Змістовий модуль 1.

Теоретичні аспекти художньої культури

__________________________________________________________________

ЛЕКЦІЯ №1 (2 год.)

Художня культура в цілісній системі культури

План

І. Сутність художньої культури ………………………………………. с.1

ІІ. Специфіка об’єкта мистецтва …………………………………….. с.6

ІІІ. Предмет мистецтва ………………………………………………... с.13

ІV. Види мистецтва та їх природа …………………………………… с.15

Література

1. Греченко В.А., Чорний І.В. Світова та українська культура : довідник для школярів та студентів / В.А. Греченко, І.В. Чорний. − К. : Літера ЛТД, 2009. − С. 10-13.

2. Зязюн І., Семашко В. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник. – Київ: Знання, 2007.- С.6-13, 29-32/

3. Климова Л.В. Художня культура. 9 клас: Підручник для загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ: Літера ЛТД, 2009. − С.95-138.

4. Шейкіна К.О. Культура України. − Харків: Веста, 2011. − С.4-5.

5. Эстетика. Учеб. пособие для вузов / Научный редактор А.А. Радугин. − М.: Библионика, 2006. − с.170-197.

І. Сутність художньої культури

Ядро естетичної культури становить культура художня, що найтісніше пов'язана зі світом людини. У мистецтві естетичне начало втілюється всебічно, цілісно, універсально, в особливій соціальній інституалізованій формі.

Мистецтво − це особлива форма зв'язку між ідеалом та практикою, де потреби людини в мисленні, чуттєвості, перетворенні світу гармонійно задовольняються розв'язанням існуючих між ними суперечностей в художній формі. У мистецтві естетичне начало спрямоване на гармонійне перетворення людини, наближення її до ідеалу.

Мистецтво, художня діяльність моделюють естетичну свідомість, тобто виконують функцію мови. В «художньому» «естетичне» безмежне і водночас цілісно-нормативне є формою пошуку людиною ідеалу та гармонії у художній реальності.

Художня реальність має подвійний зміст: внутрішній — як світ особливої образності, уяви, фантазії (художньо-образна форма творів мистецтва) та зовнішній — як світ соціально-художньої реальності, художнього життя, взаємодії його суб'єктів (митець, публіка, критика) між собою і з суспільством під час творення та пізнання творів мистецтва.

Специфічність художньої реальності полягає в тому, що, як частина об'єктивного світу, вона не тільки відрізняється від нього, а й має відносну самостійність, власний спосіб буття на рівні життєвих виявів.

Як буття і процес художня реальність має свою динаміку, що розгортається за певною лінією. Кожна ланка цієї лінії розвивається за такими рівнями: соціальна художня потреба, предмет мистецтва, свідомість митця, художній образ твору, художнє споживання (процес і результат).

Складники художньої системи:

• суспільство, що породжує потребу в мистецтві і створює передумови для її реалізації;

• соціум як предмет художнього освоєння;

• митець як суб'єкт соціально-художньої діяльності, спрямованої на задоволення суспільно-художньої потреби;

• твір мистецтва, в якому ця потреба реалізована митцем;

• публіка як суб'єкт художньої потреби, художнього освоєння та споживання й комплекс впливу на неї мистецтва, її соціально-естетичного збагачення;

• нова соціальна дійсність як сфера формування нової суспільно-художньої потреби.

Своєрідність художньої реальності визначається специфікою мистецтва як форми суспільної свідомості.

Щодо поняття «художня культура» вживають поняття «художнє життя». З одного боку, воно характеризує в соціологічному аспекті реальний стан художньої культури в певну історичну епоху, а з іншого — поняття «художня культура» є якісним масштабом оцінки процесів художнього життя.

Поняття «художня культура» насамперед відображає якісну сутність існування мистецтва в суспільстві, його значення в системі естетичних координат, в системі культури та в системі суспільства, тобто його соціально-естетичну ефективність.

