Переділ німецьких колоній

Колонії Німеччини (Камерун, Того, Танганьїка, Південно-Західна Африка, Ціндао, Нова Гвінея, Соломонові острови тощо) перейшли під опіку держав-переможниць (Британії, Франції, Японії,Південної Африки).

Переділ німецьких колоній був здійснений таким чином. В Африці Танганьїка стала підмандатною територією Великобританії, район Руанда-Урунді — підмандатною територією Бельгії, «Трикутник Кіонг» (Південно-Східна Африка) був переданий Португалії (названі території раніше складали Німецьку Східну Африку), Великобританія і Франція розділили Того й Камерун; ПАС отримав мандат на Південно-Західну Африку. У Тихому океані як підмандатні території до Японії відійшли острови, що належали Німеччині північніше екватора, до Австралійського Союзу — Німецька Нова Гвінея, доНової Зеландії — острови Західне Самоа.^[15][16]

Німеччина за Версальським мирним договором відмовлялася від всіх концесій і привілеїв в Китаї, від прав консульської юрисдикції і від всякої власності в Сіамі, від усіх договорів і угод зЛіберією, визнавала протекторат Франції над Марокко та Великобританії над Єгиптом. Права Німеччини щодо Цзяочжоу і всієї Шаньдунської провінції Китаю відходили до Японії (внаслідок цього Версальський договір не був підписаний Китаєм). А також Ліга Націй хоті забрати собі і поділити частиру Радянскої Росії.

За Сен-Жерменським договором:

• Відень визнавав незалежність Югославії, Чехословаччини, а також усі мирні договори з центральними державами, кордони Болгарії, Греції, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини і Югославії;

• Австрія зобов'язувалася виконувати будь-які ухвали держав-переможниць щодо її колишніх володінь, приналежність яких не була визначена у договорі (це стосувалося, у першу чергу,Галичини, яку невдовзі остаточно приєднали до Польщі);

• У погодженні з постановами Версальського мирного договору Сен-Жерменський мирний договір зобов'язував Австрію відмовитись від прав у Марокко, Єгипті, Сіамі та Китаї;

• Австрія визнавала незалежність територій, які раніше входили в Російську імперію, і відміну Берестейського договору, а також право Росії на репарації з Австрії;

• Договір забороняв аншлюс, тобто приєднання Австрії до Німеччини або іншої держави;

• Воєнні статті договору встановлювали чисельність австрійських збройних сил у 30 тисяч чоловік, їй заборонялось мати військово-морський флот і військову авіацію;

• Австрія зобов'язувалась передати переможцям у рахунок репарацій весь торговельний і риболовецький флот;

• Сен-Жерменський мирний договір включав у себе статут Ліги Націй, Міжнародного бюро праці.

Договір створив ряд нових територіальних проблем та посилив незадоволення держав, які зазнали поразки у Першій світовій війні 1914-1918. Підписання договору без участі більшовицької Росії (кваліфікувала договір як реакційний та імперіалістичний) згодом дало можливість комуністичному режиму СРСР приєднатися до антиверсальських акцій нацистської Німеччини і навіть вступити з нею в безпосередню змову проти народів Східної Європи.

За Нейїським договором від Болгарії до Королівства сербів, хорватів і словенців відійшли 4 райони загальною площею 2566 км² з містами Цариброд,Босилеград і Струмиця.

Підтверджувався кордон з Румунією, встановлений Бухарестським мирним договором 1913, за яким Південна Добруджа залишилася за Румунією.

Болгарія була позбавлена Західної Фракії (8,5 тис. км²) і з нею виходу в Егейське море. Західна Фракія переходила у розпорядження Великобританії,Італії, Франції, США та Японії, які зобов'язалися (ст. 48) «гарантувати свободу економічного виходу Болгарії до Егейського моря». Це зобов'язання було порушене передачею Західної Фракії Греції в 1920 р.

Болгарія зобов'язалася виплатити репарації в 2,25 млрд. золотих франків. Її господарство та фінанси були поставлені під контроль Міжсоюзної комісії з представників Великобританії, Франції та Італії. Військові статті договору обмежували види озброєння та чисельність армії (до 20 тис.), чисельність поліції і жандармерії Болгарії.

У 1923 і 1930 були переглянуті статті про репарації, у 1938 — про військових обмеженнях. У 1940 Південна Добруджа (згідно з Болгарсько-Румунським договором від 7 вересня 1940 р.) повернена Болгарії.

Тріанонський договір — мирний договір, укладений 4 червня 1920 року між союзними державами Антанти у Першій світовій війні таУгорщиною. Остання погодилася на значні обмеження та втрату територій, у тому числі Закарпаття і частину Словаччини на користь Чехо-Словаччини. У 1920-30-их pp. угорські ревізіоністичні кола домагалися скасування Тріанонського договіру і повернення втрачених земель до «Великої Угорщини».

