из электронной библиотеки / 658108764328063.pdf

Ладоинтонационное своеобразие напевов Новооскольского района отражено в протяжных лирических песнях, среди которых: «Сама себя веселю», «Сады мои зеленые», «Колечко мое позлоченое» и другие. По музыкальностилевым свойствам напевы этих песен богаты внутрислоговыми и композиционно самостоятельными мелодическими распевами.

Особенности функционирования лирических песен в Новооскольском районе позволяют наблюдать четкую приуроченность фольклорных текстов к определенным обстоятельствам исполнения. Одна из основных форм приуроченности – их включенность в свадебную обрядность. Возможно, преобладание «свадебной» функции лирических песен связанно со спецификой местной фольклорной системы, доминирующим жанровым комплексом которой является свадебный фольклор, в то время как обрядовые календарные напевы (за исключением колядных песен) в Новооскольском районе встречаются редко.

Фольклорными экспедициями были зафиксированы устойчивые факты календарной приуроченности лирических песен. К ним относятся комментарии о пении на поле в период летних полевых работ, о звучании лирики на Масленицу во время катания с гор, свидетельства о приуроченности к весенним гуляниям, о бытовании песен во время зимних посиделок, об исполнении лирических песен на Троицу.

Таким образом, жанровые стилевые свойства новооскольской протяжной песни в определенной мере обусловлены особенностями народного музыкального мышления, сложившимися в песенной традиции именно данной местности, но и в то же время они во многом связаны с общерусскими стилевыми закономерностями, проявляющимися в формообразовании песен данного жанра. Лирические песни Новооскольского района Белгородской области специфичны еще и тем, что, наряду с богатством народных мыслей и чувств, в них ярко изображены и жизненные события, которые эти песни сопровождали или под впечатлениями которых были созданы.

	Примечания
1.	Алексеев, Э. Проблемы формирования лада / Э.А. Алексеев. – М., 1976.
2.	Карачаров, И.Н. Песенная традиция бассейна реки Псел, Старый Оскол /
	И.Н. Карачаров, 2004.

3.Щуров, В.М. О ладовом строении южнорусских песен / В.М. Щуров // Музыкальная фольклористика. – М., 1973.

301

ПЕСЕННЫЕ ТРАДИЦИИ СЕЛА МАЛОБЫКОВО КРАСНОГВАРДЕЙСКОГО РАЙОНА БЕЛГОРОДСКОЙ ОБЛАСТИ: ИСТОРИКО-КУЛЬТУРНЫЙ АСПЕКТ

Н.А. Рычкина,

Красногвардейская Детская школа искусств

Изучая культурно-историческое прошлое своей малой родины, села Малобыково Красногвардейского района Белгородской области, убеждаешься в непреложных фактах своего исследования: жизнь местных крестьян многочисленными нитями связана с песенной культурой нашего Белгородского края, особенно на юго-восточных регионов.

Как следует из архивных источников, село Малобыково (бывшее Пушкарное) было основано в середине XVIII века, в ходе строительства Белгородской засечной оборонительной черты и одного из его крепостей – городов Усёрда. Примерно в это же время, как указывают исследователи (М.С. Жиров, А.В. Руднева, В.М. Щуров и др.) сложилась в основных чертах южнорусская культура и ее неотъемлемая часть – народная песня. Надо учитывать тот факт, что наша нынешняя Белгородская область в далёком XVII веке являлась (как, к сожалению, и сегодня) порубежьем России.

Заселение южнорусского пограничья осуществлялась двумя путями: посредством административной правительственной колонизации и посредством колонизации вольной.

Сущность правительственной колонизации заключалась в том, что в порубежные города направлялись «ратные люди», находившиеся на службе у государства: они обязаны были строить оборонительные укрепления и отражать нападения врага. Сюда попали частью переселенцы из других, ближе расположенных к центру, военных городов, так называемые «сведенцы», частью – ссыльные из Москвы и других мест.

Впоток же вольных колонистов включились жители ближайших к засечной черте русских поселений, привлечённые плодородием и обилием земель в южнорусской степи. На рубеж бежали также крепостные от своих помещиков.

Слобода Пушкарная (ныне Малобыково), как и другие пригородные слободы крепости Усёрд – Стрелецкая, Казацкая, в основном заселялась выходцами из городов нынешних Орловской, Тульской, Брянской, Московской областей. Вместе со своими обязанностями нести службу они несли сюда свои обряды, обычаи и песни.

