2. Проблема подвійного громадянства, апатриди, правовий статус іноземних громадян

Подвійне громадянство (біпатризм) є таким правовим ста­тусом особи, за яким вона одночасно має громадянство двох або більше країн. Подвійне громадянство виникає, по-перше, за на­родження дитини у державі, де діє принцип «права ґрунту», від батьків, які мають громадянство держави, де діє принцип «права крові» (наприклад, Чилі - Україна, Аргентина - Росія, Бразилія Великобританія); по-друге, за натуралізації, якщо законодавство країни, громадянства якої набуває індивід, не вимагає відмови від попереднього (Іспанія - Росія, Ізраїль, Україна); по-третє, внас­лідок шлюбу жінки з іноземцем, якщо законодавство країни дру­жини зберігає за нею громадянство, а законодавство країни чоло­віка надає їй свого громадянства.

Принцип невизнання подвійного громадянства записаний у ст. 3 багатосторонньої Гаазької конвенції 1930 р. «З деяких питань стосовно колізій законів про громадянство». Але цю конвен­цію ратифікували лише 13 держав, тому вона не набула значення загальновизнаної норми міжнародного права.

Якщо перед національним або міжнародним судом постає проблема встановлення громадянства біпатридів, судді користуються пре­цедентом, створеним Міжнародним судом ООН у справі Ноттебома, який був за документами одночасно громадянином Ліхтен­штейну і Гватемали. Згідно з вердиктом Міжнародного суду гро­мадянство біпатридів у спірних справах встановлюється за концепцією ефективної громадянської належності, тобто керують­ся такими критеріями, як місце постійного проживання (домі­цилій), місце роботи, місце реального користування громадянсь­кими й політичними правами, володіння нерухомою власністю.

Особи без громадянства (апатриди) – особи, які позбавлені громадянства за власним бажанням чи за рішенням компетент­них державних органів і не набули громадянства іншої країни.

Іноземцями визнають­ся особи, які не мають громадянства держави, на території якої вони перебувають, але мають докази громадянства іншої держави. Статус – правове становище іноземних громадян - регу­люється національним законодавством країни, в якій вони пе­ребувають, і міжнародними угодами. Разом із тим, іноземці збері­гають правовий зв'язок з державою, громадянами якої вони є. Дипломатичний виступ такої держави на захист своїх громадян, якщо їх права порушені державою перебування, не вважається актом протиправного втручання у внутрішні справи іноземної держави.

Сукупність прав і обов'язків іноземців, встановлених націо­нальним і міжнародним правом, створює їхній статус – правовий режим іноземних громадян.

Право притулку – надання державою можливості в'їзду на її територію і перебування там особам, які на батьківщині або в дер­жаві постійного місця проживання переслідуються за політичну, наукову чи релігійну діяльність. Держава згідно зі своїми закона­ми визначає, чи існують підстави для надання права притулку тій чи іншій особі. Стаття 14 Загальної декларації прав людини так формулює право притулку: «Кожна людина має право шукати притулок від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути застосоване у разі пересліду­вання, яке насправді спричинене вчиненням неполітичного зло­чину або діянням, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй».