В

Номіналізм й. Росцеліна

ХІ ст. в полеміку проти платонівського реалізму вступає номіналізм Йоанна Росцеліна (1050 – 1110). Росцелін репрезентував крайній номіналізм. Відкидаючи онтологічну реальність універсалій, він розглядав “загальні субстанції” (поняття) як “подув звука”. За його переконанням, поза одиничними речами не існує нічого: немає кольору поза конкретним кольором, немає мудрості поза мудрою душею. Загальне не має жодної власної реальності, реально існують тільки “одиничні речі”. Загальне виявне у висловлюваннях про загальні роди, загальні поняття (ідеї або універсалії), є лише слово, точніше – звуки, звукова оболонка, голос, мова.

З позиції крайнього номіналізму Росцелін трактує питання і про Трійцю, висуваючи тритеїстичну доктрину: якщо існують три божисті особи, то існує не один Бог (загальне), а три самостійні окремі боги (одиничне, індивідуальне).

П

Ідеї п. Абеляра

олеміка реалізму з номіналізмом, що досить інтенсивно розгорнулася в ХІ ст., висунула також мисленників, які прагнули об’єднати ці напрями. Речником такої об’єднавчої тенденції був П’єр Абеляр (1079 – 1142). Основну увагу він звернув на проблеми теології та логіки. У питанні про відношення віри та розуму, віри й філософії в нього помітна раціоналістична тенденція. Займаючи помірковану позицію, Абеляр, слідом за Еріуґеною і всупереч Ансельму, вчив, що віра повинна базуватися на розумі, бо не можна вірити в те, що незрозуміле. Оскільки віра має уосновлюватися на розумінні, то, всупереч позиції Ансельма, – “вірю, а потім знаю”, – Абеляр формулює принцип “пізнаю те, у що вірю”.

Отже, як пізнаю? Адже мета знання – істина, а діалектика – мистецтво вирізняти істину від заблуду. А щоб досягти істини, треба здійснити її логічне дослідження. Для цього потрібна така передумова: перш ніж правильно застосувати слова, слід знати властивості самих предметів. Звичайно, діалектика має своїм об’єктом слова як вираз думок і думки як поняття, що відповідають предметам. Але слово не притаманне речі, яку воно позначає, і стає її позначенням лише в силу людського установлення.

Щоб глибше зрозуміти теорію пізнання Абеляра, треба звернути увагу на його розуміння універсалій. Відкидаючи крайній реалізм і крайній номіналізм, Абеляр шукає позицію поміркованого номіналізму. Реалісти висунули тезу “universalia sunt ante res” універсалії є до речей (до одиничних речей), номіналісти – universalia sunt post res універсалії є після одиничних речей. Абеляр же вважав, що універсалії є в речах – “universalia sunt in rebus”. Абсурдним є твердження, що реальною є лише “людськість”, а не окремі люди, “кінність”, а не окремі коні. Слід визнати загальне в одиничному, але слід визнати й індивідуальні відмінності. Абсурдним є також твердження і про те, що лише одиничне є реальним і істотним, а загальні поняття є тільки імена, назви, бо загальним поняттям відповідає реальне існування істотності (загального) в одиничних речах.

Щоправда, у ХІІ ст. виникає своєрідна опозиція до схоластики. Це містичні вчення, що заперечували спроможність розуму обґрунтувати та пояснити істини віри. Вони наголошували на здатності людини вступати в спілкування з Богом, “розчиняти” свою особу в особі Бога. Більшість містиків обстоювали думку про можливість безпосереднього єднання людини з Богом. Усупереч дедукціям схоластичної “діалектики” містика висувала як засіб пізнання безпосереднє споглядання. Суб’єктивне почуття зв’язку, або єднання з Богом вона ставить вище над богословське вчення про Бога. Для містиків авторитет церкви та її вчень стоїть нижче, ніж свідчення особистого почуття та суб'єктивного споглядання.

Безумовно, така позиція містики не могла подобатися ортодоксальній церкві, яка як посередник між Богом і людиною у цьому разі стає зайвою, бо людина сама, екстатичним шляхом може спілкуватися безпосередньо з Богом.

Західна схоластика досягла свого апогею в ХІІІ ст. Це доба її зрілості та розквіту. Розквітові духовного життя в ХІІІ ст. значною мірою сприяло зростання міст, ремесла, торгівлі. Поява університетів стимулювала розвиток знання – науки і філософії. До найвпливовіших належали університети в Парижі, Кельні, Оксфорді, Болоньї, Неаполі, Падуї. Метрополією був університет у Парижі, другим за значенням – Оксфорд. Університети замінили колишні церковні та монастирські вищі теологічні школи. Філософію вивчали на всіх факультетах, а основним філософським авторитетом стає Арістотель.

Християнські схоласти були й раніше знайомі з ученням Арістотеля, але через коментаторів, тепер же вони отримали переклади його творів. Арістотель стає відомим західноєвропейській науковій громадськості як метафізик (філософ), логік, фізик, математик, соціолог, щоправда, не відразу, бо його вчення спочатку сприймала християнська церква як небезпечне. Лише згодом Арістотель був визнаний і став великим науковим авторитетом середньовіччя. З глибокої поваги, його величали не по імені, а просто – “Філософ” (з великої літери).