2.1 Соціально орієнтовані держави: механізми забезпечення стабільності

Держава є загальною формою організації людства. Через належність до неї люди ідентифікують себе. Основне завдання держави полягає в узгодженні і представництві інтересів різних соціальних груп і класів. І ніж краще виконується це завдання, тим досконалішою є держава. Держава розвивається по мірі розвитку суспільства – відбувається диференціація суспільства і одночасно ускладнюються, удосконалюються регулюючі системи, держава починає виконувати більше функцій, посилюється вплив держави на всі суспільні процеси. Особливого значення набуває функція інтеграції суспільства, недопущення руйнівних конфліктів. В цілях збереження злагоди в суспільстві держава виконує і посередницькі функції. Г.Олмонд і Г.Пауелл писали, що процес державного будівництва перш за все передбачає значне збільшення регулюючих і розподільчих можливостей політичної системи [1].

Супян В.Б. виділяє декілька груп теорій, що пояснюють зростання державного втручання в економічне і соціальне життя. Перша група теорій пов’язує зростання ролі держави з викликами соціального середовища, тобто з технічним прогресом, демографічними зрушеннями, змінами в економічній системі. Дехто, як наприклад М.Олсон, вважає, що розвиток ідеї “держави загального добробуту” і намагання її практичної реалізації були необхідною відповіддю на виклики часу. Демографічні зрушення вимагали посилення соціальної політики, надання державних послуг по охороні здоров’я, регулювання життя в містах, охорони навколишнього середовища. Технологічні зрушення всіх типів вимагали від держави збільшення інвестицій в сферу освіти і науки, патентної діяльності і т.п.

Друга наукова течія, не заперечуючи роль соціального середовища, пояснює посилення ролі держави впливом внутрішніх політичних процесів. Представники цієї течії відмічають роль політичної культури, зміни поглядів на законність і обґрунтованість державних функцій і дій. Вони відмічають велику роль законодавства, яке приводить до посилення ролі держави як виразника і координатора інтересів різних суспільних груп.

Ще одна наукова течія пов’язує посилення ролі держави з її функцією забезпечення економічного розвитку. Держава розглядається як локомотив економічних перетворень, що акумулює цілеспрямовані зусилля на технологічному переозброєнні галузей, наукових програмах, рості інвестицій, структурній політиці. Досвід СРСР, післявоєнних Франції, Німеччини, Японії свідчить, що часом досягти швидких технологічних перетворень вдається значно швидше за допомогою держави, ніж за допомогою “невидимої руки” ринку.

Четверта група теорій пов’язує розширення функцій держави з її внутрішньою природою і внутрішньою динамікою розвитку. Як і будь-яка інша організація, держава схильна до самовідтворення і контролю і не здатна до самообмеження. Держава розглядається як свого роду монополія, поведінка якої схожа на поведінку будь-якої монополії на ринку [2]. Супян відмічає, що ці теорії доповнюють одна одну і в основному дають сукупну картину факторів, що визначають динаміку ролі держави в сучасному суспільстві і в економіці [3]. При вивченні соціально орієнтованої держави ці теорії мають бути враховані.

Нині держави, що досягли успіхів у соціальному забезпеченні населення найчастіше визначаються як соціальні. На нашу думку, слід розрізняти поняття соціально орієнтована і соціальна держава. “Соціально орієнтована держава” може бути демократичною і недемократичною, високорозвиненою і середньо- чи слаборозвиненою, із сформованим громадянським суспільством і такою, в якій громадянське суспільство не сформувалось і т.п.

Поняття “соціально орієнтована держава” є більш широким порівняно з поняттям “соціальна держава”. Будь-яка соціальна держава є соціально орієнтованою, але не кожна соціально орієнтована держава є соціальною. Соціальна держава є одним із різновидів соціально орієнтованої держави. Спільним для всіх різновидностей соціально орієнтованої держави є прагнення зберегти стабільність в суспільстві і використання в цих цілях соціального забезпечення.

