5.2.Використані онтологічні картини

Залучення потрібної для концепції непрофесійної фізкультурної освіти системи понять і знань не можна обмежити винятково природничими науками, які з тієї чи іншої сторони вивчають тілесність та психіку людини. Людина і життя людини, її здоров’я – це категорії не тільки природниче наукові, адже вони є предметом розгляду також філософії, релігії і методології.

Отже, до побудови важливого для нас базового поняття „здоров’я людини” необхідно підходити, використовуючи не тільки науковий, але й філософський метод. Саме таким є метод створення онтології чи онтологічної картини (від грецьк. ontos – сутність), який представляє собою „...розділ філософії, вчення про буття, у якому досліджуються загальні основи, принципи буття, його структура та закономірності” (165, с.941).

Часто використовуваний у практиці високої філософської культури, цей метод отримав право на існування також у діалектичному матеріалізмі, де: „...використовується при тлумаченні явищ об’єктивної дійсності, що існують незалежно від свідомості” (163, с.481). Застосовуючи цей метод, можна послідовно переходити від побудови онтології, що схоплює суть розглянутого явища, до формування розгорнутого поняття за рахунок перевірки онтології на відповідність культурі, на логічність і системність у ході подальшого уточнення та розвитку створеної вихідної змістової конструкції.

Поняття необхідні людям, окрім того, що вони несуть істотне знання і являються складовою частиною теорій, також й для розгортання ними відповідних діяльностей. У нашому випадку діяльностей, що забезпечують досягнення здорового стану людини.

Ми виходимо з такого міркування, що різні грані, особливості та складові, які характеризують сутність людини, як такої, „схоплені” у тій або іншій мірі в різних картинах світу. І зневажати всім тим істотним, що описано як в релігії і філософії, так і встановлено в теоретичній і прикладній науці, тут не можна. Так, виділяючи те головне, що характеризує людину в миследіяльнісній картині світу, відзначимо наступне.

Людина – це єдність трансцендентального і матеріального, інтелекту і тілесності, суб’єкт своєї само зміни й розвитку. Отже людина „несе у собі” суму визначальних для неї індивідуальних властивостей, в тому числі притаманних їй від народження особливостей світосприймання і схильностей, а також набутих якостей, котрі врешті-решт задають загальну громадянську та професійну спрямованість особистості в процесі її життєдіяльності.

Людина є своєрідною „матричною структурою”, що формує в процесі своєї життєдіяльності за рахунок так би мовити „заповнення осередків матриці” своє неповторне індивідуальне та особистісне (цінності, знання, звички і т. ін.).

Людина, зрештою, знаходить компроміс між прагнучою своєї реалізації індивідуальністю і зовнішніми умовами життя. За рахунок актуалізації нових цінностей, сприйняття і прийняття нових онтологічних картин вона часто визначає й нові траси своєї життєдіяльності.

У Європейській традиції, починаючи з праць давньогрецьких філософів, докладалися помітні зусилля до розкриття тих або інших граней і складових здоров’я людини. У середньовіччі, у питаннях здоров’я людини, розглядалися три такі частини. Тіло – фізично чуттєва частина, що відноситься до матеріального рівня; душа – внутрішнє „Я” людини, психологічний рівень; дух – глибинна частина чи причетність до Бога. „Справою” душі був вибір між тілом і духом, між злом і добром. Пізніше була спроба замінити в цій тріаді дух – „соціумом”, соціальним рівнем, що й знайшло відображення в різних відомих визначеннях здоров’я (192, с.36).

Ще пізніше виникло розуміння не тотожності зусиль до того, аби бути здоровим, самій лише практиці лікування хвороб. Наприклад, цікаву думку ми знаходимо в роботі Карла Маркса „Дебати про свободу друку”: „Людське тіло від природи смертне. Хвороби тому неминучі. Однак, чому людина звертається до лікаря тільки тоді, коли занедужує, а не коли вона здорова? Тому що не тільки хвороба, але й самий лікар уже є зло. Постійна лікарська опіка перетворила б життя – у зло, а тіло – в об’єкт вправ для медичних колегій. Хіба не бажаніше смерть, ніж життя, що складається тільки з заходів попередження смерті? Хіба життю не притаманний також і вільний рух? Що таке хвороба, як не утиснуте у своїх різноманітних проявах життя? Нехай життя й вмирає, але смерть не повинна жити”.

