Н

Наука як структуринй компонент життєвого світу

аукове та філософське мислення допускає існування світу феноменів як щось самоочевидне. Усяке коригування думок, виведення наукових тверджень ґрунтується на визнанні світу феноменів. Але до цього часу в науці “життєвий світ” (Lebenswelt), на думку Е. Гуссерля, існував анонімно, тобто апріорні даності ніхто не досліджував.

На противагу об`єктивному світу науки “життєвий світ” є суб’єктивно-релятивним світом повсякденного досвіду. Це світ первісних очевидностей, що дані людині через метод редукції, “епохе”. За допомогою редукції усувається, “виноситься за дужки” все те, що не є самоочевидним, не є “чистим феноменом”, а саме – властива людині віра в трансцендентне існування світу. На відміну від суб’єктивно-релятивного досвіду як сфери сприймання, наука постає теоретично-логічною конструкцією ейдосів, яка принципово не сприйнятна і не може бути сприйнята. А тому істинність наукового знання не може бути абсолютно обґрунтована повсякденним досвідом.

Апріорними очевидностями об’єктивної науки є і просторово-часові відношення, і причинова залежність, і якісні та кількісні відношення, модальність тощо. Ці очевидності в силу інтенціональності (предметності) конституюють предметне поле науки у вигляді специфічних зв’язків її поняттєвого апарату. Логічні зв’язки репрезентують системно-структурну організацію наукового знання у формі теорії. Таким чином, наука як теоретично-логічна конструкція набуває універсальності завдяки напередданим конструктам (первісним очевидностям) “життєвого світу”.

У “життєвому світі” Е. Гуссерль виділяє дві установки: наївну, коли свідомість спрямована на світ, і рефлективну, де об’єкт досліджують у його даності суб’єкту. Завдяки рефлексивній установці досягається трансцендентальна суб’єктивність, яка виявляється конституюючою основою “життєвого світу”. Отже, феноменальна інтерпретація наукового знання ґрунтується на апріорно-трансцендентальних конструктах “життєвого світу”, які не лише конституюють логічну єдність теоретичних істин наукової дисципліни, а й ґарантують абсолютну істинність наукового знання. Об’єктивним значенням у свідомості відповідає переживання очевидності як переживання істини. Таким чином, очевидність є не що інше, як переживання істини.

На думку Е. Гуссерля, в основі кожної науки мають лежати достовірні та очевидні засновки (сутності). Тоді зміст пізнавальних актів, якщо засновки істинні, не залежатиме ні від людини, ні від людства і в такий спосіб стверджується об’єктивна істина. Він вважає, що істина не може бути суб’єктивною, вона існує незалежно від того, чи мислить її хто, чи ні. Наприклад, істина законів І. Ньютона існувала й до їх відкриття. Його заслуга полягає саме в їхньому відкритті. Отже, вважає Е. Гуссерль, “що істинне, те абсолютне, істинне “само по собі”; істина тотожно єдина, чи сприймають її в судженнях люди, а чи чудовиська, янголи чи боги”¹². Тому обґрунтування істинності наукового знання Е. Гуссерль пов’язує з логікою, оскільки вона є тим способом, що узгоджує між собою очевидні сутності. Можна сказати, що чиста логіка  це наука про ідеальні сутності, яка обґрунтовує істинність теоретичного знання. Твердження математики та закони логіки (достовірні істини) не залежать від історично змінних ситуацій, вони апріорні, загальні та доконечні. Саме тому звернення до логіки як інструментарію абсолютного обґрунтування істинності наукового знання є продовженням західноєвропейської традиції від Р. Декарта та І. Канта. У “Логічних дослідженнях” Е. Гуссерля предметом логіки є об’єктивно-ідеальне “значення в собі”, тобто позачасова, незалежна від суб`єкта і його актів мислення “сфера чистих можливостей”. Логіку Е. Гуссерль розглядає як апріорну науку, що не залежить від психології.

