Р

Учення й. Еріугени

анній період схоластики започатковує видатний мислитель ІХ ст. Йоанн Скотт Еріуґена (810 – 877) – автор багатьох творів, знавець мов (зокрема латинської і грецької), шанувальник античної філософії.

Система Еріуґени за своїм характером – неоплатонічна, з використанням постулатів грецьких отців церкви (Григорія Нісського та ін.). Еріуґена висуває загальну для всієї схоластики тезу: справжня релігія є і справжньою філософією, і навпаки, сумніви стосовно релігії є запереченням філософії. За його глибоким переконанням, між Об’явом і розумом немає суперечності.

Такий підхід дає підставу Еріуґені твердити, що розум повинен витлумачити істину, заховану в Святому Письмі під різними образами, керуючись, звісно, думками та міркуваннями авторитетів церкви. Визнаючи істинними твердженнями про природу Бога не наші припущення, а те, що міститься у Святому Письмі, Еріуґена зазначав – усе, що виводиться нами з текстів Письма, не повинне суперечити розумові, бо істинний розум не суперечить Письму: “Будь-який авторитет, не схвалений істинним розумом, видається слабким”, – твердив Еріуґена.

Спираючись на своє тлумачення взаємин між вірою та розумом, Еріуґена розглядає у зв’язку з пізнанням питання про діалектику як знаряддя розуму, яку, вслід за Платоном, розуміє як мистецтво зіштовхувати протилежні пункти погляду в розмові, щоб шляхом подолання суперечності віднайти істину. Діалектикою Еріуґена називає особливе вчення про істне. “Властивість діалектики, – пише він, – полягає в тому, щоб природу всіх речей, які тільки можуть бути осягнені, ділити, поєднувати, вказувати властиве місце кожної речі”.

Будучи дослідженням родів буття, діалектика має своїм предметом насамперед сутність як початок, від якого йде будь-яке ділення і множення речей. Ідучи від найзагальнішого – сутності – через середні роди буття, діалектика сходить униз до окремих форм і видів, щоб відтак знову піднятися по сходинках, що ведуть до сутності, з якої вийшов початок дослідження. Йдучи за Платоном, Еріуґена бере реальність понять за мірою їх загальності: що вища міра загальності, то більша їх об’єктивна реальність і незалежність від людського розуму, аж до найзагальнішого – сутності, а далі – Бога. Одиничні поняття існують лише завдяки тому, що належать до видів, а види – до роду.

Отже, у вченні Еріуґени про пізнання вирішальну роль відіграють загальні поняття, дослідження й осмислення яких здійснюється за допомогою діалектики як учення про істну істотність.

Учення Еріуґени про буття, або про природу, тісно пов’язане з його поглядом на сутність, ґрунтується на діалектичному мистецтві як дослідженні родів буття. Процес розвитку йде від Бога до світу, і, навпаки, повернення всього існуючого до єдиноособового Бога. Бог відкривається розумові філософа як чотириїста природа, як послідовне сходження від найвищої реальності, єдності і спільності до небуття, множинності, роздільності і як зворотне піднесення від небуття, множинності та роздрібленості до безумовного, єдиного та загального буття (Бога).

На першій сходинці світового процесу Бог відкривається як природа не створена, але творча (natura, quae non creatur et creat). На другій сходинці Бог є природа створена, але разом з тим і творча (natura, quae creatur et creat). Друга природа – це початок процесу роздрібненості першоєдиної сутності, вона ж – божистий розум, або Логос (він же – Син Божий), у якому Бог ідеально породжує сукупність першообразів, першопричин, вічних зразків, або ідей усіх речей. Третя природа – це природа створена, але не творча ( natura, quae creatur et non creat). Подібно до того, як із надсутнього Бога виникає світ ідей (першообрази речей), так з ідей виникає третя природа, або світ сутніх предметів і явищ. Четверта природа – це природа не створена і не творча (natura, quae non creatur et non creat), вона не що інше, як Бог. Природа, що розпалася на безліч окремих ідивідуальних чуттєвих фактів, явищ та істот, не залишається в цьому стані вічно, із стану роздрібненості і відірваності від єдності повертається до божистого джерела. Проте на цій четвертій сходинці Бог розкривається не як діюча причина (творча), а як причина фінальна, як мета всього світового процесу.

Тому перша і четверта природи мають збіг: Бог є і початком усіх речей, ним створених, і мета всіх речей, до якої всі вони прагнуть, щоб осягнути вічний спокій у ньому. Умовою повернення всіх речей до божистої єдності Еріугена вважає божистий розум, або Логос, діяльність якого ототожнює з утіленням Бога в Сині і його спокутою.

Творчість і вчення Еріугени мали відчутний вплив на подальший розвиток філософії, незважаючи на те, що 1225 року його було проголошено єретичним.

У період ранньої схоластики в широкому плані розгорталися дискусії навколо релігійних догматів, що неминуче вимагало поглибленого осмислення філософських проблем. Як відомо, основний догмат католицького віровчення є догмат Трійці – учення про те, що Бог один по суті, але троїстий в особах (Отець, Син, Дух Святий). Ортодоксальне тлумачення цього догмату твердило, що єдиність Бога така ж реальна, як і його троїстість. Із цих позицій церква боролась як проти тих, хто відкидав реальність божистої єдності, так і проти тих учень, які заперечували реальність божистої троїстості (Трійці). Єретичним оголошувалося як учення, за яким Бог єдиний, Трійця не реальна, так і вчення, за яким реальні лише особи Трійці: Отець, Син і Дух Святий, а їх єдність не реальна.