Тезис-конспект: Види мистецтва в системі хк
За концепцією Кагана М.С. всі види мистецтва є сенс класифікувати на просторові, часові, просторово-часові.
Види мистецтва можна порівнювати за різними ознаками, зокрема:
за особливостями використання матеріалу, з якого творить майстер /слово, камінь, звук тощо/;
за способом сприйняття художніх творів /зоровий, слуховий/;
за способом відображення дійсності, або за формами буття художнього образу /просторові або часові/.
Першим критерієм класифікації мистецтв визначається особливість будови їх зовнішньої форми, в якій об’єктивуються та матеріалізуються пізнавально-оціночний зміст мистецтва.
Будь-який витвір мистецтва це, насамперед, матеріальна конструкція, що втілює художній зміст; ціла система знаків, що виражають цей зміст та виконують комунікативну функцію.
Існує три способа реального існування витвору мистецтва:
просторовий /живопис, графіка, скульптура, архітектура, прикладні ремесла/;
часовий /словесні мистецтва і музична творчість/;
часо-просторовий /мистецтво актора, танець/.
Кожен з визначених типів художньої конструкції використовує різні матеріали й технічні прийоми у створенні мистецького твору. Так, просторові види мистецтва мають справу із об’ємно-пластичними матеріалами (скульптура, архітектура) і, водночас, оперують плоскісними, двовимірними матеріалами (графіка, живопис, художня фотографія). Часові види мистецтва також оперуюь різними матеріалами (словом, способом організації звука). Так, у межах мовного мистецтва наявна залежність від своєрідності усної та письмової традиції, а в музичному – особливостей вокальних та інструментальних.
Живопис, графіка, скульптура - види мистецтва,; малюнок та гравюра – різновиди графіки. Відповідно до подальшої градації малюнок олівцем, тушшю або вуглем слід розглядати як різновид малюнка, а ксилографію, офорт, ліногравюру – як різновиди гравюри. Особливості матеріалу, з яких зроблено той чи інший мистецький витвір, не є ознакою, оскільки скульптурний портрет, висічений з каменю, мармуру, або декоративна ваза являють собою різні види мистецтва. Отже, на цьому рівні розкривається морфологічне значення знакових параметрів мистецтва.
Співставляючи види й різновиди мистецтва, що об’єднані у кожній з трьох областей художньо-творчої діяльності, ми стикаємося із різновидами двох типів, або систем мистецтва – зображальними та виражальними. Так, в літературі й музиці структура визначаєтсья рухом елементів, що змінюють одна одну: мовних і звукових, але кардинальна відмінність одне від одного полягає у тому, що перший зображує, а другий має предметно-зображальну конкретність.
Музичний образ також має більш або меньш чіткий зображальний характер, зокрема відтворюючи будь-який тип звуку він імітує журчання річки, або дзвін колоколу (приклад імітації). В літературі відсутні образи, що позбавлені будь-якої зображальної наглядності, але в цілому, музика не зображує, а виражає, на відміну від літератури.
Розглянемо акторське мистецтво і мистецтво танцю, які на перший погляд мають одну й ту саму характеристику, пластико-ритмічну форму, хоча актор відтворює, зображує конкретні дії, які притаманні людині, в той час як ритмо-пластична структура танцю не дозволяє відтворювати ті рухи, що притаманні прозаїчним ситуаціям. Навіть народні танці, до деякої міри, наповнені зображальним змістом (при зображенні “життєвих ситуацій”, битви, жатви тощо). Але як і в музиці, вони не можуть змінити художньої природи хореографічної мови, що і в побутових танцях, і в класичних не зображальна, а інтонаційна. Саме це наближує танець до музики, в той час як акторське мистецтво, в силу його зображальності, більш споріднено із літературою і саме від неї отримує свою мовно-драматургічну “партитуру”.
Просторовим видам мистецтва також притаманна семіотична роздвоєність. Живопис, графіка, скульптура звуться “зображальними” мистецтвами не тому, що їх кінцева мета полягає у зображенні предметів і явищ оточуючого світу, а тому, що принцип формотворення в них суто зображальний. У прикладних мистецтвах також використовують окремі зображальні прийоми, наприклад колонада із капітеллю нагадує рослину; творам прикладного мистецтва надавалася форма того чи іншого сосуду, тварини, але проникнення зображальних засобів та прийомів в архітектуру та прикладні ремесла не змінює суті їх природи.
