4.1 Особливості різних моделей соціальної держави

Основні технології, що використовуються в соціальних державах різних моделей – це технології боротьби з бідністю, які включають регулювання ринку праці, регулювання доходів через податкову систему; створення системи соціального захисту, яка передбачає соціальне страхування і соціальну допомогу. Важливе місце в системі технологій займають технології узгодження інтересів, в першу чергу соціальне партнерство.

Порівняння різних соціальних держав показує, що у них є певні спільні риси. Спільними рисами всіх соціальних держав є: конституційні гарантії забезпечення основних громадянських прав особи; багатогалузева економіка з приватною, змішаною і державною формами власності; поєднання планових і ринкових механізмів регулювання виробництва; турбота влади про забезпечення загальної зайнятості населення; доступна для всіх системи освіти, охорони здоров’я, соціального захисту; державна підтримка малозабезпечених верств населення [1]. На сучасному етапі діє спільний для всіх соціальних держав фактор, який вони не можуть не враховувати – це глобалізація. Вона впливає на всі сфери життя. Розробляючи соціальну політику держави повинні враховувати те, як соціальні програми будуть впливати на пропозицію капіталу, робочої сили, конкурентноздатність, продуктивність капіталу, праці. В умовах глобалізації соціальні держави, як правило, вибирають один з двох варіантів дій – або проводять дерегуляцію, політику низьких ставок заробітних плат, або ж зберігають політику добробуту. Як показує практика, ті країни, в яких продуктивність праці висока, можуть розширювати соціальні програми і це не завдає шкоди економіці, капіталу, а навпаки, сприяє їх зростанню, так як посилюється мотивація праці. Крім названих варіантів стратегії соціальної політики можливий ще один альтернативний варіант – гарантування певного рівня життя громадянам за рахунок мінімального доходу, який виплачується із спеціального соціального фонду.

Різні моделі соціальних держав відрізняються одна від одної кількістю соціальних програм, співвідношенням ринкових і державних механізмів їх реалізації, рівнем соціального захисту, формами мобілізації класів, політичних коаліцій, різною спроможністю задовольняти соціальні потреби, різними початковими умовами формування соціальної держави. В кожній країні існують свої особливі економічні умови, політична культура, традиції, цінності, загальновизнані ідеали і т.п.

Загальноприйнятим є поділ соціальних правових держав на три типи: ліберальні держави добробуту (соціальний капіталізм) в англосаксонських демократіях; корпоративні консервативні соціальні держави – Німеччина, Франція, інші країни континентальної Європи; соціал-демократичні соціальні держави Скандинавії [2].

Часом виділяють англосаксонську, романську модель соціальної держави та середньоєвропейську-скандинавську [3]. Скрипнюк розглядає відмінності цих моделей через призму рівня державного впливу, політизації, конфліктності, економічної ефективності, ступеня соціального партнерства.

Б.Дікон, М.Халс, П.Стабс вважають, що в соціал-демократичних режимах вищий рівень мобілізації та політичного представництва робітничого класу. Консервативні корпоратистські режими, на їх думку, зазнають значного впливу з боку католицизму. Ліберальні режими асоціюються з відсутністю цих двох чинників і, можливо, з прогресивними і мобільними суспільствами. Вони окремо виділяють і державно-бюрократичні режими, які є особливим продуктом експропріації капіталу та патерналістського державного керівництва [4]. Останні режими, як вже говорилось, є соціально орієнтованими, а не соціальними. Тому в цьому розділі цей тип держави розглядатись не буде.

На думку Еспінг-Андерсена, основні відмінності різних моделей соціальних держав полягають в тому, що ліберальні держави добробуту забезпечують бідняків за залишковим принципом; консервативні корпоративні держави добробуту, такі як Німеччина, покладаються на схеми соціального страхування, пов’язані з робочим місцем; соціал-демократичні держави добробуту, такі як Швеція, здійснюють перерозподіл завдяки високому рівню оподаткування. Еспінг-Андерсена критикували, перш за все, за недостатню наукову коректність (в роботі були допущені помилки, пов’язані з віднесенням тих чи інших держав до різних типів) [5]. Але можна погодитись з названими відмінностями різних соціальних держав, хоча одного критерію для їх визначення, звичайно ж, недостатньо.

М.Альбер за основний критерій класифікації моделей капіталізму бере системи соціального забезпечення. Він детально розглядає системи соціального захисту в різних соціальних державах. Альбер виділяє дві моделі капіталізму: “рейнську” і англосаксонську (неоамериканську). В роботі “Капіталізм проти капіталізму” він досліджує відмінності в організації виробництва, управління, соціального захисту в країнах з різними моделями капіталізму.

Відмінності між рейнською та англосаксонськими моделями капіталізму, як вважає Альбер, зумовлені різними цінностями, що обумовлюють різні підходи до вирішення соціальних проблем. В рейнській моделі завжди колективний інтерес переважає індивідуальні інтереси. Про це свідчить характер виробничих відносин на німецьких підприємствах – взаємодія підприємців, профспілок, трудових колективів є проявом партнерських стосунків. Ці організації виступають стабілізуючими структурами, вони захищають робітників, тому мають для окремої людини велике значення. В Німеччині розрив в доходах менший ніж, наприклад, в США, більша допомога надається знедоленим. Це досягається за рахунок фіскальної політики перерозподілу. Крім цього вирівнювання досягається і за рахунок податку на капітал. Важливо те, що в Німеччині така політика держави є легітимною.