Жизнь полувоенных-полуземлепашцев, служилых людей была трудной и опасной. И потому здесь складывался мужественный стиль южнорусской протяжной песни.

ВXVIII веке и особенно после присоединения Крыма к России (1783 год) надобность в охране южных границ государства отпала, и полурегулярное пограничное войско было ликвидировано.

302

Южнорусское население с этого времени должно было нести рекрутскую повинность наряду с прочими казёнными крестьянами, сохранив право служить пять лет (вместо двадцати пяти для крестьян, проживающих в других районах России).

Вселе Малобыково, как известно, крепостного права не было. Бывшие служилые люди – «пушкари» переходили в разряд государственных крестьян. Вследствие этого постоянно менялся стиль и характер песенного творчества. Свою печать на него накладывали устои крестьянского быта местного населения.

Далёкие предки Малобыково внесли большой вклад в развитие южнорусского фольклора и наиболее талантливые произведения народного песенного творчества живут и в наши дни, удивляя специалистов, ученых, исследователей стройной красотой и мудрым проникновением в законы бытия, актуализируя проблему их сохранения, развития и передачи потомкам.

Входе исследования нам удалось реконструировать некоторые аспекты этого процесса, берущего свои начала в 50-е годы прошлого столетия. Уже тогда перед энтузиастами сохранения уникального песенного наследия края встал вопрос о привлечении к этому важному делу учащихся и молодежи. В 1952 году в селе Малобыково был создан молодежный фольклорный ансамбль из 15-17-летних девушек и юношей. Его руководство возглавил заведующий местным сельским клубом И.Ф. Торохов. Менее пяти лет творческой работы и концертной деятельности потребовалось талантливому коллективу, чтобы уже

в1957 году он стал участником и лауреатом VI Всемирного фестиваля молодежи и студентов в Москве.

С первых дней в этом коллективе принимал активное участие, а впоследствии стал его руководителем человек, посвятивший большую часть своей жизни традиционной русской культуре Александр Тихонович Харыбин.

С 1962 года, работая в общеобразовательной школе учителем пения, истории и обществознания, он вносил свои коррективы в методику преподавания, особенно в программу. На его уроках осваивались и исполнялись русские народные песни, пляски, хороводы села Малобыково. В 1965 году народный хор из Малобыково, выступая в Москве, получил заслуженное признание и подтверждение правильности избранного творческого курса.

Многое делал для повышения исполнительского мастерства хористов концертмейстер коллектива – баянист Николай Павлович Харыбин.

Слава народного коллектива росла. В 1968 году 10 апреля по первой программе Всесоюзного радио прозвучала 40-минутная передача «Малобыково

– село звонкое» (автор – журналист Николай Плахотный).

Эстафету русского песенного творчества в 1977 году из рук Харыбиных принял выпускник Белгородского училища культуры Александр Игнатьевич Быков. Он одним из первых в Красногвардейском районе создал детский фольклорный коллектив, поддержанный отделом культуры и отделом образования района. В состав ансамбль вошли 5-7 классов Малобыковской средней школы.

303

Концерты Малобыковского хора с успехом проходили в селе, районе, области, городе Москва. В 1979 году хор демонстрировал своё самобытное искусство в Московской Государственной консерватории им. Чайковского, институте им. Гнесиных, на центральном телевидении и других столичных площадках.

В настоящее время в селе Малобыково при местном сельском Доме культуры концертную деятельность осуществляют два самобытных народных фольклорных ансамбля: «Зорюшка» и «Малобыковские зори», участниками которых, в основном, являются учащиеся и учителя местной школы. И не случайно учебное заведение культуры и искусства Белгородчины окончили более десятка малобыковцев, которые продолжают свою деятельность по сохранению и развитию народного песенного творчества своего села. Не является исключением и автор этой статьи.

Примечания

1.Загоровский, В.П. Белгородская черта / В.П. Загоровский. – Воронеж, 1969.

2.Жиров, М.С. Региональная система сохранения и развития традиционной народной художественной культуры / М.С. Жиров. – Белгород, 2003.

3.Щуров, В.М. Южнорусская песенная традиция / В.М. Щуров. – М., 1989.

4.Жиров, М.С. Феномен музыкального фольклора / М.С. Жиров, Л.П. Сараева. – Белгород, 2008.

СУЧАСНИЙ СТАН ТРАДИЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ У РОСІЇ НА ТЕРИТОРІЇ ПРИКОРДОННЯ З УКРАЇНОЮ (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій селами Бєлгородщини)

М.О. Семенова,

Харьковский гуманитарно-педагогический институт

Нині актуальними є питання вивчення, збереження, дослідження та використання в навчально-виховній роботі скарбів української традиційної народної культури. Комплексні фольклорно-етнографічні експедиції дають можливість не лише накопичити фактичний матеріал для подальшого наукового дослідження в галузях українознавства, фольклористики, етнології, етномузикології, діалектології, конфліктології тощо, а й сприяють вирішенню низки педагогічних завдань, як-от: розвиток історико-краєзнавчого та фольклористичного руху школярів і молоді, просвітницька робота в галузі охорони пам’яток історії та культури, відтворення традиційних свят і художніх ремесел, організація фольклорних фестивалів та інших культурно-мистецьких заходів, учнівських та студентських народознавчих конференцій. Польова робота поза межами України сприяє розширенню уявлень про життя, побут і традиційну культуру українства, що нині є діаспорою.

Вивчення української традиційної народної культури Слобідського краю сягає 18 ст. 1776 р. прапорщиком Г. Калиновським було надруковано „Описаніе свадебныхъ украинскихъ простонародныхъ обрядовъ въ Малой Россіи и въ

304

Слободской Украинской губерніи також и въ великороссійскихъ слободахъ, населенныхъ малороссіянами...” Збирачами скарбів народної культури були як науковці, так й аматори: представники природничих та гуманітарних наук, письменники, композитори, поміщики-українофіли, любителі народної словесності, студенти, бурсаки, учителі. У 19-20 ст. вагомий внесок у розвиток історії, етнографії, музичної фольклористики нашого краю зробили Д.І. Багалій,

М.О. Грінченко, Б.Д. Грінченко,		В.В. Іванов П.В. Іванов,	В.Н. Каразін,
М.І. Костомаров,	І.І. Манжура,	А.Л. Метлинський,	О.О. Потебня,

І.І. Срезневський, О.І. Стеблянко, В.П. Ступницький, М.Ф. Сумцов та ін. Передумовою активізації дослідження, відтворення і розвитку народної

культури другої половини 20 ст. став фольклористичний рух 1980-х років. 1983 року в Харкові за ініціативою В.М. Осадчої було створено дослідницьковиконавський гурт „Слобожани”, що 1994 року змінив назву на „Муравський шлях”. Нині колектив „Муравський шлях” (керівник Г.В. Лук’янець, автор статті є членом гурту) здійснює вагому науково-дослідницьку і пропагандистську роботу при Харківському обласному центрі народної творчості (ХОЦНТ). Репертуар гурту складають пісні, зібрані в експедиціях селами Харківщини, Сумщини, Полтавщини. Багаторічна подвижницька праця на ниві музичної фольклористики В.М. Осадчої, має результатом систематичне дослідження етнографії і фольклорної музичної спадщини краю, про що свідчить найбагатша фонотека фольклорно-етнографічних матеріалів, а в педагогічній діяльності – виховання виконавців і дослідників музичного фольклору в Харківській державній академії культури.

У1990-х роках до експедиційної діяльності залучилися вчителі, учнівська

істудентська молодь. 1995 року на чолі з В.Т. Скуратівським на Харківщині відбулася перша Міжнародна фольклорно-етнографічна експедиція „Муравський шлях”, 1997 року – друга експедиція вздовж Муравського шляху селами Богодухівського, Валківського, Краснокутського та Нововодолазького районів Харківської області [1; 2].

З метою вивчення і пропаганди кращих здобутків традиційної народної культури 1999 року нами було створено спілку етнологів і фольклористів М. Харкова (засновники Н.П. Олійник, В.М. Осадча, М.О. Семенова). 2007 року маршрути експедицій, організованих Спілкою, пролягли селами Слобожанщини поза межами нашої держави.

Устатті подано огляд матеріалів, зібраних автором 2007 року під час комплексних експедицій селами Бєлгородщини, де проживають етнічні українці, а саме: у Грайворонському районі, що межує на півдні з Золочівським районом Харківської області.

На початку 20 ст. в „Історії Слобідської України” Д.І. Багалій писав, що „населення Харківської губернії не є виключно українським, бо поміж українських сіл трапляються поодинокі й цілими купами російські; тут із давніх-давен живуть переселенці з великоросійських губерній, і вони розмовляють на великоруській народній мові й мають усі великоросійські народні звичаї, одежу, будівлю... Але великоросійське заселення Слобожанщини було дуже невелике, як його зрівняти з українським” [3].