Соціально орієнтована держава не обов’язково є правовою, демократичною на відміну від соціальної держави. Соціальна держава є особливим типом держави, який формувався на протязі тривалого часу, під впливом різноманітних факторів. Визначення соціальної держави як особливого типу держави, означає, що така держава не просто бере на себе виконання однієї або декількох нових соціальних функцій, що добавляються до сукупності старих. Як вважає А.М.Салмін, соціальна держава – це є певний, відносно стабільний стан суспільства, якому відповідає тип влади, політичної культури. В соціальній державі існує відчутний, систематичний тиск на владу, зворотній зв’язок, відкритість влади; капіталістичний спосіб виробництва, що базується на наймі робочої сили; особи найманої праці мають становити значну частину населення [4].

Існування соціальної держави передбачає наявність певного типу культури – громадянської культури. Крім цього повинна існувати і певна управлінська культура, яка дозволяє використовувати новітні соціальні і політичні технології для вирішення соціальних проблем і збереження стабільності суспільства, оптимізації конфліктів, при цьому це не повинно створювати перешкод для поступального динамічного розвитку.

Підхід до соціальної держави як до особливого типу соціально орієнтованої держави дозволить уникнути ряду протиріч при її визначенні. Такі протиріччя, як відмічає А.Сіленко, існують, наприклад, в визначенні соціальної держави, яке дається авторами Політологічного енциклопедичного словника – “Будь-яка держава “соціальна”, тому термін “соціальна держава” призначений лише підкреслити здатність такої держави здійснювати сучасну соціальну політику: піклуватись про трудове влаштування населення, права людини, створювати систему охорони здоров’я, соціального забезпечення, підтримувати малозабезпечені прошарки населення, боротись із злочинністю, конфліктами тощо”. Сіленко говорить, що якщо взяти до уваги тезу авторів про те, що соціальна держава піклується про права людини, то ми приходимо до висновку, що не “будь-яка держава соціальна”, тому, що не кожна держава зацікавлена в забезпеченні прав людини, а лише демократична [5].

Це не зовсім так. Треба розрізняти права політичні, громадянські і соціальні. В країнах з недемократичним режимом, в яких відсутні права політичні, можуть бути гарантовані деякі соціальні права – право на працю, освіту, медичне обслуговування і т.п. Хоча, слід відмітити, що без гарантії реалізації прав політичних права соціальні можуть бути втрачені при зміні влади, політичного курсу, тому, що їх існування цілком залежить від волі політичної еліти.

Соціальна держава є особливою формою людської колективності. Щоб зрозуміти її суть недостатньо зосередити увагу на вивченні соціальної політики, яку проводить державний управлінський апарат. Слід використати соціоцентристський підхід, відмовившись від “державного моноцентризму”, що тривалий час домінував в теоріях держави, тобто відмовитись від перебільшення ролі адміністративного апарату в політичних змінах. Політичний плюралізм, взаємний тиск різних соціальних груп, що ділять владу і вплив, в ХХ ст. перемістились в центр наукових досліджень політичного процесу. “Із становленням в більшості розвинених країн системи демократичних інститутів, – пише Дегтярьов, – змінюється і сама основна парадигма бачення світу політики: від єдиного і неділимого суверенітету Государя до участі у владі всіх основних груп і верств Громадян, формально віддаючи тим самим в історичному значенні пріоритет вже Суспільству і людям, що його складають, порівняно з державою та її інститутами [6].

Суть соціальної держави можна зрозуміти лише тоді, коли, по-перше, будемо її розглядати як тип соціальної організації в контексті всього суспільства і по-друге, при умові, що увага буде зосереджена не лише на соціальних функціях, що їх виконує адміністративний апарат, а і на взаємодії держави і громадянського суспільства. В соціальній державі виникає нова система стратифікації, нова культура, нова політична система, що є в значній мірі наслідком політичного регулювання суспільних відносин з боку держави. Така держава має глибинні корені соціального порядку.

Таким чином, не поняття “соціальна держава”, як вважають автори Політологічного енциклопедичного словника, а поняття “соціально орієнтована держава” всього лише підкреслює соціальну направленість політики.

