Т

Поєднання християнства з платонізмом

енденція до зближення християнства з греко-римською філософією посилюється в міру перетворення християнства в релігійну систему. Це вже можна спостерігати у творчості Тита Флавія Климента (150 – 219) – засновника християнської богословської школи в Александрії (ІІІ ст.), метою якої був захист християнства. Наступник Климента в керівництві школою Оріґен (184 – 254) пішов ще далі в поєднанні християнства з платонізмом. Його думка полягала в тому, що еллінська філософія є вступом до християнства, а християнство є її завершенням, тобто вони – це історично складена цілість. Антична мудрість є підготовкою до християнства, бо найкращим засобом для відшукання основ і доказів християнства є філософія. Тому за Оріґена в навчальних планах Александрійської школи було вивчення спочатку “діалектики”, щоб розвивати здібність міркування й ознайомити із законами мислення, філософією різних шкіл (окрім тих, які відкидали існування богів), а далі природознавства та натурфілософії, геометрії й астрономії, також поезії, і завершувалося навчання курсом християнського богослов’я.

Після Нікейського собору (325 р.), коли основні догмати віри було сформульовано й усталено, християнська церква стала суворіше вимагати трактування тих чи інших проблем, пов’язаних з християнством і філософією, в дусі настанов собору. 319 року керівником Александрійської школи стає Афанасій (295 – 373), який усунув зі школи філософське спрямування, що утвердилося в ній за Климента та Оріґена, і це призвело до її збіднення та занепаду. Боротьба переноситься зі школи на вселенські та помісні собори.

Установлення офіційної догматики вже вимагає не стільки апологетики, скільки систематизації християнства загалом, щоб успішно протистояти єретичним ученням та зміцнювати церкву. Виконання цього завдання неможливе без використання античного мислення, греко-римської філософії, одне слово – світської мудрості. І за цю справу взялися визначні отці церкви, для яких не заперечення, а вміле й осмислене сприйняття еллінської філософії є важливим завданням філософських роздумів.

Серед патристів-систематизаторів на Сході (Мала Азія) виділяється Григорій із Нісси (835 – 394) – визначний богослов і філософ, продовжувач лінії Климента та Оріґена, творець системи правовірного богослов’я.

Як і Оріґен, Григорій Нісський переконаний у можливості погодження між Об’явом і філософією, розглядаючи філософію як засіб пояснення істин догматики, а розум – як знаряддя християнської віри.

У роздумах про Бога й Святу Трійцю Григорій виходив із учення неоплатонізму, за яким існує три основні субстанції: Єдине, Розум і Світова Душа. Божиста сутність виражає єдність Бога та існує самостійно, перебуваючи водночас у кожній із своїх субстанцій. Божі особи відокремлені одна від одної, але їх поєднує божиста сутність, тобто кожна з них однаково божиста і тим самим їх єдність у божистості, їх божистість єдина.

У дусі платонізму Григорій Нісський трактує також і сотворення світу. Бог не безмовний, не безсловесний, він має Слово. Оскільки природа Бога нетлінна й вічна, то Слово також вічне. Оскільки сутність Слова полягає в житті, “бо не дозволено думати, ніби Слово, як і каміння, неодушевлене”, то життя Слова не є проста причетність до життя, а саме життя. А якщо Слово живе, то воно має волю, а воля його мусить бути могутня, бо божисте не може бути безсильним. Звідси Григорій доходить висновку, що “світ є справа Слова”, яке має силу творити. А оскільки “слово” є чиєсь і завжди комусь належить, то мусить бути хтось, кому воно належить. Значить, Слово належить Богові, отже, Бог через своє Слово (Розум) творить світ. У дусі платонізму Григорій Нісський загалом ставить питання так: рід щодо індивідуального первинний, первинна ідея існує до одиничних речей; ідеї – це думки Бога в Слові, які існують ідеально, у Божих замислах.

Великим християнським мислителем періоду патристики і найвидатнішим із отців церкви був Аврелій Авґустин (354 – 430). У пошуках істинної філософії він пройшов складний і суперечливий шлях, спинившись на вченні неоплатонізму, а в пошуках істинної релігії доходить до християнства, вважаючи, що платонівська філософія найближче підходить до християнської віри. Характерним для вчення Авґустина є те, що він вирішив спочатку повірити в християнство, а потім продовжити роботу щодо розумового осмислення цього вчення.