Таким чином, і в просторових, і часових, і часо- просторових видах мистецтвах поєднуються два різних способи побудови образних знаків – зображальний і незображальний /або виражальний/. Слід розрізняти виразовість, що є виразом в образах думок та почуттів митця, а тому необхідне і абсолютне начало художньої ворчості. Зображальність як відтворення предметів та явищ реального світу є лише одним з можливих шляхів творчості в мистецтві, але не обов’язковий.
Література – мовне мистецтво, вважається універсальним зображальним засобом, що спроможний назвати все, що існує в дійсності, тому і розкриває свої широкі можливості опису реального світу. Попри все, його можливості обмежені здатністю зображувати індивідуальну неповторність предмета, виражати почуття та переживання людини тощо. Звісно, мова – це засіб спілкування, опису конкретних явищ дійсності, але за допомогою кольору, звуку, жестів це можна зробити і більш адекватно1.
Звукова інтонація, абстрактна від слова, нічого предметного не зображує, але здатна розкривати недоступні мовному вираженню емоційні рухи, переливи почуттів, невломий настрій, що робить інструментальну музику співзвучною літературі. Водночас, мовне мистецтво здатне знайти звукоінтонаційні засоби для виразу тих сторін духовного життя, які у всій своїй глибині були недосяжні для літератури. Можливо цим можна пояснити розподіл просторових видів мистецтва на зображальні й виражальні.
Живопис і графіка, скульптура й художня фотографія здатні конкретно розповісти про цінність явищ природи, і загальне тут розкривається крізь одиничне. Сила цих мистецтв у конкретності зображуваного, в “портретному” моделюванні життя. Іншим жанрам також притаманна “портретність” вислову. Живопис і графіка здатні з чіткою конкретністю зображувати предметний світ, тому що масштаб узагальнення обмежений одиничністю відтворюваного в образі предмета, ландшафта, людини, образа. Тобто, якою б не була міра індивідуалізації живописного, графічного, скульптурного образу, вона завжди характеризує тільки один образ. Відмова від індивідуального, конкретного, а показ загального (або узагальненого) і дозволяє створювати загальну структуру декоративної поверхні, викорстовуючи в якості мотива абстрактні, геометричні форми.
Мова архітектури заснована на узагальненні об’ємно-просторових та кольорових відносин реального світу. Принцип портретності, що так характерний для живопису та скульптури, до деякої міри притаманний архітектурі (Парфенон, Колізей є, насамперед, “портретами” своєї епохи).
Таким чином, наявність в мистецтвах двох типів знакових систем – зображального та виражального має досить глибокі коріння. Митець не лише втілює у пластичних та звукових формах своєрідний духовний зміст, він мислить цими категоріями, тому таким самим пластичним є образ, який виникає у свідомості майстра, а потім реалізується у мистецькому творі. У будь-якому творі художній образ є моделлю, яку митець конструює, а той хто її сприймає - реконструює.
Просторові види мистецтва в системі художньої культури.
Архітектура, декоративно-прикладне мистецтво, скульптура, живопис, графіка, що оперують об’ємно-пластичними матеріалами, є сенс віднести до просторових видів мистецтв, а за цілим рядом морфологічних якостей вони об’єднуються в єдину систему. Саме тому їх називають мистецтвами пластичними, але разом із тим, знакова природа цих мистецтв у кожного різна.
Архітектонічні види мистецтва2.
Синонім слова “архітектура” - “зодчество”, що пов’язано з такими термінами як “створювати”, “творити”, “твір”, змістовність яких і підкреслює значення архітектури у створенні “другої природи” шляхом перевтілення в культурних цілях природніх матеріалів. Зодчество більше ніж інші види мистецтва пов’язано з формами практичної діяльності людини. Неоднорідність, біфункціональність, переплетення духовного і матеріального, естетичного та утилітарного, виявилося в архітектурі на рівні стилю. Досить широко розповсюджено визначення суті зодчества, що дано римським архітектором Вітрувієм: міцність, корисність та краса. Істиність цього всловлювання й до сьогодні є чи не визначальною, але з кожним роком змінюється соціокультурний контекст архітектонічної творчості (стилі, типи споруд, матеріал будівництва), результатом чого є багатий досвід поколінь щодо форм, способів, стилів в архітектурі, нових способиів збереження творів архітектури.
Принцип архітектонічної організованості є надзвичайно важливим саме для цього виду мистецтв, тому що своєрідність архітектонічної логіки є чи не вирішальним для виразності творів.
Світ культурних форм, породжений архітектонічною творчістю людини – грандіозний ансамбль найрізноманітніших видів мистецтв, що функціонує реально як організований простір, задовольняє його багаточисельні практичні й духовні потреби (зодчество, промислове мистецтво, градобудівництво, садово-паркове мистецтво, художнє конструювання одягу та інтер’єру, мистецтво орнаментації, ювелірне мистецтво тощо).
