Постнекласичний етап розвитку науки

Належність до постнекласики в науці визначається конкретними дослідницькими засадами, об'єкт-суб'єктними співвідношеннями, певними зрушеннями у змісті та формі досліджень. Часом початку постнекласичної доби прийнято вважати 1980-1990-і роки, хоч є дискусійна думка географа, що за сутнісними рисами постнекласичних досліджень цей рубіж можна відсунути далеко в минуле, до сократівської дилеми істини та блага [Тютюнник ЮТ., 1998]. Проте термін "постнекласика" був запропонований В.С.Стьопіним [1989] для характеристики найновітнішого наукового пізнання.

До методологічних підходів, які тепер означені як постнекласичні, філософи відносять кілька дослідницьких реалій, використовуваних незалежно, нерідко без співвіднесень із найновішим етапом досліджень, названих "неокласика", "суб'єкт-об'єктний підхід", "рефлексивний підхід", "постмодерн". Виокремленню постнекласичного етапу наукових досліджень, визначенню його сутності сприяли порівняно нечисленні публікації філософів, у яких аналізуються співвідношення класики і некласики. Це праці М.К.Мамардашвілі, В.С.Стьопіна, колективні видання Інституту філософії РАН, а в Україні - публікації І.С.Добронравової та В.В.Кізіми. Подамо дві цитати.

"Досить активно проблема постнекласики розробляється і в географії, хоч не завжди використовується саме цей термін. Можна у зв'язку з цим вказати на статті В.Л.Каганського і Г.Д.Костинського, Ю.Г.Тютюнника і В.С.Преображенського. Своєрідним виходом природничо-географічної тематики на рівень філософської постнекласичної ідеї є праця... В.О.Подороги, в якій поняття ландшафту отримує широкий світоглядний вимір, розглядається не як природна панорама, а як просторові образи і відчуття, у яких мислили себе і свій світ видатні філософи (С.Кіркегор, Ф.Ніцше, М.Хайдегер)" [Кізіма В.В., 1994, с. 8].

"Феномен постнекласичної науки має осмислюватися як з боку змісту науки, так і форми - її структури, організації тощо. ...Достеменно можна говорити про певне коло ознак, котрі характеризують зміст постнекласичної науки: передусім - це цілісність (або тотальність в термінах В. В. Кізіми); гуманітарна спрямованість, або людиновимірність (антропоцентризм); еволюціонізм, що містить розмитість кордонів об'єкта; нелінійність отощо....

Класична наука мала справу з абсолютними абстрактними об'єктами. Некласична - з релятивістськими абстрактними об'єктами. Тільки постнекласична переходить до цілісних об'єктів. Ці об'єкти не піддаються іннуванню, для них не існує часток. їх "членування" - це виникнення нових цілісних об'єктів, або нових тотальностей. Приклад: у біології такі об'єкти -гени, в фізиці - елементарні частки; в нелінійній термодинаміці - хаос; у суспільних науках - етнос, людина, суспільство...

...Кожному типу науки притаманною є певна... довліюча форма організації знання. Так, для класичної науки такою формою виступав закон (і факти), для некласичної - теорія, а для постнекласичної - концепція" [Рижко В. А., 1994, с. 13-14].

Отже, постнекласична наука за об'єкти дослідження має складні утворення, що розвиваються самі по собі, вона цілеспрямовано розширила рефлексивне збагачення досліджень, доповнила їх ціннісно-цільовими суб'єктними складовими. Йдеться про відповідність постнекласичній науці співвідношень найновіших знань із вимогами аксіологічного_% ціннісного (грец. а%іа - цінність) та праксеологічного, діяльнісно-організаційного (грец. пра£,і^ - справа, діяння) філософсько-методологічних підходів. Поєднана реалізація цих підходів і аспектів діалектики з рефлексією та синергетикою сприяли збагаченню постнекласичної науки новим методологічним і теоретичним знанням. Головною методологічною рисою постнекласичної науки є та, що людина як суб'єкт є об'єктом власних дій, а суб'єкт досліджень одночасно є їхнім об'єктом. Подамо ще одну розгалужену думку філософа.

"Органічна єдність людини і середовища є специфічною тотальністю, яку слід розглядати як самостійну реальність, що має закономірності, які не співпадають із ландшафтно-природними і соціально-психологічними. Закономірності подібного роду вивчає тоталлогія - новий дослідницький напрям, учення про цілісності-тотальності, що обновляються (див. То1а11о§у. Постнекласичні дослідження. - К., 1995). Лише враховуючи вказану природно-людську тотальність і її розгортання, можна зрозуміти людину одночасно як суб'єкта і об'єкта ландшафтних перетворень, а ландшафт - як пасивний матеріал для людських дій і, в той же час, як умову й причину розвитку людини, що розвивається разом з останньою.