Всі соціально орієнтовані держави мають певні спільні ознаки:

1. соціально орієнтовані держави не обмежують свою діяльність гарантуванням безпеки існування своїх громадян, а виконують численні і складні соціальні функції, розробляють і реалізують соціальну політику (соціальна політика в широкому значенні слова означає визначення шляху розвитку суспільства, соціально-політичних орієнтирів; в вузькому значенні – визначення соціальних пріоритетів, здійснення конкретних програм і проектів в області охорони здоров’я, соціального забезпечення, зайнятості населення, освіти);

2. такі держави здійснюють соціально направлені перетворення, реформи;

3. політична влада в соціально орієнтованих державах за власною ініціативою, або під тиском груп інтересів розробляє програми захисту різних груп населення;

4. в соціально орієнтованих державах відбувається етатизація суспільного життя, що супроводжується зростанням чисельності бюрократичного апарату;

5. в таких державах існує державний сектор економіки, в якому зайнята певна частина громадян країни, для них держава є не тільки захисником соціальних інтересів, а і роботодавцем;

6. соціальні проблеми в таких державах віднесені до пріоритетних;

7. всі соціально орієнтовані держави проголошують необхідність досягнення певних соціальних цілей, які визначені в конституційних актах, програмах політичних партій;

8. держава виступає основним політичним актором в здійсненні соціальної політики.

Відмінності соціально орієнтованих держав полягають в різних засобах, шляхах досягнення соціальних цілей. Деякі соціально орієнтовані держави обґрунтовують соціальну політику використовуючи ідеологію лібералізму, інші – ідеологію соціал-демократії. В країнах третього світу поширені ідеї “автентичності” розвитку, повернення до витоків та ідеї соціалізму.

Соціально орієнтовані держави третього світу та пострадянські країни порівняно з високорозвиненими країнами Заходу мають обмежені фінансові і матеріальні ресурси, в них відчувається брак кваліфікованих управлінських кадрів. Звичайно, в цих державах існують різні політичні режими, що також позначається на характері, темпах та рушійних силах перетворень. Тривалість життя в африканських державах в 80-і роки ХХ ст. рівнялась в середньому 49 років. Однією з основних причин високої смертності було і залишається недостатнє харчування. Більша частина населення приймала їжу один раз на день. В 70-х – 80-х роках ХХ ст. в Єгипті, Тунісі, Марокко, Судані відбувались “хлібні” бунти, які змусили владу внести зміни в соціальну політику. Система соціального забезпечення стала більш досконалою, розширилось будівництво житла для малозабезпечених, збільшились асигнування на створення робочих місць, держава стала регулювати доходи. В Південно-східній Азії за регулювання доходів виступали правоцентристські партії. Народно-соціалістична партія Індії, Соціалістична партія Індонезії, Соціал-демократична партія Мадагаскару вважали, що необхідно взяти все краще від капіталізму і від соціалізму. Лівоцентристські партії, що існують майже у всіх країнах третього світу, виступають під лозунгами подолання відсталості і залежності. Авторитарні, ліберальні, революційно-демократичні, комуністичні, реформістські партії країн третього світу пропонують свої власні шляхи вирішення соціальних проблем.

“Соціальна солідарність”, “загальний добробут” і т.п. закріплені як основні принципи соціальної політики в ряді країн Латинської Америки – Болівії, Аргентині, Венесуелі, Коста-Ріці та інших. В Конституції Пакистану (1962 р.) (гл.2 “Принципи політики) говориться про необхідність ліквідації безграмотності, сприяння інтересам відсталого населення, необхідність створення гуманних умов праці, забезпечення добробуту шляхом підняття життєвого рівня і справедливого регулювання трудових відносин. Це давало право державі втручатись в сферу трудових відносин, контролювати ціни та заробітну плату (в 70-і роки така політика проводилась в Індонезії, багатьох африканських державах). В Індії, Танзанії націоналізували деякі підприємства, держава впливала на розвиток виробництва. Капіталізм в цих країнах дещо видозмінився. В 80-х рр. ХХ ст. в Конго, Алжирі, Беніні зросли бюджетні асигнування на потреби освіти. Держава регулювала розвиток приватного сектору економіки, виступала проти економічного панування високорозвинених країн.