В ФРН існує соціальне житло, крім цього на житло надається, як правило, дотація. В США житло, як говорить Альбер, є ринковим благом. Доля освітніх закладів, якими керують на основі ринкових правил в США значно більша ніж в Німеччині, до того ж має тенденцію до збільшення. В Німеччині значно більше суспільних лікарень ніж в США і нині не спостерігається їх зменшення, як в англосаксонських країнах.

Альбер робить висновок, що рейнська модель є більш досконалою, бо в ній вища міра захищеності, краща організація захисту від основних рисків – хвороби, безробіття, сімейних проблем; краще пенсійне забезпечення, більше можливостей отримати нову спеціальність і т.п. Рейнська модель є порівняно більш відкритою, тобто такою, що надає більші можливості для покращення соціально-економічного становища в суспільстві. Німеччина сьогодні є однією з найбільш розвинутих і конкурентноздатних країн світу, а це доказом того, що солідарність, яка існує в цій державі не заважає конкурентноздатності. Порівняння системи соціального захисту рейнської та англосаксонської моделі свідчить не на користь англосаксонської моделі. Альбер вважає, що чим більше капіталізм намагається створити багатства за короткий термін, тим більше він рискує стати руйнівником довгострокових соціальних цінностей, якщо лише він не буде поставлений в чіткі рамки публічною владою і якщо в конкуренцію не вступлять інші суспільні цінності крім грошей [6]. На думку Альбера, в рейнській моделі соціальної держави боротьба з бідністю ведеться краще ніж в США, де цим в основному займаються штати, а державних закладів, які б ефективно вирішували цю проблему, немає.

Відмінності між англосаксонською і рейнською моделлю соціальної держави дійсно існують, але, на наш погляд, не можна моделі оцінювати, як кращі і гірші. Вони просто різні і в кожній з них є свої слабкі і сильні сторони. Рівень розвитку соціальної держави у всіх західних розвинених країнах майже однаковий, але кожна з моделей соціальної держави має свої переваги і недоліки.

Говорити можна лише про те, наскільки та чи інша модель соціальної держави підходить певному суспільству, що має свої особливості культури, традицій і т.п. Можливо, система соціального захисту в рейнській моделі працює добре ще й тому, що в суспільній свідомості укорінились ідеї колективної відповідальності. Це позначається на відповідальній поведінці споживачів соціальної допомоги, самодисципліні, самоконтролі. Німці чи шведи ніколи не дозволять собі зайвий раз звернутись за допомогою в медичний заклад, бо розуміють що надто великі запити можуть зруйнувати систему соціального захисту.

Цікаво прослідити шлях, який пройшли країни в ХХ ст. розбудовуючи соціальну державу. Порівняльний аналіз країн, в яких при владі знаходяться соціал-демократи і тих, де влада в руках правих і правоцентристів показує, що не існує особливого розриву між першими і другими з точки зору соціального забезпечення, матеріального положення осіб найманої праці, успіхів в боротьбі з інфляцією і безробіттям. Тому і ті і інші партії мають широку соціальну базу. Спеціальні дослідження, присвячені аналізу відмінностей в рівні безробіття в 16 країнах-членах Організації економічної співпраці і розвитку (ОЕСР) в 1974-1984 рр., не виявили кореляції її рівня ні з характером економічної політики (кейнсіанство чи монетаризм), ні з політичним забарвлення уряду, ні з рівнем мобілізації робітничого класу, ні з наявністю корпоративістських інститутів. [7]. Хоча це не заперечує необхідність вивчення різних моделей соціальної держави.

В ХХ ст. соціальна політика держав змінювалась під впливом різних факторів. В США контролюючі функції держави зросли ще до “нового курсу” Ф. Рузвельта. Теодор Рузвельт виступав за гнучку соціальну політику, проводив так званий “чесний курс”. Він висунув ідею класового співробітництва. Суть цієї ідеї в тому, що право власності не повинне використовуватись так, щоб це обмежувало основні права людини – право на життя, щастя, свободу. Крім цього Т.Рузвельт виступав за посередництво держави в трудових конфліктах. Наступний президент США – Вудро Вільсон запропонував програму соціальних реформ, яка передбачала обмеження влади трестів, визнання права на створення профспілок. В 1914 р. був прийнятий антитрестовський закон Клейтона, який відмінив закон Шермана проти профспілок і страйків. Тоді також були прийняті інші закони, що покращували умови праці робітників певних галузей.

Франклін Рузвельт був першим, хто відмовився від концепції “laissez faire”, виступив за державне втручання в управління економікою. Він закликав до боротьби проти бідності та до забезпечення загального добробуту. Ф.Рузвельт вважав, що політичні права не гарантують рівних можливостей досягнення щастя. Він виступав за збереження класового миру.

В кінці 30-х років ХХ ст. в США були визнані соціальні функції держави. В цей період розробляється концепція “демократичної держави загального добробуту”. В період “нового курсу” було прийнято Закон про соціальне забезпечення. Він став певною віхою в розвитку державного соціального забезпечення. В умовах кризи (в 20-х – 30-х роках ХХ ст.) існував обмежений соціальний захист, бо держава не могла гарантувати благополуччя всім громадянам суспільства, а лише гарантувала певний мінімальний рівень життя в інтересах збереження системи. І все ж в умовах складної економічної ситуації 20 млн. американців отримувало допомогу від держави. Щоб хоч якось допомогти безробітним була створена Адміністрація громадських робіт. На організацію таких робіт було виділено 3,3 млрд. доларів. Створювались трудові табори для безробітної молоді в віці від 18 до 25 років [8].

Існує думка, що політика Рузвельта не базувалась на серйозних розрахунках, чи якихось теоріях, а була політикою проб і помилок. З цим не можна погодитись – це була продумана політика. Теоретичною базою “нового курсу” була теорія Кейнса. Початок реформування економіки почався із фінансової стабілізації. Нова бюджетна концепція відмічалась чіткою соціальною направленістю. Перш за все це проявилось в формі антикризового регулювання, в збільшенні долі федерального бюджету у валовому внутрішньому продукті (ВВП) (в 20-і роки вона не перевищувала 3%). Велику увагу держава приділяла відбудові промисловості. Були визначені правила конкуренції, зайнятості і найму. Все це було викладено в “кодексах чесної конкуренції”. Ці кодекси для кожного підприємства встановлювали об’єми виробництва, тривалість робочої неділі, рівень оплати праці, єдину політику цін та інше.

Нині по-різному оцінюють ті соціальні закони, які були прийняті в США в період Великої депресії. Дехто вважає, що антикапіталістичні закони загальмували розвиток і якби вони не були прийняті, то капіталістична система сама б розв’язала проблеми, що виникли в той час, автоматично і з меншими зусиллями. З цим не можна погодитись. Подібна кризова ситуація в інших країнах привела до встановлення тоталітарних режимів, втрати політичних свобод. В США збереглася демократія, можливо, саме завдяки державному регулюванню економіки, що привело до ослаблення напруженості в суспільстві. Це був якраз той випадок, коли певне обмеження свободи – свободи підприємництва, сприяє її збереженню.

В США не раз змінювалось ставлення до соціальної діяльності держави. Президент Трумен хоч і проголосив “справедливий курс”, але це було лише декларацією, що не відповідала дійсності, бо в цей період вівся наступ на соціальні права. Хоча в 1946р. в Законі про зайнятість, положення про загальний добробут отримало тлумачення. Влада, згідно з цим законом, повинна була підтримувати економічне зростання, збільшити зайнятість і рівень добробуту населення. Для реалізації цих завдань передбачалось їх організаційне забезпечення.

Президент Л.Джонсон проголосив програму “Велике суспільство”, що включала ряд соціальних програм. Почався завершальний етап “соціалізації” федерального бюджету. Програма “Велике суспільство” передбачала зменшення податків, збільшення допомоги людям похилого віку, покращення соціального страхування. Соціальні функції держави серед інших функцій зайняли гідне місце.

В 60-70-і роки ХХ ст. економічна політика відмічалась прагматизмом. Вона не була ні абсолютно “кейнсіанською”, ні абсолютно “ліберальною”. Перед економічною теорією в цей період ставляться нові задачі. Зростає інтерес до інституціоналізму. Інституціоналісти всі економічні процеси в ХХ столітті розглядають як результат трьох основних “інститутів” – власності, праці і урядового механізму. Заслугою інституціоналізму, як і кейнсіанства, було звернення уваги на проблеми соціального захисту.

Навіть в період “неоконсервативної революції” американські політики не відмовились від соціальних програм. Вони не могли цього зробити і тому, що Конституція розглядає зростання добробуту населення як одну з основних задач влади. Реформи соціальної сфери, які проводив Рейган, в основному привели до відмови від затратних соціальних статей витрат. Це було реакцією на зростаючий державний інтервенціоналізм і, звичайно, на стагфляцію.

Рейганоміка базувалась на неокласичній теорії, авторами якої були Фрідман, Хайєк. Фрідман запропонував зменшення оподаткування, дерегуляцію, приватизацію, строгий валютний контроль. В цей період в США приймається закон про відновлення економіки, який складається з трьох частин: зменшення втручання держави в деякі сектори економіки; реформа оподаткування, зменшення відсоткових ставок оподаткування; боротьба проти інфляції шляхом контролю за грошовою масою.

Рейганоміка в США означала дерегуляцію і приватизацію, зменшення оподаткування, строгий валютний контроль. Монетаризм потіснив кейнсіанство, витрати на соціальні потреби були хоч і не значно скорочені, але в цей час відбулось зростання бідності. Як оцінювати економічне зростання, якщо воно супроводжується зростанням кількості бідних? Доля витрат валового внутрішнього продукту в високорозвинутих країнах на соціальні потреби в 90-і р. ХХ ст. становила: в ФРН – 32,5%, Італії – 49,6 %, Франції – 43,7%, а от в США – 25,3% [9].

В часи неоконсервативної революції в 80-х ХХ ст. різниця в доходах почала зростати в США, Великобританії та інших країнах. Хоча в умовах державного інтервенціоналізму спостерігалась тенденція до скорочення різниці в доходах. В 80-90-і роки ХХ ст. доходи самих бідних американців зменшились на 10%. В ці роки в США бідні становили 17% в структурі населення (в ФРН – 5%, стільки ж в скандинавських країнах, в Швейцарії – 8 % і в Великобританії –12% [10]. Зменшився середній клас (в США середній клас у складі населення становив 50%, в Німеччині – 75%, Швеції – 80% [11].

Таке розшарування суспільства вело до посилення соціальної напруги і анархічної “класової боротьби” (такої, що виникає в окремих місцях) [12]. В цій ситуації не тільки бідні страждають, але й багаті скаржаться на “деградацію навколишнього середовища”. Коли держава відмовляється від регулювання доходів, віддає перевагу дерегуляції і економічному лібералізму – програють всі – і бідні і середні, і багаті. Останні стають менш захищеними в середовищі, в якому зросла кількість незадоволених своїм становищем бідних. Політичні психологи в такі часи відмічають появу небезпечних настроїв, почуттів в суспільстві – страху і тривожності, які є соціально-психологічним наслідком “успішної” боротьби з соціальною державою, яка почалась в США в період рейганоміки.

