і сумні, зневірені в собі і у власному житті. Іноді вони звинувачують себе за дійсні та фіктивні втрачені можливості, не здатні позбутися сумних спогадів про життєві помилки, що робить їх глибоко нещасними [Введення].
На жаль, така пасивна старість зумовлює небажані зміни особистості людини, а, отже, і негативні прояви у буденному житті. Знаходячись у безпосередній близькості до своїх онуків чи дітей, інших людей, що сутикаються з ними, вони створюють у домі, в побуті, громадських місцях осередки соціальної напруги.
Екологічний аспект (від грецького “ойкос” – “житло”) розглядає людину як представника живого світу, що займає певне місце в організації життя. У даному розумінні житлом для людини може вважатися її дім, селище, місто, земля, космос. Зміни у будь-якій із цих “екологічних ніш”, призводить до необхідності пристосуватись, налагоджувати новий ритм життя. І якщо це стосується людини у похилому віці, то це – додаткові труднощі, проблеми, на подолання яких потрібні зусилля.
Екологічними факторами старіння є: забрудненість навколишнього середовища (кислотні дощі; надмірне використання хімічних речовин; озонова “дірка”; забрудненість водоймищ, а, отже, проблема чистоти води; радіоактивне забруднення, в тому числі і внаслідок Чорнобильської катастрофи та ін); втрата звичного геополя - місця, де проживала людина все своє життя (переїзд старої людини в місто із села, чи навпаки; виїзд у іншу країну чи регіон; перехід до будинку-інтернату та ін); порушення екології особистості (втрата близьких людей, переживання смерті рідних, друзів; порушення взаємозв’язків з оточуючими внаслідок якихось захворювань (глухота, сліпота тощо); очікування смерті, страх перед нею) [Тартачник].
Проте, спілкування з природою, активна трудова діяльність, заняття улюбленою справою є важливими стимулами збереження бадьорості, натхнення, заспокоєння нервової системи, а, отже, і збереження здоров’я у людей похилого віку та престарілих. Відомо, що пізній вік характеризується не тільки процесами інволюції, але і еволюційними пристосувальними змінами. В особистісному плані це пов'язано з появою комплексу процесів адаптації, відновлення, спрямованих на вповільнення старіння. Ось чому необхідно проводити агітаційно-пояснювальну роботу за здоровий, активний спосіб життя.
Серед основних форм соціальної роботи з людьми похилого віку виділяють:
Матеріальна допомога, яка включає пенсії та допомоги.
Натуральна підтримка у вигляді продуктів харчування, палива, медикаментів, засобів гігієни тощо.
Покращення соціальних умов, соціальне обслуговування вдома та в стаціонарних установах.
Психолого-соціальна підтримка у вигляді консультацій різного характеру, організації культурного дозвілля тощо.
У вирішенні багатьох проблем людей похилого віку першочергове значення набуває вдосконалення системи медико-соціальної реабілітації та соціальної допомоги.
Соціальна реабілітація – це комплекс соціально-економічних, медичних, юридичних, професійних та інших заходів, спрямованих на забезпечення необхідних умов існування та залучення означених груп до повноправного життя в суспільстві.
Соціальна допомога – це сукупність заходів по забезпеченню законодавчо встановлених державою соціальних гарантій, що надаються з урахуванням потреб населення, у соціальному захисті.
Поряд із наданням традиційних форм соціального забезпечення, зокрема, грошових виплат (пенсій, допомог); забезпечення медикаментами, продуктами харчування, одягом, санітарно-гігієнічними засобами, тощо; послуг та пільг; стаціонарних та нестаціонарних видів обслуговування, важливе значення надається новим формам соціальної допомоги означеній категорії населення. Ця допомога носить, як правило, характер періодичних та одноразових доплат до пенсій та допомог, натуральних видач, а також додаткових послуг з метою надання адресної, диференційованої соціальної підтримки престарілим, ліквідації та нейтралізації критичних життєвих ситуацій, що викликані несприятливими соціально-економічними умовами.
До особистості та професійної компетентності соціального працівника, що працює з людьми похилого віку висуваються специфічні вимоги. Нижче розглядаються основні навички, вміння і тактика поведінки соціального працівника з людьми похилого віку.
До основних навичок індивідуальної роботи з клієнтами похилого віку можна віднести: вміння дієво спілкуватись з людьми похилого віку; вміння з розумінням та цілеспрямовано вислухати літню людину; вміння створювати і розвивати добрі відносини; вміння встановлювати довірливі стосунки з підопічними; вміння обговорювати гострі проблеми в позитивному емоційному настрої, підтримувати цей настрій; вміння активізувати зусилля підопічних для вирішення власних проблем.
Навички представництва та посередництва включають: вміння налагоджувати контакти з різними підприємствами, закладами, установами, організаціями, тощо, надають послуги літнім людям; вміння представляти інтереси клієнтів при вирішенні питань пов'язаних із замовленням чи зверненням підопічного.
Важливими є також навички діловодства, що передбачають вміння вести особові справи людей похилого віку, оформляти звітність, вести ділове листування тощо.
В аспекті сучасних реформ системи соціального захисту важливого значення набувають навички оцінювання потреб людей похилого віку. Зокрема, це вміння аналізувати матеріально-побутовий стан підопічного з метою його поліпшення в установленому законодавством порядку; вміння оцінювати фізіологічні, психологічні та соціальні потреби клієнтів на індивідуальному, груповому, регіональному рівнях; вміння оцінювати власну діяльність по наданню допомоги клієнту, і, в разі потреби, активізувати її, чи залучати додаткові ресурси.
До навичок активної профілактичної роботи можна віднести вміння займати активну життєву позицію у справі виявлення одиноких людей похилого віку, які потребують допомоги і проживають на території району.
Нарешті, необхідним є володіння безпосередньо навичками обслуговування, зокрема, йдеться про вміння надавати соціально-побутові, соціально-психологічні, соціально-правові, соціально-медичні та інші види послуг відповідно до посадової інструкції та договору, укладеного між соціальною установою та клієнтом.
З людьми похилого віку необхідна особлива тактика поведінки усіх працівників системи соціального захисту населення, і в тому числі, соціальних працівників.
Усі події, що відбуваються сьогодні в нашій країні (побудова ринкових відносин, переоцінка морально-духовних цінностей, економічні, матеріальні проблеми, тощо) часто спричиняють дезадаптивні механізми функціонування особистості, що на рівні конкретної людини виявляються у стресах, депресіях, невпевненості у завтрашньому дні, почуттях соціальної ізольованості, непотрібності, розчарування. Люди похилого віку шукають захисту, підтримки, допомоги.
Таку допомогу повинні надавати соціальні працівники, які, враховуючи знання про вікові зміни старих людей, можуть заспокоїти і підтримати їх. Причому, процес спілкування з підопічними повинен сприяти уникненню конфлікту чи запобіганню його виникнення, зниженню напруженості, сприяти соціальній реабілітації та адаптації людини до умов існування [Введення].
При спілкуванні з літніми людьми завжди треба звертатись по імені та по батькові.
Перш ніж почати спілкування, потрібно продемонструвати свою готовність до сприйняття даної людини посмішкою, привітним виразом обличчя. Під час розмови уважно слухайте і підтверджуйте те, що Ви зрозуміли співбесідника. Для літніх людей це має особливе значення. Якщо щось незрозуміло, краще перепитати.
Потрібно навчитись розуміти інтереси і проблеми людей похилого віку. І, навіть, якщо Ви не в змозі допомогти людині, то, принаймні, поспівчувайте їй, знайдіть слова підтримки. Будьте уважні до слів підопічного. Не проявляйте свою нетерплячість.
Проте, потрібно вміти тактовно зупинити співбесідника, якщо Ви хочете висловити свою незгоду чи не маєте часу, щоб вислухати його до кінця.
Соціальному працівнику можна користуватися такими загальноприйнятими правилами:
перш ніж самому заговорити, дайте змогу співбесіднику повністю висловити свою думку;
проявляйте зацікавленість до співбесідника;
якщо отриманої інформації для Вас недостатньо, попросіть повторити чи роз'яснити те, що не зовсім зрозуміло;
не загострюйте уваги на мовних особливостях співбесідника [Тартачник].