Відчутний вплив на соціальну орієнтацію держав “третього світу” мали розвинені країни Заходу та соціалістичні країни. Вони боролись за розширення зон впливу, тому надавали щедру фінансову допомогу економічно відсталим країнам, сприяли конституційному закріпленню деяких соціально-економічних прав (права на освіту, працю, об’єднання в профспілки). Офіційно проголошеними цінностями, ідеалами в багатьох з цих країнах були солідарність і справедливість. Часом державою надавалась консультативна допомога, створювались спеціальні соціально-економічні ради, які давали рекомендації стосовно законопроектів соціального і економічного характеру. На державне будівництво країн третього світу вплив мали і різні політичні течії, доктрини, концепції – революційно-демократичні, націоналістичні концепції, “арабський соціалізм” тощо. Посилився вплив в 70-х роках ХХ ст. і західної соціал-демократії, в країнах третього світу поширились ідеї демократичного соціалізму. В програмних документах партій з’являються нові положення – зокрема, право людини на гідне існування.

Відчутні зміни в соціальній політиці країн Азії і Африки, що проголосили соціалістичну орієнтацію, відбулися в 70-х роках ХХ ст. Отримали розвиток певні форми економічної демократії. Велике значення надавалось колективно-договірній практиці відносин між роботодавцями і робітниками. На підприємствах були створені робітничі представництва – робочі ради, комітети підприємств, до складу яких входили і робітники. Комітети підприємств працювали в рамках органів “спільної консультації”, передбачених законодавством (такі органи існують в Кенії, Габоні, Заїрі, Тунісі та інших державах). В Кенії консультативна рада регулювала трудові суперечки, питання прийому на роботу, приймала участь в визначенні розміру заробітної плати і т.п. [7].

В деяких країнах виробничі ради вирішували і питання професійного навчання. В Єгипті, Малі, Нігерії представники профспілок приймають участь в роботі адміністрацій підприємств. В Алжирі, наприклад, в 1971 р. відповідно до декрету про соціалістичну організацію підприємств держсектору в державних компаніях створювались постійні органи управління – асамблеї трудящих. Вони разом з дирекцією вирішували організаційні, виробничі, трудові, освітні питання. Трудящі, таким чином, залучались до управління. В 1974 р. був встановлений гарантований мінімум заробітної плати, а через рік підвищений місячний прибуток, що не обкладався податком, знижений пенсійний вік з 64 до 60 років, введений мінімальний рівень пенсій по праці. Ще одним досягненням було збільшення розміру допомоги на неповнолітніх в віці до 17 років [8].

В багатьох соціально орієнтованих державах “третього світу” конституцією проголошені право на працю, на вільне об’єднання в профспілки, на страйк, на захист професійних інтересів, укладання колективних договорів і трудових угод, гарантований мінімум заробітної плати. Регулювання трудових відносин є одним із важливих напрямків соціальної політики цих держав. При розробці трудового законодавства, як правило, керуються рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП), міжнародними нормами трудового права. В Ефіопії в 1975 р., наприклад, вступило в силу нове трудове законодавство, що встановило 8-ми годинний робочий день, щорічну оплачену відпустку, мінімум заробітної плати. Але встановлення мінімуму заробітної плати не викликає загального схвалення. Часто ця норма закону порушується підприємцями. Одна із причин – відсутність належного контролю за виконанням державних рішень по заробітній платі. В 70-80-і рр. ХХ ст. в ряді країн проводилась політика стримування росту розміру мінімальної заробітної плати. Деякі країни пішли на замороження заробітної плати (в Заїрі в 1976 р., в Нігерії – в 1984 р.) [9].

В соціально орієнтованих країнах цієї групи здобули поширення і ідеї соціального партнерства. Вони втілені в концепції “відповідального синдикалізму”, згідно з якою профспілки є “молодшими” економічними партнерами держави і капіталу. Їх спільна ціль – створити нове “індустріальне суспільство” для блага всього народу. Основним принципом трудових відносин проголошується взаємна відповідальність уряду, підприємців і профспілок. Хоча держава нерідко втручається в справи профспілок, іноді назначає їх керівництво, або контролює хід і результати виборів, не всі профспілки мають рівні права і обов’язки і т.п.

Інститути соціального партнерства вирішують трудові конфлікти. Так в Кенії існує система трьохсторонніх переговорів. В 1964, 1970, 1980 рр. в цій країні були прийняті “хартії промислових відносин”, які мали забезпечити мирне вирішення всіх трудових конфліктів.

Звичайно, в цих країнах багато невирішених соціальних проблем. Одна з найбільш гострих проблем є проблема бідності. В країнах “третього світу” існує велика диференціація доходів. Багато вчених звертає увагу на розрив в рівні доходів жителів міст і сіл. Часом доходи працівників вищих ланок державно-управлінського апарату порівняно з нижчими в 50 раз більші. Звичайно, це приводить до зростання корупції влади. Економічне зростання не зменшує майнову поляризацію. Серед бідних досить велика доля активного населення – це непрацююча молодь, біженці, мігранти. В числі бідних багато і тих, хто має роботу – це перш за все низькокваліфіковані робітники. Найбільші масштаби поширення бідності в Африці. Часом це пояснюють залежним характером розвитку.

Необхідність вирішення проблеми бідності змушує держави створювати систему перерозподілу. Основний недолік цієї системи пов’язаний з відсутністю необхідної інформації і адресної допомоги. Тому часом від перерозподілу виграють не ті, хто дійсно потребує державної допомоги, як і від субсидування державою роздрібних цін на товари першої необхідності (в країнах Африки субсидування в 70-і роки ХХ ст. набуло широкого розмаху і дозволило утримувати низькі ціни на продукти, що становлять основний раціон населення, але виграли від цього перш за все городяни, тому і економічна і соціальна ефективність цих заходів була низькою). В країнах, що розвиваються, традиційні соціальні організації – велика сім’я, плем’я, община, рід, клан, каста – також виконують функції перерозподілу продукту. Така діяльність цих соціальних організацій є традиційною.

Держава часто субсидує виробників сільськогосподарської продукції, але при цьому встановлює низькі закупівельні ціни на експортні культури. Прибуток отриманий таким шляхом розподіляється між всіма групами населення. Це створює певні проблеми для реалізації програми “сільського розвитку”, що прийняті в багатьох африканських країнах.

Далеко не всі соціальні групи охоплені системою соціального забезпечення. Вона не поширюється, як правило, на сезонних працівників сільського господарства, біженців тощо. В багатьох країнах не виплачується допомога тимчасово непрацездатним. І все ж є певні успіхи у наданні населенню соціальних послуг – існує страхування на випадок безробіття, допомога по хворобі, материнству, медичному обслуговуванні. Фінансування програм соціального забезпечення відбувається за рахунок державних відрахувань, обов’язкових внесків підприємців і робітників. Вирішується і житлова проблема – і за рахунок державного будівництва і за рахунок надання громадянам ділянок під забудову.

В соціально орієнтованих країнах Азії і Африки розробляються програми підвищення освітнього рівня. Ці програми включають наступні задачі: введення загальної початкової освіти для дітей всіх соціальних груп населення, зменшення безграмотності, підвищення якості навчання, забезпечення навчальних закладів достатньою кількістю кваліфікованих викладачів, будівництво нових шкіл, розвиток заочної та вечірньої середньої освіти тощо. За десятиліття – з кінця 60-х рр. по кінець 70-х рр. ХХ ст., було багато зроблено для підвищення рівня професійної підготовки в Сірії. В цих цілях були створені спеціальні центри по підготовці кадрів.

Значне місце в соціальній політиці держав займає охорона здоров’я. В 80-і роки ХХ ст. в багатьох країнах влада визнала необхідність збільшення фінансування медичних закладів. При виборі моделей медичного обслуговування враховувався досвід різних країн. Західні моделі передбачали проведення компаній боротьби з інфекційними захворюваннями, але їх використання потребувало великих фінансових затрат.

В 1970 р. на ХХІІІ асамблеї Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) була прийнята резолюція, в якій перераховувались основні принципи розвитку системи охорони здоров’я, а в 1978 р. ВООЗ розробила програму – “Здоров’я для всіх до 2000 р.”, яку підтримали країни третього світу. В 70-х роках ХХ ст. ВООЗ виробила нову концепцію медико-санітарної допомоги, згідно з якою в країнах Африки основною ланкою медично-санітарної допомоги на сільському рівні являються первинні працівники. В 80-х роках ХХ ст. збільшується кількість медичних закладів. Одним із важливих напрямків політики держави в області охорони здоров’я є забезпечення населення ліками. В деяких країнах держава створює корпорації, що закуповують медичні препарати за кордоном і розподіляють їх. В інших країнах ліки не лише закуповують, а й налагоджують власне виробництво. Поряд з цим вирішується і кадрова проблема. Увага приділяється не тільки підготовці медичного персоналу, а й створенню певних умов життя і роботи для молодих спеціалістів. Тим спеціалістам, що працюють в сільській місцевості, надаються певні пільги. Крім медичних навчальних закладів створюються курси по наданню першої медичної допомоги, використовується і народна медицина.

Таким чином, недемократичні держави, в яких громадянське суспільство не сформувалось, досягли певних успіхів в удосконаленні системи соціального забезпечення, покращенні охорони здоров’я, у створенні системи освіти відкритої для всіх груп населення, в боротьбі з безграмотністю, в розвитку системи професійної підготовки і т.д. Автори теорії “культурної самобутності” заперечують суттєвість впливу на соціальну політику країн “першого” і “другого” світу. Вони доводять, що азіатські та африканські суспільства є традиційно солідарними, що означає орієнтацію на міжособову солідарність, що базується на моральному, духовному спілкуванні. Це, на їх думку, і є основою соціальної політики в державі. Сьогодні, як і в 70-х роках ХХ ст., політична еліта цих країн зацікавлена в тому, щоб народ повірив в притаманність для їх суспільств гуманізму і терпимості, духу солідарності і почуття братерства, здатності до взаємопорозуміння. При цьому посилаються на традиційну солідарність, рівність членів общини. Як будь-які міфологеми, ці ідеї сприяють збереженню стабільності, інтеграції суспільства. Хоча не завжди вдається уникнути конфліктів.

Особливу групу серед соціально орієнтованих держав займають “ісламські держави”. В 70-і – 80-і рр. ХХ ст. до ісламу звертається багато партій і рухів в країнах Сходу. Виділяється ряд політичних течій, на які вплив має ісламський фактор. Соціальна база цих течій різна – дрібнобуржуазні верстви, середні класи, вищі класи, що намагаються зберегти докапіталістичні структури. В концепціях “ісламської економіки”, “ісламської” соціально-економічної доктрини праця розглядається як священний обов’язок мусульманина. Багатство в руках людей – це “багатство Бога”, люди всього лише управляють ним. Розподіл створеного працею продукту згідно з цією концепцією повинен відбуватись по “благочестю”. Одним із важливих критеріїв “благочестя” є закят – релігійний податок, який стягується на користь бідних. Збирає цей податок держава. В різних ісламських країнах розмір закята різний. “Закят” і “ріба” (судний процент, який іслам забороняє) попереджають, згідно з цією доктриною, зловживання власністю. Закят, заборона ріба, існуючий порядок спадкоємництва (спадок ділиться між численними спадкоємцями) забезпечують створення суспільства загального добробуту, звільнення від егоїзму, бідності, аморальності, безробіття, класової боротьби, жадібності і т.п.

Ідеологи ісламу акцентують увагу на етичному аспекті релігійного податку – це прояв доброти і милосердя, на цих почуттях має бути створена вся система мусульманської економіки. На кошти від податку будують лікарні, школи, і т.п. Ісламісти вважають, що цей податок може вирішити проблему соціальної справедливості при збереженні приватної власності. В мусульманських країнах релігія практично невіддільна від держави – центральна влада сакралізувалась в суспільній свідомості.

Нині соціальна і політична трансформація в країнах Азії відбувається під впливом зовнішніх факторів. Національна і культурна специфіка впливають на темпи і форми змін. Демократія не у всіх країнах Азії може бути прийнята. В мусульманських суспільствах не сприймають всіх елементів демократії – інформаційної відкритості, самоуправління на місцевому рівні. Часом політичні лідери трактують демократію по-своєму, їх розуміння демократії суттєво відрізняється від загальноприйнятого в західному світі. До сьогоднішнього дня в країнах цього регіону велику роль відіграє община, яка підкоряє індивіда. В масовій свідомості диктат общини не сприймається як щось негативне, бо не сформувались уявлення про суверенність особистості.

Людина в ісламі (на відміну від християнства) не має божественної природи. Часом іслам називають релігією колективу. Ісламісти, радикали говорять про несумісність демократії з законами шаріату. Представники народу не можуть, на їх думку, приймати закони, що суперечать законам божим. Тому ісламська форма правління обмежує шаріатом право людей встановлювати закони. Вибори називаються простим ритуалом, що суттєво впливати на політику не може. Західні цінності вважаються несумісними з цінностями ісламськими. Радикали говорять, що соціальні проблеми можна вирішити живучи по законам шаріату. Недоліки в соціальній політиці ісламісти пов’язують із низькою моральністю демократів.

Помірковані ісламісти виступають за розширення соціальних послуг населенню, особливо біднякам (створення робочих місць, надання безкоштовної медичної допомоги, сприяння отриманню освіти). Демократія для них є не злом, з яким треба безпощадно боротись, демократія цілком сумісна з ісламськими принципами. Незважаючи на те, що це є найбільш поширений погляд на демократію в мусульманському світі, до одностайного сприйняття його ще далеко. Терористичні акти в США в 2001 р., бойові дії проти тероризму в Афганістані, конфлікт між Ізраїлем та Палестиною і т.п. – все це не сприяє демократизації мусульманського світу.

Серед соціально орієнтованих країн є і демократичні, але такі, що відносяться до економічно відсталих країн світу. Такою державою являється Індія. Прийнята в 1950 році індійська Конституція базовими принципами політики держави проголошувала забезпечення соціального порядку, сприяння добробуту народу, соціальну справедливість. Цими принципами повинні були керуватись всі державні органи. В Маніфесті Індійського національного конгресу в 1980 р. говорилось про необхідність захисту інтересів найбідніших верств населення, створення “національного консенсусу” завдяки забезпечення політичних прав і свобод громадян і в першу чергу найбільш соціально принижених верств. Вирішити ці задачі не завжди вдається. В Індії існує проблема не лише бідності, а і голоду.

Таким чином, соціальна орієнтація держави не пов’язана ні з політичним устроєм, режимом, ні з рівнем економічного розвитку. Тут велику роль відіграє політичний вибір правлячої еліти, традиції. Міра задоволення соціальних потреб, звичайно, буде залежати від багатьох факторів, і в першу чергу від економічного становища країни. В СРСР держава була соціально орієнтованою, патерналістською, але не була ні демократичною, ні правовою. (Детально особливість соціалістичної держави буде розглянута пізніше). Недемократичною, корпоративною, але соціально орієнтованою державою була Іспанія в 40-х роках ХХ ст. В 1947р. вона була проголошена соціальною державою. В конституційних законах цієї країни говорилось про діяльність держави в соціальній сфері, “відродження католицької традиції соціальної справедливості”. В Хартії праці були перераховані зобов’язання держави щодо охорони праці.

Не лише цілеспрямована соціальна орієнтація держави забезпечує успіх у вирішенні соціальних проблем. Країни Східної Азії, які не були соціально орієнтованими (лише підвищення освіти населення було визнано однією з задач держави, для її реалізації уряд створив систему загальної освіти), змогли за досить короткий час не лише забезпечити високі темпи економічного росту, а й ліквідувати бідність. Хоча в цих країнах держава все ж втручалась в економічне життя, але в них існував економічний раціоналізм – можливо це привело до таких результатів. Соціальні стабілізатори зменшують кількість соціальних конфліктів, але не можуть гарантувати тривале збереження стабільності.