“Предметність”, або “просторовість”, – якісні характеристиками цього виду мистецтв. На відміну від часових видів мистецтв вони не відтворюють хід подій (процесів), тому їхньою якісною характеристикою вважають статичність. На відміну від літературного твору, який можна відтворити в звукозапису, твори архітектонічного мистецтва являють собою художній текст, невід’ємний від матеріалу в якому він втілений. Завдяки своїй предметності просторові види мистецтва увійшли в матеріальну сферу культури та існують в ній як спосіб створення просторового середовища для життєдіяльності людини, моделюючи просторовий контекст світотворення, що так різноманітно представлений в різні культурні епохи.
Архітектура, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн не зображають конкретно, але думки, почуття, настрої та зміст речей вони передають асоціативним шляхом. Скульптура, живопис, графіка - природно є зображальними, оскільки сам принцип створення художньої форми будується на зображенні, але вони зображують не предмет, як література, а подобу предметів в їх зримому вигляді.
Візуальні художні образи протистоять часові, зберігаючи духовний досвід поколінь. Неповторні художні образи минулих епох, середовище їх побутування знайшли в архітектонічних образах відображення. Кожне з пластичних мистецтв змінюючи свої позиції в культурі, своє місце серед інші мистецтв постійно відтворювали функцію формування культурного простору та духовної суті багатовимірних мистецтв. Завдяки цьому пластичні мистецтва дають можливість вести діалог з іншими художніми культурами, входячи у відкритий простір культур.
В архітектурному проектуванні взаємопов’язані рішення багатьох завдань як економічних, так і інженерних, функціональних, естетичних й суто художніх. На відміну від архітектурного проектування, будівництво, в процесі якого втілюються задум зодчого, входить у сферу матеріального виробництва.
Функціональна направленість архітектури включає певний характер емоційних реакцій на створений образ. Так, наприклад, в певну епоху цінувалися ті чи інші якості споруди, її функціональна роль, що і визначала конструкцію споруди. Функціональний бік архітектури досить чітко прослідковується як у проект-задумі, так і кінцевому варіанті споруди, тому знайомство з тим чи іншим видом зодчества варто починати саме з його плану, який адекватно відтворює і час його створення, і функціональну призначеність.
Інженерно-конструктивний бік архітектури повинен забезпечувати їй міцність, стабільність, економічність, що видно з деяких споруд, які простояли віки. Звідси з’являється необхідність створення такої матеріальної конструкції, яка б протистояла бігу часу й дії атмосферних явищ. Конструктивно-матеріальний бік архітектури виявляється історично мінливим. Матеріально-конструктивна система архітектури не лише забезпечує надійність споруди, але й є досить важливим засобом створення художніх образів зодчества. Специфічна робота конструкцій та матеріалу в цьому плані виражається поняттям “тектоніка”. Досить часто будівельні форми стають тектонічними, коли вони включаються в єдину систему, що формує художній образ на основі виявлення структурних особливостей та матеріалу конструкцій. У зв’язку із цим конкретний аналіз тектонічних засобів архітектури необхідно співвідносити із основними типами конструкцій: стіновими, стоєчно-балочними та каркасними.
Тектоніка стінових систем – це масивна конструкція, що поєднує в собі і функції обмеження простору. Спочатку ця система, що існувала в лісних масивах використовувала дерево, тому пластика дерев’яної конструкції визначалася самим матеріалом – характером дерева, способом його обробки та кладки. Художні якості дерев’яного зодчества кристалізувалися в народній архітектурі.
Тектоніка кам’яної кладки вимагає досить високу майстерність обробки каменю, профіліровки кам’яних брил, що демонструють, наприклад, піраміди Древнього Єгипту. В античності досить широко використовувалася градація розміру каменю, що співвідносилася із розмірами споруди загалом, а також система горизонтальних профільованих п’ят, як наприклад у храмі Ніки Аптерос в Афінах. Класичне рішення тектоніки стін з часом було знайдено в культурі Відродження: принцип поступової зміни маси стіни в залежності від її зросту вверх, що так чітко виявлений у знаменитому палаці Медичі у Венеції.
В сучасній архітектурі досить широко використовується кладка з цегли, її тектонічні особливості виявляються в системі горизонтальних членувань частин нижніх ярусів та поверхів, що і відображають характер розподілу ваги, й до того ж, пов’язані із суто національними традиціями.
