Система освіти складалася з декількох ступенів:

Елементарна школа — коло 3-х років — читання, письмо, а також рахуванню і співам, деякі відомості по міфології, світській та біблійній історії.

Школа «граматиста» — 6-7 років — граматика. Мета: навчити правильно говорити і писати, розуміти і пояснювати античних авторів.

Школа ритора — читання і заучування напам'ять найвідоміших робіт античних і християнських письменників, ораторів, богословів, істориків, філософів.

Філософська школа — філософія (знання), а також арифметику, геометрію, музику, астрономію, фізику, логіку, етику.Розповсюдження освіти сприяло відкриттю Магнаврської вищої школи у Константинополі (сім вільних мистецтв). Тяжким ударом стала втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула від пожежі на початку V ст. У 863 році був відновлений університет, який існував ще в V ст., а потім занепав внаслідок політичних потрясінь VII ст. Університет мав два факультети: юридичний і філософський.З поширенням християнства в великих центрах античної освіченості — Александрії, Ефесі та інших містах — стали виникати богословські академії, головною метою яких було засвоєння основних положень християнського віроучіння.Про успіхи науки вказує технологія виготовлення смальти для мозаїк, винахід уславленого «грецького вогню» — запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.

Література

У Візантії виявилися стійкими традиції античної історіографії. Праці візантійських авторів Прокопія Кесарійського, Менандра Протектора та інших за характером викладення матеріалу і структурі належать до класичної грецької історіографії. Однак насиченість їх політичними ідеями свідчить про вплив істориків Риму.Велике розповсюдження в Х ст. отримали історичні хроніки Феофана Сповідника і Георгія Амартола, переведені пізніше на слов'янську мову. В Х ст. були створені видатні пам'ятки історико-енциклопедичного характеру. Імператору Костянтину VII Багрянородному приписується створення трактатів «Про управління державою», «Про церемонії візантійського двору» та ін., які містили важливі історико-географічні і етнографічні відомості. Внаслідок тісних контактів Візантії зі слов'янськими племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків є найціннішим джерелом з вітчизняної історії.У візантійській літературі, як і у всій духовній сфері, особливо на ранньому етапі відобразилась боротьба традицій язичництва і християнства. До VI ст. переважають античні форми літератури: промови, епіграми, любовна лірика, еротичні розповіді. Найвідоміші представники цього періоду — Павло Силенциарій, Агапій Міренійський, Синезій Кіренський.З кінця VI — поч. VIIст. Зароджується нова літературна форма — церковна поезія (гімнографія). Її специфічною особливістю є спіритуалізм і використання народної мелодійності і ритміки мови. З VII по IX ст. великого розповсюдження набуває новий літературний жанр — житія святих (агіографія), які носили дидактичний характер. В ХІ-ХІІ ст. в літературі з'являються світські тенденції. Житія святих перероджуються у світську повість, героями якої стають подорожні, полководці та ін. Утверджується новий жанр — мемуари (опис подій, свідком яких був сам автор). Літургійна поезія поступається місцем епосу, ліриці, сатирі.

Архітектура

Дуже значним є вклад Візантії у світову архітектуру. Вже у V-VI ст. візантійські зодчі переходять до нового планування міста, яке стає характерним для середньовічної Європи. В центрі міста розташовується головна площа із собором, від якої у різні боки розходяться вулиці. З цього часу з'являються багатоповерхові будинки, а з часом — резиденції знатних, багатих громадян.

Софійський собор, мечеть Ая-Софія

Найвищого розквіту сягає у Візантії церковна архітектура. Ранньовізантійські храми споруджувалися переважно у формі базиліки — витягнутої в довжину споруди, центральна частина якої (нерідко поділена на три, п'ять нефів) завершалася розташованою у східній частині апсидою, де знаходився вівтар з престолом. Двоскатна покрівля на підпорах поступово замінюється куполом, розташованим над центральним квадратом храму.У другій половині ІХ ст. у Візантії з'являється новий тип храму — хрестово-купольний. В ньому ніби зникає базилікальна витягнутість, простір ніби концентрується під куполом, який спирається на чотири стовпи (філяри). З чотирьох сторін до купола приєднуються напівциліндричні частини, створюючи в плані «грецький хрест». Купол символізує небо як притулок Бога.Вся система декору храму втілювала ідею зв'язку землі і неба. Храм виступав моделлю світотворення, включаючи в себе весь простір Всесвіту — небо, землю, рай і пекло: від моменту світотворення до майбутнього страшного суду. Шедевром візантійської архітектури є Софійський собор у Константинополі, спроектований під керівництвом малоазійських архітекторів Анфімія і Ісідора (був посвячений в 537 р.). Храм покритий величезним куполом діаметром 31,7 м.

Образотворче та прикладне мистецтво

Одне з найважливіших місць у візантійському мистецтві посідає живопис. Головні форми візантійського живопису: монументальний храмовий живопис (мозаїки, фрески), ікона, книжкова мініатюра.

Мозаїка в Софійському соборі

Візантійське мистецтво спиралося на релігійні канони і традиції. Головною особливістю мистецтва Візантії була його барвистість, пишність, святковість — в поєднанні з витонченою духовністю і християнським спіритуалізмом. Це пояснюється поєднанням в ньому античних традицій з християнською релігійністю. Візантійське мистецтво було глибоко символічним. Символ — вказівка на подвійне значення образу, предмету. Християнський символізм заснований на поєднанні в одному образі двох його значень — земного (предметного, матеріального) і божественного (ідеального, духовного). Таким є символізм іконопису.

Іконопис — сакрально-ритуальне мистецтво, призване спрямовувати «внутрішній» духовний погляд кожного глядача від образу до первообразу, тобто бачити не те, що сприймається візуально, а сутність. Ікона з грец. зображення, образ — фрескова і станкова. Основні художні принципи іконопису:

Типологізація образів і сюжетів (Христос, Марія, апостоли);

Незвичайність засобів художньої виразності — плоскість зображення, статичність фігур, відсутність глибини простору;

Анонімність авторів;

Канонізація сюжетів, співвідношення фігур, поз, підбору фарб тощо.

Примат духовного над матеріальним у візантійському мистецтві знаходило вираження в особливостях трактування людської фігури і образу. Характерними рисами візантійського стилю є: порушення пропорцій, підкреслена «безплотність» фігур, витягнутість форм, широко відкриті очі, які символізують духовне начало.Специфічною формою візантійського мистецтва була мозаїка. Зображення викладається з різнокольорових кубиків смальти (сплаву скла з мінеральними фарбами). Візантійські мозаїки були яскравими, багатобарвними, складними за композицією, багатофігурними, сюжетними.

Великий розвиток у Візантії отримала книжкова мініатюра.

Мініатюра — витвір образотворчого мистецтва малого розміру, виконане тонким пензлем. Ними прикрашалися богослужебні книги, історичні і літературні твори.

Культура Візантії

У соціально-економічній і політичній історії Візантії можна визначити 3 основних періоди.

Перший період (IV - середина VII ст. ) характерний розпадом рабовласницьких і початком формування феодальних відносин.

Другий період (середина VII – початок ХІІІ ст. ) – інтенсивний розвиток феодалізму.

Третій період (1204-1453 рр.) – дальше посилення феодальної роздрібленості, послаблення центральної влади і постійна боротьба з іноземними завойовниками; з’являються елементи розпаду феодального господарства.

В культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів:

- Перший (IV – кінець VII ст.) – боротьба віджилої цивілізації рабовласницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське забарвлення;

- Другий (кінець VІІ – середина ІХ ст. ) – культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації, економічної стагнації.

- Третій (середина ІХ – Х ст.) – нове культурне піднесення в Константинополі, що поширилося в Х ст. на провінційні міста.

- Четвертий (ХІ – ХІІ ст.) – найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом візантійських міст.

- П’ятий (кінець ХІІ – ХІІІ ст.) – смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії.

- Шостий (ХІV – початок ХV ст.) – нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гуманітарної ідеології.