3.2. Значення діяльності Буковинського сейму для розвитку парламентаризму в Австрії та в Україні

Втрачаючи та знов виборюючи власну державність, український народ навіть у часи, коли був роздертий сусідами-державами, набував досвіду представництва у різних вищих представницьких установах цих держав — сеймах Литви і Польщі, парламентських установах Австрії та Австро-Угорщини, Державній думі царської Росії, досвіду «радянського парламентаризму» в складі СРСР. Отже, сучасний етап українського парламентаризму спирається на історичні традиції, багатовікову історію вітчизняного державотворення, на досвід представництва у вищих законодавчих органах державної влади сусідніх країн.

Історико-правові аспекти вищих представницьких органів державної влади в Україні мають, безперечно, велике пізнавальне, історико-теоретичне і практичне значення. Їх вивчення дає змогу заповнити певні прогалини в історико-юридичному знанні про державотворчі процеси в Україні і на цій основі сприяти досягненню головної мети — створенню неупередженої об’єктивної картини історичного розвитку української державності, поєднання історичного досвіду загальнонаціонального представництва з вирішенням його сучасних нагальних проблем. Наприкінці ХVIII ст. після трьох поділів Речі Посполитої більша частина її етнічно українських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття) опинилася під владою Австрійської та Угорської монархій. Внаслідок революційних подій 1848 р. тут розпочався перехід до конституційної монархії. Під впливом революційних потрясінь австрійський цісар спішно проголосив у квітні 1848 р. демократичну конституцію і заснування першого австрійського парламенту — рейхстагу. Передбачалась його двопалатна структура: палата панів і палата представників, яка формувалась би шляхом двоступеневих виборів. Порядок виборів визначався тимчасовим виборчим статутом, опублікованим 11 травня 1848 р. Тепла хвиля «весни народів» пробудила українське населення до громадського і політичного життя. 2 травня у Львові була утворена Головна руська рада — орган громадського самоврядування. Її головою обрали єпископа Г. Г. Якимовича, заступником голови — юриста І. Борискевича, який відіграв провідну роль у розгортанні роботи Ради. За складом (30 постійних членів) вона була неоднорідною: представники буржуазії і вищі духовні ієрархи, які прислуховувалися до Відня, і представники інтелігенції та духовенства [56, c.20-21].

Однак, незважаючи на негативні наслідки реставрації абсолютизму, подальші конституційні реформи 60-х рр., передусім «грудневі закони», які санкціонував цісар 28 грудня 1867 р., декларували рівноправність усіх громадян, свободу віросповідання і совісті, недоторканність приватної власності, «право на збереження та плекання власної національності та мови» [62, с. 386-408]. Цю ситуацію намагалися максимально використати українські політичні діячі Галичини та Буковини.

   Ще до конституційних реформ 1860-1861 рр., що започаткували сталу парламентську традицію в Австрійській монархії, галичани мали деякий досвід діяльності у різних представницьких органах, зокрема у Державній раді 1848-1849 рр., до якої з 96 депутатів від Галичини було обрано 35 українців - 23 селянин, 8 священиків, 4 представників світської інтелігенції [32, с. 32-54; 12]. Отже, парламентська діяльність західних українців зосереджувалася у трьох інституціях - у Державній Раді у Відні та у Г алицькому й Буковинському сеймах. Щодо Г алицького крайового сейму, то це був вищий представницько-законодавчий репрезентаційний орган влади Королівства Галіції і Володимерії, автономної провінції Австрійської імперії. На думку деяких дослідників, правовий статус крайового сейму «поєднував елементи модерного конституціоналізму з середньовічними ідеалами корпоративного суспільства» [64, с. 227].

   Галицький і Буковинський крайові сейми пройшли тривалу і доволі складну еволюцію. Після першого поділу Польщі австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків. 1774 р. для ведення галицьких справ було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, який виконував функції голови уряду. Розташувалася канцелярія у Відні. 13 червня 1775 р. було створено Галицький становий сейм (постулатів сейм), у якому засідали представники трьох станів: магнати, лицарі, духівництво. Львівське міщанство було представлене тільки бургомістром, ректором університету та одним-двома поважними міщанами. Очолював сейм губернатор. Компетенція сейму була досить обмеженою, і скликали його тільки час від часу (діяв у 1782-1790, 18171845 рр.). Головне призначення сейму - подавати прохання (постулати) імператорові [28, с. 42-43]. 1787 р. до складу Галицького сейму ввели представників Буковини. Виконавчим органом Галицького станового сейму був становий відділ, який діяв до 1861 р., передавши свої повноваження виконавчому органові уже Галицького сейму [64, с. 20-21]. Того ж року власне провінційний представницький орган - Буковинський крайовий сейм — отримало князівство Буковина (українці увійшли до нього лише 1890 р.) [35, c.17], який складався із 30, а від 1875 р. - із 31 депутата.

