2.1. Причини започаткування, особливості виборчого закону до крайового сейму

Виборчий закон до Буковинського сейму передбачав створення трьох курій. До першої повинні були ввійти ті, хто платив найвищі податки. Вони обирали 7 депутатів. Другу курію формували жителі міст і містечок, які мали 5 депутатів, третю – жителі сільських громад. Від усього сільського населення делегувалося 12 депутатів. Адміністративний устрій Буковини та систему політичних органів управління визначало розпорядження міністерства внутрішніх справ від 8 жовтня 1850 р. Передбачалося створення намісництва, яке втілювало представництво центральної влади в краї. Очолював державну адміністрацію намісник. Він мав найширші повноваження у вирішенні політичних та соціально-економічних проблем і безпосередньо підпорядковувався віденським властям. Край ділився на 6 повітів, очолюваних повітовими капітанами. Останні були підзвітні наміснику [9].

Однак, вже наступного року австрійський імператор та його оточення зробили спробу ліквідувати поступки, зроблені під тиском революції. Згідно з указом від 31 грудня 1851 р. конституція 1849 р. скасовувалася і оголошувалася такою, що втратила силу. У 50-х рр. XIX ст. в Австрії діяла неоабсолютистська політична система, найбільш яскравими виразниками якої стали голова уряду князь Фелікс Шварценберг (до 1852 р.) та міністр внутрішніх справ Александр Бах. В умовах неоабсолютизму посилюється прагнення австрійських правлячих кіл до централізму та зміцнення позицій німецького елементу в Імперії. Адміністративно-автономні права коронних країв анульовувалися. Із демократичних прав 1849 р. уряд залишив принцип рівності всіх громадян перед законом, свободу всіх офіційно визнаних віросповідань. Гласність суду, свобода преси, суди присяжних скасовувалися [14, c. 89].

На Буковині такий розвиток подій не спричинив до суттєвих змін в управлінні, бо проголошені автономні права на кінець 1851 р. існували лише на папері. Органи крайового самоврядування (власне Буковинський сейм та Крайовий виділ) так і не були створені. З березня по червень 1849 р. тимчасове керівництво краєм здійснював Едуард Бах (брат А.Баха), а потім, по березень 1853 р., – Адальберт фон Геннігер. Повноваження та коло діяльності останніх не були визначені законодавством. Весь цей час Буковина формально зберігала статус окремого герцогства. Однак, головні питання управління та судочинства продовжували вирішуватися у Львові. Такий порядок було встановлено ще розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 13 березня 1849 р. [14, с. 357]. Його вводили на короткий перехідний період, поки не сформуються крайові установи. Внаслідок перемін у вищих ешелонах влади існуючий тимчасовий стан затягнувся на цілих 4 роки.

Реально до формування крайових адміністративних органів приступили тільки після розпорядження міністерства внутрішніх справ, юстиції і фінансів від 19 січня 1853 р., яке на основі імператорського закону 14 вересня 1852 р. регламентувало політичне управління коронними землями та формування у них установ судочинства. У розпорядженні зазначалося, що менші коронні землі, в тому числі і Буковина, які не мають поділу на округи, очолюватимуться крайовими президентами. В усіх політичних справах місцевого управління останні отримували повноваження нарівні з намісниками, але в загальній службовій класифікації стояли на ранг нижче. Президенти підпорядковувалися безпосередньо імператору, міністерству внутрішніх справ та іншим органам центральної імперської влади. Свої повноваження президент здійснював опираючись на крайове правління [16, c. 779].

Крайовому президенту надавалися найширші права у місцевих справах. Він відав політичним управлінням, поліцією, справами культів і освіти, торгівлі і ремесел, крайової культури, будівництва тощо. На нього покладався обов’язок стежити за всім, що стосується дотримання спокою, порядку, безпеки в краї і своєчасно приймати найбільш придатні заходи для попередження порушень законності. Особливо наголошувалося, що президент, так само як і намісник, здійснює нагляд за пресою, товариствами, театрами, видовищами, справами про вид на проживання та перебування іноземців, дає дозвіл на влаштування друкарень, торгівлю книгами, предметами образотвор­чого мистецтва, музичними творами. Президент призначав на посади чиновників, керував діловодством підпорядкованих установ тощо [23, c. 579 – 590].

6 березня 1853 р. призначено першого крайового президен­та. Ним став Франц фон Шмік, який виконував свої повноваження до 1857 р. Після нього до 1860 р. президентом краю був Карл Роткірх-Пантен [22, c. 28]. У ці роки спостерігається процес подальшого формування політичних та судових органів. Розпорядженням міністерств внутрішніх справ і юстиції з 1 трав­ня 1854 р. в краї скасовувався військовий стан, який було запроваджено ще в революційні часи [24, c. 107]. Згідно розпорядження від 24 квітня цього ж року визначалася система судових органів для Буковини. Герцогство підпорядковувалося Верховному крайовому суду у Львові. У Чернівцях створювався крайовий суд [24, c. 213]. Названим указом вводився новий адміністративний поділ герцогства. В ньому виділялося 15 сільсь­ких повітів і місто Чернівці як окрема адміністративна одиниця. Політична і судова влада не розділялися [24, c. 214].

Остаточне відділення Буковини від Галичини здійснено указом міністерства внутрішніх справ, датованим 30 квітня 1854 р., згідно з яким новостворені органи державної влади вступали в дію починаючи з 29 травня 1854 р. [24, c. 220]. Розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 4 липня 1855 р., з 29 вересня цього року вступали в дію повітові органи державної влади, які безпосередньо підпорядковувалися президентові краю [26, c. 521].

Таким чином, в 50-х рр. XIX ст. на Буковині було створено політичні органи влади, які безпосередньо підпорядковувались віденсь­ким властям і уособлювали ідею централізованого управління коронними землями Імперії. Однак, навіть за таких умов здорові суспільні, в тому числі і полонійні, сили робили спроби залучити широкі кола національних громад до вирішення крайових проблем. Так можна розцінити експеримент із створенням консультативної комісії при крайовому президенті. Подібні дорадчі інституції передбачалися параграфом 35 указу від 31 грудня 1851 р. До комісії ввійшли тодішній православний єпис­коп Є.Гакман, родовиті поміщики І.Василько, К.Петрович (полонізований вірмен), вищі чиновники Я.Мікулі та Ф.Сірціжті, чернівецький бургомістр Ю.Ортинський (поляк). Їх завданням було надання порад президентові у прийнятті найважливіших рішень [11]. У цей же час з’являється низка проектів, в яких розроблялася структура представницьких органів влади на Буковині. Один з них, запропонований польсько-вірменським поміщиком з Дорошівців і Великого Кучурова Кшиштофом Петровичем, передбачав створення крайового комітету з 16 чоловік, який мав стати вищим розпорядчим органом у вирішенні місцевих питань. До нього мали ввійти: православний єпископ, один окремий представник від православної церкви, 4 від спадкового дворянства, 4 від великих поміщиків, 2 від міських громад, 4 від сільських громад [11]. Передбачалося створення постійно діючої комісії, на яку покладалися виконавчі функції. Проект К.Петровича – яскраве свідчення тих уявлень про місцеві виборні органи влади, які були поширені серед буковинських, в тому числі і серед польських та польсько-вірменських поміщиків. Ідеї створення автономних органів влади постійно обговорювалися громадськістю краю. На засіданнях дорадчої комісії підготовлено проект крайового статуту автономного герцогства Буковина. Датований 1856 р., він передбачав широкі права для представницьких органів влади у вирішенні місцевих питань [9].

Крім того, як зазначалося в попередньому розділі, питання прав представників різних національних меншин у владних структурах на західноукраїнських землях стояли достатньо гостро. Користуючись прихильністю тогочасної влади, поляки в Галичині та румуни на Буковині примусово нав’язували свої погляди на місце і роль українського населення в політичному, економічному та культурному житті краю. Отже, для захисту власних інтересів кожна з громад намагалася вибороти якомога більше владних місць. Особливо це прослідковувалося на рівні крайових сеймів [Див. 18, с.84].

Буковина на початку 60-х рр. XIX ст. пережила декілька важливих реорганізацій. За імператорським указом від 22 квітня 1860 р. видано розпорядження міністерства внутрішніх справ від 26 квітня цього ж року, яке скасовувало статус Буковини як окремого герцогства [9]. Край переходив під управління Галицького намісництва і знову перетворювався в один з округів королівства Галичини і Лодомерії. Формаль­но це пояснювалося фінансовими труднощами, потребами скорочення адміністративного апарату. Насправді, головне значення мали претензії польських консервативних поміщицьких сил на Буковину в умовах, коли прем’єр-міністром був відомий пропольською орієнтацією колишній намісник Галичини, граф Аґенор Голуховський [62, c. 24]. Однак, задля правди потрібно відзначити, що буковинські поляки не підтримували цих домагань, займаючи активну “автономістську” (“антицентралістську”) позицію нарівні з українським і румунським населенням краю. Розпорядженням міністерства внутрішніх справ і юстиції від 6 серпня 1860 р. на Буковині з 1 вересня цього ж року вводилися окружні органи управління замість крайових. На чолі округу поставлено гофрата Якова Мікулі, який виконував свої повноваження до 1 березня 1861 року [16, c. 93].

Зазначені події викликали однозначно негативну реакцію на Буковині. Громадськість краю, – в її лавах і представники всіх прошарків польської спільноти, – розпочала активну боротьбу за відділення від Галичини і відновлення автономії. 24 грудня 1860 р. було опубліковано петицію за підписом 250 представників усіх верств населення, націй і конфесій, – так званий “Виз­вольний заклик Буковини”, – в якому висловлювалося прохання відновити крайову автономію [9]. На той час графа А.Голуховського вже відправлено у відставку. Результатом перестановок у вищих ешелонах влади, які зумовили зміну політичного курсу, та активних дій громадськості Буковини стало те, що в лютневому патенті 1861 р. край знову отримав права окремої коронної землі Австрійської імперії. До лютневого патенту додавалися статути й виборчі закони для кожної коронної землі. Такі документи отримала і Буковина. Наступ­ного року для підтвердження автономних прав герцогства йому було даровано крайовий герб.

Як вже зазначалося, тільки на основі Конституції від 4 березня 1849 Буковина у 1850 році отримала право на представницький орган – сейм. Однак в умовах неоабсолютизму, що встановився після скасування цієї конституції, земельні представницькі органи не функціонували. Це стало можливим лише після обнародування Березневого патенту 1860 року, Жовтневого диплома 1860 року, Лютневого патенту 1861 року. Конкретні повноваження, порядок виборів і діяльності буковинського сейму визначили “Крайовий закон для герцогства Буковина” і “Крайовий виборчий закон до сейму герцогства Буковина” від 26 лютого 1861 року. Ці конституційні акти (для Буковини як коронного краю) діяли до кінця австрійського періоду буковинської історії.

Проблема вибору депутатів до крайового сейму також поставала гостро. Вони здійснювались за застарілими крайовими законами, що збеігали ряд особливих привілеїв для заможних громадян. Цей факт призводив до посилення конфронтації між різними верствами населення на місцях. В решті решт, з 1908 р., під тиском різних політичних партій, почали розроблятися нові виборчі закони. 16 жовтня 1909 р. депутати Буковинського сейму ухвалили законопроект про виборчу сей­мову реформу. 26 травня 1910 р., Закон про новий виборчий сеймовий порядок і Закон про зміну крайової конституції, був санкціонований цісарем. В основу но­вого виборчого порядку було покладено національне представництво, введення національних виборчих округів (національного кадастру) [41, с.139].

Вибори до крайових сеймів за новим виборчим законом відбулись лише один раз у 1911 р. І хоча новий виборчий закон теж не був досконалим, він дещо демо­кратизував виборчу систему і збільшив кількість українців у крайових сеймах Га­личини і Буковини.

Реформуючи законодавство про вибори до крайових сеймів, на прохання Буковинського сейму, 11 лютого 1911 р. цісар схвалив спеціальний додаток - Закон про впровадження виборчого примусу при виборах до Державної Ради, до сейму і при громадських виборах [22, с. 7-12]. Для активізації виборців в Буковинському краї зако­ном передбачалась адміністративна відповідальність за нездійснення свого гро­мадянського обов’язку - активного голосування. Отже, всі повноправні виборці були зобов’язані особисто прийняти участь у голосуванні. За неявку без поваж­них причин (хвороба виборця або членів його родини, урядові відрядження, невідкладні торговельні справи, перебування за кордоном), винна особа повинна була сплатити штраф від 1 до 50 крон (ці гроші передавались до місцевого фонду убогих). Штраф накладався представниками місцевої влади по закінченню 14-денного терміну, відведеного особі для пояснення причини своєї відсутності на виборах. Схожі заходи практикувались і в інших регіонах Австро-Угорщини та, безумовно, впливали на активізацію виборців під час виборів.

Буковинський сейм обирався за куріальною системою. За першими виборами у складі сейму було 30 депутатів (пізніше – 31) [20, с. 16-17]. Перша курія обирала 10 депутатів, друга – 5, третя – 2, четверта – 12 (по одному з кожного повіту). Отже, перші три курії, особливо курія великої посілості, мали відчутні переваги на виборах. Якщо першою курією один депутат обирався від 14 чоловік, другою – від 35 тис., то четвертою – від 45 тис. Таке виборче право надавало представництво не народу, а станам. Без обрання до складу сейму входили за посадою “вірилісти”, зокрема митрополит і ректор Чернівецького університету [36, с.17].

Вибори до сейму здійснювалися під безпосереднім контролем крайового намісника. Він повідомляв про час і місце проведення виборів. Під контролем і за участю крайового управління складалися списки виборців, виготовлялась необхідна для голосування документація, перевірялись підсумки виборів в усіх виборчих округах. Тривалий час визнання виборів дійсними не залежало від числа виборців, які з’явились на них. Майже 50 років порядок виборів до буковинського сейму залишався незмінним [38, с. 117].

Майже 50 років порядок виборів до буковинського сейму залишався незмінним. Однак така тривала “стабільність”, суть якої полягала у вигідній урядові консервації станового представництва, не означала ні того, що переміни були непотрібні, ні того, що їх у краї ніхто не бажав і не добивався. Хоча загалом Буковина, безумовно, належала до числа найпослушніших австрійських провінцій, оскільки багатоетнічність населення при відсутності абсолютної переваги (у всіх сферах суспільного життя) одного із етносів дозволяла урядові зберігати статус-кво у сеймовому представництві. Очевидною необхідність сеймової виборчої реформи стала на рубежі XIX-XX ст. Одним із основних завдань було подолання куріальної нерівності на виборах. У відповідності з перемінами в соціально-економічному розвитку краю стало першочерговим зменшення представництва поміщиків і збільшення представництва міст. Корінної демократизації вимагали і вибори від сільських громад. Але найкоріннішою проблемою, безперечно, був перегляд національного представництва у сеймі. За підсумками виборів початку XX ст. до сейму потрапляло 14-15 румунів, 7-8 німців та євреїв, 5 українців та 4 вірмен і поляків. Українцям належало в сеймі лише 16,6% мандатів, тоді як у складі населення – 41,2%.Зрозуміло, що таке представництво породжувало гострий національний антагонізм на виборах, конфліктні ситуації в сеймі, ускладнювало вирішення важливих питань крайового життя. 26 травня 1910 року закон про новий виборчий сеймовий порядок і закон про зміну крайової конституції був санкціонований цісарем. В основу нового виборчого порядку було покладено національне представництво, введення національних виборчих округів (національного кадастру). Введення нового виборчого порядку як інституційної форми буковинського порозуміння було компромісом для даного випадку між п’ятьма національностями, жодна з яких не мала абсолютної переваги. Цей компроміс (“буковинська злагода”) дав національностям певну автономію управління. Історія однак, відвела йому вкрай короткий час для доведення своїх переваг, оскільки з початком першої світової війни парламентське життя на Буковині припинилося. Обраний у 1911 році сейм мав тільки одну сесію.