Стоєчно-балочна конструкція представлена балкою на двох опорах. Навіть у давню сивину, в епоху неоліту, за такою системою були возведені дольмени та кромлехи, як у славнозвісній споруді Стоунхендж в Англії. У подальшому, розвиток цієї конструкції, чітке розподілення несомих та несущих частин, виокремлення основних варіантів їх співвідношення призвели до створення досить стійкого тектонічного порядку – ордеру. Класичне вирішення ордерної системи з’явилося в Греції. Зодчі античності перевтілили поєднання вертикальних опор та горизонтального перекриття у досить виразну і гармонічну систему, головними структурними компонентами якої стали колони із капітелями, що покоїлися на ступінчастому стілобаті (основі) й увінчані капітеллю (архітрав та карніз). Так само склалися і основі варіанти ордерної системи – дорічеський, іонійський, коринфський. Ордер став формою, що дозволила встановити взаємозв’язок частин й цілого, призвести до єдиної, і разом з тим варіативної системи.
Каркасні споруди мають в своїй основі дерев’яну стоєчно-балочну конструкцію. Її характерні зразки – японський жилий будинок і багатоповерхова споруда (металічний каркас). Тектоніка сводчатих конструкцій відома також з давніх часів, коли використовувався камінь, здатний в арці спрацьовувати на тиск, що доволі великий і є більшим ніж згиб. Крім того, з’являється можливість перекривати значний простір баз додаткових опор, що призводить до появи різних купольних систем, зокрема своди античних споруд, мечетей та інших. Тектоніка сучасних просторових конструкцій створює оптимальне врахування рівномірного розподілення компонентів конструкції по всім трьом вимірам, і використовує весь матеріал, міцність якого підкріплюється формою. Художній бік архітектури – це “краса і досконалість”, що завжди були визначальними, а іноді й єдиними критеріями відбору та оцінки зразків в історії зодчества. Краса визначається такими функціями, що співвідносяться із виразовими якостями матеріалу, логікою їх конструкції.
Одним із серйозних завдань у створенні художнього образу є проблема співвідношення зовнішніх та внутрішніх сторін споруди, що дорівнюють співвідношенню маси і простору. Вона має багато варіантів рішення: відповідність, контраст, домінанта, гармонічність й інше. Зовнішній вид споруди повинен так чи інакше представляти те, що заходиться в його внутрішній системі, зумовлено його суто функціональними якостями: тепло, простір, тому що людина здатна не лише візуально сприймати внутрішній простір споруди, а й формувати певне відношення до нього.
Архітектурне зодчество це і вміння виявити виразові можливості споруди. У справжньому творі мистецтва стовпи – несуть, зводи – пружинять, карнизи – покояться, арки – возносяться, а купола – вінчають. Таким чином, архітектура впорядковує зв’язки зі світом, їй притаманна ідея композиційного “порядку”. Мова архітектури досить своєрідна. Вона найбільше з усіх мистецтв пов’язана із повсякденними потребами буття людини. Одним із самих найдревніших способів організації архітектурної форми виявилася симетрія або асиметрія, сила впливу якої так само як і сприйняття глибини та об’ємності форми обумовлена специфікою зорового сприйняття – бінокулярністю його зору, і своєрідною симетрією людини, що відчувалося інтуїтивно і по-своєму усвідомлювалося ще в давнину.
Найчастіше засобом архітектури вважався об’єм. На сьогодення існує багато варіантів об’ємів та їх значень: об’єм що сприймається як приземлений, вертикальний як звужений, та кубічний – найбільш стійкий. Не менш важливими в архітектурі є пропорції, яким навіть надається першість значення. Навіть талант зодчого оцінюється мірою притаманного йому почуття пропорцій, вміння знаходити гармонічні співвідношення окремих частин, їх відповідність із цілим.
Досить часто в архітектурі використовуються контрастність, і співставлення досить конкретних форм дають значний художній ефект. Досить складно переоцінити роль силуету архітектурної споруди, і особливо тоді, коли споруда виступає над іншими, що відіграє певну роль в загальній конструкції ансамблю. Масштаби споруд, цілісність або роздробленість всіх частин, колір будівлі, фактура поверхні також є виразовими засобами архітектури. Окремі деталі архітектурної споруди виконують роль або органічної частини, або додатку у загальних масштабах, пропорціях споруди підкреслюючи цим ритмічні пасажи, організовуючи єдність простору. Вони призвані збагатити ансамбль як у пластичному відношенні, так і підвищити рівень їх художньої виразності.
“Прочитання” мови архітектурної форми залежить від культурного змісту епохи, особливостей національної художньої культури.