...Тоталлогія відрізняється від використовуваного в географії структурного аналізу і системології перш за все тим, що враховує не лише синхронічні відношення і зв'язки та функції, що встановилися, а й приховані тенденції, що не виявилися ще в актуальному вигляді, властивості й відношення, що, однак, можуть актуалізуватися. Вона виходить із повноти ситуації та її динаміки, що дає можливістиь відстежувати не лише її діахронію, а й, не зважаючи на зміни й переструктуризації її компонентів, збереження її ідентичності в цьому процесі. Природні стрибки й катаклізми також виявляються охопленими при такому підході, як і людський фактор, що виступає в цьому випадку як вузол суб'єкт-об'єктних відношень, який визначає своєю поведінкою і реакціями на його природні відгуки істотні сторони процесу безперервного оновлення ландшафтнолюдської тотальності.

...Чим повніше людина буде інтегрована в природу в своїй суб'єкт-об'єктній двоїстості, тим безпосередніше даний процес буде залежати від особливостей людиноприродної (в крайності ~ людиносвітної) сутності самої людини...

...Гармонізація стосунків людини з зовнішнім природним середовищем у кінцевому підсумку виявляється необхідною умовою гармонізації суб'єкт-об'єктної двоїстості людини в собі, зняття її внутрішнього дискомфорту як дзеркала її зовнішніх дисонансів зі світом. Навчитися збереженню самоідентичності мінливої людини в мінливому навколишньому світі й стійкості всієї цієї людиноприродної тотальності, яка розгортається, як умови буття і повноцінного життя вказаних двох її "компонентів" — практична мета тоталлогії, яка буде ставати все актуальнішою в міру все глибшого взаємопроникнення людини і ландшафту і практичного освоєння, а також теоретичного розуміння процесів ландшафтогенезу" [Кизгта В.В., 1998, с.10-

п].

Такі філософські трактування характеризують постнекласику та її предтечі. Найяскравішими методологічними складовими, якими означені різні історичні етапи розвитку науки, є характерні для них загальнонаукові дослідницькі підходи. Вони численні, особливо ті, що співвідносні з наукою некласичного етапу. Поєднанням та співіснуванням дослідницьких підходів усіх трьох етапів відзначається сучасний стан розвитку науки. Його можна розглядати як такий, у якому спадкоємно використовуються методологічні набутки минулого і водночас формуються зачатки наукових досліджень майбутнього.

Характерним доповненням до розкриття закономірного змісту згаданих етапів розвитку науки є розгляд нелінійності історичного поступу наукового пізнання. Нелінійність - один із типових предметних моментів синергетики. У майбутньому особливої значущості наукознавчим розглядам, безсумнівно, зможе додати аналіз порівняно малих, але резонансних впливів, яких зазнавала наука у своєму розвиткові. Це предмет для майбутніх історико-наукознавчих розвідок, для досі невідомих, але по-синергетичному несподіваних і цікавих змістовних трактувань. Зрештою, і явище синергізму - дії разом - у наукознавчому баченні, стосовно чинників розвитку науки, теж може набути особливого змісту і незаперечної переконливості.

Нелінійність історичного розвитку наукового пізнання. Розширення і збагачення дослідницьких можливостей наукового пізнання від одного до іншого етапу розвитку науки відбувалося загалом спадкоємно, наступно. Але цей процес не був лінійним, односпрямованим і лише спадкоємним. Історичний розвиток наукового пізнання характеризували еволюційні та революційні періоди, а також тривалі часи досить толерантного співіснування різних пізнавальних систем. Зокрема, у XX ст. спостерігається співіснування некласичної та постнекласичної науково-пізнавальних систем. Разом з тим на новому рівні філософського осмислення були створені пізнавальні концепції й теорії, що за своїм визначальним змістом співвідносні з класичними і можуть бути трактовані як неокласичні. Щоправда, прямі приклади подібного стосуються суто філософських пошуків.

Зокрема, як неокласична за своїм безсуб'єктним змістом може бути трактована філософська концепція-теорія третього світу — об'єктивного знання, опрацьована англійським філософом Карлом Поппером у другій половині XX ст. [Роррег К., 1972]. Сам Поппер не заперечував спорідненості своєї теорії третього світу з платонівською теорією форм або ідей і гегелівською теорією об'єктивного духу. Але у Платона форма чи ідея, а у Гегеля об'єктивний дух передують природі та людській свідомості, а за теорією Поппера світ об'єктивного знання виникає як результат взаємодії фізичного світу (перший світ) і світу свідомості (другий світ) [Панин А.В., 1991]. Концепція і теорія об'єктивного знання К.Поппера - свого роду зразок неокласичного філософського збудника новітньої світоглядно-методологічної думки, стимулятора теоретичного пошуку, на який відгукуються на всіх рівнях наукового пізнання.