305

Наприкінці 18 ст. „Слобідсько-Українська губернія поділялася на п’ять провінцій, котрі рівнялися взагалі колишнім полкам”, до складу Сумської провінції входив і Грайворонський повіт, що пізніше ввійшов до складу Курської губернії [3; 44]. До середини тридцятих років 18 ст. було засновано практично всі великі міста Бєлгородської області, у тому числі й українська слобода Грайворон Наказом Імператора від 23 березня 1838 р. „О перенесении управления Курской губернии уездного города Хотмыжска в соседнюю слободу Грайворон с переименованием последней в город” [4; 7]. Досліджуючи історію традиційно-побутової культури, Л.М. Чижикова виявила динаміку чисельності українців у складі населення Слобідської України. Так, за даними першого загального перепису населення Російської імперії 1897 року малоросіяни складали більшість усіх повітів Харківської губернії (70-90% населення). 57% населення Грайворонського повіту, Курської губернії складали українці. Уже в повоєнний час за черговою адміністративно-територіальною кордон між Українською РСР і РСФСР пройшов поміж колишніх губерній: Харківська губернія стала належати УРСР, а Курська й Воронізька – РСФСР. Л.М. Чижикова зазначає, що за радянської доби (перепис 1979 р.) національний склад мешканців колишньої Слобожанщини суттєво змінився: у Харківській області зареєстровано близько 55% українців, у Бєлгородській області – лише 6% [5]. Інтернет-сайт „Центральный федеральный округ. Белгородская область”, створений 2006 року, подає такі дані: 93 % населення Бєлгородської області складають росіяни, із інших національностей найчисленнішими є українці (5,5 %) и білоруси (0,4 %) [6]. Однак наші експедиції дають підстави свідчити скоріше про проблему самоідентифікації українців російського прикордоння з Україною.

За А.А. Ігнатьєвим, „найпродуктивнішим джерелом сакральних цінностей є релігія, тому сталі суспільства завжди інтегровані навколо якоїсь конфесійної доктрини... Іншим, можливо, іще більш важливим джерелом сакральних цінностей є мова, що безпосередньо забезпечує інтеграцію суспільства навіть у ситуаціях його внутрішнього конфлікту” (Игнатьев, 1991, с. 5). У Грайворонському районі релігійні потреби населення задовольняють різні релігійні установи, серед яких переважає Російська православна церква Московського патріархату. Так, станом на 1 січня 2002 р. на території Бєлгородської області зареєстровано 268 релігійних організацій, у тому числі 205 Російської православної церкви Московського патріархату [8]. А.А. Ігнатьєв зазначає, що мова й релігія як певна єдність „найкраще виражає поняття нації ( у тому значенні, що ми надаємо цьому слову в повсякденному житті, коли говоримо про відповідні форми соціальної інтеграції чи особистісної ідентичності)” [7; 5]. Наші інформанти відчувають утрати в материнській мові:

„По паспорту ми руські. Ми стали якби російські. Ми ж тут родились, значить руські. У нас і мова не така. Наші мами казали такі слова...

„лишенько”. Щас таких ми не употребляємо” (запис М.О. Семенової

29.07.2007 від Солошенко Ніни Павлівни, 1938 р. нар., с. Глотово, Грайворонського р-ну).

306

„Мене називають хохлушка, а я хто зна хто. Ні, я не московка, які ми москалі? Ми все життя тут живемо. Я росіянка, руськая. Ми руські хохли. Мабуть, на Україні живуть українські москалі” (запис 29.07.2007 від Бедрик Марії Макарівни, 1929 р. нар., с. Глотово).

„Поїхали ми на свадьбу на Україну, а вони кричать: „О, москалі приїхали!

– Які москалі? Ми ж так балакаємо, як і ви!” – Кажуть, шо москалі – чистий руський язик, а хохли – це перевертні. А який він чистий, все чаво да чаво”. Я українка тутішна, а по паспорту руська. На нас кажуть „мєтіси”. От і я мєтіска стала” (зап. 29.07.2007 від Мирошниченко Ніни Тимофіївни, 1940 р. нар., с. Глотово).

