1 Франко і. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібрання творів: у 50 т.- к., 1984.- т.

но інертним, тільки розважальним. Часом І невеселі факти, породжені соціальною нерівністю чи кривдою, як, скажімо, в анекдоті "Вивів дядька на сухеньке", трактуються суто в гумористичному плані, бо сваволю кріпосника, про яру тут ідеться, автор лише констатує. Звичайно, потрібно зважати на жанрову специфіку таких мініатюр-, на прагнення автора тільки посмішити читача (так, до речі, будується й народний анекдот), і все ж впадає в око, що він, ретельно зображуючи деталі побуту, намагається ефектно показати життєві ситуації, залишаючись підкреслено байдужим до соціальних питань.

Цикл "З народних уст" є ще одним свідченням того, що українська проза впродовж 30 -50-х рр. XIX ст. пройшла етап свого становлення на живлющому грунті усної народної поетичної твор чості. Як і в інших народів, на Україні однією з істотних законо мірностей розвитку ранньої прози став процес трансформації фольк лорних жанрів у суто літературні види. Використовуючи народ ний тип оповіді, письменники (О. Пушкін в "Повістях Бєлкіна", М. Го голь, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш) оцінювали життєві явища з позицій простої людини, тим самим розкриваючи суть народного світосприймання. Вже в творчості першого прозаїка нової української літератури Г. Квітки-Основ'яненка відбулася природна еволюція від олітературення фольклорних жанрів, від написаної цілком у дусі усної народної творчості "побрехеньки" ("ПархІмове снідання") до фольклорно-етнографічного ("Мертвецький Великдень") та побутового ("Салдацький патрет") оповідання. Уснопоетична основа легко вгадується в багатьох творах П. Куліша, Ганни Барвінок, А. Свидницького, С. Носа, М. Номиса, О. Кониського.

Ціла низка оповідань О. Стороженка також подекуди грунтується на фольклорних мотивах та образах, однак вони сильніше позначені рисами творчої індивідуальності автора, зокрема наснажені романтичним пафосом. Поєднуючи побутово-етнографічне зображення з романтизацією повір'їв та легенд, переплітаючи реалістичний і романтично-фантастичний струмені художнього моделювання дійсності, автор надає цим творам такої стильової самобутності, яка при всій неповторності художнього обдарування автора водночас близька до уснопоетичного сприймання світу. Все ж в окремих оповіданнях домінує романтична стихія. Це виявлено не тільки у змалюванні демонологічних образів чи розгортанні фольклорних оповідок у творі, які є, власне, оповіданнями в оповіданнях, але й там, де виклад ведеться від конкретно окресленого образу автора-оповідача. Така композиція притаманна,більшості творів О. Стороженка і є характерною особливістю його індивідуального стилю.

Зразком романтичного опрацювання міфологічних мотивів є оповідання "Закоханий чорт", основане на повір'ї про кохання між чортом і відьмою та переказах про кмітливість запорожців. Оповідь діда

про зустріч запорожця Кирила з чортом, історія відьми Одарки, перипетії пригод козака з чортом містять яскраві фантастичні епізоди, динамічні в розвитку сюжету, майстерні в користуванні засобами сміху. Фантастична історія, яка охоплює кілька центральних розділів, наче перлина, вкладена в коштовну композиційну рамку. Оповідач під враженням поїздки шляхами Слобожанщини із задушевним ліризмом'змальовує картини природи. Зображення перелісків, ярів, левад переходить у захоплене освідчення оповідача: "Куди не глянь - усе тебе чарує, привітає, усе тобі всміхається. Здається, сама рідна наша Україна вийшла тобі назустріч: то спогляне на тебе гарячим сонцем, то притулиться пахучим холодком Із темного лісу, то промовить піснею, то озветься соловейком, жайворонком, то неначе грається з тобою: затурчить горлицею, залоскоче тихесеньким вітерцем". Широкий степ в О. Стороженка "сивіє старенький, як море, мріє-мріє, поки не зійдеться а небом, а небо з землею". Цей образ викликає в оповідача асоціації, пов'язані з минулим: "Гуляйте, очі, гуляйте, думи, як колись гуляло по сьому степу вольне козацтво".

Легендарно-фантастичне оповідання "Закоханий чорт" позначене певним наслідуванням романтичної манери молодого М. Гоголя. Типологічна схожість цього твору з оповіданнями із "Вечорів на хуторі біля Диканьки" виявляється в тому, що сюжет побудований на демонологічному матеріалі, реальне химерно переплітається із фантастичним, щедро використані образи народної сміхової культури, а також неординарно подані художні подробиці, мова твору барвиста. Як і автор "Вечорів...", О. Стороженко прагнув створити поетичний образ України, овіяної повір'ями, легендами, піснями. Такий підхід до зображення дійсності грунтувався на романтичних принципах відбору матеріалу, його своєрідного, незвичного узагальнення. Для українського прозаїка тут найяснішим орієнтиром була творчість славетного земляка, яку він добре знав. Хоч, правду кажучи, за два минулі десятиріччя в літературі відбулися докорінні зміни, і те, що було природним на початку 30-х рр., стало анахронічним у 50-х. Звичайно, письменники різнилися художнім обдарованням. До того ж О. Стороженко, на відміну від М. Гоголя, міцно тримається легенди чи повір'я І не надає ширшого польоту своїй уяві.

Кілька оповідань О. Стороженка своєю тематикою і образністю звернені в минуле, воскрешають картини життя й побуту запорожців. Спогади про Січ і звитягу козацтва були ще свіжими наприкінці 20-х рр. XIX ст.

