5.3 Вплив соціальної демократії на стабільність суспільства

З кожною ”новою хвилею” демократія відвойовує нові простори не тільки на карті світу, але й в рамках однієї країни. Формуються нові та удосконалюються старі демократичні інститути – самоуправління, розподіл влади. В ХХ ст. було визнане загальне виборче право, яке поширилось на жінок і молодь, що досягла 18-ти річного віку. В Скандинавських країнах з’явився інститут омбусмена – інститут уповноваженого по правам людини, державного правозахисника. Нині цей інститут існує в багатьох країнах світу. Держава бере на себе зобов’язання по соціальному забезпеченню населення. Для реалізації цієї задачі створюються нові політичні інститути та механізми узгодження інтересів.

Якщо ліберальна демократія закріплювала так звані права першого покоління – політичні, громадянські, то розширення демократії означало появу прав другого покоління – соціально-економічних. В результаті тривалої боротьби ці права були юридично закріплені. Першою конституцією, що закріпила ці права була Веймарська конституція Німеччини, прийнята в 1919 р. В інших країнах ці права були закріплені після другої світової війни.

Соціальне законодавство розвивалось більш успішно тоді, коли при владі були соціал-демократи. Після краху ІІ Інтернаціоналу соціал-демократія перейшла до реформізму. Це привело до розширення її соціальної бази і перетворення соціал-демократії у впливову політичну силу ХХ ст. Соціал-демократичні партії досить часто одноосібно чи в коаліції знаходяться при владі (у Франції в 1981-1986 рр., 1988-1992 рр., в Австрії з 1970 по 1983 рр. і т.д.). В 2002 році соціал-демократичні партії в багатьох країнах втратили свої позиції. Хоча в ФРН та Швеції вони знову прийшли до влади незважаючи на зміну ситуації в цих країнах та світі.

Особливістю західної соціал-демократії є визнання політичної, економічної, соціальної демократії, як необхідної умови побудови демократичного соціалізму. В програмі Соцінтерну 1951 р. характеристиці соціальної демократії присвячений окремий розділ. В ньому говориться, що політичні і економічні свободи являються дуже важливими і цінними самі по собі, в той же час вони є основою і передумовою досягнення соціальної демократії. Соціальна демократія в цій програмі Соцінтерну визначена як ціль соціал-демократії. Дехто пропонує демократичний соціалізм визначати як соціальну демократію.

Через десять років після прийняття програми Соцінтерну, в 1961 році вступила в силу Європейська соціальна хартія, в якій закріплювались ті ж самі соціально-економічні права, але в хартії їх було вже значно більше. Ці права можна поділити на три групи: захист права на працю, соціальний захист всього населення, соціальний захист поза робочим середовищем. Країни, що підписали Європейську соціальну хартію повинні внести зміни в державне законодавство, яке регулює питання соціального забезпечення. В 1996 р. Кабінет міністрів Ради Європи прийняв Переглянуту Європейську соціальну хартію.

В СРСР соціальні права також були закріплені в Конституції і певною мірою реалізовані. Але чи можна стверджувати, що існувала соціальна демократія? Чи можлива соціальна демократія якщо не існує демократія політична, чи остання є обов’язковою умовою соціальної демократії? Так, соціальна демократія є “наслідком” існування (при чому на протязі тривалого часу) демократії політичної. З іншого боку соціальна демократія сприяє збереженню демократії взагалі. Навіть критики соціальної демократії все ж змушені визнати, що без забезпечення мінімуму соціальних гарантій не можна зберегти демократичний режим. Надання певних соціально-економічних прав дещо згладжує негативні соціальні наслідки ринкової економіки.

Поєднання ліберальних свобод і соціальних прав сприяло не моментальному, а поступовому покращенню умов життя людей. Але з появою соціальної демократії відбувається і зростання вимог рівної участі не тільки в політичних процесах на всіх рівнях, а й в системі соціально-економічної винагороди. Цю тенденцію дещо стримує лібералізм. Радикальні рухи в розвинутих країнах Західної Європи завжди співіснували поряд з такими, що їх урівноважували. Екстремізм співіснував з поміркованістю в поглядах, діях. Від вимоги революційних змін більшість західних лівих сил відмовились і перейшли до визнання необхідності поступових реформ. Профспілковий, робітничий рух нині вже не виступає дестабілізуючою силою в суспільстві, як в ХІХ і на початку ХХ століття.

В боротьбі за соціальну демократію можна виділити такі етапи: боротьба за загальне виборче право, за 8-ми часовий робочий день, охорону праці, за рівноправність жінок і чоловіків, вільну діяльність профспілок, справедливу оплату праці, за співучасть найманих працівників в управлінні підприємствами і економікою. В.Брант писав, що значна частина соціально-демократичних вимог, які викликали опір, нині приймаються як належні. [49]. Боротьба за здійснення соціальної демократії буде вестись завжди тому, що завжди будуть виникати нові соціальні проблеми, що потребуватимуть вирішення.

В.Брант приділяв велику увагу і співвідношенню при соціальній демократії двох важливих цінностей – свободи і справедливості. Між свободою і справедливістю, на його думку, завжди буде існувати напруженість, зберегти баланс між ними важко. Не буде справедливості, якщо свободу розуміють як привілею для не багатьох. Так не буде і свободи там де благодійники народу будуть встановлювати уявну справедливість. Брант говорить, що історія показує приклади того, як в ім’я уявної свободи захищається кричуща нерівність і недопустима несправедливість, або в ім’я рівності попирають свободи, а одночасно і рівність [50].

Соціальна демократія передбачає не тільки збереження свободи, а й її розширення (але поступове, з врахуванням обставин, можливостей). В.Брант пише, що свобода для найманих робітників означає: більше співучасті в управлінні і більш людяні умови праці; свобода для залежних означає: нові шляхи в співволодінні капіталом; свобода для громадян в великих містах і в областях з високою щільністю населення означає: нове земельне право; свобода для молоді означає збільшення можливостей для навчання і освіти [51].

Реформування суспільства під впливом соціал-демократії позитивно позначилось на морально-психологічному кліматі суспільства. Саме завдяки їх зусиллям, столітній кропіткій роботі в значній мірі і було створено соціальну державу. Цінності, які західні соціал-демократи визначають як основні – свобода, рівність, справедливість, були сприйняті і іншими впливовими політичними силами. Це сприяло досягненню консенсусу і суспільного прогресу, було свідченням того, що соціал-демократи відобразили в своїх програмах вимоги часу, сподівання людей різних вірувань і переконань.

Погляди соціал-демократів також змінюються під впливом тих ідей і тих обставин, які сьогодні існують. В минулому залишились переконання, що соціалізм обов’язково передбачає усуспільнення засобів виробництва. Нині соціалізм розглядається як постійний процес реалізації основних принципів демократичними засобами.

Соціал-демократи виступають за демократизацію суспільства через співучасть (співучасть в виробленні політичних рішень, співучасть в управлінні економікою і т.п.), пропонують вибрати такі моделі співучасті, які б не позначались негативно на функціонуванні організацій і інститутів. Що стосується економічної сфери, то соціал-демократи виступають за ринкову економіку, але вважають за необхідне законодавчо регулювати конкуренцію.

Соціальна демократія передбачає першочергове забезпечення життєво важливих потреб всіх членів суспільства, захист права на працю, відпочинок, забезпечення в старості, в випадку безробіття і непрацездатності, право на житло, на медичне обслуговування, право на освіту, доступ до всіх досягнень культури, мистецтва, науки, рівність жінок і чоловіків. Соціальна демократія сьогодні є однією з ознак європейської цивілізації. Як же відбувалось її становлення? Конфлікти, що виникали в західноєвропейському суспільстві свідчили про невирішеність соціальних і економічних проблем. Вони представляли загрозу суспільству. Першим кроком до мирного вирішення конфліктів було законодавче визнання права робітників створювати профспілки. Це заклало основу нової технології розв’язання трудових конфліктів.