Наші записи стосовно національної самосвідомості збігаються з інформацією, поданою А.А. Бережним у дослідженні історії та побуту мешканців села Сидорівки Корочанського р-ну Бєлгородської обл. „Разом зі зміною мови відбувається й еволюція національної самосвідомості сидорівців. Мешканці села називають себе хохлами: „У нас свiй хохляцький язик, не руський и не український”. Хоча багато сидорівців вважають себе „руськими”, а не українцями: „Якi ми українці? По-руськi легше читаю, чим по-українські. Українці живуть на Україні” [9].

У 1920-х роках у школах Грайворонського в району навчання здійснювалося українською мовою, однак Марія Іванівна Бужинська, 1922 р. народження, мешканка с. Козинки, у 1928-1932 роках навчалася в школі вже з російською мовою викладання предметів, має незакінчену вищу освіту – три роки заочного відділення Харківського учительського інституту та багато років праці вчителем математики в Козинській школі. „Раньше тут училісь на українськом, а потом отдєлілось отето всьо. В школі російська, а домашня мова хохляцька. В школі викладала по-руські... класний руководітєль, бєсєди поруські Я хохлушка. Козинка, Глотово, Подол, Головчино, Іванівська Лісіца – хохли. В школі антірелігіозне воспітаніє. Батько помер – попа нільзя. На Провода – нільзя іти. Ще до войни вечерю носити на Різдво нам запріщали. Колядовать нільзя. Как сійчас помню, стєнгазєту випустили і написали: ”Попрошайки!”, – а сійчас дітвора бігає”.

Слід зазначити, що ситуація з мовою погіршилася після 1991 року після установлення кордону між Україною та Росією, бо зменшилася мобільність селян. До того ж і українська періодика та інша література частіше потрапляла в домівки україномовних росіян. Нині мовою міжособистісного спілкування селян 1950-х років народження і старших є українська, хоч і далека від літературної норми. Їхні діти з матерями розмовляють українською, а мовою їхнього міжособистісного спілкування є російська. Онуки, які приїжджають із міст на літо в село, – цілковиті росіяни й погано розуміють бабусь. Однак наші спостереження за іграми дітей с. Глотова дають підстави свідчити про наявність спільних коренів ігрової культури з Україною. Вони грають в ігри,

що називають „іграть в латкі”, „жмуркі”, „квача”, „в Панаса”, „вибівного”

(із м’ячем). В їхньому мовленні трапляються українізми: „Ми тікаєм”, „вловіл мяч”, „в Москвє жмуркі називаються мумія”, „Кто латка, Васька?” (В ігри

307

грали і спілкувалися з нами 29.07.2007 у с. Глотовім Северин Владислав, 1999 р. нар., Буковцов Василь, 1995 р. нар., Гавриленко Владислав, 1998 р. нар. та його брат Віталій, 1995 р. нар.).

У цілому ж українці в Росії на прикордонні з Україною не відчувають мовленнєвого дискомфорту, бо соціально-економічні чинники переважають мовленнєві та етнічні. Після переходу до іншого суспільного ладу в 1990-х роках економічна деградація села відчутніша в Україні. Порівняно з Харківщиною Грайворонський район приємно вражає упорядкуванням районного центру, меморіалом із вогнем вічної слави, чистотою прилеглих територій. Уздовж траси, особливо поблизу сіл, помаранчеві баки для сміття, що регулярно вивозяться. Люб’язні працівники Грайворонського палацу культури, які зустрічали нашу експедицію, пояснили, що за наказом В.В. Путіна кожне село має бути газифікованим, мати бібліотеку, заасфальтовані дороги, упорядкований центр із майданчиком для виступу колективів художньої самодіяльності, дитячим майданчиком, меморіальні місця, присвячені загиблим у часи Другої Світової війни, чорнобильцям, церкву.

