§ 2. Орфоепія

Орфоепія (від грецьк. ......... — правильність мови) має два значення:

1) розділ мовознавства, що займається вивченням, систематизацією та впорядкуванням правил єдиної літературної вимови;

2) система загальноприйнятих правил літературної вимови, які забезпечують єдність звукового оформлення мови відповідно до її національних норм.

Орфоепія в широкому розумінні охоплює нелише правила вимови голосних, приголосних звуків і звукосполучень, а й норми наголошування та інтонації.

Орфоепічні норми української мови, які пропонуються нижче, необхідно знати нетільки для того, щоб правильно говорити, а й щоб безпомилково писати,зокрема диктанти.

І. Вимова голосних звуків

1. Усі голосні під наголосом вимовляються чітко й виразно: [ра.нок], [ви....р.ій], [муза], [тенор], [л.іто].

2. Ненаголошені [а], [у], [і] також вимовляються чітко й виразно: [тар.і...лка], [турист], [в’інок].

Примітка. Звук [і] на початку деяких слів може вимовлятися як [іи]: [іи.нший], [іи.нколи], [іи.нод.і].

3. Ненаголошені голосні [е] та [и] у вимові наближаються один до одного, тобто вимовляються як [еи] та [ие]: [меире.жиево], [деиреив’ій.], [тиенок.].

Примітка 1. Ненаголошені [е] та [и] вимовляються чітко, без наближення в таких випадках:

а) в абсолютному кінці слів і в закінченні -ий, що вживається в прикметниках, дієприкметниках, займенниках, порядкових числівниках (таке правило й відповідне транскрибування слів фіксується в орфоепічних словниках М.І. Погрібного та В. О. Горпинича): [молоти...ти], [пише], [добрий], [посиев’і.лий], [і.нший], [со.тий], проте в лексикографічних виданнях останніх років (зокрема в академічному Орфоепічному словникові та в записаній на компакт-диску праці «Словники України —інтегрована лексикографічна система» / В. А. Широков, І. В. Шевченко, О. Г. Рабулець та ін. —К.: Український мовно-інформаційний фонд, 2001) слова із закінченням -ий, а також з и та е в абсолютному кінці слова в транскрипції мають наближений звук у кінцевому складі [ие] або [еи], відповідно: [до...брией], [посиев’ілией], [іншией], [со...тией], [молотитие], [пишеи];

б) звук [е] вимовляється чітко на початку іншомовних слів та в середині слова після голосного: [етаже...рка], [етап], [еф’ір], [поете.са], [фаето.н]. У позиції після голосного може бути незначне наближення [е] до [и]: [а.еирозо.л.], [поеити.чний], тобто спостерігається подвійна вимова — [е] або [еи].

Примітка 2. Ненаголошений [е] після постійно м’якого [й] перед іншим м’яким приголосним вимовляється як [иі]: китаєць [киета.йиіц.], занепокоєння [занеипоко.йиін.:а], рівняється [р.івн.а..йиіц.:а], рівняєшся [р.івн.айиіс.:а].

4. Ненаголошений [о] перед складом з наголошеним [у.] вимовляється як [оу]: [моуту...зка],[чоуму], [боул.учий].

Примітка. Звук [о] перед складом з наголошеним [у.] вимовляється чітко, без наближення в таких випадках:

а) якщо виконує функцію сполучного голосного в складних словах: [двору..шниек], [однодумеиц.];

б) у префіксах о-, до-, об-, про-, роз-тощо: [оду.жати], [добу....ток], [обрубок], [провулок], [роздути];

в) у низці суфіксів: [рвону.ти];ти], [трусону.

г) у словах іншомовного походження: [борд.у.р], [форту.на], [кому.на].

ІІ. Вимова приголосних звуків

1. Дзвінкі приголосні [б, д, д., з, з., д.з, д.з., ж, д.ж, г, ґ] у кінці слова та в кінці складу перед глухими приголосними вимовляються дзвінко: [с.н.і.г], [горо.д], [ґа.нд.ж], [моро.з], [ши.бка], [ни.зка], [в’ідкуси..ти], [дужка].

Примітка. У словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю (дігтяр) звук [г] оглушується: [вохко].

2. Звук [в] ніколи не замінюється звуком [ф]: [ба.в], [приели.в].рв], [ле.

3. Прийменник і префікс з (з-) перед глухими, крім шиплячих, вимовляється як [с]: зцілити [с.ц.іли..ти], з хати [схати].

4. Префікси роз-і без-перед глухими, крім шиплячих, у швидкому темпі вимовляються з кінцевим [с], у повільному — з кінцевим [з]: [росказа....ти], [беиспека] і [розказати], [беизпека].

Примітка. Перед [с] здебільшого вимовляється [роз]: [розси.пати].

5. Глухі приголосні перед дзвінкими завжди вимовляються так, як парні їм дзвінкі: і в середині слова, і на межі різних фонетичних чи орфографічних слів (пари дзвінких і глухих: [б – п], [д – т], [д. – т.], [з – с], [з. – с.], [д.з – ц], [д.з. – ц.], [ж – ш],[д.ж – ч], [г – х], [ґ..– к]): екзамен [еґзамеин], баскетбол [баскеидбол], просьба

[про.з.ба], боротьба [бород.ба.], хоч би [ход.жби.], ось де [о...з.де], наш брат [наж

брат].

6. Букви д (де) і ж (же), д (де) і з (зе) вимовляються як один нероздільний звук, якщо обидві належать до кореня (це може бути його початок, середина чи кінець): джерело [д.жеиреило.], буджу [буд.жу.], піджак [п’ід.жа.к], дзьоб [д.з.о.б], ґедзь [ґе.д.з.].

На межі префікса й кореня ці букви вимовляються як два окремі звуки, причому [д] перед [ж] вимовляється як [д.ж], а [д] перед [з] — як [д.з] унаслідок явища уподібнення (асиміляції): підживити [п’ід.жжиеви..ти], підзвітний [п’ід.ззв’ітний].

7. Губні [б, п, в, м, ф], шиплячі [ж, ч, ш, д.ж], задньоязикові [ґ, к, х], глотковий [г] (усього 13 приголосних звуків) є постійно твердими в українській літературній мові: [др.і....м],б], [сип], [чаша], [д.же[ке.л.ма], [хекати.], [ги.чка]. Для зазначених приголосних напівм’яка вимова характерна перед [і], а також перед [а] [у], що передаються на письмі буквами я та ю: [ф’і...н.іш], [м’іс.ац.], [ц.в’ах], [б’уро.], [нож’і.], [ш’і.с.т.], [бд.ж’і.лка], [х’і.м’ійа], [к’іне.ц.], [к’увет.], [г’аур.]. Подовжені шиплячі перед [і], [а] та [у], що позначаються літерами я, ю, вимовляються також напівм’яко: [на обли....ч’:і], [зб’іж’: а], [беиздуш’: а], [п’іч’: у].

Примітка. У деяких говорах української мови шиплячі вимовляються напівм’яко в тих позиціях, що не відповідають літературній нормі, наприклад: [ч’а.с], [лош’а.],[курч’а.], [криеч’а.т.], [б’іж’а.т.]. Це призводить до орфографічних помилок.Під впливом вимови можливий неправильний запис: чяс, лошя, курчя, кричять, біжять тощо. Тому важливо вивчати не тільки орфографічні правила, а й орфоепічні.

8. Приголосні перед [е] вимовляються твердо, відповідно до правопису: [атеиста.т], [ле.кц.ійа], [ке.кс], [каб’іне.т], Лермонтов [ле..рмонтов], Лев [лев]. М’яка вимова звука [л] у подібних словах типу [каб’ін.е..т], [л.ермонтов] є грубим порушенням літературної норми.

9. Звук [ф] відомий лише в словах іншомовного походження: [фла.гман], [реифо.рма], [фло.т]. У діалектному та просторічному мовленні цей звук може замінюватися двома звуками [хв] або одним [х]: [хва.кт], [хве.рма], [хо.рма], [ариехме.тиека].

Спостерігається в говірках і зворотне явище — звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]: [фиели.на], [ф’і.ст], [форо.ба], [ф’і.ртка]. Такі заміни є грубим порушенням літературної норми, тому потрібно чітко знати: де вживати [ф], а де [хв] або [х]:

У буфеті хвастав Федя: «Я у фізиці професор, В фотографії мастак, Я футбольну форму маю, Я хвороб не нахапаю, Всі це знають, бо це факт» (Д. Білоус).

10. Приголосний [ц] у кінці власне українських слів вимовляється м’яко: [горобе.ц.], [молоде.ц.]. Тверда вимова цього звука характерна для кінця іншомовних слів та деяких вигуків: [пла.ц], [шприц.], [абзац.], [бац.], [клац.].

11. Звук [р] постійно твердий у кінці слова та складу: [кобза.р], [в’івчар.], [г’іркий.], [г’ірс.кий.]. М’яка вимова [р] у зазначених позиціях — грубе порушення орфоепічних норм.

12. Усі зубні [д, т, з, с, ц, л, н, д.з] перед [і] вимовляються м’яко: [д.і....м], [с.ім], [н.іж], [с.іно]. На межі частин складного слова, префікса й кореня, на стику слів ці приголосні вимовляються твердо: [ме.дінстиету.т], [пе.дінстиету.т], [беизіме.н: ий], [беизіде...йний], [д.ід і баба].

13. Приголосні [д, т, з, с, ц, л, н, д.з] перед м’якими цієї ж групи вимовляються м’яко: [д.л.а.....], [куз.н.а], [д.н.і], [к’ін.с.кий], [c.н.іг], [молод.з.ц.і.].

14. Подвійна вимова (із м’яким і твердим звуком перед наступним м’яким) допускається в таких випадках:

а) якщо свистячі [з, с, ц, д.з] уживаються перед напівм’якими губними [б’, п’, в’, м’, ф’]: [с.в’і...т] і [св’іт], [д.з.в’акати] і [д.зв’а......кати], [с.м’іх] і [см’іх], [з.в’іт] і [зв’іт], [ц.в’іркун] і [цв’ірку.н].

б) у формах давального й місцевого відмінків жіночого роду однини та називного відмінка множини прикметників твердої групи, якщо звуки [д, т, з, с] уживаються перед кінцевими м’якими основи: [наро.д.н.ій], [народ.н.і.] і [наро.дн.ій], [наро.дн.і]; [барви.с.т.ій], [барви.с.т.і] і [барви.ст.ій], [барви....ст.і]; [образ.н.ій], [образ.н.і] і

[образн.ій], [образн.і].

Винятки:

• Зубні [д, т, з, с, д.з] звичайно не пом’якшуються перед напівм’якими губними [б, п, в, м, ф], задньоязиковими [ґ, к, х] та глотковим [г], після яких уживається [і] в закритому складі, що в сучасній українській мові чергується з [о] у відкритому складі (історично цей звук [і] розвинувся з давнього [о]): [дв’і.р], [сх’і.д], [тх’і.р], [тв’і.р], [сп’і.д]. Пор.: двору, сходу, тхора, твору, споду.

• Не відбувається пом’якшення на межі префікса та кореня: [беизт.а.мний], [беизд.і.л.:а], [розс.і.йати], [розд.ага.ти], [п’ідл.і.зти]. Пом’якшуються тільки кінцеві префіксальні звуки [д] перед [д., т., н.]: [в’ід.:а.чиети], [в’і.д.:іл], [над.т.і.сувати],

[в’ід.т.а.ти], [п’ід.н.а.ти], [в’ід.н.а.ти]; [дз, с] перед [с., ц.]: [п’ід.з.с.і.сти], [в’ід.з.с.іва.ти], [в’ід.з.ц.і.джувати], [с.ц.іди.ти], [с.:ікти.]; префікс сперед [т.]: [с.т.і.сувати], [с.т.а.гувати], а також в інших випадках утворення на межі префікса та кореня м’якого подовженого звука: [роз.:а.виети].

ІІІ. Вимова приголосних звуків

1. Шиплячі [ж, ч, ш] перед свистячими [з, с, ц] вимовляються як парні їм свистячі. Якщо шиплячий уживається перед м’яким свистячим, то відбувається подвійна асиміляція (уподібнення) — за місцем і способом творення та за м’якістю: зважся [зва.з.с.а], смієшся [см’ійе.с.:а], не мучся [неиму.ц.с.а], річці [р.і.ц.:і], мережці [меире.з.ц.і], пляшці [пл.а.с.ц.і].

2. Свистячі перед шиплячими вимовляються як парні їм шиплячі: зжити [ж:и.ти], розчепити [рожчеипи.ти], вирісши [ви.р.іш: и], зжовкнути [ж:о.вкнути], з джемом[жд.же.мом].

3. Буквосполучення -ться вимовляється як [ц.: а]: зумовлюється [зумо.вл.уйиіц.:а], дивиться [ди.виец.:а], транслюється [трансл.у.йиіц.:а], в’ється [вйе.ц.:а], ллються[л.:у.ц.:а], творяться [тво.р.ац.:а].

Примітка. Детально про вимову звукосполучень читайте в § 13. Уподібнення приголосних.

Вправа 4

І. Запишіть слова фонетичною транскрипцією, при потребі скористайтесь Орфоепічним словником /Уклад. М.І. Погрібний. — К.: Радянська школа, 1984. Прочитайте слова відповідно до орфоепічних норм української мови, зверніть увагу на місця, де можливі помилки у вимові.

Могти, пругкий, губка, підзміна, часто, смерч, чемно, стілець, заводський, безініціативний, безсистемний, монумент, поетеса, подушка, розширити, легкий,вужче, запорожці, на дошці, збіжжя, вокзал, з джунглів, віджимається, зиґзаґ, джаз, відзначити, підземний, підзахисний, переджнив’я, надзвичайний, користуєшся, екземпляр, передмістя, цвітіння, збір, звір, новітні, футбол, хвиля, стрічці, захворюваність, джерґотати.

ІІ. Виправте помилки. Поясніть, чим вони зумовлені, які з них допускаєте Ви?

1. — Ми завтра йдемо на екскурсію на хвабрику чи на хверму?

— А чому це тебе так филює?

—Бо я ще хочу встигнути у хвотограхвію. У мене брат працює хвотограхвом, то хвото буде чудове!

— Ати нефастайся… Якти, коси заплетеш чи фіст зав’яжеш?

— Мабуть, фіст… Хворму і хвартух не вдягну.

2. Я вже хожу до оди.надцятого класу. Чясто вранці немає чясу поспати, поїсти кукурузяних пластівців, бо звонить будильник

— і до ґімназії.

ІІІ. Вивчіть напам’ять віршовані рядки, які допоможуть Вам із правильним наголошуванням слів.

1. Пам’ятай, де наголос у словах таких:

Ко.мпас необхідний в орієнтуванні,

В школі на заня..ттях задають завдання,

Де лікують хворих — буде диспансе.р,

В театральнім залі унизу — парте.р.

2. Будь уважним, розрізняй:

Ве.рба кажуть по-російськи,

А верба. — по-українськи.

Українці кажуть кре.мінь,

Ще ім’я..., й петля, і ремінь)

У Росії ж це креме.нь,

Пе...тля, имя і ремень.

Сто.ляр ми вживаєм слово,

А столя.р — в російській мові.

В нас тонки. — то.й, у них женкий,

Наш дзвінки..й — то їхній звонкий, Їхній

но..вый, наш новий,

Їхній ста. — стари.рый, нашй,

До. — дочка.чка в них, у нас,

Ось різниця тут яка!

Бы.ло кажуть по-російськи,

А було. — по-українськи.

Спи. — спина.на в нас, у них.

Адже мова не одна.

3. Різний наголос в словах — Це для нас не диво.

В українців — кропива.,

В росіян — крапи.ва.

Кличе хтось до телефону,

Буде з вами говорить.

В українців кажуть дзво.нить,

Мовлять в росіян — звони.т.

Хто по тундрі вволю Скаче ніч і день?

Українці кажуть о.лень,

Росіяни звуть оле.нь.

«При.ятель прийшов до тебе», —

Каже вихователь.

По-російськи ж мовить треба:

«К нам пришле прия.тель».

Нам відомо, що в озна.ки

Є прикмети й різні знаки,

За якими визначають,

Що ж озна.ки означають.

Заради навчання я піду на все… навіть на пари.