Пабло Пікассо. Авінйонські дівчата. 1907.
Полотном Пікассо “Авіньйонські дівчата” починається, власне, період кубізму, який західна критика назвала “революційним переворотом, рівного якому не було з часів Відродження”. З кубізмом було свого часу зв’язано багато художників, але у творчості Пікассо і Брака експерименти кубізму дістали найбільш завершений вираз. Чимало формальних проблем кубізму намічено саме в “Авіньйонських дівчатах”. Зображаючи п’ять оголених жінок, Пікассо пропонує небачене доти трактування людської постаті та її форми. Неприродно пласкі, незграбні, із спотвореними пропорціями тіла, схожі на маски обличчя, повернуті вбік неправдоподібно тонкі носи. При цьому обличчя зображені у фас, носи в профіль або водночас у різних ракурсах одна й та сама постать. Фігури жінок начебто складені з окремих геометризованих площин і спрощених об’ємів. “Я запитував себе, -- говорив колись художник, -- чи не треба швидше зображати речі такими, якими їх знають, ніж такими, якими їх бачать”. Тобто в “Авіньонських дівчатах” художник немовби виявив конструкцію тіл зображених жінок, показав, з яких геометричних площин складаються голови, носи, вуха, тіла.
Пабло Пікассо. Портрет а. Воллара1910. Пабло Пікассо. Музичні інструменти. 1912.
Навколо Пікассо і Брака збирається група художників і поетів, прозвана “Плавучею пральнею” (так називали будинок на Монмартрі, де в той час жив Пікассо).
Наступним етапом був кубізм аналітичний, коли предмет зображають не тільки з різних боків, а з середини, показавши один план крізь поверхню іншого, тому в картинах цього періоду, зображення, як правило, напівпрозорі. Далі настав кубізм синтетичний , в якому мета художника – “створити новий предмет, незрівнянний ні з яким іншим предметом дійсності”. А якщо це так, то спілкування з натурою в процесі творчості стає необов’язковим. Довільно конструюючи форми предметів, художник цілком може покладатися на суб’єктивне уявлення про неї, на свою пам’ять.
Жорж Брак.
Натюрморт зі скрипкою й глечиком. Композиція з трефовим тузом. 1913.
Пікассо віддав належне класицизму (“Мати й дитя”, портрет сина Поля, ілюстрації до “Метаморфоз” Овідія), сюрреалізму (“Жінка, яка плаче”). Але головний його твір “Герніка”, в якому, незважаючи на деформації, складні алегорії і символи, художник виразив жах, безумство, відчай, трагедію світу, що йде у небуття.
В ателье скульптора. Офорт. 1933.
Пабло Пікассо. Герніка. 1937.
26 квітня 1936 р. маленьке іспанське містечко Герніка фашистськими бомбами було зметене з лиця землі, кілька тисяч людей загинуло під його руїнами. Ця подія потрясла Пікассо. Звичайно, в “Герніці” немає нічого від конкретного міста басків, немає ні літаків, ні вбивці. Посеред ночі, посеред черепів і кісток, символів смерті, гинуть люди, у передсмертних корчах здригаються коні. Розширені очі облич-масок бачать мертовне світло, покручені уламки: такими, можливо, бачили цей світ люди, які гинули під ними. Трагічна антична маска зі світильником, яка вривається в цей хаос і волає від болю та жаху, не випадково сприймається як символ музи художника. Світло, розірване на площині, нагадує зловісне проміння прожектора концтабору. Хаос руйнування Пікассо передав завдяки деформації, до якої він вдався. Після другої світової війни ця картина взагалі сприймалась як пророцтво. Витримане в основному у білих, чорних і синіх тонах, полотно виразніше за якісь багатоколірні картини.
Вплив формальних прийомів кубізму позначився на одній з течій раннього модернізму – італійському футуризмі.
Футуризм
Одне з напрямків авангарду, засноване в Мілані італійським поетом Філіппо Марінетті в 1909 р. Його учасники намагались звільнити Італію від тягаря минулого і уславити сучасність. Футуристи були захоплені машинною технологією, новими засобами пересування і зв’язку.. Для надання своїм творам динамічності вони використовували кутасті форми і різкі контури. Відмінною особливістю їх творчості було прагнення передати рух і швидкість. Зазвичай це : досягалось за допомогою з’єднання різних положень одного й того ж об’єкта – так виникало відчуття безперервного руху. ** Балла, Боччоні, Карра, Метценже, Северині.
Його фанатичним прихильником і популяризатором був поет Ф.Т.Марінетті. У поширюваному ним в Європі “Маніфесті футуризму” сповіщалося про смерть мистецтва минулого і народження футуризму як мистецтва майбутнього. У Марінетті знайшлись однодумці серед художників – У.Боччоні, Дж.Балла та ін. Футуристи вважали, що вони відкрили нову красу – красу сучасного світу, яку репрезентують фабрики і залізниці, машини й літаки, гуркіт моторів, швидкість (У.Боччоні – “Шум вулиці проникає в кімнату”, “Механізм вулиці”; Дж.Балла – “Пластичність світла + швидкість”).
Умберто Боччоні. Атака улан. 1915. Джакомо Балла. Динамізм собаки на шворці. 1912.
Футуристи милувалися світом, де все рухається і безперервно змінюється, динамічною юрбою, машинами, які мчать на великих швидкостях, феєрією електричних вогнів. Вони поставили собі за мету відтворити у живопису цей динамізм, причому динамізм не тільки вулиці, а й людської душі і тіла (У.Боччоні – “Стан душі, І: удень”). Для цього вони хотіли розв’язати нерозв’язане засобами живопису завдання – відтворити рух сам по собі, рух як такий. Кінь, який біжить, твердили футуристи, має не чотири, а двадцять ніг, -- і всі двадцять ніг намагалися зобразити, тобто перенести на полотно кілька моментів руху одночасно. І тут їм на допомогу прийшов кубізм. Запозичивши його досвід, вони розклали рухомий предмет на окремі елементи і вдалися до абстракції або повністю абстрактних комбінацій напівпрозорих планів та об’ємів. Так вони хотіли передати ілюзію динамічного ритму. Прагнення передати рух викликало зміни у кольоровому і композиційному вирішенні. Колір став ядучим, дисгармонійним, композиція незібраною.
“На відміну від інших європейських авангардистських течій, футуризм не обмежився сферою естетики, а перейшов на ниву політики і моралі”, -- писав про футуризм історик італійського мистецтва Гвідо Балло. Маніфести футуристів закликали руйнувати музеї і бібліотеки, вони вітали війну (як єдину можливу гігієну світу), мілітаризм, анархію.
МЕТАФІЗИЧНИЙ ЖИВОПИС
Гурток живописців-метафізиків виник в Італії в роки Першої світової війни. Засновник і найбільш яскрава фігура цієї течії — Джорджо Де Кіріко (1888— 1978). У 1910 р. він вперше назвав свою картину «Тайна осіннього вечора» метафізичною (від древнєгрецьк. «мета та фізика» — буквально «після фізики»; в даному випадку — «по той бік фізичної реальності»).