Некласичну лінію в науці до сьогодні підтримують багато традиційних дослідницьких підходів, чий методологічний апарат продовжує бути результативно використовуваним поряд із найновішими постнекласичними методологіями науки. У природничій географії прикладом такого співіснування методологій є дієвість чотирьох основних парадигм: пізньокласичної геокомпонентної, некласичної геосистемної - і також некласичних геокомплексної та геоекологічної парадигм. Співіснування, а не послідовність у часі - вияв нелінійності.

Геокомплексна та геоекологічна парадигми в сучасних опрацюваннях виявляються більше успадкованими постнекласичними методологіями, ніж парадигма геосистемна. На думку автора, виразна самодостатність геосистемної парадигми не сприяла її конструктивній постнекласичній перспективності. Більше того, дещо зайве перепоцінування системного підходу, піднесення його як вершинної' методології наукових досліджень по-своєму конформувало частину дослідників, заспокоїло їх на досягнутих системних здобутках і стало на заваді подальшого їхнього методологічного збагачення. Ці дослідники опинились у системному застої, а системний підхід - у частковій самодискредитації. Але це - зовнішня рефлексія, апологети системності так не вважають. І справді, попри відзначені недоліки самопоцінування, системний підхід має своє незаперечне і дуже результативне місце. А надмірне захоплення, мода на системність, а потім повернення до закономірних меж міждисциплінарності, - то теж своєрідна нелінійність.

Відкритішою до постнекласичного збагачення і розвитку виявилась геокомплексна парадигма, давніша від системної за часом становлення. У географічних науках її успішно використовують представники природничого крила дисциплін та інтегративно, пошуково розробляють провідні вчені суслільда-економІЧйого крила. Зокрема, загальнонаукову і географічну за своїм дослідницьким змістом міждисциплінарну концепцію геокомплексології створив академік ММПаламарчук (1980-1990-і рр.)

Постнекласика збагатила науку кількома міждисциплінарними підходами. Принаймні два з них - синергетичний та екоеволюційний (підтримуваного розвитку) - сягнули рівня дослідницьких парадигм. Це лідерство окремих підходів також є виявом нелінійного розвитку науки.

Постнекласичні риси природничої географії Постнекласичній науці відповідають найрезультативніші, найперспективніші на сьогодні наукові парадигми, концепції, теорії всіх трьох основних рівнів пізнання; філософсько-методологічного, загальнонаукового, конкретно-наукового. В ідповід ними постнекласиці вони стали переважно завдяки трьом головним чинникам. Перший чинник - всебічне вихідне філософсько-світоглядне, методологічне і теоретичне забезпечення наукових досліджень, особливо помітно багатше на постсоціалістичних теренах проти того, що допускалося за часів диференціації на "західну" і "східну" науку. Другий чинник - трирівнева продуктивна рефлексія: філософська, загальнонаукова і конкретно-наукова. Загальнонаукова рефлексія і особливо конкретно-наукова охоплюють собою і саморефлексію науки. Третій чинник - творчий науковий пошук, спрямований на все досконаліше наукове відображення досліджуваних об'єктів загалом - і зокрема складних утворень, що самоорганізуються із хаотизованих вихідних складових, саморегулюються і нелінійно саморозвиваються.

Філософсько-світоглядне забезпечення природничої географії, адекватне постнекласичній науці, є багатоскладовим і взаємодоповнюючим. Взаємодоповнення часто утворені протилежними поглядами на сутність процесів і результатів науки. Це, зокрема, погляди вітчизняних і зарубіжних філософів і наукознавців, реалізовані в науці матеріалістичні та ідеалістичні, моністичні та дуалістичні, діалектичні причинно-наслідкові та синергетичні ймовірнісні, об'єктивістські та суб'єктивістські світоглядно-дослідницькі спрямування.

Поєднане застосування всіх цих та інших філософсько-пізнавальних підходів і доктрин - не просто данина діалектичності пізнаваного та діалектичності процесу наукового пізнання. Завдяки багаторівневій рефлексивності науки об'єктами природничої географії є не лише матеріальні утворення (ландшафти, їхні комплексні, компонентні та інші сутнісні складові та єдності), а й ідеальні (знання про матеріальні об'єкти, знання про природничо-географічне пізнання і знання про природничо-географічне знання). До того ж традиційні матеріальні об'єкти природничої географії за досліджуваними сутнісними властивостями різноманітні: вони просторово-часові, субстантивно-інформаційні, природно-антропогенні - й цілісні поєднанням об'єктів і суб'єктів, ландшафтів і соціуму як невід'ємних частин об'єктів; остання риса - одна з визначальних для об'єктів постнекласичних досліджень.

Постнекласичні методології природничої географії спадкоємно поєднують у своєму арсеналі ряд дійових філософських принципів: принцип відображення, діалектичні принципи логіки і теорії пізнання - а саме принципи об'єктивності, розвитку, всезагального зв'язку, причинності; а ще принципи еволюційності, революційності, редукціонізму, релятивізму, раціоналізму, рефлексії. Постнекласика вражає варіантами їх поєднання з найновішими філософськими методологічними концепціями (наприклад, із положеннями тоталлогії за В.В.Кізімою) та загальнонауковими дослідницькими принципами синергетики, ноосферології, підтримуваного розвитку.

Загальнонаукові риси і складові постнекласичних методологій природничої географії полягають у поєднанні традиційного арсеналу міждисциплінарного рівня з тими дослідницькими принципами, в яких можна вбачати вияв постнекласики на тому ж загальнонауковому рівні.

Загальнонауковий рівень методології наукових досліджень традиційно охоплює логічні методи абстракції, аналізування, діагнозування, синтезування, аналогії. До цього рівня відносяться найзагальніші форми умозаключень -індукція і дедукція, найзагальніші методи наукового пізнання - методи вимірювання, спостереження, досліду, експерименту, уявного експерименту, систематизації, ідеалізації, аксіоматизації, метод гіпотез, гіпотетико-дедуктивний метод. Цьому ж рівневі належать форми взаємодії наукових знань, зокрема інтеграція.

Специфічним для постнекласичних методологій наукових досліджень є використання принципів, пов'язаних із просторово-часовою організацією досліджуваних явищ як цілісних об'єктів. Це принципи ергодичності, самоорганізації, саморозвитку, синерпчності, інваріантності, емерджентності, симетричності тощо. Крім принципів, використовують ще відповідні їм, однойменні з ними дослідницькі підходи - і сфрормовані, і лише започатковані. Багато з них слугує повнішій реалізації найвищих, всезагальних методологічних принципів. Постнекласична специфіка реалізується шляхом інтеграції та синтезу методологічних знань суто постнекласичних дослідницьких підходів із знаннями конкретних наук, які в свою чергу раніше увібрали в себе методологічне знання підходів некласичних та класичних.

На конкретно-науковому рівні в галузях природничої географії засобами постнекласичних тодогій деталізують і власне застосовують загальнонаукові принципи постнекласики, адаптовані до використання в конкретних природничо-географічних дослідженнях. Це застосування знань про прояви принципів самоорганізації, саморегулювання, саморозвитку, інваріантності, емерджентності, синергічності, ергодичності, симетрії-дисиметрії, нуклеарності та інших - знань про складні і цілісні матеріальні об'єкти природничо-географічних наук. Це також належне врахування антропічних складових природничо-географічних досліджень: ціннісних, цільових соціально орієнтованих, ускладнених суб'єктних - стосовно інтегративних досліджень, рефлексивних конкретно-наукових - атрибутивних наукознавчих і зокрема методичних. Про вагомість суб'єктних складових у методології постнекласичної науки свідчить наявність наскрізного класифікаційного зрізу наукових методів природничої географії — за співвідношенням дослідника чи приладів і об'єктів дослідження (підрозділ 1.1).

Постнекласичні дослідницькі підходи. Як уже зазначалося, постнекласичному етапові розвитку науки належать принаймні п'ять міждисциплінарних дослідницьких підходів. Чотирьом із них, найрозвиненішим, крім пасіонарного, присвячені окремі підрозділи (3.3, 3.5 -3.7). Тут подається коротка інформація про всі ці підходи.

Синергетичний підхід. При застосуванні цього пізнавального підходу реалізують загальнонауковий принцип синергізму (грец. аоуєруо^ - діючий разом). Принцип синергізму орієнтує дослідника природи на поєднане врахування недетермінованостей, тобто всього того, що не зумовлене видимими причинами, - і випадковостей, як таких, що заслуговують уваги й теоретичного природознавчого осмислення. Досліджуючи нелінійні процеси в складних нерівноважних системах, вивчають альтернативні шляхи та біфуркації розвитку природних і антропічних утворень, самокерованість розвитку, враховують хаос як можливий механізм еволюції, несподівано велику ефективність малих зусиль у нестійких системах, резонансні результати малих впливів на об'єктні системи. Цьому підходові присвячений підрозділ 3.6.

Фрактальний підхід вивчає розривну дискретність об'єктів, яким властива позамасштабна самоподібність і які мають дробову розмірність. Значення латинських слів, вихідних для терміна фрактал - уламок, переривати. Цей підхід застосовують при географічних дослідженнях рельєфу, структури ґрунтового покриву, просторового розподілу метеоявищ, при інтерпретації космічних знімків різного масштабу тощо. Докладний розгляд фрактального підходу представлено в підрозділі 3.7.

Екоеволюційний підхід пов'язаний із реалізацією завдань підтримуваного розвитку. Сутнісний зміст підходу не є усталеним, він зазнає становлення і змін. За актуальністю реалій кінця XX ст., коли почала формуватися концепція підтримуваного розвитку, її опрацювання здійснюється з метою охорони навколишнього середовища, на благо сучасному та прийдешнім поколінням. Ця концепція отримала найширше застосування. Але наукове опрацювання її досить проблематичне, воно потребує багатьох принципових уточнень (див. підрозділ 3.5).

Ноосферологічний підхід ще не набув належного наповнення і визнання як методологічна загальнонаукова реальність. Різнопланове (прогнозне, глобалістичне, географічне) використання вчення про ноосферу свідчить про становлення ноосферологічного дослідницького підходу в кінці XX ст. Його проблемам присвячено підрозділ 3.3.

Пасіонарний підхід пов'язаний з природничо-науковою теорією етногенезу, запропонованою істориком і географом Л.МТумільовим [1989]. Ця теорія пояснює процеси виникнення, розвитку і розпаду етнічних систем. На фунті матеріалів всесвітньої історії Л.М.Гумільов показав, що масові зміни поведінки людей у бік підвищення їхньої активності є проявом енергії живої речовини біосфери. Людська активність, яка є рушійною силою процесів етногенезу, названа автором теорії етногенезу пасіонарністю. Встановлено, що пасіонарна напруга етнічної системи, характеризована частотою подій у її житті, залежить від числа і пануючого типу осіб із надлишком енергії -пасіонарне.

Непроста проблема - зв'язок пасіонарності етносу з ландшафтами. Такий зв'язок слід виявляти на енергетичному рівні, - як і явище пасіонарності. Напевно, тут потенційно результативні матеріалістичний та іделістичний світоглядні підходи, а також геоінформаційний дослідницький підхід. Не виключено, що саме в ландшафтознавчому поєднанні усіх названих пізнавальних підходів, у з'ясуванні незнаних раніше етноландшафтних зв'язків розкриється головна конкретно-наукова евристичність розвитку пасіонарного загальнонаукового підходу. З огляду на його складність дуже ймовірна актуальність галузевих природничо-географічних опрацювань пасіонарності.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

1. Змістовним і багатоскладовим керівництвом до науково-пізнавальної дії та вдосконалення науки є методологія. її складають - і своєю результативною дієвістю сприяють розвиткові теорії науки - спрямовуючі пізнавальні аспекти, принципи, підходи та методи трьох методологічних рівнів: всезагального (світоглядно-філософського), загальнонаукового і конкретно-наукового. На нижчих рівнях методології проявляється вплив методологічних складових вищих рівнів.

2. Методологічний арсенал науки формується історично, спадкоємно, розвиваючись та оновлюючись відповідно до потреб і можливостей часу. На початок XXI століття природничо-географічні дисципліни, природознавство загалом і наука в цілому мають у своєму пізнавально-дослідницькому арсеналі багатий ряд міждисциплінарних підходів, успадкованих від класичного (XVII - XIX ст.) та некласичного (кінець XIX - XX ст.) етапів наукового розвитку. Крім того, настала пора розвитку наукового пізнання відповідно до методологічних закономірностей постнекласичної доби (остання третина XX ст.).

3. З розвитком теоретико-методологічного потенціалу конкретних наук їхні теорії та методичні положення набувають дещо вищої за рівнем методологічної відповідності, урізноманітнюючи і збагачуючи собою загальнонаукову методологію. Таких методологічних положень і принципів різного конкретно-наукового походження багато (наприклад, крім представлених у цій монографії, - теорія центральних місць Кристаллера, правило Кюрі, правило передування Альохіна, принцип суперпозиції та ін.). Наукове використання подібних складових методології особливо потребує попередніх з'ясувань їхньої застосовуваності, коректного і адекватного вжитку. Загалом, володіння методологічним науковим арсеналом - це функція від фахового і дослідницького рівня, професійної досконалості та наукової ерудиції дослідника.