В Англії діяльність профспілок була дозволена ще в 1824 р., а в 1868 р. виник Конгрес британських тред-юніонів. В Франції парламент прийняв закон, що дозволяв створення коаліцій трудящих лише в 1884 р. В США Національний закон про трудові відносини (1935 р.) вперше на державному рівні закріпив право трудящих створювати профспілки по власному вибору. Цей закон – Закон Вагнера, поширювався на більшість працівників приватного сектору економіки. В законі говорилося, що колективні переговори є необхідним інститутом, який дозволяє пом’якшити нерівність сторін; по-друге, працівники повинні мати закріплене законом право на використання цього інституту для покращення умов праці; по-третє, це право має бути захищене від порушень з боку роботодавця за допомогою визнання певних дій “нечесною трудовою практикою”.

Легалізація профспілок, визнання державою законності вимог робітників щодо покращення свого існування, сприяло формуванню соціальної демократії. Але не завжди поява перших “соціальних” законів була пов’язана із створенням профспілок. В деяких країнах соціальні закони з’явились раніше ніж виникли профспілки. В Австрії профспілки виникли в 1893 р., а обов’язкове соціальне страхування було запроваджене в 1888 р. Це стосується і Данії (профспілки виникли в 1898 р., а соціальне страхування існувало з 1891 р.). В Бельгії також соціальне страхування виникло на десять років раніше профспілок – страхування виникло в 1900 р., а профспілки в 1910 р.

А от в Німеччині система соціального страхування формується під тиском профспілок, які були створені в 1868 р. В 1883 р. приймається Закон “Про страхування робітників на випадок хвороби”, в 1884 р. – Закон “Про страхування від нещасних випадків”, в 1889 р. Закон “Про страхування по інвалідності і старості”. До кінця ХІХ ст. в країні від нещасних випадків було застраховано 18,9 млн. чоловік, по хворобі – 9,5 млн., по старості і інвалідності – 11,8 млн. чоловік.

Інша заслуга профспілок (хоча і не тільки їхня) – вироблення разом з іншими зацікавленими сторонами, в першу чергу підприємцями, шляхів узгодження інтересів. Ініціатива створити узгоджувальну комісію для вироблення трудової угоди належала фабриканту Мунделі. Він запропонував створити таку комісію під час страйку. Це було в 60-і роки ХІХ ст. і стало першим досвідом в створенні таких узгоджувальних комісій, “третейських судів”. В 1896 р. система примирення була узаконена в Англії “Актом про організації примирення”. А в 1911 р. при міністерстві торгівлі була створена спеціальна рада, яка виступала арбітром в трудових конфліктах. В неї входили представники робітників і підприємців.

В США перші органи для попередження страйків виникли в кінці ХІХ ст. Вони виконували функцію арбітра в трудових конфліктах. В 1900 р. такі органи були створені в 14 штатах, а Верховні суди штатів визнали акти, які підтверджували створення цих органів, конституційними. В 1888 р. був прийнятий федеральний закон про вирішення трудових суперечок на залізній дорозі мирними засобами. В 1913 р. в США було створено Міністерство праці, яке мало право виступати в ролі посередника в конфліктах. Крім цього була створена служба примирення. Ці форми попередження конфліктів не були соціальним партнерством в сучасному розумінні цього поняття, але вони суттєво наблизили виникнення механізму узгодження протилежних інтересів, який отримав назву “соціальне партнерство”. Роль профспілок в формуванні цього механізму велика.

З часом відбулось скорочення чисельності профспілок. Це пояснюється рядом причин – зміною структури робочої сили в постіндустріальному суспільстві, а також тим, що трудові права найманих робітників можна було захистити іншими методами. Противники профспілок говорять, що в цих організаціях відбулись внутрішні зміни, які привели до скорочення чисельності і до втрати популярності серед трудящих. Зміни пов’язують з дією сформульованого Міхельсом “залізного закону олігархії”. Профспілкове керівництво відірвалось від трудящих мас, що позначилось на публічності управління.

І все ж профспілки і нині є досить впливовими, хоча сьогоднішні заслуги їх, можливо, є менш помітними ніж 50 років тому, тобто тоді, коли вони освоювали нові методи захисту інтересів трудящих, заключали перші колективні договори.

Профспілки стали постійним союзником західної соціал-демократії. Як християнський соціалізм втілив в життя свої ідеї при посередництві християнських профспілок, так і соціал-демократія через профспілки реалізує деякі свої програмні завдання. Це стосується, зокрема, втілення в життя ідей економічної демократії – профспілки добиваються включення пункту про самоуправління в колективні договори. В скандинавських країнах, а також в Німеччині, Великобританії соціал-демократи домінують в профспілках, в інших західних країнах, як правило, переважають в одному із профцентрів. Соціал-демократія впливає і на Міжнародну конфедерацію вільних профспілок.

Але взаємовідносини соціал-демократії і профспілок не завжди безконфліктні. Профспілки часом вдаються до тиску, особливо в тих випадках, коли соціал-демократи знаходяться при владі. Вимоги профспілок не завжди можливо виконати, адже соціал-демократи повинні враховувати інтереси всього суспільства, а не лише однієї групи, хоча і дуже чисельної. Це створює певне напруження у стосунках між профспілками і соціал-демократами. Спостерігається цікава тенденція – в умовах економічної кризи соціал-демократи стають більш “ліберальними” і, навпаки, ліберали приймають рішення, які в умовах стабільного економічного розвитку критикують і вважають неприйнятними (як то розширення державного регулювання економіки).

Швейцер В.Я. вважає, що назва сучасного капіталізму – “постіндустріальний” чи “посткапіталізм” – спрощена. В цьому визначенні, на його думку, не враховується той компонент, який був привнесений в капіталізм ХХ століття соціал-демократією. Він називає сучасний капіталізм розвинутих країн “соціалізованим капіталізмом”. Особливістю його є певна міра гармонізації інтересів робітників і роботодавців. І хоча ці взаємовідносини не безконфліктні, але методи розв’язання конфліктів інші ніж були в ХІХ ст. партнерські.

Соціал-демократи, як і профспілки, багато зробили для вирішення мирним шляхом трудових конфліктів. З їх ініціативи або при їх активній участі створювались паритетні комісії і т.п. Церква, християнські організації, профспілки, соціал-демократи спільними зусиллями сприяли утвердженню нового типу відносин між протилежними класами. Соціал-демократи діяли паралельно чи в союзі з іншими впливовими політичними суб’єктами.

На Кільскому з’їзді СДПН (1927 р.) один із лідерів партії Р.Гільфердінг (в 1923 і в 1928-1929 рр. він посідав посаду міністра фінансів Німеччини) говорив про формування “організованого капіталізму” і про переростання цього капіталізму в соціалізм. Важливу роль в цьому мало відіграти, на його думку, використання робітничим класом механізмів парламентаризму, демократичної держави, а також економічної демократії. Підтримували ідеї економічної демократії також Ф.Нафталі і Ф.Тарнов. Вони вважали за необхідне перенести в економіку принципи парламентської демократії, висували наступні гасла: контроль картелів і монополій при участі профспілок, об’єднання галузей промисловості в самоуправлінські утворення, демократизація капіталу шляхом випуску дрібних акцій для робітників і службовців, залучення представників профспілок в правління акціонерних кампаній, створення регіональних і загальнонаціональних економічних рад з рівною участю в них держави, буржуазії, профспілок.

Ідеї економічної демократії в Німеччині в середовищі соціал-демократів поширились знову після другої світової війни. Австрійський вчений К.Реннер в книзі “Шляхи здійснення” (1929) писав, що економічна демократія виконує ті функції, які до того вважались прерогативою державної влади. Носіями цих функцій, на його думку, мають стати виробничі ради на промислових підприємствах, які виникли в роки революції. Досить часто економічна демократія розглядалась лише стосовно державного сектора економіки.

Нині у Франції, Італії, Швеції, Австрії та інших європейських країнах права трудівників на участь в управлінні підприємствами та всією економікою отримали конституційне закріплення, відображені в господарському законодавстві. Держава, як і робітники, підприємці зацікавлені в більш високій зарплаті, прибутках, конкурентноздатності товарів – все це є взаємопов’язаним.

