§ 3. Фактори реалізації права

Реалізація права - явище складне. Воно включає велику кількість формальних (офіційних) і неформальних зв'язків і відносин. Різні ланки правозастосовної підсистеми, посадові особи зобов'язані дотримуватися вимог закону й водночас суб'єктивно оцінювати стан правопорядку, виробляти свої позиції з питань застосування закону, висловлювати думки й впливати на думки інших осіб, приймати рішення з конкретних справ, змінювати поточну практику, виступати з пропозиціями щодо удосконалення законодавства тощо. Весь цей складний механізм матеріально-правових, процесуальних, організаційних, технічних, психологічних та інших зв'язків і відносин утворює правозастосовну діяльність, досконалість якої є однією з важливих умов ефективності дії норми.

Завдання соціології правореалізації у зв'язку з цим полягає в тому, щоб установити ці фактори, визначити ступінь їхнього впливу на правозастосовну та іншу діяльність, що реалізує право.

Проаналізуємо механізм реалізації (застосування) права докладніше. В узагальненій формі він може бути поданий як здійснення в певній правовій формі інтересів, потреб, відносин суб'єкта правозастосування в ході досягнення цілей, передбачених законодавцем.

Вихідними елементами правореалізації є два феномени: юридична норма та соціальна ситуація, до якої вона безпосередньо належить. Зрозуміло, що не виникає питання про правореалізацію, якщо норма існує, але немає самого факту, який дістає юридичне значення (наприклад, кримінальний кодекс не діє, доки не вчинено злочин). Але одна ситуація без обрання відповідної правової норми породити правозастосовну активність також не може.

Наявність же двох компонентів - норми й соціальної ситуації - складає ланцюжок організаційних (якщо йдеться про установу) і психологічних (якщо діють посадова особа чи громадянин) подій:

оцінка ситуації, аналіз норми, зіставлення розпоряджень норми з інтересами та мотивами суб'єкта, прогнозування наслідків застосування (і незастосування) норми, нарешті, прийняття рішення. У ході розвитку цього ланцюжка подій і діють зазначені соціальні фактори: особливості ситуації, інтереси, мотиви, характерні риси особистості суб'єкта, прогнозовані соціальні наслідки тощо.

Усі елементи (ланки) розглянутого ланцюжка можуть значно модифікуватися залежно від дуже багатьох обставин. У тому плані, що нас цікавить, вкажемо лише на два з них.

Перший - юридичний різновид норми. Якщо дотримуватися відомого тричленного розподілу, то очевидна специфіка соціального механізму їх дії буде в тому, чиї інтереси дістануть відображення: громадянина, державного органу, соціальної групи, суспільства в цілому. Звідси можливі колізії при правозастосуванні і, як наслідок, розбіжність засобів, що використовує держава для ефективної дії цих норм: стимулювання, правове забезпечення, примус, погроза покаранням, застосування його тощо.

Другий - потреба в проміжних актах права правозастосовного характеру. При цьому, з одного боку, забезпечується повніша й надійніша реалізація вихідної юридичної норми (принаймні така ідеальна мета правозастосовних проміжних дій), а з іншого - виникають різні перешкоди у виконанні вимог норми (в усякому разі, така правозастосовна практика).

Не можна не враховувати також особливостей різних галузей права. Соціологія правореалізації, як і будь-якого іншого соціального процесу, цілком конкретна: в цій галузі знань вивчають не теоретичну модель усіх уявних подій, а реальну життєву практику. А вона різна: чи йдеться, наприклад, про застосування Закону про державне підприємство (об'єднання), чи законодавства про охорону природи, цивільного чи кримінального законодавства, чи норм матеріального або процесуального права.

Вихідний пункт реалізації права - наявність норми, розрахованої на застосування певної ситуації для досягнення соціальних цілей. При цьому не можна не розрізняти мету, яку переслідуюють держава і суспільство при конструюванні цієї правової норми, та мету, якої прагне досягти суб'єкт (громадянин, організація, посадова особа). Обидві ці мети збігаються лише в ідеальному випадку. Ступінь досягнення під час реалізації норми тих цілей, що були поставлені при її створенні, є показником ефективності дії норми. Свого часу було висунуто положення, що «поняття ефективності правових норм може визначатися як співвідношення між фактичним результатом їх дії і соціальними цілями, для досягнення яких ці норми було прийнято». Це конструктивне положення.

Чи сприяє реалізація зазначених норм досягненню цих цілей? Адже не можна вважати інтереси конкретної особистості чимось другорядним і, тим більше, припускати їхній повний збіг із загальнодержавними інтересами. Вони можуть не збігатися і навіть суперечити одне одному, якщо, наприклад, суб'єкт вступає в конфлікт із законом.

Так чи інакше, якщо вивчати ступінь досягнення цілей норми, поставлених законодавцем, то стає очевидним, що він визначається багатьма факторами, які іноді важко виділити, а ще важче - визначити міру їхнього впливу на кінцевий результат.

Для класифікації умов ефективності дії права велике значення має використання системного підходу. Правові норми слід розглядати як частину (елемент) складної соціальної системи, що містить не лише правову надбудову в цілому (в тому числі й правові установи, правосвідомість і т. ін.), а й суспільні відносини неправового характеру, культуру, ідеологію, державні установи, громадські організації тощо. Кожен елемент соціальної системи, що має те чи інше значення для нормального функціонування права, в цьому сенсі може бути витлумачений як певна умова ефективності права. Однак зрозуміло, що ступінь значимості кожного елементу нерівноцінний: серед них може бути важливіший і менш важливий щодо певної історичної обставини та змісту конкретної правової норми, умов її застосування і реалізації.

Останніми роками намітилося два основних підходи до класифікації факторів, що впливають на ефективність норм, відповідно до визначення умов їхньої ефективності.

Один підхід пов'язано з виділенням у зовнішньому середовищі, в якому діє право, основних об'єктивних і суб'єктивних властивостей, явищ і процесів, у взаємодії з якими правова норма впливає на поведінку громадян і різних соціальних груп.

Йдеться, наприклад, про такі групи умов ефективності правових норм: а) макросоціальні умови (реальні можливості суспільства, стан суспільної свідомості й т. ін.); б) умови, пов'язані з функціонуванням політичної і правової системи; в) мікросоціальні умови (малі групи, трудові колективи та ін.); г) особистісні умови суб'єкта, який реалізує право.

Є й інша основа класифікації умов ефективності дії правової норми. У цьому випадку їх поділяють відповідно до елементів механізму дії права. З цього погляду умови ефективності дії норми будуть належати, по-перше, до самої норми, по-друге, до діяльності правозастосовних органів і їх посадових осіб; по-третє, до особливостей правосвідомості та поведінки громадян, які дотримуються чи порушують вимоги правової норми.

У середині 80-х pp. група співробітників Інституту держави і права (Москва) під керівництвом професора О. М. Васильєва провела соціологічні дослідження процесу застосування норм різних галузей системи права (державного, цивільного, господарського, екологічного й ін.). Дослідники вивчали реальний шлях від норми (закону, указу) до кінцевого результату - фактичної поведінки суб'єкта, заради якого було прийнято цю норму.

Шлях цей виявився тривалим і складним. Стало очевидним, що в середньому від видання норми до перших фактів її застосування в кінцевій ланці (громадянином, організацією, посадовою особою) проходить близько року. Цей час витрачають на те, щоб довести первинну норму до відома суб'єктів правозастосування, на прийняття актів, що конкретизують переважно відомчі інструкції, на видання актів виконавчого характеру (судові рішення, розпорядження органів влади й управління тощо.)

Автори дослідження сформулювали низку загальних умов ефективності правозастосовного процесу. До них належать якість вихідної норми, наявність потрібних ресурсів для її застосування (матеріальних, кадрових, організаційних), оптимальність юридичного механізму застосування норми, що передбачає відповідальність за невиконання норми. .