Поява політичних партій на Буковині в кінці ХІХ ст. стала закономірним наслідком як загальнодержавних суспільно-політичних процесів в Австро-Угорщині та Румунії, так і конкретно-історичних особливостей краю. Зокрема, загальна політизація суспільства Австро-Угорщини та впровадження Конституції 1867 р., що декларувала широкі демократичні права і відкривала можливості розвитку культурно-духовного, громадсько-політичного життя всіх верств і груп населення, відгукнулося в краї створенням різноманітних товариств та гуртків, які поступово переростали у впливові політичні організації [4, c. 191-195].

Перші прояви політично-партійного життя на Буковині пов’язані з формуванням та діяльністю саме Буковинського сейму, де виникли перші міжнаціональні політичні угруповання централістів, автономістів та “Вільнодумний союз”. Вони мали свої програми політичного розвитку Буковини і стали підґрунтям утворення тут загальнодержавних партійних осередків та місцевих національних партій Буковини.

Незважаючи на різні політичні позиції та програмні вимоги, загальнодержавні партії австрійського періоду на Буковині (Німецька ліберальна партія, Німецька християнсько-соціальна партія та Буковинська соціал-демократична партія як складова частина Соціал-демократичної робітничої партії Австрії) утверджували ідеї необхідності впровадження загальноімперських соціально-економічних та суспільних змін еволюційним шляхом. Основний наголос робився на участі у діяльності Буковинського сейму та австрійського парламенту.

У міжвоєнний період румунська окупаційна влада відкинула австрійський лібералізм у партійному будівництві краю, надаючи явну преференцію румунським партіям. У цей час політичне життя Буковини було залежним від загальнорумунського політичного життя. На території краю діяли крайові організації румунських національних й праворадикальних політичних партій та політичних сил лівого спрямування [4, c. 196]. Відзначимо, що основною метою загальнодержавних партій Австро-Угорщини та Румунії було консолідувати політичне життя краю в контексті загальнодержавної політики цих держав.

Крім осередків загальнодержавних партій, на Буковині досліджуваного періоду існували місцеві національні партії (українські, румунські, німецькі та єврейські). Їх становлення відбувалося під впливом діяльності громадсько-культурних товариств та діячів, які будили національну свідомість у середовищі своєї громади. Організована і самосвідома громада ставала впливовим чинником у політичні боротьбі, зокрема відігравала вирішальну роль під час виборчих кампаній до парламенту та крайового сейму. Найвпливовіші національні лідери ставали лобістами своїх національних спільнот, як на загальнодержавному, так і місцевому рівні.

Серед національних партій особливою активністю відзначалися українські політичні партії. Як в австрійський, так і румунський період вони виступали на захист національно-культурних, соціально-економічних та політичних інтересів українського населення краю. У середовищі українських партій виникали різні суспільні течії народовські, москвофільські, радикальні, соціал-демократичні, національні, націоналістичні, які різнилися між собою програмними засадами, стратегією і тактикою, основними напрямками теоретичної і практичної діяльності, чисельністю, соціальним складом, організаційним устроєм, впливом на соціальні верстви населення.

Водночас з українськими політичними партіями на Буковині діяли місцеві партії та організації інших національних спільнот краю. В австрійський період особливою активністю відзначалися румунські та єврейські партії, які в межах своєї спільноти репрезентували різні соціальні верстви населення. У міжвоєнний період нерумунські партії могли існувати лише за умови співпраці з румунськими партіями та владою, або переходити на нелегальний статус. Відповідно, найкращі умови для розвитку партійно-політичного життя мали німецька та польська спільноти краю, які ще з листопада 1918 р. зайняли лояльну позицію до румунського уряду. Водночас поляки Буковини в досліджуваний період не мали своєї політичної партії: в австрійський час їх інтереси представляв польсько-вірменський клуб у Буковинському сеймі, а в румунський період вони гуртувалися в громадсько-політичних організаціях [70].

Суспільно-політичні процеси краю досліджуваного періоду залежали від загальнодержавної політики щодо багатонаціональної Буковини та активної діяльності партій, що супроводжувалося еволюційними процесами всередині партійних структур, політичними розколами, амбітністю, а то й нетолерантністю їх лідерів. Кожна політична партія мала власну програму, у якій декларувалася мета діяльності та засоби її досягнення, статут, де фіксувалися принципи побудови партії, права й обов’язки її членів, функції та ієрархія внутрішньопартійних структур. Важливими для кожної партії стало збереження її ідеологічної єдності, розгалуженість організаційної мережі, наявність керівного центру та друкованого органу.

Отже, політичні партії на Буковині кінця ХІХ ст. виникли та діяли в умовах входження краю до двох держав, які різнилися своїми політичними системами. Це свідчило про те, що тяглість політичного життя краю була перервана. Лояльна політика Австро-Угорщини сприяла розвитку політичного життя на Буковині та зростанню кількості партій. Приєднання краю до складу Румунії привело до обмеження активності політичного життя і проявів радикалізму в діяльності партій, що діяли «у підпіллі». [Див. 70]