Розділ 2. Буковинський крайовий сейм як представницько-законодавчий орган коронного краю Герцогства Буковина.

Період від переходу території Буковини під юрисдикцію Авст­рійської імперії до утворення на теренах субрегіону автономного герцогства (остання чверть XVIII – перша половина ХІХ ст.) характеризувався початком та поступовим збільшенням масштабів нової хвилі імміграції до краю представників польської нації, – як чиновників і службовців, так і робітників (шахтарів з Велічки, Бохні тощо) з селянами (польських гуралів з Чадецького округу на польсько-словацькому прикордонні в Нижній Сілезії). Він пройшов для польської громади Буковини, що перебувала у стані формування, під знаком становлення ідеї створення її суспільних інституцій та усталення соціального і персонального складу. Цей процес суттєво уповільнювався непослідовною кадровою та економічною політикою віденського уряду на Буковині (більшість новоприбулих до краю поляків була державними службовцями чи посадовими особами), а також адміністративною залежністю Буковинського округу протягом 1786 (офіційно – з 1 лютого 1787 р. [9]) – 1849 рр. від Галицького дистрикту Королівства Галичини і Лодомерії. Остання обставина спричинилася до перенесення всього громадсько-політичного і культурно-освітянського життя Буковини до Львова. У таких умовах на провідних ролях в Королівстві перебували галицькі поляки, а їхнім буковинським співвітчизникам доводилося або переїжджати до Львова і займатися в Буковинському краї лише господарською діяльністю, або ж, залишаючись на Буковині, постійно виправдовуватися стосовно звинувачень у мовній та культурній експансії, які лунали щодо поляків з вуст українських (русинських), румунських, німецьких (австрійських) та єврейських громадських діячів.

Однак, настала переломна пора, – революційні події 1848 – 1849 рр. в Австрії кардинально змінили умови проживання поляків на Буковині. Представники цієї нації не змогли і надалі залишатися осторонь від реалій історичного процесу, котрі закружляли у своєму вихорі, здавалося, неприступні до того підвалини багатонаціональної Дунайської імперії Габсбургів.

На теренах Буковини 50-ті – 60-ті роки XIX ст. стали часом важливих адміністративних реорганізацій, які заклали основи крайового управління і подальшого автономізму, справили чималий вплив на національно-культурні процеси в краї [16, c. 22].

Наказом цісаря Франца-Йосифа від 7 березня 1849 р. в Австрії вводився конституційний лад, частково обмежувалася влада імператора, проголошувалися деякі демократичні свободи. Буковина відділялася від Галичини і отримувала статус окремого автономного краю з титулом герцогства [9]. Права новоствореного герцогства визначалися імператорським патентом 29 вересня 1850 р., який містив крайову конституцію та виборчий закон до місцевих представницьких органів влади [16, c. 77]. У першому документі зазначалося, що герцогство Буковина є невіддільною частиною імперії, а її зв’язок з рештою земель здійснюється на основі конституції через представництво у рейхсраті. У вирішенні внутрішніх проблем герцогству надавалися широкі права. Для цього передбачалося скликати крайовий сейм, наділений певними законодавчими повноваженнями і організувати крайовий виділ (управління) як постійно діючу виконавчу структуру. Третій параграф крайової конституції повторював положення основного закону імперії 4 березня 1849 р. про те, що всі народи, які проживають в краї, є рівноправними і кожен народ має невід’ємне право на захист і розвиток своєї національності та мови [9].