У

Учення про пізнання

тісному зв’язку з розумінням форми і матерії, істотності та існування Аквінат розглядає питання і про універсалії. У питанні універсалій Тома стояв на позиціях поміркованого реалізму. Він виходив з того, що вже було зроблено і написано з питань універсалій у попередні часи. А вже було сказано таке: по-перше, загальні поняття (універсалії) існують в одиничних речах (in rebus) як їх істотна форма (forma substantiales), та, по-друге, – загальні поняття (універсалії) утворюються в людському розумі шляхом абстрагування від одиничного (post res); по-третє, загальні поняття (універсалії) існують до речей (ante res) як ідеальний прообраз індивідуальних речей і явищ у божистому розумі.

У теорії пізнання Аквіната важливе місце посідає вчення Арістотеля про “образи” або “спеції”. Тома виходить з того, що пізнання відбувається в суб’єкті за допомогою сприйняття об’єкта. Але сприймається не все буття об’єкта, а тільки те в ньому, що уподібнюється об’єкту. В процесі пізнавання пізнаваний об’єкт при входженні в душу втрачає свою тілесність і може увійти в неї лише як “образ”. Кожна річ існує рівночасно поза ним у всьому своєму бутті і всередині нас як образ. Завдяки образу, який репрезентує елемент буття речі і воднораз силою своєї ідеальності (позбавленості від тілесності), уподібнюється до душі, предмет входить у душу – у царство думок. Душа одержує чужу форму, не втрачаючи своєї власної. Завдяки об’єктові притаманна суб’єктові сила пізнавання переходить з потенціального в актуальний стан. Дія об’єкта переводить здатність пізнавання у дійсність.

Згідно з твердженням Аквіната, учення про “образи” стосується як чуттєвого пізнання, так й інтелектуального. Тома розрізняє чуттєві та інтелектуальні образи. Він твердить: “Завдяки інтелектуальному образу інтелект стає таким, що активно розуміє, подібно до того, як завдяки чуттєвому образові чуття стає таким, що активно відчуває”. Інтелектуальний образ викликає діяльність інтелекту (розуму), чуттєвий образ – діяльність чуттєвості. Чуттєвість сприймає предмет у його зовнішніх означеннях, як контури, колір, смак, кількість тощо, розум проникає в істотність предмета. Чуттєвий образ – це відбиток окремого предмета і за його допомогою можна пізнати тільки індивідуальне, а інтелігібельний образ є подобою предмета в його родовому визначенні, тобто в його відношенні до роду, якому належить незчисленна кількість окремих істот.

Томістське вчення про пізнавальність є раціоналістичним і відрізняється від поглядів францисканців. Францисканська теологія наголошує на активності людського пізнання, тоді як Аквінський, посилаючись на Арістотеля, обстоює пасивний, рецептивний характер пізнавання (пасивне сприймання органами чуттів – рецепторами – дії на них об’єктивних предметів). Тома приймає принцип Арістотеля: “Немає нічого в нашому розумі, чого б спочатку не було у відчуттях”, але це стосується пізнання світу речей. У пізнанні він бачить образне сприйняття реальності: якщо образ має збіг із дійсністю, значить, пізнання правильне.

Правильне пізнання ще не означає його всієї повноти та вичерпності, адекватності і всеосяжності. Тома вважає, що розум пов’язаний з відчуттями (чуттєвістю) і тому для пізнання йому досяжний тільки тілесний світ. Але не тільки розумові недосяжне надтілесне, надчуттєве буття, неможливо це осягнути й через інтуїцію. Тому істність речей не може бути повністю осягнута, неможлива повна, адекватна відповідність між нашими думками і реальністю.

Але, крім пізнання світу речей, є ще проблема пізнання Бога. Тома Аквінський вважає, що можливе троїсте пізнання Бога:

1. Пізнання Бога опосередковане його дією в природі (Бог – творець усього сутнього, увесь світ – це втілення ідей Бога);

2. Пізнання Бога можливе на основі подібності Творця і створеного (поняття нагадують божисте творіння);

3. Пізнання Бога можливе на основі того, що все може бути зрозуміле лише як частина нескінченного досконалого єства Бога.

Людське пізнання як минуще, недосконале й обмежене не може пізнати, осягнути і розкрити вічне, нескінченне й абсолютно досконале єство Бога, але для нього Бог доступний у своїх Об’явах, які свідчать про Бога як Творця всього сутнього. Людське пізнання недосконале, але воно своїми результатами вчить бачити Бога як досконале “саме в собі буття”, як абсолютне існування “у собі” і “для себе”.

В

Віра та знання у філософській концепції

Т. Аквінсь-кого

одночас вершиною пізнання Бога є віра – віра в Об’яв, яка, за переконанням Аквіната, вчить бачити Бога як Творця Всесвіту. Одкровення сприймається вірою як найвище саморозкриття та об’явлення Бога.

Людське пізнання і віра сходяться в одній точці: наука та філософія пізнають природу як витвір Бога, в якому зреалізовані божисті ідеї. Це свідчить про недосконале, неосяжне, але все ж пізнавання Бога, а Об’яв розкриває Бога у всій його величі, абсолютності, ідеальній досконалості та всесильності.

Тома Аквінський висловлює думку про те, що буття Бога може бути доведене розумом. Аквінат відкидає онтологічний доказ Бога, на якому наполягав Ансельм Кентерберійський, зауважуючи, що вислів “Бог існує” не є для розуму очевидним та вродженим. На його думку, буття Бога може бути доведене тільки апостеріорно, тобто на основі існування світу як творіння Бога. Тома висуває п’ять доведень буття Бога:

1. Повинен існувати першій рушій. Усе, що рухається, рухається чимось іншим. Проте, виходячи з визнання скінченності (обмеженості світу), цей рід рухових поштовхів неможливо продовжувати до нескінченності, бо ця нескінченність виключає можливість Першого Рушія. А якщо немає першого рушія, то логічно не може бути й того, що рухає, бо наступне рухається лише тому, що зазнає поштовхів від першого рушія. Отже, цим визначається необхідність першого рушія, яким і є Бог.

2. Ланцюг діючих причин не може бути нескінченним: повинна існувати перша причина. У світі, що є нескінченним та обмеженим, є ряд діючих причин, які можуть наставати і настають одна за одною. Але неможливо, щоб щось було діючою причиною самого себе, бо тоді воно повинно бути реальніше за самого себе, а це – безглуздя. Отже, слід визнати першу діючу причину, якою і є Бог.

3. Усі речі випадкові, а випадкове залежить від доконечного. Виходячи із взаємовідношення випадкового та доконечного, не можна в ланцюзі цього взаємозв’язку йти до нескінченності. Випадкове залежить від доконечного, яке, у свою чергу, має свою необхідність або від іншого доконечного, або в самому собі. У такому разі доходимо визнання першої необхідності. Отже, повинно існувати абсолютно доконечне єство – це Бог.

4. Речі мають різну міру досконалості. Щаблі якостей, що йдуть одні за одними, є всюди, у всьому сутньому. Підносячись по щаблях досконалості, дійдемо до її найвищого рівня. Отже, повинно існувати абсолютно досконале єство – це Бог.

5. Принцип телеології – тобто доцільності природи. У природі все доцільне, усе містить у собі корисність. Усе, і навіть те, що видається випадковим і некорисним, прямує до кінцевої мети, має певний сенс, корисність, тобто доцільність свого існування. І ця доцільність природи не може бути пояснена природними причинами. Отже, доконечно існує надприродне розумне єство, яке спрямовує всі природні речі до мети. Це і є Бог.

Усі ці доведення буття Бога близькі до поглядів Арістотеля та Платона. При цьому окремі з них можна знайти в Аль-Фарабі, Абеляра, Авіценни, Маймоніда, Альберта Великого, Аверроеса та Йоанна Дамаскіна.

На основі вчення про душу та пізнання Тома Аквінський обґрунтовує етику. Передумовою моральної поведінки він вважає свободу волі. Виступаючи проти Авґустина та францисканської теорії, Аквінат ставить вище розум, ніж волю. Навіть свобода вибору дії має основу в судженнях розуму. Тим-то відповідальність за вчинки лягає на сумління людини.

У своєму вченні про чесноти, Аквінат до традиційних моральних чеснот (мудрості, відваги, поміркованості та справедливості) додає ще три характеристики: віру, надію і любов. Доволі складну конструкцію томістського вчення про чесноти проймає центральна дуже проста ідея, суть якої в тому, що людським єством є розум, який підноситься над волею і може нею керувати. Розум для Томи є більш високою здатністю (здібністю), аніж воля. Воля лише прямує до пізнання, розум володіє пізнаванням, а осягнуте знання в результаті пізнавання і є розумовою основою для здійснення свободи волі, свободи вибору.

Сенс життя Тома бачить у щасті, яке розуміє як пізнавання та споглядання Бога. Якщо сенс та мета життя людини полягає в пізнаванні та спогляданні Бога, то осягнення цього щастя, мети можливе не стільки як результат діяльності волі, скільки розуму. Хто проти розуму, той проти людини.

Кінцевою метою людини є блаженство, суть якого полягає в осягненні вищого блага – споглядання Бога. Досконале та постійне блаженство осягається тільки в потойбічному житті. Людське співжиття призначене для того, щоб сприяти осягненню людиною цілей своєї моралі в дусі християнського вчення.

Значної уваги надавав Тома Аквінський проблемам суспільства. За Томою, державна влада походить від Бога, а форма правління в кожному окремому випадку повинна узгоджуватися з обставинами.

Відійшовши від учення про державу Арістотеля, Тома розглядав її не як природну, необхідну форму життя людей, а як вищий витвір людського мистецтва. Будучи монархістом, державця трактує не лише як правителя, а й як творця держави. Краща форма держави – монархія. Монарх повинен бути у своїй державі тим, ким є душа в людському тілі, а Бог – у світі. Влада монарха повинна бути відображенням влади Бога у світі, а отже, повинна бути доброю та справедливою. Завдання монарха – вкорінювати серед народу християнські чесноти, вести підданих до чеснотливого життя. А щоб цього досягти, монарх повинен дбати про їх мир та добробут. За що підданні мають йому коритися, бути слухняними, бо на це також “Божа воля”. “За Божим та природним правом” піддані, зазначав Тома, повинні коритися вищим, бо коритися – це “чеснота підданих”. За переконанням Томи, і монарх, і його піддані мають виконувати обов’язки згідно із засадами християнської церкви.

Але світській владі підлягають лише тіла людей, а не їх душі. Адже основна мета земного існування – це досягнення небесного блаженства, до якого веде людину вже не держава, а церква, представлена священиками й намісником Христа – папою римським. Розвиваючи основи теократичної теорії держави, Аквінат утверджує думку про вищість церкви над громадянським суспільством, небесного над земним. Земне життя в державі – це лише приготування до майбутнього духовного життя, яким як вищим рівнем займається церква. А щоб і світське життя було чеснотливе і не псувало людей, то й тут церква повинна здійснювати свій вплив. Роль церкви вища та відповідальніша, аніж держави. Тому світська влада повинна підпорядковуватися вищій духовній владі, на чолі якої на небі Христос, а на Землі – римський папа.

Тома Аквінський створив могутнє та всеосяжне вчення католицької церкви – томізм, яким зміцнив її філософсько-теоретичні основи. Аквінат послідовно провів принцип підпорядковування земного – небесному, світського – божественному, піднявши авторитет католицької церкви як верховного духовного володаря на Землі. 1323 року Аквінат був визнаний святим, а 1879-го папа Лев ХІІІ проголосив томізм офіційно філософією католицької церкви, і таким він залишився по сьогодні у версії неотомізму.

У XIV – XV ст. – у період пізньої схоластики – виділяється номіналізм.