Administratvine_pravo

-державної політики у сфері державних закупівель, державного замовлення;

-політики у сфері державно-приватного партнерства;

-державної політики у сфері державного ринкового нагляду;

-державної політики у сфері торгівлі та побутових послуг;

-державної політики з питань економічного і соціального співробітництва України з ЄС;

-єдиної зовнішньоекономічної політики, політики інтеграції економіки України у світову економіку;

-державної політики у сфері співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями та з питань залучення міжнародної технічної допомоги;

-формування державної політики:

-у сфері захисту прав споживачів;

-у сфері статистики, керуючись засадами професійної незалежності та самостійності органів державної статистики в частині розроблення і затвердження нормативно-правових актів у галузі статистики;

-з питань розвитку підприємництва, державної регуляторної політики, ліцензування, дозвільної системи, нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності; - з питань державного експортного контролю;

-у сфері інвестиційної діяльності та управління національними проектами (стратегічно важливими проектами, що забезпечують технологічне оновлення та розвиток базових галузей реального сектору економіки України);

-з питань ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів, енергозбереження, відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива;

-у сфері державного матеріального резерву;

-у сфері управління об'єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами держави;

-у сфері інтелектуальної власності;

-забезпечення нормативно-правового регулювання у вищезазначених сферах;

-забезпечення реалізації в межах своїх повноважень державної економічної політики у сфері оборони та безпеки;

-удосконалення в межах своїх повноважень інструментів, процедур та стандартів діяльності органів виконавчої влади.

Мінекономрозвитку України відповідно до покладених на нього завдань:

1)аналізує стан та тенденції економічного і соціального розвитку України, секторів та галузей економіки, адміністративно-територіальних одиниць, розробляє пропозиції щодо пріоритетних напрямів розвитку та реформування економіки,

2)формує державну інвестиційну політику, розробляє пропозиції щодо обсягів державних капітальних вкладень для врахування їх під час розроблення проекту Державного бюджету України на відповідний рік, здійснює контроль за ефективним використанням державних капітальних вкладень;

3)здійснює методологічне забезпечення та складає загальнодержавні баланси попиту і пропозиції за основними видами продовольчих та паливно-енергетичних ресурсів;

4)розробляє пропозиції щодо формування та реалізації державної цінової політики;

5)формує та реалізовує державну політику у сфері державних закупівель, зокрема розробляє та затверджує відповідні нормативно-правові акти;

6)забезпечує формування державної політики щодо створення, розміщення, зберігання, поповнення та використання запасів державного матеріального резерву і здійснює контроль за її реалізацією;

7)забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері управління державним сектором економіки;

8)забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері технічного регулювання (стандартизації, метрології, сертифікації, оцінки (підтвердження) відповідності, акредитації органів з оцінки відповідності, управління якістю);

9)забезпечує формування державної політики у сфері державного ринкового нагляду та здійснює контроль за її реалізацією;

10)розробляє в установленому порядку пропозиції щодо гармонізації нормативно-правових актів та нормативних документів з міжнародними, в тому числі європейськими, правилами і стандартами, які визначають вимоги до торговельної діяльності та діяльності у сфері побутових послуг;

161

11)забезпечує і координує в межах своїх повноважень виконання українською стороною зобов'язань за міжнародними договорами України з ЄС, бере участь у переговорах, спрямованих на розвиток договірних відносин з ЄС;

12)проводить постійний моніторинг розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, аналізує ефективність експорту та імпорту товарів (робіт, послуг), розробляє і забезпечує здійснення заходів щодо розвитку та вдосконалення структури експорту та імпорту товарів (робіт, послуг), розробляє рекомендації для відповідних галузей економіки з урахуванням кон'юнктурних змін на світовому ринку;

13)координує та забезпечує формування і реалізацію державної політики у сфері технічного та фінансового співробітництва з іноземними державами та міжнародними організаціями щодо залучення ресурсів для виконання програм і проектів;

14)розробляє пропозиції щодо визначення основних напрямів розвитку системи надання адміністративних послуг, реалізує заходи з її реформування;

15)бере участь у розробленні та реалізації державної політики у сфері оборони та безпеки, в тому числі державних цільових програм у цій сфері, здійснює моніторинг ефективності їх виконання; забезпечує формування державної політики у сфері інтелектуальної власності, у тому числі щодо об'єктів права інтелектуальної власності, що створені повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету;

16)організовує та координує в межах своїх повноважень підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрів у сфері економіки, підприємництва

Мінекономрозвитку України для виконання покладених на нього завдань має право в установленому порядку:

1)залучати працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій, консультаційні та експертні організації, учених і фахівців, у тому числі на договірній основі, для розгляду питань, що належать до його компетенції;

2)скликати наради, утворювати комісії та робочі групи;

3)одержувати інформацію, документи і матеріали від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та їх посадових осіб;

4)користуватися безоплатно базами даних, реєстрами та іншими видами інформаційних ресурсів державних органів, державними, в тому числі урядовими, системами зв'язку і комунікацій, мережами спеціального зв'язку та іншими технічними засобами.

Мінекономрозвитку України у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, а також з органами місцевого самоврядування, відповідними органами іноземних держав та міжнародних організацій, підприємствами, установами, організаціями, всеукраїнськими об'єднаннями профспілок і всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців.

Мінекономрозвитку України у межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, які підписує Міністр економічного розвитку і торгівлі України.

Мінекономрозвитку України видає в разі потреби разом з іншими центральними органами виконавчої влади спільні акти.

Нормативно-правові акти Мінекономрозвитку України підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку.

Мінекономрозвитку України очолює Міністр, якого призначає на посаду за поданням Прем'єрміністра України і звільняє з посади Президент України.

У разі необхідності для забезпечення здійснення Мінекономрозвитку України окремих завдань за рішенням Президента України у Мінекономрозвитку України вводиться посада заступника Міністра.

Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності у Мінекономрозвитку України можуть утворюватись постійні або тимчасові консультативні, дорадчі органи.

Рішення про утворення чи ліквідацію колегії, інших постійних або тимчасових консультативних, дорадчих органів, їх кількісний та персональний склад, положення про них затверджує Міністр.

Гранична чисельність працівників апарату Мінекономрозвитку України затверджується Кабінетом Міністрів України.

Мінекономрозвитку України є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах

162

Державної казначейської служби України, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

58.Види актів державного управління

Акти державного управління – це владні, прийняті згідно з вимогами законів, приписи органів виконавчої влади з питань компетенції усіх органів (посадових осіб), що породжують юридичні наслідки. Акти державного управління є засобом практичної реалізації завдань виконавчої влади.

У теорії адміністративного права правові акти державного управління прийнято класифікувати за такими критеріями:

1.За юридичними властивостями усі правові акти державного управління поділяються на дві великі групи: нормативні (правовстановлюючі, акти загального характеру) та ненормативні (індивідуальні, правозастосовчі, правовиконавчі, окремі адміністративні, акти реалізації норм адміністративного права).

Нормативні акти безпосередньо виражають регулятивну функцію адміністративного права. Саме вони містять адміністративно-правові норми, що встановлюють загальні правила належної поведінки. Правотворче призначення — важлива властивість нормативних актів. Нормативний акт не просто викладає відповідні адміністративно-правові норми, він їх встановлює, вводить юридичні норми до правової системи.

Правотворча роль нормативних актів державного управління знаходить прояв у: а) конкретизації норм вищої юридичної сили;

б) визначенні типових правил поведінки в галузі державного управління (митні правила, правила дозвільної системи);

в) втіленні в життя різних соціально-економічних програм (програми приватизації); г) визначенні організаційно-правового статусу суб'єктів адміністративного права; д) встановленні необхідних обмежень і заборон;

е) формуванні міжгалузевих зв'язків і способів взаємодії різних учасників управлінських відносин;

є) забезпеченні охорони встановленого у галузі державного управління порядку відносин. Ненормативний (індивідуальний) правовий акт державного управління — це індивідуальний

юридичний акт, який розв'язує конкретну управлінську справу, персонально визначає поведінку адресата, має державновладний характер, застосовується уповноваженим органом у встановленому порядку.

Основні ознаки акта застосування норм адміністративного права такі:

а) має індивідуальний характер, який виявляється, по-перше, в тому, що він вирішує цілком визначене і конкретне питання; по-друге, в ньому вказується конкретний адресат, який повинен дотримуватись вміщеного в акті припису;

б) має державно-владний характер і обов'язковий для всіх, кому адресований. Виконання акта гарантується, а за необхідності забезпечується примусовою силою держави.

в) завжди видаються в односторонньому порядку. Вони виходять від компетентного органу (посадової особи) — суб'єкта застосування норм адміністративного права.

г) спричиняє виникнення, зміну, припинення адміністративних правовідносин, тобто є юридичним фактом. Водночас він не тільки юридичний факт. Такі акти виконують і регулятивні функції.

2.За межами дії (дії актів у просторі й часі) акти поділяються на такі:

-що діють на всій території без обмежень у часі.

-що діють на всій території протягом певного терміну.

-що діють на частині території без обмежень у часі.

-що діють на частині території протягом певного тер міну.

3. За характером компетенції органів, які видають акти, останні діляться на акти загального, галузевого і функціонального управління. Перші регулюють управлінські відносини в усіх сферах і галузях; другі — відносини, пов'язані з якоюсь однією галуззю державного управління; треті — регулюють одну чи кілька державних функцій. До першої групи актів державного управління належать: акти Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій. До другої — акти управління галузевих міністерств, комітетів, відомств, а також керівників галузей і служб місцевих

163

державних адміністрацій; до третьої — акти функціональних органів управління (податкова адміністрація).

4. За положенням органів, які приймають акти, за ієрархією, останні класифікуються залежно від того, які органи їх видають. При цьому для різних органів управління встановлені різні назви актів. Президент України видає укази і розпорядження. Кабінет Міністрів України — постанови і розпорядження.

Акти управління Президента і Кабінету Міністрів можуть бути нормативними й індивідуальними. Їх нормативні акти, поряд з законами, становлять правову основу всіх інших актів державного управління.

Міністерства, комітети, відомства, як правило, видають накази й інструкції. Голови державних адміністрацій видають розпорядження, а керівники структурних підрозділів державних адміністрацій — накази. Державні адміністрації наділені правом приймати рішення, що передбачають за їх порушення адміністративну відповідальність. Накази — самостійний різновид управління. Вони можуть бути як нормативними, так й індивідуальними. Наказами міністрів та керівників інших відомств можуть вводитися в дію положення, устави, правила, інструкції. Класифікація актів управління в залежності від їх юридичних властивостей та суб’єктів права видання актів є найбільш універсальною.

Так нормативними актами, які не тільки містять, а й безпосередньо встановлюють загальні правила поведінки, є акти-регулятори, які регламентують суспільні відносини у певних сферах і є безпосереднім механізмом реалізації законів. Нормативним актам властивий загальний характер( поширюються на всій території країни, на галузі, групу галузей, великий контингент населення). Вони стабільні, їх виконання не залежить від часу.

Індивідуальні акти видаються для вирішення нормами адміністративного права конкретних управлінських справ та ситуацій. Стосуються конкретних дій, фактів, випадків, організаційних заходів, адресуються конкретним особам і породжують індивідуальні правообов‘язки. Ці акти ґрунтуються на нормативних і реалізують останні в конкретних життєвих випадках, юридичних фактах. Отже, індивідуальні акти вичерпують себе одноразовим застосуванням (їхня інша назва - акти застосування норма права). Змішані акти управління містять одночасно і нормативні, індивідуальні та ненормативні приписи.

Такі акти видаються як правило в умовах які містять елементи надзвичайного стану - стихійне лихо, наприклад, коли в акті містяться і конкретні прізвища службових осіб і він стосується невизначеного кола осіб, які знаходяться на цій території і в той же час дія такого акту обмежена в часі. Цілком очевидно, що більшість актів відносяться до нормативних та індивідуальних.

59.Порядок прийняття актів державного управління

Важливі аспекти правотворчої діяльності органів виконавчої влади визначаються переважно підзаконними нормативними актами різних рівнів. Тому потрібен єдиний законодавчий акт, який би цілісно врегулював умови та порядок здійснення такої діяльності.

Порядок прийняття правових актів управління (далі — актів управління, актів) охоплює наступні

стадії.

1. Підготовка акту. Значна кількість актів готується і видається з власної ініціативи заінтересованого органу, але багато і з ініціативи органів виконавчої влади за дорученням вищестоящих органів, за протестом прокурора, за скаргами, заявами громадян. Значний та неоднорідний обсяг роботи, який має виконати уповноважений орган, може бути підставою для виділення на даній стадії окремих дій, процедур:

—правова ініціатива. Акт приймається, якщо є юридичні та фактичні підстави його прийняття, коли в ньому є об’єктивна потреба;

—аналіз ситуації і варіантів правового впливу. На даному етапі з’ясовується фактичний стан справ та можливі варіанти вирішення питань, що виникли;

—підготовка проекту акту. Вона покладається на орган, структурний підрозділ або окрему посадову особу. Проект акту підлягає обговоренню, узгодженню, належному оформленню і вважається погодженим за наявності віз керівників відповідного органу виконавчої влади.

Проект акту повинен бути доступний для ознайомлення та обговорення всіма заінтересованими особами. Обов’язковість ведення органами виконавчої влади веб-сторінок та оперативного розміщення

164

на них офіційної інформації про діяльність відповідних органів, про чинні та скасовані нормативноправові акти, проекти нормативно-правових актів з повідомленням про це засобів масової інформації передбачена Указом Президента України “Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади” від 01.08.2002 р.

2. Прийняття рішення. В цій стадії також можна виділити кілька окремих дій, процедур:

—можливе обговорення та обов’язкове голосування в колегіальних органах. Іноді рішення приймають “в робочому порядку” шляхом опитування. Однак більшість актів приймається одноосібно керівником органу виконавчої влади. Тобто ключовим на даному етапі є підписання підготовленого проекту;

—внесення змін до проекту. Проект може бути визнаний таким, що потребує доопрацювання. Це передбачає розробку нового, з урахуванням зауважень і вимог, висунутих у процесі обговорення й узгодження;

—оформлення рішення. Даний етап передбачає остаточне редагування проекту акту, його підписання та присвоєння акту порядкового номера.

3. Доведення акту до відома виконавців та заінтересованих осіб. Це самостійна стадія в процесі прийняття акту. Вона може здійснюватися шляхом:

—персонального ознайомлення (усно, розісланням копій, повісток, розвішування списків, ознайомлення під розписку тощо);

—опублікування в засобах масової інформації, у спеціальних виданнях (збірниках, бюлетенях, газетах, журналах);

—окремі неофіційні засоби оприлюднення також досить часто використовуються, наприклад, вивішування текстів документів у громадських місцях.

Щодо чинності актів управління дослідники слушно пропонують виділяти чотири окремі юридичні стани:

1) припинення;

2) зупинення;

3) зміна;

4) скасування.

1. Дія акту може бути припинена з кількох підстав. У зв’язку з додержанням вимоги виконати певні дії, яка містилася в акті, якщо його зміст зводився лише до виконання цієї вимоги. Однак слід мати на увазі, що виконання акту не завжди означає припинення його дії. Так, не можна вважати наказ про призначення особи на посаду таким, що припинив свою дію, після того, як особа приступила до виконання своїх обов’язків.

Так само не припиняє свою дію і після створення органу управління акт, відповідно до якого цей орган було утворено. Такі акти припиняють свою дію лише в результаті їх скасування або видання нових актів, що фактично анулюють старі.