Звідси логічно випливає ще одна важлива фіксація, - здоров’я це не затиснуте у свободі проявів життя людини. Якщо визнати справедливим твердження, що хвороба – будь-який стан, що збільшує ймовірність смерті, то в такому випадку здоров’я – це також будь-який стан, що збільшує ймовірність життя. Або інакше: здоров’я – це атрибут життя, а хвороба – атрибут смерті. Виходить, що здоров’я – це діалектична єдність життєдіяльності й умирання, їхнє співіснування у визначених цими поняттями межах (192, с.36-37).

Як правило, ми знаходимо в різних (природниче наукових) визначеннях здоров’я ряд характерних елементів. У тому числі: нормальна функція організму на всіх рівнях його організації; динамічна рівновага організму та його функцій відносно факторів навколишнього середовища; здатність до повноцінного виконання основних соціальних функцій, участь в соціальній діяльності й суспільно корисній праці; відсутність захворювань, хворобливих станів чи хворобливих змін; повне фізичне, духовне та соціальне благополуччя; здатність організму пристосовуватися до мінливих умов існування в навколишньому середовищі тощо (62, с.62). Треба думати, що йдучи саме від вихідного формулювання Всесвітньої Організації Охорони здоров’я, П. В. Бундзен та Р.Ф. Дібнер узагальнюють та уточнюють відоме визначення дефініції як виключно природниче наукове: „Здоров’я – це психосоматичний стан людини, що характеризується відсутністю патологічних змін і функціональним резервом, достатнім для повноцінної біосоціальної адаптації і збереження фізичної та психічної працездатності в умовах існуючого природного середовища” (24, с.7).

У той же час, обговорювалася й привертає увагу активна, діяльна версія досягнення стану здоров’я. Згадаймо, фіксацію Аристотеля: „Здоровий стан виходить наступним ходом думки (того, хто зцілює): якщо здоров’я є те й те, і треба щоб хтось мав бути здоровим, важливо, щоб у ньому було в наявності те й те.., і так (цілитель) міркує все далі, допоки, нарешті, не прийде до того, що він сам у змозі зробити. Рух, що починається з цього часу, спрямований на те, щоб (тілу) бути здоровим, називається створенням. І в такий спосіб виявляється, що в деякому розумінні здоров’я виникає із здоров’я» (7, с.198-199).

Саме в контексті турботи про себе ми розглядаємо твердження Аристотеля про те, що: „...знання і здоров’я є образ, деяка форма, зміст і немов би діяльність здатного до них: знання – здатного до пізнання, здоров’я – здатного бути здоровим” (7, с.398). І навпаки, „…Якщо наша хвороба є наслідок нашого способу життя, вона звичайно є результатом принаймні одного з наступних факторів: дурості, недоліку знань, недоліку можливостей, легкодумства, інших, більш важливих обставин”. З. Шаварський у такий спосіб пояснює цю свою точку зору: „Чим більше я здатний контролювати свою поведінку і свою життєву ситуацію, тим більше я відповідальний за наслідки своїх дій. Звичайно, я не відповідальний за свою мозкову пухлину, якщо це справа рук природи, але відповідальний за свій рак легень, якщо він був викликаний моїм поінформованим рішенням курити” (200, с.59).

І далі: „Ми відповідальні за своє здоров’я настільки, наскільки ми знаємо, що добре і що погано для нашого здоров’я, при тому, що здатні формувати свій моральний обрис певним чином. Аристотель говорив, що моральна чеснота формується звичкою. Я не бачу нічого невірного в ідеї раціонального формування наших звичок до здорового способу життя. У цьому сенсі персональна відповідальність за здоров’я стає різновидом чесноти, і можна стверджувати, що ми морально відповідальні за втілення і збереження цієї чесноти” (74, с.61).

Вважається, що стан здоров’я визначається рядом факторів і обставин (див. табл. 3). При цьому, захворювання і порушення у стані здоров’я, пов’язані зі способом життя людини, є причиною 70-80 % смертності в розвинених країнах і приблизно 40 % - у країнах що розвиваються (155, с.337). Викликає тривогу своєю розповсюдженістю наступна обставина, характерна для країн небагатих, до яких відноситься й сучасна Україна. „..Досить часто до шкідливих звичок звертаються саме найбідніші прошарки населення, серед яких спостерігаються більш високі показники як щодо паління, так і вживання алкогольних напоїв і наркотиків, оскільки саме ці прошарки відчувають найбільший стрес, намагаючись перебороти життєві негаразди, обумовлені неадекватним рівнем доходу, незадовільною освітою, безробіттям і нестабільністю в питаннях працевлаштування” (156, с.338).

Таблиця 3.