Тріанонський мирний договір став складовою частиною Версальсько-Вашингтонської системи. Вступив у силу з 26 липня 1921р. Т.м.д. зафіксував розпад Австро-Угорщини, визнав раніше встановлені кордони сусідніх держав.

За Тріанонським мирним договіром Підкарпатська Русь (Закарпаття) та Словаччина були включені до складу Чехословаччини; Трансільванія- східна частина Банату , передавались Румунії; Хорватія, Воєводина і Західний Банат — Королівству СХС; провінція Бургенлянд — Австрії. Угорщина відмовлялася від будь-яких прав на порт Рієку (Фіуме), визнавала незалежність Чехословаччини і Королівства СХС, зобов'язувалась визнати відміну Берестейського миру 1918р.

До часу підписання договору більша частина Туреччини була окупована військами великих держав. Згідно з угодою, Палестина та Іракпередавалися Великобританії, Сирія і Ліван — Франції як підмандатні території. Туреччина відмовлялася від усяких зазіхань на Аравійський півострів і країни Північної Африки, визнавала англійський протекторат над Єгиптом, англійську анексію Кіпру, передавала Італії Додеканесськіострови. Східна Фракія та Едірне (Адріанополь), Галліпольський півострів передавалися Греції. Зона проток підлягала повному роззброєнню і поступала під контроль створеної Антантою міжнародній Комісії проток.

Таким чином договір позбавляв Туреччину виходу до Середземного моря. Визначення кордону між Туреччиною і Вірменією надавалося третейському рішенню президента США, які розраховували отримати мандат на Вірменію. Від Туреччини відділяється Курдистан, межі якого повинні були бути визначені англо-франко-італійською комісією.

Наслідки

Севрський мирний договір відновлював режим капітуляції, фактично надавав державам Антанти право втручатися у внутрішні справи Туреччини, обмежував турецькі збройні сили 50 тис. солдат і офіцерів, у тому числі 35 тис. жандармерії. Його підписання викликало величезне обурення турецького народу. Уряд Великого національного зібрання Туреччини (створений в квітні 1920 р.) відкинув договір.

Навіть султан не зважився його ратифікувати. Військова та політична підтримка, надана Радянською Росією, а також рішуча перемога у Греко-турецькій війні 1919—1922 дали можливість уряду М. Кемаля Ататюрка домогтися на Лозаннський конференції 1922—1923 рр. офіційної відміни Севрського мирного договору.

На Вашингтонській конференції були вироблені і підписані наступні основні документи:

• Договір чотирьох держав (США, Великобританії, Франції та Японії) про спільний захист договірними державами їх територіальних «прав» у Тихому океані. Підписаний 13 грудня 1921. Договір мав на меті об'єднати сили союзників проти національно-визвольного руху народів басейну Тихого океану і Далекого Сходу. Договір передбачав також (під тиском американської дипломатії) ліквідацію Англо-японського союзу 1902 р., спрямованого в той період проти планів США на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Проти англо-японського союзу висловлювалися і деякі британські домініони (в першу чергу Канада), що побоювались посилення Японії за рахунок Китаю та інших країн Далекого Сходу.

• Договір п'яти держав (США, Великобританії, Японії, Франції та Італії) про обмеження морських озброєнь, що змінили співвідношення останніх на користь США. Підписаний 6 лютого 1922 р. Підписуючи цей договір, Великобританія підтверджувала свою вимушену згоду на відмову від безумовного переважання на морі. Договір встановлював певну пропорцію граничного тоннажу лінійного флоту його учасників: США — 5, Великобританія — 5, Японія — 3, Франція — 1,75, Італія — 1,75. Загальний тоннаж лінкорів, що підлягають заміні, не повинен був перевищувати: для США і Великобританії з 525 тис. т, для Японії 315 тис. т, для Італії та Франції по 175 тис. т. Встановлювався також тоннаж авіаносців: 135 тис. т для США і Великобританії, 81 тис. т для Японії і по 60 тис. т для Італії та Франції. Однак загальний тоннаж військово-морського флоту держав не обмежувався, і фактична перевага флоту Великобританії, таким чином, зберігалася. Японіядомоглася зобов'язання американського та англійського урядів не споруджувати нових баз на островах Тихого океану на схід від 110-го меридіана східної довготи (за винятком островів поблизу узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії та Гавайських островів). Таким чином Японія забезпечила собі серйозні стратегічні переваги в цьому районі.