Векспедиції ми побачили саме такі села. Їх мешканці пишаються тим, що

єросіянами, вдячні уряду за турботу, тим більше, що з початком „перестройки” ставлення влади до релігії змінилося – вона стає важливим соціальним інститутом, покликаним відновити моральність та етнокультурну ідентичність. Селяни з розумінням ставляться до економічних проблем, хоча кращими роками для села вважають 1970-і. За З.В. Сікевичем, церква для багатьох утілює психологічну стійкість, міцність і виконує роль ціннісного авторитету завдяки навіюванню значущості таких модальних для національної самосвідомості символів, як „співчуття”, „милосердя”, „любов до ближнього”, які людині складно відчути при спілкуванні з іншими соціальними інститутами в нестабільному суспільстві. „Таку ж роль соціально-психологічного „стабілізатора” виконує і традиція, і звичай, етнічна культура в цілому – найбільш стійке „ядро” національної самосвідомості, основа групової ідентичності і солідарності” [10; 147-148]. Вивчення сучасного стану традиційної культури і музичного фольклору української діаспори не є предметом спеціальних досліджень російських науковців (вивчається „південноросійська традиційна культура титульної великоруської нації”). Як зазначає І.І. Веретенніков, „українська традиція Бєлгородщини побутує в усіх регіонах. Українські пісні співаються повсюди і в російських селах. Слід зазначити, що традиція ця вивчається мало, хоча фольклорні колективи сіл беруть участь у багатьох фестивалях традиційної творчості” [11; 17]. У 19982001 роках згідно з програмою суцільного етнографічного та етномузикологічного дослідження воронезько-бєлгородського прикордоння окремі села з переважно українським населенням було обстежено експедиціями Воронезької державної академії мистецтв під керівництвом Г.Я. Сисоєвої. На її переконання, „результати цих експедицій лише частково відтворюють відмінність та схожість системи традиційних свят і обрядів, у жанровому складі та ієрархії жанрів музичного фольклору, типі музичного мислення” [12; 146].

308

Матеріали експедицій воронезців дали підстави виявити, що особи українського походження, хоч і зараховують себе до „руських”, не є носіями традиційної великоруської культури, проте „зберігають стійки ознаки саме українського етнічного стереотипу поведінки в межах норм і правил побутового спілкування. Це виявляється навіть тепер: українці ніколи не носять яскравих червоних хусток, не їдять холодець із квасом, не знають народного святкування Трійці, звертаються до батьків „на ви”. А росіяни не готують ряжанку (роблену сметану), не носять кутю по хатах під Різдво, не святкують Івана Купайла...”, не заплітають цибулю в коси [12; 146]. Матеріали наших експедицій до Грайворонського району підтвердили спостереження Г.Я. Сисоєвої, зафіксували також уплив української традиційної культури на етнічних росіян. Так, на мову мешканців російського села Казачої Лисиці вплинуло сусідство українського села Іванівської Лисиці. Такий уплив убачаємо у словах та висловлюваннях: „мама біла вóвну”, „ткалі на вєрстатє”, „шилі чинаркі”, „вокна хрестють”, нагáртиваєм пилі – грáліся в бакшу, „колоскі штрикає в каравай”, „зарас самі женютса”, „казать”, „хітаєтса”, „ухіляютса”, „нєвдобно”, „давать канхветов”, „клєченья только с ліпи, а трава, штоб дрібнєнька”. Простежується спільне в обрядовій та побутовій їжі. Росіянка Бутова Надія Андріївна, 1928 р. народження,

розповідала: „Кутя із яшнєй крупи, толклі в ступє. Яшна вкуснєй пшанічной. Сваря кутю – єсть нє давая. Становя в чугунку у святой кут у сєнє і варя узвар. А узвар – сухіє яблукі і ото буракі. Раньше ж сахару нє булó. Буракі кришилі, а тади ж туди сипєш і варіш узвар... Луку нє булó. У нас хахли сєялі. Ани ж вон і нє українси. Ну, в їх лук бил. У нас нє саділі луку... Што єлі раньше?

– Молако. Каши варілі. Борщ варілі, а каак же! Борщ варілі на бураках”

(записано 19.07.2007 у с. Казачій Лисиці). Обрядова кутя з ячної крупи й узвар, щоденні борщ, каша, і нині переважають у харчуванні мешканців обстежених українських сіл.

Спільна доля спіткала російських та українських селян Росії у важкі роки.

„В трітцать третьєм бил голод. Голодовáлі так, што возом возілі мьортвих. Іх ето, одну ім яму викопалі. І одін бил чєловєк – возіл. Праяжжає, сабірає і вєзєть в ямку. І опять по той вулисє заєжжає. Страшенний бил голод. Єлі разниє трави – крапіву, щавель. У сорак сядьмом страшний бил голод, но тади трошкі лєгша билó” (зап. 19.07.2007 від Бутової Надії Андріївни, 1928 р. нар., с. Казача Лисиця).

