58. Творчий доробок о. Довженка

Американський актор і режисер Чарлі Чаплін сказав: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».

Мистецтво революційної доби 20-го століття через свій соціальний міф створило нову, уявну та ілюзорну дійсність. Не винятком був і кінематограф як найбільш масовий вид мистецтва.

Олександр Довженко був кінорежисером, сценаристом, письменником, художником, публіцистом водночас, працював у різних видах мистецтва. Художні й документальні фільми, кіносценарії, кіноповісті, драми, оповідання, публіцистичні статті — ось його творчий доробок. Перу митця належать кіноповісті: «Арсенал», «Аероград», «Щорс», «Україна в огні», «Повість полум'яних літ», «Мічурін», «Земля», «Зачарована Десна», «Поема про море».

Основою ідейно-естетичної, художньо-психологічної концепції творів О.Довженка є особистість, її багатогранні внутрішні почуття й переживання, якими мотивуються поведінка, вчинки і дії героїв. Цим же пояснюється їх соціальна активність, спрямована на усунення перешкод на шляху до свободи, утвердження себе як націотворчої сили. Піднявшись на висоту громадського звинувачення радянського тоталітаризму, письменник утвердив думку про цінність особистості, конкретного людського життя, свободи і моралі, добра і блага як основи національного життя, піднісши її до ідеї історичної цінності нації, вільного вибору нею власної життєвої долі. Постановка й розв'язання складних проблем національного буття йшла по шляху вираження загальнолюдського у творчості О.Довженка. На змісті й сутності цих проблем позначилися також витоки естетичного ідеалу, уявлення письменника про людину і світ, фольклорно-літературні впливи.

Перші зрілі фільми Довженка завоювали йому цілии світ; але відібрали Україну, підрізали його творчі крила, вкоротили йому віку. Користуючись залізною завісою, маючи Довженка у себе в полоні в Москві, Росія так заховувала від світу трагедію Довженка, що її не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва в Европі й Америці. А оцінили його у вільному світі надзвичайно високо й щедро. У періодичній пресі і в товстих фахових курсах з історії кіна, нарешті, в постанові журі Міжнародної виставки в Брюсселі 1958 року Довженко визнаний як один із першого десятка провідних мистців цілої 60-річної історії мистецтва фільму.

59. Культура українською народу в контексті європейської культури

Українська культура, як і імена багатьох її творців, знана в усьому світі. Проте, скажімо, оригінального українського філософа Порфирія Юркевича мало хто знає і в самій Україні. В цьому одна з особливостей української культури. Будучи унікальною, як і інші культури, та високорозвиненою, вона тривалий час мала ховатися в затінку інших культур. Їй випала нелегка історична доля – вижити за будь-який умов. І вона вижила, довівши цінність свої надбань для культурного досвіду всього людства.

До українських мелодій звертаються відомі німецькі композитори, зокрема Йоган Бах (1665 – 1750). Українські пісенні елементи загалом виділено у більш як десяти його творах, зокрема, в одній із дванадцяти малих прелюдій Бах опрацював мелодію народної, популярної в Європі, пісні "Та не жур мене, моя мати". Одним із найцікавіших моментів у історії взаємин із німецькою професійною музикою було звернення композитора Людвіга Ван Бетховена до джерел української пісні у першій половині XIX с. З творчістю Бетховена навіки ввійшли в європейську музичну культуру і стали надбанням усього людства такі лісні, як "Ой на дворі метелиця", "Од Києва до Лубен", "Одна гора високая", "Їхав козак за Дунай". Пишучи свою оперу "Викрадення із Сералю", великий французький композитор А.Моцарт скористався українськими пісенними мелодіями, а також увів їх у дванадцяту фортепіанну сонату.

У період ХVІІ –ХVІІІ ст. українська музика мала вирішальне значення для культурного розвитку Східної Європи, і в першу чергу – Росії. За свідченням Мирослава Антоновича ("Збірник на пошану Григорія Китастого", Нью-Йорк, 1960), українці принесли із собою до Росії нотне письмо на п'яти лініях (так зване "Київське знамя"); куплетну (строфічну) пісню у вигляді "кантів", поліфонічну партесну музику; нові літургічні мелодії, або ж варіанти старих традиційних мелодій, як ось київський, болгарський, грецький та інші розспіви.

Українська мелодія (українські розспіви) та українська партесна музика, принесені в Росію українськими співаками, композиторами, теоретиками і взагалі українськими переселенцями, за висловом дослідника російської минувшини П.Безсонова, просто "колонізували Росію". На початку XVII ст. "усе малоросійське було у значній моді й шані в Москві" (В.Перетц "Малорусское влияние в Москве XVII – XVIII вв.). Творчість двох високо обдарованих композиторів Максима Березовського та Дмитра Бортнянського вважається "золотою добою" української церковної музики в Києві та при царському дворі.

Пісні про кохання рано з’явилися в Україні і теж були поширені на російські простори. У 1737 р. у м.Глухові була відкрита музична школа, де готували співаків для придворної царської капели, де вчилися майбутні кобзарі, лірники, скрипалі, сопілкарі. За царювання Петра І та цариці Єлизавети в придворні штати було введено співаків, бандуристів, кобзарів з України, зокрема із Глухівської музичної школи. Співав там і наш великий філософ Григорій Сковорода.

Михайло Глінка (1804 – 1857), що часто гостював у маєтку Тарновських (Качанівка), що на Чернігівщині, пишучи деякі частини свосї опери "Руслан і Людмила", використав український козачок, складав мелодію на слова Віктора Забіли "Не щебечи, соловейку". Згадаймо ще й Петра Чайковського, композитора-напівукраїнця, який у багатьох своїх творах використовує народну пісню. В останній частині його Другої симфонії звучить українська веснянка “Журавель”, козацько-чумацьку мелодію чуємо в головній темі другої частини Першого концерту (рід сонати) для фортепіано з оркестром, а в першій темі останньої частини цього концерту маємо майже не змінену мелодію веснянки "Вийди, вийди, Іваночку".

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама__ система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.