В Швеції соціал-демократи вважали, що становлення економічної демократії відбудеться на третьому етапі демократизації суспільства. Економічна демократія, на думку швецьких соціал-демократів, передбачає перехід від функціональної соціалізації власності до прямої соціалізації капіталу шляхом поступового накопичення акціонерної власності в спеціальних колективних фондах. Такі фонди мають контролювати перш за все профспілки. “Фондовий соціалізм” передбачає переведення значної частини економіки під безпосереднє суспільне управління. Автором концепції економічної демократії є Р.Мейднер. Намагання створити такі фонди успіхом не увінчались. Фонди були створені в 1983 році (вони суттєво відрізнялись від проекту), а в 1991 році їх закрили.

Цікаві аргументи на користь необхідності економічної демократії наводить Р.Даль. Він пише, що з одного боку, якщо громадяни рівні політично, а економічно не є рівними, то ті, хто знаходиться в менш вигідному становищі постараються об’єднатись проти більш успішних і якщо останні малочисельні то, тоді демократичний процес дасть можливість притискати права власності. З іншого боку, політичні можливості багатої меншості можуть бути настільки великі, що багаті поставлять під контроль державу. В цьому випадку демократичний процес буде повністю позбавлений свого змісту. Вихід, на думку Р. Даля, один – економічні ресурси мають бути розділені більш менш рівномірно. Настільки рівномірно, щоб це дозволяло уникнути появи значного числа бідних чи багатих. За таке рішення виступали і мислителі минулого (Аристотеля, Руссо та інші).

Р.Даль називає псевдодемократичними консультації управлінців з робітниками; обмежену участь найманих працівників в управлінні, при якій всі важливі рішення залишаються за управлінцями; володіння робітників акціями, яке, як він вважає, існує лише для того, щоб забезпечити корпорації дешевою позикою. Якщо з попередньою аргументацією можна погодитись, то остання викликає сумніви. Перераховані види участі у прийнятті рішень все ж можна назвати формами економічної демократії.

Залучення до управління сприяло формуванню і соціального партнерства. Нині соціальне партнерство являє собою систему інститутів, механізмів і процедур, яка дозволяє підтримувати баланс інтересів сторін, що беруть участь в переговорах про оплату та умови праці, і т.д. Соціальне партнерство виконує важливу соціальну функцію – воно сприяє інтеграції робітничого класу в систему. Соціальне партнерство стало способом уникнення, попередження гострих соціальних конфліктів або їх вирішення шляхом переговорів.

Отже, важливою передумовою виникнення теорії соціальної держави були теоретичні джерела – соціальні, економічні теорії, теорії держави і права і т.д. Важливу роль зіграли духовні чинники – гуманізм, християнство. Суспільні ідеї, теорії формували світогляд, свідомість, культуру. Не завжди можна встановити зв’язок між окремими теоріями, визначити їх вплив на реформування суспільства. Все ж можна стверджувати, що суспільна наука, а також християнська церква, християнські організації підготували підвалини для виникнення нового типу держави. Католицька церква немало зробила для формування солідарності в суспільстві, поваги до людини, примирення класів. Християнські профспілки боролись за покращення умов життя і праці робітників. Вони проповідували мирний шлях вирішення соціальних проблем, багато зробили для формування соціальної і економічної демократії.

Дослідження показують, що соціальна демократія передбачає існування розвинутого громадянського суспільства. Соціальна демократія сприяє децентралізації управління, розвитку горизонтальних зв’язків. Потреба в розвитку таких зв’язків зростає по мірі ускладнення суспільства. Соціальна держава виступає координатором взаємовідносин різних соціальних груп, забезпечує їх правове регулювання, делегує повноваження і відповідальність соціальним інститутам. Формування соціальної держави тривалий процес, що передбачає створення певних соціальних і економічних умов.

РОЗДІЛ VІ. ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА РОЗВИТОК СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА