Принцип верифікації та його еволюція

Верифікувати наукове судження (лат. verificare – перевірити, довести істину) означає встановити його зміст (значення) шляхом зведення його до емпіричного досвіду. Якщо судження не зіставляється з досвідом, то воно не верифікується, а отже, не має наукового змісту. Верифікація є способом установлення істинності наукових тверджень. А узгодженість змісту наукового судження з емпіричним досвідом знаходить вираз як когерентна істина.

Згідно з Р. Карнапом, вихідним пунктом верифікації є класифікація суджень на: антинаукові, позанаукові, наукові. Під антинауковими судженнями він розуміє абсурдний набір слів (абракадабри). Про верифікацію таких суджень немає логічних підстав говорити. Позанаукові судження (філософські) формулюються на основі трансцендентального пізнання, а тому принципово не верифікуються. Наукові судження, у свою чергу, Р. Карнап, слідуючи за І. Кантом, поділяє на аналітичні та синтетичні.

Під аналітичними судженнями він розуміє логічні та математичні твердження (принципи, закони, аксіоми). Їх верифікувати, на думку Р. Карнапа, немає потреби, оскільки аналітичні судження істинні завдяки знанню тих дескриптивних (описових) термінів, які використовуються в ньому. Логічна істинність аналітичних тверджень, на думку Р. Карнапа, не виходить за межі значення логічних термінів, які входять у нього, та форми його побудови.

Під синтетичними науковими судженнями Р. Карнап розуміє такі, які дають приріст наукового знання. Саме вони верифікуються позитивно чи негативно, тобто встановлюється їх істинність чи хибність. Більшість суджень природничих наук є синтетичними, а отже, потребують спеціального дослідження для встановлення істинності.

Розробка принципу верифікації передбачала встановлення процедур і правил, які пов’язують неспостережувані теоретичні об’єкти з фізичними спостережуваними об’єктами. Зокрема, М. Шлік багато уваги надавав проблемі верифікації теоретичних наукових суджень, які безпосередньо не можна зіставити з фактами. За М. Шліком, верифікація включає чотири операції: дедуктивне виведення часткового судження Wn із загального судження W; фіксація досвіду в реченні Wk; порівняння Wn з Wk; встановлення результату верифікації  істинне чи хибне. Проте такі прийоми верифікації виявилися незастосовними до цілої низки природничих наук (наприклад, геології, астрономії), а також фізики мікросвіту. Виявилося, що твердження про те, що емпіричні закони виводяться з теоретичних, досить спрощує їх взаємозв’язок. Таке виведення неможливе, оскільки теоретичні закони формулюються через теоретичні терміни, а емпіричні  через терміни спостережування, що є перешкодою на шляху безпосередньої дедукції емпіричних законів з теоретичних.

У зв’язку з цим принцип верифікації був послаблений та замінений принципом верифікованості (умовної верифікації). Відповідно до цього принципу теоретичне наукове судження інтерпретують не лише тоді, коли актуально здійснюють перевірку, а й тоді, коли існує принципова можливість такої перевірки. Однак уведення такого послаблення не зняло проблеми, бо в ХХ ст. виникають теоретичні розділи природничо-наукового знання, які безпосередньо не пов’язані з досвідом (наприклад, загальна та спеціальна теорія відносності, математична фізика тощо). Це змусило Р. Карнапа в 60-х роках визнати, що попередня вимога доконечно зводити всі теоретичні терміни до термінів мови спостереження виявилася надто жорсткою. Це стосується як термінів, так і законів науки. На думку Р. Карнапа, “емпіричний закон можна обґрунтувати безпосередньо, спостерігаючи окремі факти. Та для обґрунтування теоретичного закону відповідні спостереження не можна здійснити, бо об'єкти, що стосуються цих законів, неспостережувані”⁸.

Отже, виявилася обмеженість принципу верифікації у встановленні істинності наукових тверджень. Пов’язно до цього Р. Карнап стверджує, що досягнути повної верифікації закону неможливо. Можна говорити хіба що про його підтвердження, а не про абсолютну істинність. Це змусило Р. Карнапа еволюціонувати від приципу верифікації до принципу фальсифікації. Цікаво те, пише Р. Карнап, що “хоча й не існує способу, яким можна було б верифікувати закон (у строгому сенсі), є простий спосіб, за допомогою якого ми можемо його спростувати (falsiefied). Для цього необхідно віднайти лише один випадок, що йому суперечить як наявний факт, і тоді спростування закону випливає з нього безпосередньо”⁹. Виявляється, що досить легко спростувати закон, але дуже тяжко віднайти для нього потужне підтвердження.

Наступний крок у модернізації принципу верифікації зробив Г. Рейхенбах, запропонувавши принцип подвійної верифікації: актуальної та логічної. Оскільки наука постає на двох рівнях: емпіричному та теоретичному, то наукове знання включає фактичні й логічні судження. Фактичні судження допускають емпіричну перевірку. Логічні судження мають задовольняти вимогу логічної верифікації, тобто вони мають узгоджуватися за законами та правилами логіки. Звідси випливає, за Г. Рейхенбахом, що система суджень є істинною, якщо вона логічно несуперечлива. Висліди з неї лягають в основу науки на підставі угоди  конвенції між теоретиками. За Г. Рейхенбахом, найбільш точною мовою є мова математичної фізики (тут система доведень несуперечлива), а тому мова всіх наук має бути перекладена на мову математичної фізики. Іншими словами, сучасна математична фізика є зразком раціональності і претендує на роль універсальної науки.

Увівши принцип подвійної верифікації, Г. Рейхенбах акцентував увагу на ролі логіки та математики в сучасній науці як потужного інструменту її формалізації. Водночас цей принцип не міг дати повної верифікації наукового знання саме через розірваність між фактичною та логічною перевірками. Адже виділення рівнів знання є умовним, бо реально наука функціонує як ціле. Окрім того, теоретичне знання не зводиться до логічних чи математичних суджень, а включає синтетичні судження, тому тут не досить логічної верифікації. Цей принцип, на думку Р. Карнапа, не враховує відмінності між природою аксіоматичних систем у чистій математиці і в теоретичній фізиці.

Аналізуючи теоретичний рівень розвитку фізики, Р. Карнап, констатував, що теоретична фізика стала математичною, тобто такою, що досліджує математичні об’єкти. Проте ці об’єкти не ізольовані від світу, а тому їх належить інтерпретувати за правилами відповідності, які пов’язують математичні й теоретичні терміни з термінами спостережування. Оскільки така інтерпретація завжди є опосередкованою і частковою, а отже, неповною, то система теоретичного знання залишається відкритою для поповнення новими правилами відповідності. Вводячи нові правила відповідності науковці розширюють значення інтерпретації стосовно теоретичного терміна. І поки що немає жодного способу взнати: цей процес є нескінченим чи скінченим.

Попри модифікацію принципу верифікації, як зазаначає Р. Карнап, не вдалося повністю формалізувати мову фізики, більше того, “мова фізики, за винятком математичної частини, усе ще лишається в основному природною мовою”¹⁰. Окрім того, з’ясувалося, що в структурі наукових теорій завжди є метафізичні висловлювання, котрі не верифікуються, а це означає, що наукові теорії повністю формалізувати неможливо.

У. Куайн, А. Койре, Р. Коллінгвуд, котрі досліджували історію науки, аналізуючи тексти природодослідників, показали, що метафізичні конструкти відіграють важливу роль у побудові наукових теорій. Повністю формалізовані теорії  це надто жорсткий критерій раціональності наукового знання.