Бідність представляє загрозу і демократії. Але це загроза не революції (хоча можливість масових виступів повністю виключати не можна ні в якій країні), а зменшення участі в виборах, зменшення політичної активності. Бідність це ще і зростання безграмотності. Як показують опитування, по рівню наукових знань учні США займають останнє місце серед високорозвинених країн світу, хоча при цьому є країною з однією з найвищим в світі рівнем вищої освіти. [13]. Ці та безліч інших соціальних проблем (проблеми з охороною здоров’я, зростання дитячої смертності, розповсюдження наркоманії і т.п.) змусили американську політичну еліту знову піти на розширення соціальних функцій держави. Адміністрація Клінтона вирішенню соціальних проблем приділяла багато уваги.

Таким чином, незважаючи на зміни соціальної політики за шість десятиліть, що пройшли з часу прийняття Закону про соціальне забезпечення, держава в США посилила свою роль в вирішенні питань соціального забезпечення. Соціальне законодавство включає нині багато законів. Створена досить досконала правова база регулювання соціального забезпечення. Держава створює стимули для розвитку соціальних програм підприємцями, сприяє розвитку особистої відповідальності громадян за забезпечення себе і своєї сім’ї.

Економічна і соціальна роль держави визначається масштабами державної власності і долею державних витрат в валовому внутрішньому продукті країни. В кінці ХІХ ст. середньосвітовий рівень державних витрат в ВВП становив 8,3%, в 20-х роках ХХ ст. середній показник державних витрат в розвинених країнах виріс до 15,4%, а в 60-х роках – до 27,9 і на початку 80-х років ХХ ст. – до 42,6%. Ні в одній із індустріальних країн ця доля не опускалась нижче 30%, в тому числі і в США, де в 1993 р. питома вага сукупних витрат федеральних властей і властей штатів в ВВП рівнялась 38,7% [14].

В США проблеми соціального захисту розв’язуються частіше на рівні підприємств і профспілок, які представляють найманих робітників. Але й держава виділяє значні кошти для забезпечення соціального захисту населення. Нині більше ніж 80 млн. американців щомісячно отримують допомогу по державним програмам соціального страхування і допомоги. Оподаткування цієї допомоги лімітована. Сума федеральних податків, виплачених в 1994 р. на грошові трансфери, становила в США 0,07% ВВП (в Швеції цей показник був 5,3%, в Данії – 3,91% ВВП. В США цей показник найнижчий серед країн ОЕСР) [15].

В кінці ХХ ст. основні політичні партії США розробляли новий курс. При цьому, звичайно, враховувались настрої і сподівання виборців. Тому треба брати до уваги, що деякі положення партійних програм завжди носять суто тактичний характер, вони розраховані на певні групи виборців. В 90-х роках ХХ ст. американські демократи розробили програму, яка отримала назву “нова демократія”. Частково ця програма була схожою на програму Республіканської партії. Відповідаючи на звинувачення республіканців в запозиченні ідей, демократи відверто заявили, що вони просто взяли ті цілі, які популярні в суспільстві. Президентські вибори 2000 р. показали близькість позицій демократів і республіканців відносно внутрішніх проблем. Ідеологічною основою програм як республіканців так і демократів виступає політичний лібералізм. Він найшов втілення в визнанні і захисті принципів економічної і соціальної справедливості, в сприянні задоволенню інтересів різних соціальних груп, створенні умов для підвищення добробуту суспільства, погодженню різних соціальних інтересів за рахунок досягнення компромісів. Розроблена і інституційно-правова система реалізації прав і свобод особистості.

Положення “нової демократії” заслуговують на більш детальний розгляд, так як їх практична реалізація може вплинути на соціальну політику. Держава згідно з цією програмою має сприяти вирішенню соціальних проблем завдяки зусиллям самих громадян, тобто шляхом більш широкого використання важелів органічних для ринкової економіки, взаємодіючи із суспільством і його структурами і т.п. Вільний, але регульований в інтересах суспільства ринок, розглядається як основа добробуту кожного громадянина. Що стосується бідних, то держава бере на себе зобов’язання допомогати малозабезпеченим повернутись до участі в нормальному економічному житті. Ця програма передбачає, що в забезпеченні соціальної рівності держава не повинна брати на себе занадто багато зобов’язань.

В “Новій декларації прогресу”, що була прийнята в 1996 р. були сформульовані принципи нової політики: рівність можливостей для всіх, для чого потрібно боротись з дискримінацією, групами тиску, що вимагають більших пільг для себе; для того, щоб компенсувати стартову нерівність, потрібно збільшити інвестиції в розвиток особистості; сприяти розвитку дійсного самоуправління і створення суспільних інститутів, що децентралізують владу; формувати в суспільстві почуття взаємної відповідальності на основі морально-етичних норм. Демократи запропонували і конкретні заходи для реалізації цих принципів. Так пропонується створити нову систему соціального забезпечення, що аналогічна пенсійній. Це дозволить громадянам відкривати “рахунки особливого розвитку”, на які вони перераховуватимуть власні кошти, а також на ці рахунки могли б перераховуватись кошти підприємств і держави. Цими рахунками можна користуватись при втраті роботи, перекваліфікації, виході на пенсію, відкритті власної справи, придбанні нерухомості. По прийнятій схемі на ці рахунки могли б перераховуватись 25% суми, що сплачується громадянином в вигляді податку.

Демократи пропонують в дечому відмовити підприємцям (в додаткових податкових пільгах), а в дечому малозабезпеченим (відмовитись від розширення сітки безплатних послуг в медицині, тощо). Хоча, звичайно ж, демократи традиційно обіцяють покращити соціальну політику, в першу чергу політику в сфері пенсійного забезпечення, підтримки малозабезпечених, екології, в області освіти і обслуговування. Демократи заявляють про свої наміри сприяти розвитку нових технологій, підвищенню кваліфікації робітників. Програмою передбачені деякі зміни системи освіти. Так розглядається можливість введення системи навчання для тих учнів старших класів, які вирішили не продовжувати навчання в коледжі, а почати трудове життя. А для працюючих розробляється модель безперервного навчання.

Передбачений і подальший розвиток економічної демократії – розширення самоуправління на виробництві, удосконалення системи участі робітників в прибутках. Ідеї про впровадження громадянської повинності, служби вже найшли втілення в законах про національну службу, про боротьбу із злочинністю. Ці закони сприяють вирішенню не однієї, а декількох проблем. З одного боку громадяни залучаються до суспільно корисної діяльності, як то захист навколишнього середовища, допомога в вихованні дітей, тощо. Це сприяє вихованню соціальної відповідальності, включенності в суспільство. З іншого боку, наприклад, студенти можуть заробити кошти на навчання працюючи на благо суспільства.

Важливим засобом досягнення поставлених цілей демократи вважають зміну системи влади. Концептуальним положенням є положення про необхідність зміни старої політики в системі субординації влади новою політикою наділення владою особистості і колективу. Нова система влади повинна сприяти розвитку громадянських ініціатив, які подавлялись державною централізацією. Вже в перший термін перебування при владі адміністрацією Клінтона було багато зроблено для реформування владних структур. По-перше, відбувалася децентралізація влади – значна частина функцій була передана штатам і муніципалітетам, а також суспільним і комерційним структурам. Це привело до скорочення штату управлінців, що сприяло зменшенню витрат на утримання управлінського апарату. Крім цього, покращені були соціальні послуги, так як з’явились конкуруючі програми, громадяни отримали вибір. По-друге, були впроваджені нові принципи фінансування соціальних програм – кошти виділялись не взагалі на якусь певну сферу, а на вирішення певних питань в даній сфері. Була налагоджена чітка система звітності за використання цих коштів.

Для економічного розвитку в цей період були характерні низькі темпи росту споживчих цін і низький рівень безробіття. Сума цих двох показників дає так званий “індекс неблагополуччя”. Крім цього, спостерігалось стійке неінфляційне зростання. Демократам вдалось зберегти баланс між різними статтями витрат федерального бюджету, включаючи соціальні. Зросли доходи населення і підприємств, що привело до збільшення бюджетних надходжень і профіциту бюджету. Дефіцит федерального бюджету був ліквідований зовсім не внаслідок суттєвого скорочення витрат на національну оборону, чи скорочення витрат на соціальні програми (що зазвичай пропонують зробити економісти, щоб зменшити чи ліквідувати дефіцит бюджету). Фактори, які вплинули на бюджет, зараз вивчаються. Встановлено, що прямого причинно-наслідкового зв’язку між сумами дефіцитів і витратами на соціальні потреби не існує. Хоча це не є переконливим для консерваторів, які незважаючи ні на що, продовжують вважати, що основною причиною бюджетного дефіциту є збільшення соціальних програм.

Якби такий економічний і бюджетний курс було збережено, то можна було б очікувати, що до 2014 р. сукупний профіцит становив 4,5 трлн. дол. Ці кошти можна використати на розширення і підтримку соціальних програм – системи соціального страхування, програми “Медікейр”, додаткової системи пенсійних рахунків для трудящих під егідою держави, на оборонні програми. Нині вже важко давати такі прогнози через зміну зовнішньополітичної ситуації внаслідку терористичних актів, війни в Іраку. Витрати на посилення обороноздатності країни після одинадцятого вересня 2001 року суттєво зросли. Війна в Іраку коштувала дуже дорого. В США для частини населення характерні антивоєнні настрої. Тим більше, що на початку ХХІ ст. в США спостерігається економічний спад. Слід відмітити, що в 90-х роках ХХ ст. “громадянські” витрати в декілька разів перевищували витрати на оборону (1993 р. – в 3,2 рази, а в 1998 р. – в 4,4 рази). Очікувалось, що в 2004 р. “громадянські” витрати перевищать військові більше ніж в 5 раз [16]. Ці прогнози можуть виявитись помилковими.

Аналіз передвиборчих програм кандидатів на пост президента показує близькість позицій двох провідних партій по найважливішим проблемам сьогодення. В преамбулі передвиборчої платформи республіканської партії названі основні принципи і напрямки діяльності: збереження і зміцнення системи соціального забезпечення, особливо для людей похилого віку; проведення податкової реформи; забезпечення процвітання нації і т.п. Республіканці заявляли, що при реформуванні системи соціального забезпечення вони будуть дотримуватись наступних принципів: не збільшувати податки на соціальну сферу, не міняти суттєво пенсійну систему; використовувати надлишок зібраних коштів в фонд соціального страхування за призначенням; зберегти виплати тим, хто дійсно їх потребує; ввести добровільні пенсійні рахунки і т.д.

А.Гор в своїй економічній програмі пропонував використовувати проектований профіцит бюджету для інвестування в американську сім’ю. Передбачалась гарантія фінансування системи соціального забезпечення по меншій мірі до 2050 р., гарантія того, що “Медикер” буде фінансуватись до 2025 р.; розширення доступу для отримання медичних полісів до 2005 року для всіх дітей і мільйонів батьків. Передбачалось, що дрібні бізнесмени отримають можливість надавати медичні поліси своїм робітникам; в індивідуальному порядку будуть надаватись податкові пільги для придбання таких полісів; передбачались також інвестиції в освіту і на потреби дітей; податкові пільги для тих, хто вступає в коледж; надання всім дітям можливості користуватись послугами дошкільних закладів; інвестиції в такі сфери як захист навколишнього середовища, оборону тощо [17].

В питаннях податкової політики існували розходження між кандидатом в президенти демократом і кандидатом республіканцем. А.Гор хоча і виступав за скорочення податків, але відмічав, що таке скорочення повинне бути таким, яке б не привело до скорочення соціальних програм, зокрема програми “Медікер”, підриву системи соціального забезпечення. Буш пропонував скоротити податки на протязі п’яти років на 483 млрд.дол. [18]. Для цього пропонувалось скоротити податкові ставки по всім категоріям, збільшити податкові пільги на кожну дитину з 500 до 1000 дол., зменшити податки для середнього класу (щоб податки з сім’ї середнього класу не перевищували 25%), встановити верхню податкову ставку в 33%, замість існуючої 39,6% [19]. Республіканці виходять з того, що держава повинна залишати більше грошей в бюджеті сім’ї. Сім’я як основа суспільства повинна мати свій дім. Республіканці заявляють, що власний будинок – одна з головних складових американської мрії, тому треба допомогти мільйонам сімей з низькими доходами стати власниками будинків, які вони сьогодні орендують. Для цього вони пропонують знизити облікові ставки на кредити. Виконання цього завдання республіканці пов’язують з податковою реформою.

План покращення медичного обслуговування Гора передбачав до 2005 року забезпечення страховими полісами всіх дітей. Нині в деяких штатах до 25% дітей не мають медичних страховок, а в цілому по країні число таких дітей перевищує 11 мільйонів. Демократи пропонували внести зміни в медичне страхування, в програму “Медікейд” з тим, щоб всі діти могли користуватись медичним обслуговуванням. План Гора передбачав надання послуг медичних закладів і тим батькам, які раніше не були застраховані в вікових категоріях від 55 до 65 років, деяким групам інвалідів, що повернулись до праці, працівникам фірм малого бізнесу [20]. Підтримка “Медікер” розглядається демократами як одна з найбільш важливих задач. Для вирішення її пропонується виділити за перші 25 років ХХІ століття великі кошти – 374 млрд.дол. [21].

Буш підтримував ідею про необхідність спеціальних медичних рахунків для людей похилого віку. Такі рахунки не повинні обкладатись податком. За допомогою таких рахунків можна оплачувати ліки, які не оплачуються в рамках програми “Медікер”. Під час виборчої компанії Буш пропонував в більшій мірі для розвитку програми “Медікер” використати можливості приватного сектору. Підтримуючи систему соціального забезпечення, республіканці виступають за її реформування. Буш проти підвищення податків на потреби цієї системи. Він пропонує приватизувати ті особисті рахунки, на яких зберігаються засоби до виходу на пенсію [22].

Значне місце в програмі республіканців займають питання покращення освіти. Пропонується реформа освіти, яка передбачає розробку системи оцінок. В той же час Буш, на відміну від Гора, не пропонував збільшити суттєво витрати на освіту.

Чи зможуть республіканці реалізувати свою програму покаже час. Умови для її реалізації ще недавно були дуже сприятливими. В Кінці ХХ ст. в США був встановлений рекорд циклічного підйому. Всі соціально-економічні показники за 2000р. зросли. Збільшилась зайнятість в не сільськогосподарському секторі за 1999 р. на 2,7 млн. чоловік і становила 130 млн. чоловік. Найбільше зростання спостерігалось в сфері послуг і учбових закладах, комунальних службах і т.п. – тобто в тих сферах праці, які підвідомчі штатним і місцевим органам [23].

Суттєво зросла реальна заробітна плата, підвищилась оплата праці малокваліфікованих працівників, зменшилась доля тих, хто живе за межею бідності. Але існували і проблеми – заробітна плата зростала останнім часом швидше ніж її продуктивність. В 1999 р. продовжувався інвестиційний бум. По даним досліджень, вартість акцій населення США досягла 13,3 трлн. дол., що становить 31,7% майна американських сімей. Саме ці активи мають найбільшу прибутковість порівняно з іншими видами інвестицій [24]. В 2000 р. вперше до державних соціальних пріоритетів офіційно включені внутрішні проблеми сім’ї. В проект федерального бюджету 2000-2001 рр. включені асигнування на різні пільги сім’ям з недостатніми трудовими доходами, а також стимулювання переходу на гнучкий трудовий графік [25].

Домінуюче місце в системі американських державних і суспільних пріоритетів займають заходи по розвитку всіх компонентів людського потенціалу. Уряд США запропонував і контролює реалізацію ряду стратегічних програм з постановкою проміжних цілей. Всі програми виходять із характеристики структури населення і прогнозів зміни потреб людини. До їх числа відносяться і реформа соціального обслуговування – системи допомоги, пенсійного забезпечення, реформа освітньої системи.

В першому десятилітті ХХІ ст. планувалось реалізувати довгострокові програми соціальних реформ – боротьба з надмірною нерівністю, недостатнім охопленням населення соціальним обслуговуванням, недоліками освіти та охорони здоров’я. Також планувалось продовжити виконання вже фінансованих програм (реформа системи допомоги і пенсійного забезпечення, впорядкування доступу громадян до охорони здоров’я, реформа освітньо-виховної системи, що націлена на допомогу малозабезпечених сімей з дітьми). В перші десять років ХХІ ст. завершиться формування програм допомоги випускникам шкіл та їх сім’ям в оплаті витрат на навчання в університетах та коледжах. Це дозволить зробити вищу освіту такою ж доступною як і середню [26]. Держава намагається усунути розрив в освітньому, культурному рівнях різних груп населення, вирішити проблеми економічної і соціальної нерівності.

Марцинкевич говорить, що США переходить на нову цивілізаційну стадію, на якій буде в повній мірі виявлена соціальна детермінованість стимулів розвитку. Соціальна детермінованість в його розумінні це:

- соціалізація цілей і методів приватного бізнесу при збереженні прибутковості;

- підвищення ефективності державних заходів, яка витікає із самостійності державних функцій, а не з уявлення про їх допоміжну роль в якості виправлення невдач ринку;

- суспільне визнання унікальної ролі сім’ї у відтворенні населення, виконання нею ролі можливе при підтримці комерційними і державними ресурсами;

- укріплення сектору некомерційних суспільно-громадянських організацій.

Таким чином, на протязі ХХ ст. в США відбувалось удосконалення соціальної політика. В новому столітті ХХІ ст. також спостерігається соціальна детермінованість розвитку.

В Німеччині офіційною програмою виходу з кризи в післявоєнні роки була визнана програма соціального ринкового господарства. Ряд факторів сприяли успішній реалізації цієї програми. По-перше, в політичній сфері існував помірний плюралізм. В 1947 р. на виборах в нижню палату парламенту – бундестаг, найбільшу кількість голосів набрав блок ХДС/ХСС. Інша впливова політична партія – СДПН, не являлась анти системною. Вона проводила політику класового миру, виключила із своєї програми лозунги боротьби за соціалізм, відмежувалась від марксизму і в 1951р., як і інші соціал-демократичні партії, що ввійшли в Комінтерн, прийняла програму “демократичного соціалізму”. Німецьких консерваторів, лібералів і соціал-демократів багато що об’єднувало – вони бажали вивести країну з кризи, створити такий економічний порядок, який би сприяв гідному існуванню людей. По-друге, в Німеччині були сильні католицькі традиції. Німецькі реформатори спирались на три основні принципи католицького вчення: гідність, солідарність, взаємодопомога. Випробування, які випали на долю німецького народу, сприяли зверненню до християнства. Мюллер-Армак в 1948р. говорив, що новий економічний порядок не може виникнути тільки на базі одних економічних цілей. Економічний порядок потребує більш серйозного обґрунтування, морального фундаменту, нових ідей. Перш за все потрібно висунути дві цілі – свобода і справедливість [27]. Німецькі економісти враховували не лише економічні фактори, які впливали на стан господарства, а й соціально-психологічні. Настрої людей суттєво впливають на реалізацію самих досконалих з наукової точки зору програм. Для створення соціальної бази перетворень необхідно зацікавити людей, переконати їх в необхідності змін. Концепція соціальної ринкової економіки була успішно реалізована тому, що відповідала інтересам людей. Це сприяло легітимізації реформ, які проводила влада, формуванню громадянської згоди. По-третє, становленню соціальної ринкової економіки сприяло і поступове, повільне зростання очікувань, в післявоєнній Німеччині не існувало проблеми “дефіциту часу”. По-четверте, допомога, яка з 1948 р. надходила в ФРН згідно з планом Маршала, була використана для виходу із економічної кризи. Хоча слід зауважити, що 40-90-і роки ХХ ст. не були періодом лише економічного зростання.

До кінця 50-х р. ХХ ст. в ФРН був досягнутий рівень довоєнного економічного розвитку. Середньорічні темпи росту становили 9,6%. По промисловому виробництву ФРН зайняла 2-е місце серед капіталістичних країн. Л.Ерхард в книзі “Добробут для всіх” (1957 р.) вказував на те, що ціль економічних реформ полягає в створенні соціального ринкового господарства, підвищенні купівельної спроможності всіх верств населення, зосередження зусиль народного господарства на збільшення народногосподарського прибутку. Приватна ініціатива поєднувалась із активною роллю держави в господарському житті. Щоб запобігти гіперінфляції був прийнятий закон проти некерованого підвищення цін. Випускались каталоги допустимих цін, які враховували купівельну спроможність населення.

Далеко не всі сприймали позитивно реформи, що проводились державою. Противниками соціальної ринкової економіки були не лише картелі (Ерхард взагалі вважав за необхідне не просто обмежити монополії, а заборонити їх, ставка робилась на середній і малий бізнес), а й профспілки, ліві партії.

Реформа здійснювалась поетапно. Була певна логіка в послідовності вирішення економічних проблем. Спершу була проведена грошова реформа, створені умови для розвитку підприємництва за допомогою податкової і кредитної політики, це привело до зростання продуктивності праці, виробництва, стабілізації цін, підвищення заробітної плати.

Конституція ФРН не закріплює конкретний економічний лад. Сучасний економічний лад – це один із можливих варіантів, моделей розвитку. В Конституції ФРН просто перераховані базові принципи права, які мають бути реалізовані в будь-якій соціально-економічній моделі. В ст.1.1 говориться про повагу до гідності людини, в ряді інших статей закріплене право на вільний розвиток особистості, право на вільне переміщення, свобода коаліцій, а також право на захист, право на страйк, право на свободу вибору професії т.д.

В 1967 і в 1969 рр. були внесені зміни до 109 ст., згідно з якими державі надавалось право проявляти активність там, де ринкових механізмів управління було недостатньо. В соціальній політиці, включаючи і політику зайнятості, Основний закон давав широкий простір для активності держави. Соціальна політика в Конституції ФРН є пріоритетною.

