1.2.Про особливості подальших досліджень за темою професійно-прикладної фізичної підготовки у вищих навчальних закладах

Встановлення чітких орієнтирів соціально-політичного та економічного розвитку України у „західному напрямку”, природно, викликає необхідність відповідного переосмислення пріоритетів у наукових дослідженнях, результати яких визначають вектори реформування й системи освіти. Після офіційного прилучення України у норвезькому м. Бергені з травня 2005 р. до Болонського протоколу, це на повну силу торкнулось, як майбутнього усіх ВНЗ І–ІV рівня акредитації, так і їхньої дисципліни „Фізичне виховання”.

У той же час, гострою проблемою котра стримує очікуваний поступ, виступає те, що майже без змін відтворюється тематика наукових досліджень з фізичного виховання, структура якої склалась у часи СРСР. У якості прикладу розглянемо тему професійно-прикладної фізичної підготовки (ППФП), яка приблизно у рівній мірі прошила зміст фізичного виховання в усіх навчальних закладах від ПТУ, котрі не мають акредитації як ВНЗ, до академій, університетів та інших за назвою вищих закладів освіти ІV рівня акредитації.

Таким чином, наша мета полягає в обґрунтуванні пріоритетів і особливостей змісту наукових досліджень відповідно до контексту реформування фізичного виховання у різних типах ВНЗ (з огляду на можливості ППФП у її класичному розумінні та інших напрацьованих теоретичних і концептуальних розробок).

Насамперед вкажемо, що у рівній мірі важливими ми вважаємо тут два пов’язаних між собою аспекти проблеми. Перший. Все нові й нові хвилі молодих українських науковців, посилаючись на прізвища перших вчених, котрі започатковували дослідження з ППФП у 60-ті роки минулого століття, відшукують теми (скоріше „темки”) для власних досліджень там, де цього робити не варто. Звертаючись до прийому епатажу скажемо, у контексті непогоди на Ванкуверській зимовій Олімпіаді можна було б заходитися досліджувати тему оптимального накладання сучасної мазі SWIX на дерев’яні лижі. Але сьогодні це не актуально, бо у сучасному спорті їх не використовують. Тож нікому не спаде на думку виконувати таку НДР. Натомість, здається, пріоритети фізичного виховання у ВНЗ нині одні й ті ж самі, що й у часи дерев’яних лиж, а саме тема ППФП, як стрижень цієї вузівської дисципліни.

Другий аспект. Окрім вказаного, поширення змісту завершених наукових досліджень, а їх як відомо за звичай виконують викладачі інститутів фізичної культури і факультетів фізичного виховання, тісно пов’язане з становленням професійної свідомості їхніх сьогоднішніх студентів – майбутніх викладачів фізичного виховання, від розуміння пріоритетів яких у свою чергу залежить успіх або провал реформування цієї вузівської дисципліни.

Серед першочергових пріоритетів на цьому шляху ми відзначали необхідність поглиблення знань про такі важливі педагогічні процеси як навчальна діяльність і освіта майбутніх викладачів фізичного виховання, дійсне, не формальне забезпечення яких у вирішальній мірі буде визначати високу якість освіти, що ми зараз формуємо (157). Причому, це має відбуватись за безпосередньої участі зацікавлених, само визначених і мобільних студентів.

Адже навчальна діяльність примітна свідомим і вольовим, повним, тривалим та всебічним включенням студентів у процес оволодіння необхідними їм поняттями та знаннями, а також опануванням способами їх застосування. Дійсна освіта студентів неможлива без усвідомлення ними ролі і місця культури; без використання відповідних знань і діяльностей, якими вони вже озброєні, у власній подальшій професійній діяльності; без прагнення та вмінь їх неперервне вдосконалювати за рахунок самоосвіти, що не припиняється.

Останнє вказане дозволяє акцентувати увагу на визначальній ролі „образу” того, до чого мусить прагнути студент у породженні, розгортанні і збереженні своєї навчальної діяльності – фундаменту, на якому вибудовується наступна викладацька діяльність. Без „образу” неможлива й освіта (у російській мові „образование”). Під „образом” мають на увазі таку надійно вибудовану у індивідуальній свідомості і зрозумілу студентові сукупну цілісність необхідних і бажаних людських і професійних рис та якостей, які вони повинні надалі поступово виховати у собі під час вдосконалення своєї природи через власну систематичну навчальну діяльність і освіту в орієнтації на сприйнятий ними зміст наступної професійної діяльності. Отже очевидно, „образ” майбутньої професійної діяльності теперішніх студентів, як рушійної сили назрілих реформ, вже тепер повинен містити науково обґрунтовані траси подальшого вдосконалення змісту і форм організації фізичного виховання.

Нам видається, логіка визначення змісту „Фізичного виховання” найбільш вдало може бути наочно представлена через відповідний приклад.

Відомо, що з усього розмаїття змісту освіти за будь яким фахом, який віднесений до компетенції ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації, лише його частина безпосередньо пов’язана із обраною студентом спеціальністю. Це так звані нормативні дисципліни, обсяг яких складає приблизно 65 % навчального часу, і вони забезпечують виконання освітньо-професійних програм за спеціальностями. Одночасно, цей обсяг відповідає фактично 100 % змісту підготовки кадрів у технікумах і ПТУ („усе до діла, нічого зайвого”).

У той же час, у ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації ще існує значний обсяг навчального часу, відведеного для дисциплін, включених вузами до навчальних планів за їхнім вибором. Частина з них дотична до нормативних дисциплін, бо ж так чи інакше може використовуватись фахівцями з вищою освітою. Наприклад, „Психологія”, „Педагогіка”, „Соціологія” тощо. Частина ж немов би відсторонені від безпосередньої професійної діяльності: „Філософія”, „Релігієзнавство”, „Вища освіта України і Болонський процес” тощо. Але усі вони покликані сприяти становленню різнобічно освіченої і мобільної особи інтелігента, здатного докладати власні зусилля для своєї неперервної освіти і соціалізації у середовищі, що змінюється; забезпечувати адекватність новим соціальним і виробничим умовам, які періодично виникають. І, навіть, за необхідності цілком змінювати професійну діяльність.

Відповідно до прикладу мусить бути й зміст дисципліни „Фізичне виховання”. Очевидно, що виправданим є використання ППФП, як стрижня навчальної дисципліни, у дуже незначній кількості ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації із специфічними умовами подальшої праці їхніх випускників, коли від них вимагається достатній рівень конкретно визначеної загальної і спеціальної фізичної підготовки. Це, наприклад, колишнє Кіровоградське вище льотне училище цивільної авіації, у минулому лідер наукових досліджень з ППФП у вищій школі. Це також декілька спеціальних вищих навчальних закладів системи Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ тощо.

Водночас в орієнтації на ППФП мусить бути роль і направленість „Фізичного виховання” у ПТУ і технікумах, де готують молодших спеціалістів, техніків, а також кадри за робочими професіями, які повинні мати бажані фізичні якості, рухові вміння та навички. За деяким виключенням, (наприклад, спеціальностей педагогічних, культурно освітніх й економічних), „Фізичне виховання” тут виправдано вибудовувати на основі ППФП.

Але як бути, коли у ВНЗ ІІІ-ІV рівня акредитації сьогодні існує понад 500 спеціальностей, де залучення ППФП фактично „притягнуте за вуха”? І тут таки виникає необхідність уточнювати зміст фізичного виховання. Наприклад, на рівні міркувань зрозуміло, що майбутній випускник за спеціальністю „Землевпорядкування і кадастр” мусить мати достатню фізичну підготовку, аби відповідати вимогам первинних „польових” посад, які він може обіймати. Але як бути у випадку, коли йому після випуску прийдеться працювати у службах, де він буде займатись виключно кабінетною роботою?

Є й такі спеціальності, а їх сьогодні переважна більшість, як „Маркетинг”, „Комп’ютерні системи та мережі”, „Програмне забезпечення автоматизованих систем” тощо де підходи ППФП категорично не придатні.

З огляду на розуміння викладеного, ми сформували принципово новий напрям наукових досліджень і, відповідно, вузівської практики „Фізичного виховання”, а саме непрофесійної фізкультурної освіти, метою якої є становлення студентів і майбутніх фахівців як будівничих власного здоров’я (135, 140). Цей напрям і ця практика відкривають нове поле для актуальних наукових досліджень з „Фізичного виховання”, котрі з часом компенсують існуючі поки що „білі плями” у плануванні, організації і поширенні педагогічної практики формування студентів як свідомих будівничих власного здоров’я.

Висновки. Ми показали, що подальший розгляд ППФП як єдино можливої стрижневої теми для наукових досліджень задля вдосконалення „Фізичного виховання” студентів переважної більшості спеціальностей ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації слід вважати безпідставним. У той же час, ППФП й надалі повинна розглядатись важливою складовою „Фізичного виховання” у технікумах і ПТУ, значна кількість спеціальностей яких передбачає добру загальну і спеціальну фізичну підготовку випускників.

Існує вкрай обмежена кількість спеціальних ВНЗ (Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ тощо), а також значна меншість із існуючих у мажах 600 вузівських спеціальностей для ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації, де ідеї ППФП повинні й у подальшому розроблятись та вдосконалюватись.

Натомість переважна більшість спеціальностей ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації вимагають проведення актуальних наукових досліджень за напрямом посилення освітньої складової „Фізичного виховання” і розгортання педагогічної практики формування майбутніх спеціалістів радше будівничими здоров’я, які здатні за рахунок власних свідомих і систематичних зусиль забезпечувати оптимум своїх фізичних якостей, здоров’я і працездатності відповідно до вимог їхнього теперішнього, конкретного місця роботи.