1 Петров н. И. Очерки истории украинской литературьі XIX столетия.- к., 1884.- с. 227.

дожні пошуки причин виродження панівних класів, яке розпочалося ще в минулому столітті, коли козацька старшина перетворилася в "малоросійське" дворянство. В романі яскраво показано, ПЇО вже тоді нащадки відважних предків, опоетизованих М. Гоголем у героїчному образі Тараса Бульби, перетворилися в нікчемних Бульбашок, дні яких минають у заскорузлому провінційному животінні.

Хоча роман написано російською мовою, в ньому нуртує українська стихія. Вже самим зображенням старосвітського панства - всіляких Дудок, Покришок, Драбин, Книшів, Капельок, Малинок, етнографічними описами та історичними екскурсами, докладним змалюванням побуту, введенням поетичних епіграфів до розділів, узятих з народних пісень, прислів'їв, приказок, поминальних плачів та голосінь, з творів Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Л. Боровиков-ського, використанням у тексті українських слів, словосполучень, ідіом письменник вказує на національну основу твору.

Про глибоку обізнаність О. Стороженка з народними повір'ями, легендами, переказами, звичаями та обрядами, власне, про український лад художнього мислення письменника свідчать також "Рассказьі из крестьянского быта малороссиян" (1857), написані на українському матеріалі, сповнені поряд з Іронічно-викривальними мотивами стверджувального ідейного пафосу, який виразно виявляється в картинах Ь життя трудового люду. Тут змальовуються кмітливі селяни, які виводять на чисту воду аморальність панських лакуз ("Изворотливмй малоросе"), доброзичливо розповідається про хлоп-чика-поводаря, який помстився своєму кривдникові ("Колбаса"), поетизується зовнішня врода і щире, добре серце молодої дружини лісника ("Лесной дидько и непевний").

Зображуючи побут селян, вводячи читача у фантастичний світ повір'їв та міфів, О. Стороженко змальовує і окремі прояви соціальної несправедливості. Так, нічого не второпавши з повчань справника, затуркані селяни спохопилися тоді, коли почули з уст сільського голови пояснення, чого кричав пан: "Того гримал, - приосанив-шись, сказал голова,- что вм до сих пор не перевезли из лесу моих колодок". Незважаючи на анекдотичну суть даної ситуації, з оповідання "Голова себе на уме" реалістично постає образ сільського жмикрута.

Звертаючи увагу на такі моменти, О. Стороженко трактує їх як зловживання владою окремих адміністраторів та "лихих" поміщиків. Така кривда селян дрібними чиновниками або жорстокими родичами карається втручанням вищого сановника ("Тетушкина молитва"). Правда, в окремих творах, як, наприклад, в оповіданні "Убийца", соціальне зло показане в усій його потворності. Бюрократичне крюч-котворство, коли "соблюдение законних формальностей" затягується на довгі роки, наносить невинним людям" нечувані страждання: тримають в ув'язненні безвинного заробітчанина, а під стінами тюрми помирає Його стара мати; розпалась сім'я селянина, помер малолітній син, повністю зруйнувалося господарство, через голод і злиденне життя його дружина стала повією. В фіналі цієї трагедії нещасний в'язень, не витримавши фізичних і моральних тортур, вдається до самогубства.

В російських оповіданнях часто натрапляємо на конкретні топоніми, які прив'язують їх сюжет до певних регіонів України (Ворскла, Псло, Дніпро, Полтава, Зіньків, Ромни, Прилуки, Пирятин, Хорол, Гурбинці, Микільська слобідка поблизу Києва), причому письменник .звертає увагу читача на характерні ознаки певної місцевості. Так, з оповідання "Подкидьіш" вимальовується панорама весняного Києва: зелень ГолосІївського лісу, споруди Видубицьхого монастиря, золоті бані церков і дзвіниць Печерської лаври, Аскольдова могила, Минільський військовий собор, військові казарми мавританського стилю, Царський сад, Золотоверхий Михайлівський собор, Десятинна церква, "легкая, как будто в воздухе висящая церковь Андрея Первозван-ного и Олегово кладбище". Кожний, хто знайомий з архітектурно-ландшафтними обрисами Києва середини минулого століття, відчує майстерність письменника, точність і достовірність художнього зображення дійсності в його творі.