• Договір дев'яти держав (США, Великобританії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Китаю). Підписаний 6 лютого 1922 р. Договір надавав країнам, які його підписали, «рівні можливості» у Китаї в області торговельної та підприємницької діяльності та зобов'язував не вдаватися до використання внутрішньої обстановки в Китаї з метою отримання спеціальних прав і привілеїв, які можуть завдати шкоди правам та інтересам інших держав — учасників договору. Китай розглядався учасниками договору як загальний об'єкт експлуатації. Цей договір був спрямований проти домагань Японії на монопольне панування в Китаї. Ще раніше, 4 лютого 1922 р., Японія змушена була підписати так звану Вашингтонську угоду — китайську-японську угоду про евакуацію японських військ з китайської провінції Шаньдун, а також про повернення Китаю залізниці Ціндао — Цзинань і території Цзяочжоу. Глава японської делегації дав зобов'язання, що японський уряд не буде вимагати від китайського уряду виконання п'ятої групи «двадцяти однієї вимоги» Японії про призначення японських радників при китайському уряді та ін. Однак вимога Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжурії Японія відхилила. Одночасно з Договором дев'яти держав 6 лютого 1922 було підписано Трактат про китайський митний тариф, де закріплювались митні нерівноправності Китаю.

Генуе́зька конфере́нція — міжнародна зустріч з економічних і фінансових питань в Генуї (Італія), проходила з 10 квітня по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Це була перша представницька міжнародна конференція, де брали участь країни Четверного союзу та Росія. Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв'язків та проблема повернення російських боргів.

Конференція мала важливе значення для уряду РРФСР, що не мав тоді міжнародного визнання. Головою делегації РРФСР був призначений Ульянов (Ленін); заступником — Георгій Чичерін, який у Генуї, куди Ленін не виїжджав, користувався всіма правами голови. У склад делегація Росії також входили: Леонід Красін, Максим Литвинов, Вацлав Воровський, Ян Рудзутак, Адольф Йоффе,Християн Раковський, Наріман Наріманов, Олександр Шляпніков, Борис Штейн та інші.

США не брали участі в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція має не суто економічний характер, а скоріше політичний. США були представлені спостерігачем — послом в Італії Р. Чайлдом. З делегатів західних держав найактивнішу роль грали Девід Ллойд Джордж, Джордж Керзон (Великобританія), К.Вірт, Вальтер Ратенау (Німеччина), Л.Факта (Італія), Ж.Барту, К.Баррер (Франція).

Приводом для скликання Конференції було дослідження заходів «до економічного відновлення Центральної і Східної Європи». Фактично основним питанням було прагнення європейських країн доакомодації з комуністичним режимом в Москві.

На конференції було створено чотири комісії:

• політична

• фінансова

• економічна

• транспортна

Радянська делегація була включена лише в політичну комісію.

В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру.

Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обгрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків, яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстрочення їх на ЗО років і надання радянській державі кредитів.

Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в глухий кут і в принципі не принесла нічого позитивного.

Але радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше

Гаазька конференція — міжнародна фінансово-економічна конференція, що проходила з 15 червня по 29 липня 1922 року за участю делегацій 28 країн, (без Німеччини) тих самих, що наГенуезької конференції, і була скликана за її рішенням. Остання, не вирішивши російського питання, прийняла на засіданні 17 травня 1922 року резолюцію про необхідність призначення комісії, яка повинна була ще раз розглянути розбіжності, що існували між радянським російським урядом та іншими урядами. В резолюції йшла мова про те, що розгляду комісії підлягають питання про борги, приватну власність і кредити, і що члени комісій повинні з'явитися в Гаагу до 26 червня 1922.

Ця резолюція була прийнята підкомісією політичної комісії в складі італійської, британської, японської, польської, румунської, шведської, швейцарської і радянської делегацій і затверджена пленумом конференції на засіданні 19 травня. Ініціатива доручити особливій комісії подальшу розробку невирішених Генуезькою конференцією питань належала радянської делегації.

Комісія зібралася в Гаазі 15 червня 1922 року й засідала без участі радянської делегації до 26 червня 1922. Засідання були секретними. Протягом одинадцяти днів комісія займалася відновленням єдиного фронту щодо питання про приватну власність іноземців.

На відміну від Генуезької конференції, країни представляли не повноважні представники чи керівники урядів, а головним чином представники ділових кіл, промислові та банківські магнати, в минулому власники націоналізованих російських підприємств і банків.

Були створені «неросійська» і «російська» комісії. В останній було створено три підкомісії: перша — приватної власності, на чолі з Ллойд-Грімом (Велика Британія), друга — боргів, на чолі з Альфаном (Франція) і третя — кредитна, на чолі з бароном Авеццано (Італія).

Радянська делегація на чолі з М. М. Литвиновим брала участь у засіданнях усіх підкомісій у повному складі.

Перше спільне засідання відбулося 27 червня 1922. Основну роль грала підкомісія приватної власності.

Радянська делегація 7 липня передала конференції список підприємств із колишньої власності іноземців, які радянський уряд міг би здати в оренду або концесію. Вона прагнула отримати кредит від союзних держав, скасування воєнних боргів ціною відмови від відшкодування втрат часів воєнної інтервенції.

Дискусія зі спірних питань не привела до угоди. Коли деякі делегації виявили зацікавленість у радянських пропозиціях, було вирішено припинити роботу конференції.

У той же час конференція свідчила про бажання ряду країн установити з Радянською Росією економічні відносини. Участь Радянської Росії в цій конференції означала фактичне визнання її з боку західних держав.