2. Президент Французької Республіки

Президент респуб­ліки обирався строком на сім років шляхом загального і пря­мого голосування. У вересні 2000 р. у результаті референдуму було прийнято рішення про те, що термін президентських пов­новажень не повинен перевищувати п'яти років.

Президент республіки обирається абсолютною більшістю голосів. Якщо її не одержано в першому турі голосування, то в наступну за ним другу неділю проводиться другий тур. У ньо­му можуть брати участь тільки два кандидати, які — якщо буде знято кандидатури, що перебувають у сприятливішому стано­вищі, — виявляться тими, що одержали найбільшу кількість голосів у першому турі. Час голосування встановлюється рішенням уряду. Обрання нового президента відбувається не менше ніж за 20 і не пізніше ніж за 35 днів до закінчення терміну повноважень президен­та, що перебуває на посаді.

У разі вакантності поста президента республіки з будь-якої причини або за наявності перешкод до виконання президен­том своїх обов'язків, встановлених Конституційною радою, яка запитана про це урядом і яка ухвалює рішення абсолютною більшістю голосів своїх членів, функції президента республі­ки тимчасово здійснюються головою Сенату, а якщо в нього у свою чергу є перешкоди — урядом.

У разі вакантності або якщо перешкоду оголошено Консти­туційною радою остаточною, голосування з виборів нового пре­зидента відбувається (крім випадку непереборної сили) не менш ніж через 20 і не пізніш ніж через 35 днів після відкриття ва­кансії або оголошення про остаточний характер перешкоди.

Якщо протягом семи днів, які передують даті закінчення висунення кандидатур, одна з осіб, що публічно заявили про своє рішення бути кандидатом, щонайменше за 30 днів до на­званої дати помре або в неї виникнуть перешкоди, то Консти­туційна рада може ухвалити рішення про перенесення виборів.

Президент республіки займає вершину в ієрархії державних органів. Водночас Кон­ституція передбачає взаємодію президента і глави уряду: «Акти президента Республіки, за винятком вказаних у статтях 8, 11, 12, 16, 18, 54 і 61, контрасигнуватимуться прем'єр-міністром і, у разі потреби, — відповідальними міністрами». Відповідно до цього положення Конституції, формально-юридичні повно­важення президента поділяються на здійснювані ним особисто і на повноваження, що потребують контрасигнації прем'єр-міністра або відповідальних міністрів. На практиці є й інші особисті повноваження, не вказані в статті 19, зокрема прем'єр-міністр призначається без контрасигнації.

Найважливішим особистим повноваженням президента Франції є право розпускати Національні збори, обмежене лише трьома умовами:

по-перше, не може бути здійснено розпуск протягом року, наступного після попереднього розпуску,

по-друге, розпуск не може бути проведений під час дії надзвичай­ного становища і,

по-третє, розпуск не може бути здійснений тимчасовим президентом республіки, тобто головою Сенату, який посідає вакантну посаду глави держави до обрання ново­го президента.

Особливо зростає роль глави держави, коли він вирішує вве­сти в країні надзвичайне становище. Стаття 16 Конституції дозволяє президентові запровадити справжню одноособову дик­татуру, за якої він вживає всіх заходів, продиктованих, на його думку, обставинами.

Але в цій статті визначаються дві умови для введення надзвичайного становища:

1) має бути наявною одна з чотирьох вимог — серйозна і безпосередня загроза або інститутам республіки, або незалежності нації, або цілісності її території, або виконанню міжнародних зобов'язань;

2) має бути порушене нормальне функціонування органів державної влади, створених відповідно до Конституції.

Ця стаття не може бути використана за інших обставин, і президент не може вво­дити її, коли захоче. Проте відсутність достатніх юридичних і політичних гарантій робить право введення надзвичайного ста­новища найгрізнішою зброєю в руках президента. Для такого введення глава держави зобов'язаний лише одержати «офі­ційну консультацію» у прем'єр-міністра, голів палат і Консти­туційної ради і звернутися до нації з посланням. їхні думки враховувати зовсім не обов'язково.

Президент практично повністю, від верху донизу, формує виконавчу владу. Він призначає міністрів, усіх вищих уря­довців. Президент — глава збройних сил, він головує у вищих радах і комітетах національної оборони. Надзвичайно важли­вим є не врегульоване Конституцією право президента вводи­ти в дію стратегічні ядерні сили; це право передбачено прос­тим декретом від 14 січня 1964 р.

У судовій галузі президент реалізує традиційне право глави держави — право помилування. Президент представляє вер­шину судової влади, будучи гарантом її незалежності.

Друга частина повноважень глави держави, яка вимагає контрасигнації прем'єр-міністра або міністрів, також є достат­ньо значною. Він головує в Раді міністрів, підписує декрети й ордонанси, прийняті нею, бере участь у розгляді законопро­ектів уряду, призначає на цивільні та військові посади, акре­дитує послів і надзвичайних посланників в іноземних держа­вах. З контрасигнацією міністрів здійснюється право скликан­ня парламенту на надзвичайні сесії; за його рішенням палати утворюють Конгрес для ратифікації поправок.

Президенту допомагає в його діяльності особистий апарат, який становить кілька сот осіб. До його складу входять кабі­нет, генеральний секретаріат, військовий штаб, декілька уря­довців для особливих доручень; усі співробітники цих служб призначаються особисто президентом.