Відкристалізовані часом способи сприйняття структурних закономірностей світу перетворених в архітектурні системи “просіюються” крізь своєрідні фільтри ціннісних орієнтацій, сприйнятих в тій чи інший культурі, тому одна й та ж інформація, що закладена в архітектурному образі може інтерпретуватися по різному. Загалом, перевага надається тим формам або системам, що оцінюються як “гармонічні”, але набуття цих якостей в одому з культурних епох не завжди адекватно сприймається наступними поколіннями.
Архітектура є своєрідним базисом художньої культури епохи і народу та виражає їх характер. В архітектурі можуть втілюватися такі цінності культури як гуманізм, оптимізм, народність, патріотизм, велич, що моделює не лише індивідуальний облік в його конкретності, а більш узагальнену інформацію. Мова архітектури досить близька до мови музики, танцю, що базується на об’ємно-просторових, ритмічних, кольорових відношеннях матеріального світу і тому здатна виражати абстрактні ідеї, загальний настрій, душевний стан. Архітектурний образ несе в собі не індивідуально-специфічне, а досить стійкий духовний зміст біосоціокультурного буття людини, можливо тому Шартрський собор або Софія Київська є “портретами” цілої епохи і народів. Зодчество розповідає про людину і епоху асоціативним способом, що можливо лише завдяки процесу розвитку культур, впродовж яких випрацьовуються стереотипи емоційних реакцій на ті чи інші якості.
Архітектурні форми можуть набувати знаковий характер, тобто вміщувати в собі досить сильні діючи символи. Зримі образи також наділені символічним змістом, що адекватний загальному змістовному шару понять. Так, наприклад, хрестоподібна римська базиліка, що не мала відношення до християнства, в подальшому набула таку змістовну наповненість як храм-базиліка і почала символізувати християнство як “корабель спасіння в безмежному морі життєвих бурь”.
Навіть одні й ті самі типи культури в різні епохи набувають різної семантики. Так, силует храмового куполу у вигляді цибулини у зороастрійців (древніх іранців) прочитувався як знак очищуваного вогню, що підноситься до неба, і це було співзвучно ідеї оновлення людини, яка через вогонь наближується до вічності.
Різновиди та жанри архітектури породжуються багатогранністю її функцій, що підрозділяється на три відносно самостійні різновиди:
зодчество,
архітектура крупних форм,
архітектура малих форм.
Саме з архітектурними спорудами пов’язаний досить багатий світ екстер’єрів – огорожі, пропілеї, різні конструкції, фонарі, колони та інше. Архітектура досить часто використовує елементи зображальності в ордерній системі, застосовуючи рослинний орнамент, або зооморфний, тому велика кількість творів архітектонічного мистецтва включає також зображальні елементи саме за аналогією, асоціативному принципу. Але така зображальність реальна в тому разі, якщо вона набуває умовних форм, стилізованих, схематичних за правилами орнаменту, що співвідноситься з архітектурною формою.
Поєднання архітектонічного та зображального у мистецтві в подальшому дало появу нової художньої форми – монументально-декоративного мистецтва. До речі, аналогічні процеси виникають в декоративному живопису, мистецтві мініатюри, книжній графіці. Виникнення таких інтегративних видів мистецтв все ж не супроводжується втратою суто класичних форм зображального мистецтва.
Документально-конкретні та умовно-схематизовані види зображень відтворюючи вигляд предметного світу та розкриваючи невидиму сутність речей накопичили досить багатий “банк” ідей, своєрідної візуальної інформації й цим сприяли розвитку культури сприйняття світу, збагатили спілкування між людьми, але і це виявилося недостатнім.
Виникає ще одна мова – мова зображень, мова художня, мова, якій немає абсолютної схожості із оригіналом, але яка здатна уявляти світ в його одухотвореному зображенні.
Відсутність абсолютної схожості з предметами та явищами, які вона відтворює, тобто обмеження зображальної бази пластичних видів мистецтв дозволили передати духовний стан. І тільки розходження між зоровим образом предмету та його зображенням здатно зробити зображення виразовим і тому вмістити в нього духовний, емоційно-інтелектуальний зміст.
Схожість, що взята сама по собі, співвідносить матеріальну форму зображення із матеріальною формою зображуваного предмета і нічого духовного в такому “абсолютному” зображені немає.
Спектр співвіднесеності між “схожим” та “несхожим” досить широкий та варіативний. В одних культурних ситуаціях в пластичних мистецтвах утверджувалася як пануюча сфера зображальна схожість, а в інших – навпаки, ставала пануючою сфера “життєподібності”.