В оповіданнях "Кіндрат Бубненко-Швидкий", "Прокіп Іванович", "Дорош", "Мірошник" письменник сприймає козацтво з певним замилуванням, оминаючи конкретні історичні події. Зображуючи минуле, він звертався до народного епосу, в якому поставав запорожець як мужній, хоробрий захисник рідного краю. Окреслюючи образи козаків, О. Стороженко вдавався й до романтичної вигадки, прикрашування лицарів степу, наслідуючи повість М. Гоголя ("Тарас Бульба"), нариси Г. Квітки-Основ'яненка ("Головатий", "Основание Харь-кова"), романи П. Куліша ("Михайло Чарнмшенко", "Чорна рада").

Романтизовані автором герої його творів водночас є реальними історичними постатями. Тому, хоча ці твори О. Стороженка визначаються як оповідання, певне, правильніше було б називати їх нарит сами, своєрідними белетризованими портретами. Автор і сам прямо вказує на зустрічі з людьми, які зображені в його творах. Про нарисовий характер цих явищ особливо свідчать "Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа", в яких докладно змальовується життя і побут запорожців у Січі в останній період її існування. Запорожець Микита Корж - постать, як відомо, історична - з дитинства виховувався серед січовиків І, маючи міцну, ясну пам'ять, багато розповів цікавого про минуле О. СтороженковІ, з яким познайомився 1827 р., і навіть здійснив з ним спільну поїздку по місцях запорозької слави.

О. Стороженко познайомив з Коржем катеринославського архієпископа Гавриїла, і той на основі записів розповідей запорожця видав в Одесі книжку "Устное повествование бившего запорожця Коржа" (1842). На основі цієї книжки О. Стороженко підготував і свої "Споминки...", збагативши їх численними примітками. "Споминки...", як і твори з циклу "Оповідання Грицька Клюшника", за своєю жанрово-композиційною структурою нагадують відомі в літературі подорожні описи. Критики вказували на певну їхню спільність з деякими російськими повістями Т. Шевченка ("Близнецм", "Княгиня"), адже ж у них щойно спостережені події, зустрічі з людьми насичуються докладними оповідями про інших людей, спогадами про минуле. В цій багатоплановій оповіді важливе місце належить численним епізодам, поданим у формі діалога, з широким вживанням примовок, приказок, вигуків, що зближує їх із драматичними сценами. Конкретність зображення забезпечується топонімічною достовірністю художніх картин, міцною прив'язаністю до хронологічного дерева історії, що вирізняє ці твори О. Стороженка в літературному процесі середини XIX ст.

Розповідаючи про запорожця Кіндрата Бубненка-Швидкого з однойменного оповідання, автор конкретно називає тульчинську околицю, де ще й після смерті козака "гоготить луна од його оповідань". Трагічна доля судилася колишньому "колієві": у бойових сутичках із карателями загинув його син, шляхта вирізала всю сім'ю, Кіндрат залишився наодинці зі своїм невиліковним горем.. Символічним образом лиха є козацька сльоза; в ній узагальнено й особисту трагедію столітнього діда, і горе всього народу, пригніченого соціальним і національним ярмом. Автор так розкриває суть цього образу: "Молять бога, щоб він оборонив люд од огня, меча, потопу, гладу, трусу і хороби: зложи докупи усе те лихо, І вийде з нього одна тільки козача сльоза. Глибоко вона криється у серці, важка вона, не латво її зворушить; а як же видавлюють її з ока, то горе і людові, І краю, і годині!.."

Щирим ліризмом сповнені "Оповідання Грицька Клгошника", в яких ідеться про часи, коли запорожці після зруйнування 1775 р. Січі осідали хуторами в степових балках та байраках. Туга і смуток цих людей, ті випробування, які випали їм на крутому переломі історії, правдиво передані письменником.

У цьому циклі змінюється образ оповідача: це колишній запорожець, який тепер оселився в степу й розказує про складний період у житті своїх побратимів. З глибоким болем прощається з Січчю курінний отаман ПрокІп Іванович: глянувши з берега Дніпра на зруйновані курені, самотню церковцю, впав мужній козак на коліна і вперше заплакав. Залишає кіш І доживає останні дні в зимівнику герой іншого твору - старий Дорош. А в оповіданні "Мірошник" розгортається третя життєва Історія - горе старого батька, який втратив улюбленого сина, рекрутованого до царської армії.

Змінилися часи, змінилось і життя колишніх січовиків. О. Сто-роженко показує, як нелегко пристосовувались вони до нових умов. Однак замилування патріархальною старовиною в цих творах, прагнення переконати читача, що ті пани, які вийшли із козацької старшини, добрі і справедливі, звучали надто фальшиво, а особливо коли згадати, що написані вони в період боротьби за ліквідацію кріпосництва. Не дивно, що в журналі "Современник" (1863, кн. 8) одразу ж після виходу збірки "Українські оповідання" з'явилася рецензія, в якій гостро засуджувався такий підхід автора до зображення дійсності.

Відомо, що Стороженко був ображений оцінками рецензента. Пізніше в одному з листів до В. Білого він писав, що саме через них і перестав писати по-українському. В цьому зв'язку А. Кримський у статті, яка супроводжувала переклад рецензії "Современника", опублікований 1901 р. в "Літературно-науковому віснику", зазначав, що неглибоким був патріотизм автора "Українських оповідань", коли "міг пропасти через одну-однісіньку рецензію" '.

Неприйняття простими селянами оповідання "Прокіп Іванович", його ідилічних картин "щасливого" життя під рукою "доброго пана" засвідчує й Б. Грінченко. Читачі одразу відчули фальш, коли автор прагнув переконати, що навіть "два запорожці, що з усієї сили ненавиділи панів, а над усе любили волю, залюбки пішли до такого (доброго.- її. X.) пана в кріпацтво".