У зв’язку із настанням певної юридичної події — наприклад, смерті фізичної особи. Окремі автори називають таку підставу “зникненням” адресата акту, розширюючи таким чином її зміст та включаючи до неї також ліквідацію юридичної особи. Закінчення строку дії акта, який було видано на певний строк. Якщо новим актом того самого або вищого органу анулюється або поглинається зміст попереднього акту. З цієї підстави припиняється дія акту (незалежно від того, чи зазначається про його припинення, чи ні), що встановлює відповідальність за те чи інше правопорушення, при виданні нового акту, що встановлює іншу відповідальність за це ж правопорушення. У зв’язку із скасуванням (відміною) акту органом, що видав даний акт, або уповноваженим на те вищестоящим органом. Акти скасовуються у випадках виявленого порушення порядку видання, зміни умов, за яких вони були прийняті та ін.

2. Зупинення дії акту — тимчасовий правовий захід, що застосовується шляхом прийняття відповідного рішення. Уповноважений орган, посадова особа може зупинити дію акту з мотивів законності або доцільності.

В адміністративно-правовій літературі звертається увага на окремі особливості зупинення дії акту управління. Так, допускається зупинення всього акту або його частини, зупинення дії акту управління на всій території держави або окремій частині території, певному регіоні. Зупинення актів може бути пов’язане також з фактом подання скарги, принесення прокурором протесту тощо.

3. Зміна акту як засіб підвищення його якості використовується тоді, коли є потреба уточнити

165

його приписи, надати їм іншу редакцію чи доопрацювати окремі частини. Зміна приписів акту, як правило, здійснюється тим самим органом, посадовою особою, які видали акт у первинному вигляді.

4. Скасування акту означає визнання нечинним акту певністю або окремих його приписів, положень. За загальним правилом, акти можуть бути скасовані тим, хто їх прийняв, або вищестоящим органом, посадовою особою

60.Система органів державної влади в сфері економіки

Державне регулювання економіки є найважливішою функцією держави. В Україні поділ повноважень між різними гілками влади визначається Конституцією України та іншими законодавчими актами.

Главою держави є Президент України, законодавчу владу здійснює Верховна Рада України, виконавчу — Кабінет Міністрів України, інші центральні органи виконавчої влади (міністерства, відомства), місцеві державні адміністрації. Судову владу здійснюють Конституційний Суд України,

загальні та арбітражні суди.

Президент України як глава держави, гарант Конституції, державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод людини й громадянина здійснює низку функцій у сфері державного управління.

1. Президент формує стратегію соціально-економічного розвитку країни.

Стратегія соціально-економічної політики держави висвітлюється у посланнях до народу та щорічних і позачергових посланнях Президента до Верховної Ради України.

2.Президент здійснює правове регулювання економічних відносин. Він у межах своїх повноважень: видає укази й розпорядження з питань економічної реформи, які не врегульовані чинним законодавством (вони є обов'язковими для виконання на всій території України і діють до ухвали відповідних законів); затверджує закони, ухвалені Верховною Радою, та оприлюднює їх; використовує право вето щодо законів, ухвалених Верховною Радою, і повертає їх парламенту зі своїми пропозиціями.

3.Президент здійснює кадрову політику. У цій сфері він має право: призначати за згодою Верховної Ради Прем'єр-міністра, припиняти його повноваження та приймати рішення про його відставку; призначати за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняти їхні повноваження; призначати половину складу Ради Національного банку; призначати на посади та звільняти з посад за згодою Верховної Ради голів Антимонопольного комітету, Фонду державного майна та інших державних органів. Важливість цього напрямку діяльності Президента пов'язана з тим, що кадри є носіями знань, інтелекту, досвіду та інших якостей, які визначальною мірою впливають на ефективність діяльності державних органів.

