Плани самостійних робіт

Тема 1 Предмет і метод політичної економії

1. Позитивна і нормативна політична економія.

2. Розвиток економічної думки в Україні.

3. Неоінституціоналізм, його роль в сучасній економічній теорії.

4. Неокейнсіанство, його місце в розвитку економічної науки.

Методичні вказівки та пошукові завдання

Розглядаючи перше питання, необхідно акцентувати увагу на тому,що при вивченні економіки важливе значення має розмежування двох її складників. Перший отримав назву «економіка позитивна», другий – «економіка нормативна».

Позитивна економіка передбачає проведення такого аналізу, в процесі якого розкриваються об’єктивні основи економічного розвитку і дається наукове обґрунтування функціонування певної економічної системи. Позитивна економіка ставить за мету пояснити, як суспільство приймає рішення щодо споживання, виробництва та обміну благ. Такі дослідження дозволяють пояснити, чому економіка функціонує так, і дати дані для передбачення реакції економіки на ті чи інші зміни ситуації.

Нормативна економіка дає рекомендації, які базуються на судженнях з позиції особистих цінностей.

У позитивній економіці дослідник здійснює аналіз як неупереджений вчений. Якими б не були його політичні орієнтації, якими б не були уявлення про майбутнє або про те, що таке «добре», він, насамперед, намагається пізнати, як реально функціонує дана економічна система. На цій стадії не має місця судженням з точки зору особистих орієнтацій. У цьому випадку позитивна економіка схожа на природничі науки, такі як фізика, геологія або астрономія.

Нормативна економіка базується на судженнях з точки зору суб’єктивних цінностей, а не на пошуках об'єктивної істини. Приклад, який включає елементи позитивної і нормативної економіки: «люди похилого віку здійснюють більші медичні витрати порівняно з іншою частиною населення, і держава мала б субсидувати ці витрати». Перша частина цього положення передбачення, згідно з яким люди похилого віку здійснюють високі медичні витрати, належить до позитивної економіки. Це припущення констатує реальні факти суспільного життя, і ми можемо за допомогою детальних досліджень показати, чи правильне це твердження. Правомірність другої частини положення рекомендація щодо того, що має робити держава, ніколи не може бути доведена, які б не були застосовані методи дослідження. Це не що інше, як ціннісне судження, що базується на почуттях людей, які висловлюють цю пропозицію.

Отже, позитивна економіка є науковою основою для прийняття певних нормативних рішень.

При вивченні другого питання необхідно звернути увагу на те, що економічна думка в Україні бере початок із суспільно-економічних поглядів Київської Русі, з таких пам’яток, як «Руська правда» Ярослава Мудрого (XI ст.), «Повчання» Володимира Мономаха (XII ст.), «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), літопису «Повість временних літ» (кінець XI - початок XII ст.), «Київський літопис» (XII ст.), «Галицько-Волинський літопис» (XII-XIII ст.), «Моління Даниїла Заточника» (XIII ст.). Ці твори містять окремі елементи суспільно-економічної думки, що відображають ідеологію пануючого класу феодалів, його намагання зміцнити феодальний лад та обґрунтувати прагнення давньоруської держави відігравати самостійну роль у міжнародному житті.

У XVI - на початку XVII ст. суспільно-економічна думка була спрямована на захист національної незалежності українських земель, які захопила шляхетська Польща. Серед просвітителів України значне місце посідає І. Вишенський, який вбачав ідеал майбутнього суспільства у створенні «царства божого», де всі люди будуть рівними. Засобом досягнення цього він вважав самовдосконалення людини, додержання заповідей божих.

З другої половини XVII ст. головним центром культури та освіти стала Києво-Могилянська академія. Видатними її діячами були І. Гізель, Л. Баранович, Ф. Прокопович.

У другій половині XVIII ст. суспільно-економічній думці України були властиві антикріпосницькі ідеї. Так, просвітитель Я.П. Козельський у творі «Філософські пропозиції» (1768) зазначав, що «не золото та срібло, а працелюбність людей складає багатство народів».

Наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. в умовах розпаду кріпосницької системи та формування капіталістичного укладу відбувався процес становлення економічної науки як самостійної галузі знань. У цей період посилилася дворянсько-ліберальна течія, видатним представником якої був В.Н. Каразін - засновник Харківського університету. Він розробив аграрну програму, в якій пропонував ліквідувати панщину, замінивши її грошовою рентою, а частину поміщицьких земель передати селянам у вічне спадкування. З метою подолання економічної відсталості В.Н. Каразін пропонував розвивати високими темпами промисловість, зміцнювати грошову систему та державні фінанси.

У 50-60-х роках ХІХ ст. виникає революційно-демократична течія економічної думки, видатним представником якої в Україні був Т.Г. Шевченко. У своїх творах він рішуче осудив кріпосництво, панщину і закликав народ до боротьби проти феодального гніту, за створення нового суспільства, «сім’ї вольної, нової».

У середині XIX ст. панівним напрямом в економічній думці України була класична політична економія. Найвідоміші представники класичної школи в Україні - професор Харківського університету Т.Ф. Степанов (1795-1847), професори Київського університету І.В. Вернадський (1821-1884), М.X. Бунге (1823-1895), професор Новоросійського (нині Одеський) університету М.М. Вольський (1834-1876). Вони були лідерами економічної науки в Російській імперії. Наприклад, Т.Ф. Степанов склав перший підручник з політичної економії, за яким навчалися не лише студенти Харківського і Київського, а й Московського та Петербурзького університетів.

З початку 80-х років ідейною течією в Україні стає марксизм. Значну роль у поширенні марксизму в Україні відіграли твори М.І. Зібера, Г.І. Петровського, Е.І. Квірінга, О.Г. Шліхтера, М.О. Скрипника, В.Я.Чубаря та ін.

В останнє десятиріччя XIX - перші 20 років XX ст. сформувалася українська школа неокласичного напряму, найвідомішими представниками якої були Р.М. Орженцький, Д.І. Піхно, О.Д. Білімович, Є.Є. Слуцький. Зокрема, Є.Є. Слуцький започаткував теорію поведінки споживача, опублікувавши в італійському економічному журналі працю «До теорії збалансованого бюджету споживача» (1915), в якій поєднав аналіз функції корисності з грошовими доходами і споживчим бюджетом. У цей же період значно вплинув на розвиток економічної думки М.І. Туган-Барановський (1865-1919) - видатний економіст, організатор науки, педагог. У своїх дослідженнях він розробляв проблеми ринків, промислових криз, розподілу, розвитку капіталізму, соціалізму, кооперації тощо.

У радянський період значним внеском у розвиток економічної теорії були твори П. М. Першина, Л. І. Кухаренко, А. А. Чухна, А. К. Покритана та ін.

Розглядаючи третє питання, необхідно зрозуміти, що неоінституціоналізм - це напрям сучасної економічної думки, який розвиває методологію, теорію, традиції американського інституціоналізму кінця XIX - початку XX ст.

Найбільш відомі представники неоінституціоналізму - У. Ростоу, Дж.К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Швеція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін.

У кожній із основних країн сучасної ринкової економіки неоінституціоналізм набув свого виду, який сформувався і розвивається під впливом особливостей національного історичного досвіду і менталітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак існують корінні, констатуючі ознаки, які визначають суть цього напряму і разом з тим його специфіку порівняно з іншими.

Визначальна риса неоінституціоналізму - критичне ставлення до неокласичної теорії і практики ринкового господарювання. Він претендує не на доповнення, а на заміну традиційного економічного аналізу.

Неокласична система «прийнятна як описання суспільства, яке колись існувало, - вважає визначний теоретик неоінституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. - І як відбиття тієї частини економіки, яку в подальшому ми будемо називати ринковою системою, вона також є до певної міри задовільною». Однак вона не описує сучасну реальність як систему корпорацій, що визначає характер і спосіб функціонування сучасного індустріального суспільства.

Предмет дослідження тісно пов’язаний з прагненням до інтеграції економічної теорії й інших суспільних наук (соціології, психології, антропології, юриспруденції тощо) або з вірою в переваги «міждисциплінарного підходу». Це одна з визначальних рис методології як інституціоналізму XIX ст., так і неоінституціоналізму.

При розгляді четвертого питання необхідно звернути увагу на те, що в період після ІІ світової війни кейнсіанське економічне вчення набуло досить значного поширення, особливо в англомовних країнах (США, Великобританія, Канада, Австралія) та Японії. Тут воно служило теоретичним підґрунтям здійснення державної політики з регулювання економічних процесів.

Проте, кейнсіанські методи державного регулювання були призначені в основному для подолання депресивного стану економіки. І тому, коли в повоєнні роки на перше місце висунулися проблеми економічного зростання та антициклічного регулювання, постало завдання подальшого розвитку і вдосконалення кейнсіанського економічного вчення. Саме це дало поштовх до виникнення неокейнсіанства.

Неокейнсіанство представлено відповідними напрямками і зазнало певної еволюції. Перший етап (50 - 70 рр. ХХ ст.) був пов’язаний з формуванням і розвитком неокейнсіанства. В цей період відбувається подолання певних обмежень, притаманних безпосередньо кейнсіанському вченню. Це забезпечило перетворення його в домінуючий напрямок світової економічної теорії. На цьому етапі відбувається формування основних течій неокейнсіанства: кейнсіанської ортодоксії (теорія економічної динаміки та економічного зростання, теорія економічного циклу); теоретичної універсалізації кейнсіанства (кейнсіансько-неокласичний синтез); неоортодоксального кейнсіанства (ліве кейнсіанство).

Другий етап (середина 70-х - початок 80-х рр. ХХ ст.) означав кризу теорії та практики кейнсіанства. Кейнсіанство поступово втрачає своє теоретичне лідерство і переходить в опозицію до сучасної неокласичної теорії. Третій етап (80-ті рр. ХХ ст. - сучасність). На цьому етапі має місце подальша диференціація основних течій неокейнсіанства та виникнення новітніх - посткейнсіанства та новітнього кейнсіанства.