Художня культура — це збірне поняття, що окреслює цілісну, специфічну сферу суспільного життя, в якій відбувається духовна, культурна діяльність, що має глобальний універсальний вплив на індивідуалізацію людини, формування її як гуманістично-творчої особистості.

Рівень впливу художньої культури визначає соціально-естетичний потенціал творів мистецтва, багатозначність їхнього художнього змісту.

При відродженні національно-культурної самосвідомості в системі художньої культури виявляється роль народної та релігійної культури.

Принципово важливим є впровадження в систему художньої культури художньої потреби як орієнтира змістовного спрямування художньої діяльності. Художня потреба не тільки побуджує до діяльності всіх учасників художнього процесу, а й є основою, визначником соціально-художніх відносин. Тому так важливо при вивченні художньої культури епохи чи інших відтинків часу зрозуміти природу тих соціально-художніх потреб, які її породжують.

Митець, публіка і критика уособлюють процеси та сфери творчості, сприймання та оцінювання (художня творчість, художнє споживання, художнє оцінювання).

Відповідно до цього виокремлюють такі відносини: творчо-художні (між митцями окремого виду мистецтва та суміжними видами), суспільно-художні (митець - публіка), художньо-функціональні (митець - критик - мистецтвознавець) художньо-педагогічні, художньо-просвітницькі та ін. Найважливіші серед них − відносини між митцем і публікою.

У різних типах суспільства ці відносини мають різну ієрархію і структуру Міра їх урахування визначає розуміння природи і потенцій розвою художньо культури. Проте завжди головним творчим суб'єктом залишається митець.

Типологія митців зумовлюється художніми напрямами (наприклад, митець − класик), мірою наближення до народної творчості (наприклад, кобзар) та колективністю (наприклад, колектив авторів фільму). Митець може поєднувати у своїй творчості широкий спектр видів творчості (кінорежисер). У сфері суміжних видів він інтегрує в цілісність матеріальні та естетичні елементи (дизайнер).

Об'єктом мистецтва є публіка (термін вживається з епохи класицизму). Публіка − це форма вияву залученості народу до мистецтва. Вона втілює важливі моменти художнього процесу (сприйняття, співтворчість, оцінювання, визначення соціально-естетичної ефективності впливу мистецтва). Публіка уособлює соціальну форму художнього освоєння мистецтва, є його соціально-естетичною спільністю.

Публіка в мистецтві − відносно стійка, організована спільність людей із соціально і художньо визначеними властивостями. Публіка характеризується стійкою художньою потребою, спрямованою на її задоволення художньою діяльністю (освоєння, співтворчість, оцінювання, зацікавленість мистецтвом, вивчення мистецтва, колекціонування тощо), і впливом на соціально-художнє середовище і творчість митців.

Роль публіки в системі художньої культури визначена в афоризмі «мистецтво − це публіка». Вона поєднує ролі носія естетичних потреб суспільства, споживача мистецтва й адресата мистецтва (мистецтво орієнтоване на певну публіку і в ній знаходить підтвердження необхідності свого існування).

Свого особливого значення публіка набула ще за часів античності. Відтоді вона займає особливе місце в художньому житті кожної епохи, змінюючись за соціальним статусом відповідно до суспільних особливостей цієї епохи. Публіка має універсальну дотичність до мистецтва. Вона його і використовує, і оцінює, коригує його розвиток.

Публіка структурується за видами мистецтва, типами і жанрами культури, а також за елементами естетичної, художньої свідомості та діяльності (естетичні погляди, смаки, ідеали тощо).

Оцінювання художнього життя та бачення шляхів його регулювання є функціями критики.

Критика − це посередник у діалозі митця з публікою, орієнтир творчого процесу і творчого сприйняття. Вона в різних аспектах оцінює творчі явища і визначає їхню роль у системі культури. Критика не завжди об'єктивна. Іноді вона узурпується вузьким колом правлячої еліти, а деякі періоди критика визначала рівень і спрямування художнього життя суспільства.