Уже згадуваний "Спогад" про зустріч з М. Гоголем зацікавлює яскраво виписаними епізодами з життя українського старосвітського панства в перші десятиріччя XIX ст. Переконливий образ Пульхерії Трохимівни - типової представниці провінційного дворянства. Вона, оберігаючи "честь" свого синка, люто накинулась на того, хто засумнівався в Його "подвигах". А в цей час молодий студент М. Гоголь з неприхованою Іронією й глумом, блискавично й акторськи майстерно зобразив обох, спотворених гнівом і взаємною ненавистю. Нещадний у ставленні до обмеженого, але самовпевненого панства, М. Гоголь водночас пильно придивляється до життя селян, захоплюється влучним, емоційно наснаженим народним словом.

Українська спадщина О. Стороженка тематично не чуже розмаїта. Побут, звичаї, повір'я тогочасного українського селянства та героїчні сторінки козацької вольниці, пов'язані з останнім періодом існування Запорозької Січі, з народно-визвольним рухом під час Коліївщини, з образами колишніх січовиків,- ось майже все коло порушених письменником тем.

Серед творів О. Стороженка привертають увагу мініатюрні за обсягом гуморески. Це здебільшого - літературно опрацьовані, дещо розширені у смисловому плані, з конкретно виписаними образами персонажів народні прислів'я, приказки та анекдоти. Друкувалися ці твори в "Основі" під журнальною рубрикою "З народних уст", найімовірніше запровадженою П. Кулїшем, який орієнтував молодих

літераторів керуватися в зображенні життя принципом "етнографічної правди", і були об'єднані в цикл під такою назвою в збірці О. Стороженка "Українські оповідання" (1863).

Динамічний сюжет, несподіваність розв'язок, природність оповіді, яскрава образність, гумористичне розкриття теми, багата у лексичному й фразеологічному аспектах мова - такі характерні особливості цих творів. Тому І. Франко назвав пізніше їх автора "талановитим оповідачем", який "добре володіє українською мовою", хоч водночас вказав на обмеженість його "ідейного способу думання і... глибокого розуміння людського життя"'.

Б передреформене десятиріччя, коли передову громадськість найбільше цікавила боротьба за визволення селянства з кріпосницької неволі, О. Стороженко взагалі не відбивав у своїх творах класових суперечностей між селянами та помїпціками у феодальному суспільстві. Своє завдання він вбачав насамперед у тому, щоб літературно відшліфувати фольклорний сюжет, урізноманітнивши, збагативши його конкретними ситуаціями, взятими з селянського побуту, і, зрештою, розважити читача.

І все ж ці оповідання подають певні сторони селянського побуту, викликають інтерес майстерністю трансформації уснопоетичних мотивів і образів. Дослідники неодноразово зіставляли гуморески О. Стороженка з фольклорними творами, намагаючись віднайти ті типологічні риси, які зближують їх з відповідними народними переказами та оповідями. Так, оповідання "Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав" написане на основі відомої приказки, до речі, майстерно вмонтованої в текст твору,- "Де чорт не справиться - туди бабу пішле". Оповідання "Вчи лінивого не молотом, а голодом" також розвиває народне прислів'я, яке, можливо, пов'язане з переказом про приборкання ледачої невістки. Дотримуючись канви фольклорної оповідки, письменник водночас вказує, що заможні батьки ще з дитинства розбещували свою дочку. Оповідання "Два брати" теж основане на фольклорному сюжеті про бідність і багатство. Оповідання "Лучче нехай буде злий, ніж дурний" трансформує поширений уснопоетичний мотив про дурня, який буквально сприймає кожну пораду. Відгомін апокрифічної легенди про Соломо-на, який уміло викривав злочинців, відчутний в оповіданні "Розумний бреше, щоб правди добути", а повір'я про чорта й відьму лягли в основу оповідання "Жонатий чорт".

О. Стороженко майстерно вибудовує оригінальні сюжети на каркасі прислів'я чи приказки, за мотивами переказу, легенди, повір'я. Його твори наснажені гумором, проте цей сміх, як правило, є соціаль-