В Радянському Союзі

В СРСР існування секретного протоколу категорично заперечувалося. За словами Валерія Болдіна, вони зберігалися в особистому сейфі Сталіна, потім — в архіві ЦК КПРС^[128].

У 1948 році, у відповідь на публікацію збірника Держдепартаменту США «Nazi-Soviet relations», Совінформбюро публікує книгу «Фальсифікатори історії» в якій висуваються контрзвинувачення країн Заходу і, у свою чергу, містяться твердження про фінансування Німеччини англійськими і американськими фінансовими колами в 1930-ті роки^[129]. На відміну від видання Держдепартаменту США, яке було збірником архівних документів, радянське видання представляло собою авторський текст, в ньому не було наведено жодного документа повністю, лише декілька — в незначних фрагментах^[130]. Книжка також стверджувала, що Мюнхенська угода була «секретним договором» між Німеччиною та «Заходом» та «дуже важливою фазою їхньої політики травлі гітлерівських агресорів на Радянський Союз.»^[131][132] Існування секретного протоколу заперечувалося Молотовим до самої смерті, про що він неодноразово говорив у розмовах із письменником Чуєвим^[133].

Питання про пакт і особливо протоколи було піднято в СРСР під час перебудови, перш за все, через тиск з боку Польщі. Для вивчення питання була створена особлива комісія на чолі з секретарем ЦК КПРС Олександром Яковлєвим. 24 грудня 1989 З'їзд народних депутатів СРСР, заслухавши повідомлені Яковлєвим висновки комісії, прийняв резолюцію, в якій засудив протокол (відзначивши відсутність оригіналів, але визнавши його автентичність, ґрунтуючись на графологічній, фототехнічний та лексичній експертизі копій, і відповідності їм подальших подій)^[4]. Тоді ж, вперше в СРСР, був опублікований текст секретних протоколів (з німецької мікроплівки — «Питання Історії», № 6, 1989).^[134]

За словами історика Льва Безименського, оригінал протоколу зберігався у Президентському архіві (нині Архів Президента РФ, Особлива папка, пакет № 34)^[135], але була прихована Михайлом Горбачовим (котрий знав про його існування ще з 1987 року), причому Горбачов, за словами його керуючого справами В. Болдіна, натякав Болдину на бажаності знищення цього документа^[128]. Після розсекречення архіву документ було «знайдено» 30 жовтня 1992 заступником начальника Головного політичного управління генерал-полковником Д. А. Волкогоновим і опубліковано в газетах^[134]. Наукова публікація відбулась в журналі «Новая и новейшая история», № 1 за 1993 рік.

Пам'ять

Докладніше: Європейський день пам'яті жертв сталінізму та нацизму

Європейський Парламент запропонував проголосити 23 серпня, на згадку про Пакт Молотова-Ріббентропа, Європейським днем пам'яті жертв всіх тоталітарних та авторитарних режимів.^[136]

3 липня 2009 року Комітет з демократії Парламентської асамблеї ОБСЄ прийняв резолюцію «Возз'єднання розділеної Європи», якою пропонувалося встановити 23 серпня Днем пам'яті жертв сталінізму та нацизму.^[137] Парламентська Асамблея ОБСЄ 3 липня прийняла Резолюцію «Заохочення прав людини та громадянських свобод у регіоні ОБСЄ в XXІ столітті», у якій виразилася 23 серпня названо Загальноєвропейським Днем пам'яті жертв сталінізму та нацизму в ім'я збереження пам'яті жертв масових страт і депортацій. У відповідь на резолюцію, Російські законодавці пригрозили ОБСЄ «суворими наслідками».^[138][139]

2 питання

17 вересня у конфлікт втрутився Радянський Союз. Червона армія перейшла кордон Польщі і розпочала бойові дії проти польської армії.

В силу распоряжения Советского правительства войска Украинского и Белорусского фронтов, выполняя приказ Главного Командования, 17 сентября перешли границу бывшего польского государства, чтобы взять под свою защиту жизнь и имущество населения Западной Украины и Западной Белоруссии. Стремительным натиском части Красной Армии разгромили польские войска, выполнив в короткий срок свой долг перед Советской Родиной. ^[18]

Відповідно до таємної угоди з Німеччиною СРСР окупував східні області Польщі (землі Західної України та Західної Білорусії).

28 вересня німці увійшли до Варшави. Цього ж дня в Москві підписано Договір про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною, який встановив лінію розмежування між німецькими і радянськими військами на території колишньої Польщі приблизно по «лінії Керзона».

6 жовтня капітулювали останні підрозділи польської армії.

Результатом кампанії став розгром польських збройних сил, евакуація польського уряду і залишків його армії за кордон. Відповідно до секретного доповнення до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом територію Польщі поділено між Третім Рейхом та СРСР, а також Словаччиною і Литвою. Остання не воювала, але 10 жовтня 1939 року підписала з СРСР Договір про взаємодопомогу, згідно з яким литовський уряд дав згоду на дислокацію на своїй території частин Червоної Армії та отримав від Радянського Союзу частину колишніх польських земель — Віленську область. Червона Армія окупувала східну частину Польщі (землі Західної України та Західної Білорусії). Пізніше Західна Україна (1 листопада 1939 року) і Західна Білорусь (2 листопада 1939 року) увійшли до складу СРСР (формально до УРСР та БРСР відповідно).