Слідом за Р. Декартом, Е. Гуссерль вважає вихідним принципом як логіки, так і пізнання принцип очевидності. Феноменологія, за задумом Е. Гуссерля, має дослідити саму очевидність (Evidenz) і, спираючись на це, обґрунтувати логіку. Очевидним є те, що дано безпосередньо, тому безпосереднє знання як першопочаткове лежить в основі будь-якого іншого знання. Воднораз безпосередність є необхідною, але недостатньою умовою очевидності. Усе, що очевидне,  безпосереднє, але не все дане безпосередньо є очевидним. Так, предмети, що дані нам у сприйнятті, хоч і дані нам безпосередньо, але справжньої очевидності, за Е. Гуссерлем, не мають. Очевидним (а тому істинним) є лише те, що ясно і чітко дано нашому розумові. Емпіричні явища, хоч і дані нам безпосередньо, проте наше знання про них є туманним і нечітким.

Очевидність як “переживання” істини є характеристикою пізнавального акту. Він відбувається за умови ідентифікації значення з мислимим предметом, тобто коли предмет не просто мислиться, а стверджується як очевидність. Це, за Е. Гуссерлем, і є констатацією істинності знання в пізнавальному акті.

Предмети як феномени наукового знання можуть бути чуттєво сприйнятими або логічно мислимими, а тому, за Е. Гуссерлем, вони мають різну міру очевидності. Він виокремлює аподиктичну та неаподиктичну очевидність. Очевидність, що є в чуттєвому сприйнятті, Е. Гуссерль називає неаподиктичною. В акті сприйняття, на думку Е. Гуссерля, речі даються однобічно, у “відтінках”, кожного разу по-різному, а тому завжди є можливість припуститись помилки при ідентифікації значення та предмета. Неаподиктична очевидність, що ґрунтується на чуттєвому сприйнятті, не може бути достатньою підставою істини.

Аподиктична очевидність дає споглядання сутностей (ейдосів). Вона має ту характерну особливість, що “наперед виключає будь-який можливий сумнів як безпредметний”. Прикладом аподиктичної очевидності є математичні істини. Порівнюючи очевидність твердження “2+1=1+2” і сприймання ландшафту, Е. Гуссерль пише, що в прикладі з ландшафтом ми хоч і маємо бачення (Sehen), але не очевидність (Evidenz) у строгому розумінні слова, не вбачання (Einsicht).

Досягти справжньої очевидності можна лише методом трансцендентальної редукції. Редукція змінює наївну установку свідомості в процесі пізнання, переорієнтовуючи її з речей та явищ емпіричного досвіду на власне феномени свідомості. Наївна установка, з якої виходить кожна людина, вказує їй на світ як дійсність, який завжди наявний. У повсякденному житті вона вірить в існування просторово-часового світу, тілесних речей та інших людей. На вірі в буття світу ґрунтується й наука. Пояснюючи предмет через предмет, наука не торкається буття, хоча воно присутнє в кожному твердженні науки. Феноменологія прагне припинити дію наївної установки шляхом феноменологічної редукції, “епохе”.

У науково-теоретичній діяльності ми маємо справу завжди із сконструйованим знанням. Генеза всього знання йде від першопочаткового досвіду до різних концептуально виражених і ціннісно забарвлених тверджень. Ми можемо як завгодно комбінувати сутності наукового світу, можемо перетворювати їх у будь-який інший світ у межах нашої трансцендентальної суб’єктивності. Трансцендентальна суб’єктивність, яка несе апріорні інваріанти нашого пізнання, тим самим визначає межі та обрій пізнавальної діяльності.

Феноменологічну інтерпретацію науки Е. Гуссерль здійснює на тлі кризи європейських наук. Вона виявна, з одного боку, у протиставленні новоєвропейської науки та філософії, а з іншого  науки та “життєвого світу”. Підтвердженням тому є зміщення акцентів в оцінці науки, що відбулися останнього століття. Оцінка стосується не лише істинності, а й того значення, яке наука має і може мати взагалі для людського існування. Винятковий вплив позитивних наук на світогляд сучасної людини впродовж другої половини ХIХ ст. зростав разом з “добробутом”, що знайшло вияв в орієнтації людей на досягнення цивілізації. Позитивна наука формувала суто емпірично-орієнтованих людей, породжуючи духовну байдужість, відволікаючи їх від пекучих екзистенційних проблем буття.