„Голодовка в тридцять другому страшенна. Отак ідьош по вуліце – труп лежить. Дальше лежить. Їсти ж нічого було. Урожай бил. Комісари приходили і трусили все. В горшках люди прятали зерно, і то забирали. Нас спасло, шо коровку ж ми держали. Корову не забирали. Це нємці все забирали. А в сорок сьомому була засуха. Нікуди не дінешся. Голод” (зап. 28.07.2007 від Бужинської Марії Іванівни, 1922 р. нар., с. Козинка).

Вивчаючи повір’я, звичаї та побут слобожан, ще М.Ф. Сумцов фіксував український уплив на мову та побут росіян на прикладі с. Люджі [13, с. 222], що помітив навіть в обрядовій культурі і наводить приклад „легкої переробки” малоруської весільної пісні „Прибирайся, тещенько, прибирайся” і включення її

309

до великоруського весілля [13; 225].

Нині у російських селах побутують загальновідомі українські народні пісні, як і в українських селах – російські. Іноді щастить записувати справжні перлини українського пісенного фольклору від етнічних росіян. Їх співають жінки середнього і старшого віку. Пісня про гірке життя сироти на чужині й нещасливе кохання (можлива й контамінація двох сюжетів) „Не шуми ти, луже, осокою дуже”, що за наспівом належить до козацької лірики, побутує і на Харківщині, щоправда, у скороченому варіанті „Летіли гуси з далекого краю” (запис 19.07.2007 від Агаркової Тетяни Юхимівна, 1929 р. нар., с. Казача Лисиця). Т.Ю. Агаркова знається на російському обрядовому музичному фольклорі, що суттєво відрізняється від українського, а цю пісню вивчила від українців з Іванівської Лисиці. На жаль, у самій Іванівській Лисиці її вже не співають – виконавці пішли у вічність.

В усіх обстежених селах (Козинка, Глотово, Гора-Подол, російське Казача Лисиця) співають щедрівку „Чи дома, дома пан-господар” з будовою вірша 4+4, Пр.4+4 з ритмоструктурою заспіву 11112 чи 2112, приспіву („Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на весь вечір!”) 2112 (у Казачій Лисиці – „Хто дома, дома, сам господін. Шандруй вєчар, добрий вєчар, добрим людям на вєсь вєчар”). На Різдво діти промовляють лише простенькі колядки, інші не збереглися.

На Новий рік в українських селах посівають, співаючи „А в полі, полі сам плужок оре” (будова віршу 5+5, ритмоструктура 11112, наспів fffga|ffedc). Цих пісень інформанти 1940-х років народження навчили співати дітей та онуків.

„Сідаємо гуртом ту кутю їсти. Дітвора щас носе. Діти носять і щедрикують, і колядують: „Прислали папа і мама, ми вам принесли вечерю”. Ми беремо по ложці, змішаємо (кутю від різних колядників), щоб люди були дружні, тоді їмо” (зап. 29.07.2007 від Мирошніченко Ніни Тимофіївни, 1940 р. нар., с. Глотово).

Пісні весняно-літнього циклу нам записати не вдалося. Виключенням є спостереження за дітьми, що „водили Шýми”. У Козинській школі вчитель історії Скоромна Валентина Миколаївна, 1958 р. нар., давно веде краєзнавчу роботу, вона записала чимало етнографічних матеріалів від односельців. Тому школа має музей етнографії, де зберігаються предмети побуту, народний одяг, а російськомовні школярі здійснюють краєзнавчі пошуки, співають український фольклор, як-от: „Чи дома, дома пан-господар”, „Ой Шум ходе”. Друга пісня гідна того, щоб її подати повністю. „Ой Шум ходе, рибу лове, а Шумиха продає. У↑./ Ой жди, доцю, до суботи, куплю червоні чоботи./ Ой жди, доцю, до понеділка, куплю гребінь і гребінку”. Цей фрагмент має таку ритмоструктуру:

2211, 2211, 1111114. 2211 2211, 11111142. Наспів: fedd fedd ffeeddc | fedd fedd cfeeeedd | fedd feedd cfeeddcc.

За матеріалами досліджень В.М. Скоромної, широке святкування Масляної у Козинці (колишня слобода Вербова) починалося з середи. Молодь каталася на санях. Зазвичай господині варили вареники і складали їх у макітри, пекли й млинці з сиром. Щодня молодь „виходила на шуми”. Одна з дівчат робила „півника” (жмутик кольорових ганчірок), хлопці виломлювали гілки –

310