Марксист- ська модель пізнання

Згідно з цією схемою пізнання включає в себе два моменти: чуттєвий (живе споглядання) і раціональний (абстрактне мислення). Відповідно до принципу відображення марксистська теорія пізнання виокремлює в чуттєвому та раціональному моментах пізнання окремі форми. Так, чуттєвий момент включає в себе відчуття, сприйняття й уявлення, що є образним відображенням світу. Зокрема, відчуття марксистська гносеологія трактує як суб’єктивний образ об’єктивного світу. Тут образ є ідеальною формою відображення предмета чи явища в процесі безпосереднього спостереження. Якщо відчуття відображає окремі сторони, властивості предмета, то сприйняття дає цілісний образ предмета. Уявлення є такою формою психічного відображення, яке дозволяє втримувати в психіці образ предмета без його безпосередньої дії на чуттєвість. На основі чуттєвого відображення в людини формується знання про конкретні чуттєві речі, сукупність якого і становить її чуттєвий досвід (емпірію). Згідно з ленінською моделлю процесу пізнання чуттєвий досвід – це вихідний пункт і основа будь-якого пізнання.

На основі досвідного знання формується, за цією теорією пізнання, абстрактне мислення як цілеспрямоване, узагальнене та опосередковане відображення дійсності. Формою абстрактного мислення передовсім є поняття, яке є формою думки, що містить у собі загальні, істотні риси не одного предмета чи явища, а ряду, класу предметів, явищ. Вироблення понять відбувається за допомогою логічних операцій мислення: аналізу, синтезу, індукції, дедукції, аналогії, абстрагування, узагальнення. Іншими формами абстрактного мислення є судження та умовивід. Судження є такою формою логічного мислення, в якій суб’єкт щось стверджує або заперечує стосовно об’єкта пізнання. Судження виражають зв’язок між поняттями, розкривають їх зміст. Умовивід – це логічний процес мислення, у ході якого на основі кількох суджень суб’єкт формулює нове судження, змістом якого є нове знання про дійсність.

За підходом марксистської гносеології, чуттєвий та раціональний моменти пізнання перебувають в єдності завдяки діалектичній природі самого процесу мислення, що констатував ще Г. Геґель. Діалектична природа мислення тут є аргументом на користь адекватного відображення дійсності й досягнення істини.

Як і кожна теорія пізнання, марксистська гносеологія вважає, що кінцевим результатом пізнання є істина. У вченні про істину марксизм, беручи її як процес і результат, розглядає її в таких вимірах: об’єктивна, абсолютна та відносна істина.

Теорія істини в марксизмі

Під об’єктивною істиною він розуміє такий зміст наших знань, який не залежить ні від суб’єкта, ні від людства. Оскільки істина є процесом, то в ході пізнання розум людини дедалі глибше проникає в сутність об’єкта пізнання і досягає більш адекватного його відображення. Така об’єктивна істина не є одноразовим актом пізнання, а діалектичним процесом акумулювання знань. Істина як процес постає в діалектиці абсолютної і відносної істини.

Під абсолютною істиною марксизм розуміє такий зміст наших знань, який не буде спростований у майбутньому; це всебічне, вичерпно точне знання про явище чи процес. А під відносною істиною – правильне, але неповне, однобічне, неточне знання про ті чи ті явища та процеси дійсності.

Згідно з марксизмом, абсолютна істина є межею та метою пізнання, а відносна істина є лише щаблем на шляху до неї. Пізнання ж постає як процес акумулювання відносних істин, що дають у сумі абсолютну істину. Констатуючи процесуальність істини, Ленін зазначає, що людське мислення за своєю природою здатне давати і дає нам абсолютну істину, яка складається із суми відносних істин. Кожна сходинка в розвитку науки додає нові зерна в цю суму абсолютної істини, хоча межі істини кожного наукового твердження відносні, вони то розширюються, то звужуються подальшим розвитком знання⁴. Отже, за цією теорією абсолютна істина в принципі досяжна, таке вірування лежить в основі гносеологічного оптимізму марксистської філософії. Цей оптимізм є, по суті, виразом новоєвропейського просвітництва з його культом розуму та сили раціонального мислення.

Марксистська філософія за критерій істини бере практику, яка є завершальним етапом ленінської моделі пізнання. Слід зауважити, що філософська категорія практики в цій концепції зумовлює її трансформацію з теоретичного світогляду в ідеологію, завданням якої є перетворення світу. Таке призначення філософії сформульовано К. Марксом в одинадцятій тезі про Фейєрбаха: ”Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його”⁵. Під практикою марксизм розуміє матеріальну, чуттєво-предметну, доцільну, суспільно-історичну діяльність людей з освоєння та перетворення природних і соціальних об’ектів. Вона знаходить вираз у таких формах: науковий експеримент, матеріальне виробництво, суспільно-політична діяльність. Марксизм наголошує на тому, що практика є не абсолютним, а відносним критерієм істини. Вона не може повністю ані підтвердити, ані спростувати істинність знання. Більше того, сучасний марксизм усупереч висунутій моделі пізнання змушений визнати, що практика – не лише критерій істини, а й основа та мета пізнання.

При уважному розгляді цієї моделі виявляється її внутрішня неузгодженість. По-перше, оскільки практика є основою пізнання, то постає питання, з чого ж починається процес пізнання – із “живого споглядання”, чи все-таки з практики. Насправді ненаукове повсякденне пізнання починається ані з живого споглядання, ані з практики, а із суб’єкт-об’єктної взаємодії, опосередкованої суб’єкт-суб`єктними взаєминами. Наукове ж пізнання здійснює соціалізований індивід (особа), підготовлений до включення у вищеназвані форми практики. По-друге, практика як мета пізнання не збігається зі змістом визначення, що є об’єктивна істина, адже з дефініції істини саме вона є метою пізнання. Марксизм, з одного боку, обстоює пізнання задля пізнання, тобто встановлення об’єктивної істини, з іншого  для практичного перетворення світу.

Таким чином, ленінська модель пізнання спрямована на наукове освоєння дійсності, де пріоритет віддано раціональному мисленню. Вона ігнорує такі здатності людини, як почуття, віра, сумнів, совість та інші, які також присутні в процесі пізнання і чинять на нього вплив. Саме тому в цю модель не вписуються моральне, релігійне, естетичне освоєння світу.

Акцент у пізнанні на відображення націлює розглядати процес пізнання як рух від незнання до знання, ігноруючи наявні у свідомості конструкти соціального досвіду людини, або так зване апріорне знання. Цей соціальний досвід людина засвоює через сферу комунікації  від батьків, учителів, друзів, з газет, радіо, телебачення тощо. Отож, пізнання постає як рух від знання до нового знання шляхом змістового наповнення вже усвідомленого знання. Тобто пізнання йде від знакової неповноти комунікативного повідомлення до його змістової наповненості. Інтенсивність наповнення, а отже, пізнання, передовсім зумовлена духовно-інтелектуальною насиченістю суб’єкт-суб’єктних взаємин, що опосередковують суб’єкт-об’єктні відношення. Тоді як марксистська гносеологія розглядає пізнання лише як “суб’єкт-об’єктну взаємодію”, поза духовно-інтелектуальним середовищем буття людини.