В 60-х роках ХХ ст. темпи економічного зростання знизились. В цей період суттєво зросло безробіття. Основою економічної політики стала неокейнсіанська теорія. Нова політика передбачала “глобальне регулювання”. Коаліційний уряд, що складався із ХДС/ХСС і СДПН, створений в 1966р., запровадив нові методи державного регулювання. В цей період створюється кон’юнктурний фонд, рада економічних експертів. В той же час скорочуються асигнування на пенсії, медичне обслуговування. Закон про сприяння стабільності і росту економіки від 1967 р. передбачав, що держава, використовуючи свої засоби впливу, буде сприяти стабілізації цін, досягненню високої міри зайнятості і зовнішньоекономічної рівноваги при постійному економічному зростанні. Узгодження поведінки суб’єктів економічної політики намічалось досягти за рахунок постійного переговорного процесу між регіональними об’єднаннями, профспілками, союзами підприємців. Порівняно з іншими західними країнами, в ФРН існує більш надійний правовий захист найманих робітників. В цій країні прийнято ряд законів, які створюють правові основи ринку праці (Закон про тарифи від 1949 р., Закон про допустимі умови праці від 1952 р., Закон про стимулювання праці від 1969 р. і т.д.).

В кінці 70-х р. ХХ ст. ФРН виходить з кризи, але в 80-х роках знову спостерігається економічний спад. І знову відбувається скорочення витрат на соціальні програми. Як видно з приведених прикладів, в періоди спаду держава скорочує витрати на соціальну сферу, сприяє нарощенню виробництва і розширює соціальну допомогу в часи економічного зростання. Держава дуже гнучко реагує на зміни в економіці. В роки спаду стимулює приватні інвестиції, йде на зменшення заробітної плати і т.п.

Соціальна ринкова економіка показала свої переваги в кризові 70-і роки ХХ ст. В ФРН, із усіх західних країн охоплених кризою, був самий низький рівень страйкового руху. Соціальне партнерство в Німеччині було ефективно діючим механізмом узгодження інтересів соціальних груп.

Зміни в соціальній політиці, що відбулися в 80-90-х роках ХХ ст. в США та Великобританії, вплинули і на рейнську модель організації соціального захисту. Хоча в скандинавських країнах і ФРН все ж ситуація була і є дещо іншою. В цих країнах в кінці ХХ ст. також намагались стримувати ієрархію заробітних плат. В рейнській моделі відбулось ослаблення почуття колективізму, а також відбувся спад профспілкового руху, спостерігалась тенденція зростання нерівності. Альбер вважає, що перемога англосаксонської моделі в Європі може привести до скорочення витрат на соціальні потреби – тобто на пенсії, освіту, суспільний транспорт, допомогу сім’ям, і т.п.

В ХХ ст. Швеція будувала досить успішно свою модель розвитку, що базувалась на соціетально-регулятивній парадигмі. Це був “середній шлях” між радянським соціалізмом і західним капіталізмом. Ще в 20-х роках ХХ ст. СДРПШ відмовилась від ідеї націоналізації і проголосила своєю метою будівництво функціонального соціалізму. Ознаками цього соціалізму є передача права розпорядження власністю органам, які здійснюють управління на базі плану. Право розпорядження і розподілу, а не володіння, вважається основним правом. По мірі розбудови функціонального соціалізму все більша частина результатів виробництва, як передбачалось, має розподілятись солідарно – по потребам. Треба визнати, що соціал-демократам Швеції вдалось побудувати цілісне суспільство з системними ознаками, тобто різні елементи цієї системи взаємообумовлюють один одного. Але в кінці ХХ століття Швеція, як і інші країни Західної Європи, змушена була шукати нові способи вирішення соціальних проблем враховуючи зміну ситуації (глобалізація, інтеграція в ЄС і т.п.). В 90-і роки ХХ ст. в Швеції зросло безробіття до 6-8% проти 2-3% в попередні роки. Стало зрозуміло, що в рамках однієї країни ці проблеми вирішити неможливо. Вступ Швеції в ЄС в 1995 році дехто вважає основною причиною зростання інфляції, безробіття. Але економічні негаразди почалися ще раніше. В 80-х рр. та в першій половині 90-х років ХХ ст. знизились темпи економічного зростання. По подушному ВВП серед 24 країн ОЕСР Швеція за 1970-1991 рр. спустилась з третього на дванадцяте місце; по рівню життя з початку 70-х по кінець 90-х років ХХ ст. – з четвертого на сімнадцяте місце. Державний борг в середині 90-х років досяг 70% ВВП [28].

Найхарактернішими ознаками швецької моделі було широке державне втручання в економіку, великі податки (прибутки держави в ВВП в 1995 р. становили 50,2%), велика розподільча роль держави, практично повне одержавлення соціальних послуг, етатизованість соціального забезпечення і страхування. Основними причинами економічних проблем в 80-і, 90-і роки ХХ століття вважались: високий індивідуальний прибутковий податок, жорстке трудове законодавство, відсутність гнучких форм зайнятості. Соціал-демократи Швеції шукають шляхи вирішення цих проблем. Їх зусилля оцінені громадянами. На виборах 2002 р. соціал-демократи Швеції перемогли.

Таким чином, соціальна політика у всіх соціальних державах (до яких би моделей вони не відносились) не є незмінною, вона змінюються під впливом ситуації, політичної кон’юнктури, тощо. Дещо з західного досвіду соціального захисту можна використати і у нас, тому вивчення його має не лише теоретичне значення.