Отже, розгляд художньої культури в динаміці відносин двох основних сфер художньої творчості, художнього споживання та суспільно-художніх потреб, що опосередковують їх зв'язок і створюють систему соціально-художніх відносин їх суб'єктів, дає змогу визначити напрями і характер естетичних змін, їх рушійні сили, особливості художніх напрямів та стилів, художніх методів та засобів.

Народ є основним суб'єктом культури, оскільки формує загальний культурний контекст, соціально-культурну ситуацію, активний, породжуючий нову художню культуру полюс потреб.

Народна творчість − невичерпне джерело збагачення мистецтва. Універсальність культуротворчості народу визначається створенням культури не окремими класами, а всім загалом суспільства. Роль народу полягає не тільки в розвитку, збагаченні культури, а й у її збереженні, забезпеченні умов і можливостей її існування.

Оскільки мистецтво є художньо-естетичною моделлю відносин особистості з соціумом і довкіллям, зумовлює комплекс різновидів соціальної діяльності (демонстрація, розповсюдження, зберігання творів мистецтва, підготовка митців тощо), то функції художньої культури, особливо національної, вагомі й різноманітні.

Провідна функція художньої культури − естетична, оскільки естетична природа самого мистецтва. Предмет і мета мистецтва − відтворення естетичного ставлення людини до світу, отже, естетична функція є для мистецтва системоутворювальною, тобто визначає його сутність. Традиційно в європейській естетиці основними функціями художньої культури поряд з естетичною вважають інформаційно-комунікативну (мистецтво як систему знаків і мову естетичного спілкування) та виховну, спрямовану на формування естетичних та загальнолюдських якостей людини. Виховну функцію конкретизують пізнавальна, моральна, світоглядно-ідеологічна, творчо-спонукальна, гедоністична (естетична насолода) функції. Конкретизуються функції в різних видах і жанрах мистецтва по-різному.

До основних функцій художньої культури належить також творчо-утворювальна функція, яка полягає у створенні нової художньої реальності. Отже, вивчення всіх аспектів художньої культури передбачає осмислення тих функцій, які вони виконують у суспільстві, усвідомлення їх впливу на його розвиток та вдосконалення.

ІІ. Специфіка об’єкта мистецтва

Отже, законам науки притаманне не особистісне, а соціальне значення. Мистецтво ж завжди особистісне та безпосереднє.

Суспільство, людина суть об’єктами і філософії, і наукового пізнання.

В якості вихідного пункту для з’ясування специфічного об’єкта мистецтва можна взяти положення М.Г.Чернишевського: «…сфера мистецтва охоплює собою все, що у дійсності (у природі та житті) цікавить людину − не як науковця, а просто як людину» (Чернышевский Н.Г. там же. С.446). Правда положення це доволі абстрактне, але воно вміщує важливе раціональне зерно про людський характер об’єкта художнього відображення й ставить проблему відмінності об’єкта («сфери») мистецтва від об’єкта науки.

- У чому ж різниця? Де й як розходяться шляхи відображення дійсності наукою та мистецтвом? Що у реальній дійсності є «сферою мистецтва»?

Розходження шляхів науки і мистецтва починається вже у тому, що якщо теоретичне пізнання визначається переходом від безпосереднього буття до сутності, то для мистецтва характерне відтворення дійсності у живій безпосередності, тобто у почуттєвій реальності, органічній єдності необхідного й випадкового, одиничного й загального, з’являючого й сутнісного. Ця єдність сутності й явища у філософії прийнято визначати категорією «існування». Гегель визначає існування як «невідмінну єдність сутності зі своєю безпосередністю − існування або «річ» (Гегль Г. Там же. − С. 112). Власне безпосереднє буття або існування являється вихідним об’єктом мистецтва, відтворення якого можливе лише художнім способом. Тому саме мистецтво стає своєрідним аналогом, «подвоєнням» життя, живим як життя.

Відтворювати життя у мистецтві − не означає описувати усе існуюче у ньому або копію його. Інакше мистецтво, художні твори не потрібні були б зовсім. Отже, виникає антиномія : з одного боку, мистецтву підвласно все, а з іншого − щоб залишатись мистецтвом воно не може відтворювати буквально все існуюче. Рішення цієї антиномії можливе на основі з’ясування принципу конкретизації загального об’єкту мистецтва, критерію відбору з безпосереднього буття того, що підлягає власне художньому відображенню та визначає його глибинну специфіку й незамінну соціальну необхідність. Важливо також зазначити, що об’єктивні дійсність цікавить людину не як науковця, а просто як людину у тому випадку, якщо вона стає буттям самої людини.

Відповідно, до об’єкту художнього відображення входить не загалом дійсність, а власне «олюднена», коли, за словами К.Маркса, «.. усі предмети стають для неї (людини) опредметненням самої себе, ствердженням й здійсненням її індивідуальності, її предметами і означає те, що предметом стає сама вона» (Маркс К., Энгельс Ф. Соч.Т.42. − С. 121). Предметний світ, безпосереднє буття виступає об’єктом мистецтва, лише включаючись до життя людини.

Звідси стає зрозумілим, що та як входить до об’єкту мистецтва з оточуючої природи, соціального та побутового життя. І соціальні, і побутові події, і явища у всьому їх різнобарв’ї знаходять відображення у мистецтві, становлячись утвердженням та здійсненням індивідуальності людини, які пройшли крізь її переживання. Сутність людини як соціальної істоти, як відомо, характеризується сукупністю тих суспільних відношень, в які вона вступає, у той же час «сутність особистості людини знаходить своє завершальне вираження у тому, що вона не лише розвивається як всілякий організм, але й має свою історію (Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. − М., 1946. − С.682).

- Як позначити ту реальність, у якій особистістю здійснюється «олюднення» дійсності в процесі «своєї історії»? Яке поняття, термін були б найбільш підходящим для цього специфічного об’єкту мистецтва?

Особисте життя людини та соціальні відносини, у які вона вступає, інтимні переживання та події всенародного значення, усе, з чим стикається людина, та що стає їй небайдужим, її життя, прожите та пережите, пам’ять та почуття, роздуми та хвилювання − все це входить до ємного поняття людської долі та входить власне особистісно.

Відповідно до об’єкту мистецтва слід видалити з поняття долі різного роду релігійні, астрологічні її толкування. Під долею у даному випадку розуміється сукупність і процес зціплення безпосередніх та неопосередкованих фактів та подій у життєдіяльності людини, вся повнота її відношень і переживань, роздумів і почуттів, з яких складається життєвий шлях, зміст та форма життя людини. Чим ширше та глибше відношення людини до життя, тим багатше її доля. Власне доля людини та переживання складають унікальний об’єкт мистецтва.

У зв’язку з цим виникає проблема співвідношення долі та характеру людини, оскільки нерідко зустрічаються ствердження, ніби лише характери, а не доля людей є об’єктом мистецтва. Характер можна визначити як форму, тип відношення людини до оточуючих явищ. Але виявляються, реалізуються ці відношення лише в самих життєвих обставинах. Інакше кажучи, характер може розкритися, виявитися і взагалі бути тільки крізь долю людини, тільки у долі. У той же час життєвий характер − це своєрідний колорит людської долі. Типи, типічні характери є відображенням долі людини або навіть однієї людини, доля якої може стати прототипом художнього персонажу.

Значну роль у долі людини відіграють такі явища, як кохання та сім’я. Кохання, може бути, як ніщо інше з долі, є конкретно-історичним соціальним проявом і у той же час сугубо індивідуальне й неповторне. І лише мистецтво спроможне відтворити кохання у всій соціальній та індивідуальній складності.

У людській долі своєрідно зливаються загальне, одиничне й особливе, необхідність і випадковість. Мистецтво може через випадкове виявити необхідне, через явище викрити сутність. Часто те, що у соціальному аспекті є дрібною випадковістю, в індивідуальній долі стає важливим, визначальним подальшим спрямуванням долі.

У людській долі «життєві дрібниці», до яких наука у своєму стремлінні до сутності не може «зійти», залишається надто значимим для індивіда та мистецтва. Однак було б помилковим вважати, що «життєві дрібниці» мають абсолютний характер для мистецтва. Захоплення ними приводить до зниження рівня художності. Справжня художність передбачає діалектику конкретної індивідуалізації та типізації, розкриття загального через одиничне та особливе. Для мистецтва важливим є не просто одиничний момент долі сам по собі, а його людська значимість, співвіднесення з усім життям людини, її суттю та соціальним змістом.

Так ми підійшли ще до одного важливого питання конкретизації специфічного об’єкта мистецтва. Якщо ним є долі, переживання, то чи можливо написати роман, у якому відтворилася уся доля хоча б однієї людини (у всіх випадках, деталях, хвилинах життєвого шляху? Такий роман потребував би тисячі томів і був би нудним й непотрібним. З долі людини відбирається лише те, що має певну соціально-особистісну суть. Завдяки цьому митець, не порушуючи життєвої правди, виділяючи з долі, переживань саме цікаве, важливе, достойне відображення. Сутність різних фрагментів долі може бути різна в залежності від її соціальної значимості, цінності, масштабності.

У масштабі 1:1 суть існує − суть для індивіда, для інших людей ця сутність може бути незначна або навіть несуттєва.

Відображення у мистецтві життєвих явищ або переживань такої сутності робить твір цікавішим, може бути для самого автору та окремих естетсвуючих снобів.

Більш широкий масштаб соціально-особистісної суті фрагментів людської долі та переживань може бути представлений як 1:Н, де Н означає певні значні групи людей, соціальні рівні, для яких ця сутність більш або менш важлива та цікава. Твори, що відображають життєві явища такої суті можуть створюватись для задоволення художніх потреб національних, вікових, професійних та інших груп людей.

У долі людей містяться більш або менш широко події, поступки, переживання вселюдської суті, які можна позначити як 1:? (до безкінечності).

Вселюдська сутність вічна у долі людей, але кожне покоління рахує його своїм. Тому художня класика минулого, у якій художньо відображені явища вселюдської суті у конкретних обставинах − гуманізм, чесність, вірність, кохання, − хвилює сьогоднішніх людей; всезагальна суть фрагментів долі людей вічна, оскільки може варіюватись, не повторюючись, жити у різні часи, відображатися у шедеврах та сучасному мистецтві.

Від того, який і які з сутностей митець відносить до важливих, цінних, залежить цікавість, глибина відображення та ідейна спрямованість його творів, а вміння відібрати з долі людей, їх переживань важливе, соціально-особистісно значиме залежить від глибини й цільності світогляду та таланту митця. Неправомірно визначати суть життєвих явищ лише як суб’єктивну ідейно-емоційну оцінку їх митцем. Об’єктивна значимість явищ життя, долі людини зумовлюють суб’єктивне відношення до них. Нерідко бувають випадки, коли об’єктивна значимість або внутрішня логіка буття та розвитку долі даного персонажу входить у протиріччя з суб’єктивними установками та задумом автора, диктує автору свою поведінку.

У О.С.Пушкіна у «Євгенії Онегіні» Тетяна «несподівано» для автора вийшла заміж. Емма Броварі «несподівано» для Флобера вирішила отруїтись.

Не слід думати, що такі «несподіванки» є правилом для художньої творчості. Напроти, у більшості випадків митці заздалегідь осягають об’єктивну суть відображаючого, наскільки це можливо у певних соціально-історичних умовах та наскільки ця суть відповідає світогляду та методу митця. Але важливішою умовою художньої переконливості є слідування внутрішній логіці людської долі, характеру. Досягти такої переконливості справжній митець рахує вищою метою творчості.

Підводячи підсумок виявлення специфічного об’єкту мистецтва у порівнянні з наукою можна вивести таку схему:

НАУКА МИСТЕЦТВО