4.Організаційна функція Президента полягає в тому, що він здійснює координацію діяльності державних органів. Крім того, Президент утворює, реорганізовує та ліквідує за поданням Прем'єрміністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; створює для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі й інші допоміжні органи та служби (адміністрацію). Створення цих структур здійснюється тільки в межах коштів, передбачених Державним бюджетом на їх утримання. Президент має право припиняти повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів вона не розпочала пленарних засідань чергової сесії.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ВР). До повноважень ВР України стосовно питань державного регулювання економіки належать такі.

1.Правове регулювання економічних відносин.

2.Формування стратегії і тактики соціально-економічної політики. У цьому напрямку ВР України: визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики; здійснює бюджетну політику (затвердження Державного бюджету, внесення змін до нього, контроль за його виконанням та прийняття рішень щодо звіту про його виконання); затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; розглядає й приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів; затверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом; здійснює контроль за їх використанням; затверджує перелік об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації.

166

3.Кадрова політика. У цьому напрямку ВР України: дає згоду на призначення Президентом Прем'єр-міністра; розглядає за необхідності питання про відповідальність Кабінету Міністрів та недовіру уряду; призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного банку (за поданням Президента), призначає та звільняє половину складу Ради НБУ; дає згоду на призначення та звільнення

зпосад Президентом голів Антимонопольного комітету і Фонду державного майна, призначення та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати.

4.Парламентський контроль. Він передбачає контроль за використанням Державного бюджету, який здійснює від імені Верховної Ради Рахункова палата, а також контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (Уповноважений ВР України з прав людини) тощо.

Законопроектну роботу здійснюють парламентські комітети.

Кабінет Міністрів України (КМ) є вищим органом України у системі органів виконавчої влади. Очолює КМ України Прем'єр-міністр. Кабінет Міністрів згідно з Конституцією України (ст.116):

• забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

• забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

• розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку;

• забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності;

• розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету, подає ВР України звіт про його виконання; • здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

• організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

• спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади тощо.

Основною формою реалізації компетенції КМ України є його правові акти — постанови й розпорядження, які обов'язкові для виконання на території України. У формі постанов уряду видаються акти з питань, що мають найбільш важливе загальне значення. У формі розпоряджень — акти, що мають індивідуальний характер або стосуються питань внутрішньоорганізаційної та іншої поточної роботи уряду.

До складу Кабінету Міністрів входять керівники міністерств.

Спеціальний статус мають такі центральні органи виконавчої влади: Антимонопольний комітет; Державна податкова адміністрація; Державна митна служба; Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва; Національна комісія регулювання електроенергетики; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; Державний департамент з питань виконання покарань; Фонд державного майна; Служба безпеки; Управління державної охорони; Головне управління державної служби.

Особливий статус мають Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна України та Рахункова палата. Діяльність останніх є підконтрольною безпосередньо Верховній Раді України.

Національний банк України є центральним банком, емісійним центром. Він проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків за рішенням ВР України.

Антимонопольний комітет України покликаний забезпечувати державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів.

Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна, є орендодавцем майнових комплексів, що перебувають у державній власності.

Основними функціями міністерств та інших органів державної виконавчої влади в Україні є:

• участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними

167

напрямами;

•прогнозування розвитку економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній та інших сферах;

•участь у розробці проектів Державного бюджету України та Державної програми економічного

йсоціального розвитку України;

•формування та реалізація політики у сфері виконання робіт і поставок продукції для задоволення державних потреб;

•розробка цільових перспективних програм розвитку відповідної галузі, опрацювання комплексу заходів, спрямованих на здійснення економічної реформи;

•внесення пропозицій про зміну умов оподаткування, одержання пільгових кредитів, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств, про вдосконалення механізму регулювання розвитку економіки, її структурної перебудови, забезпечення збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки;

•формування та реалізація інвестиційної політики;

•розробка фінансово-економічних та інших нормативів і механізмів їх впровадження, затвердження галузевих стандартів;

•ужиття заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності, захист інтересів вітчизняних товаровиробників на зовнішньому ринку та розвиток внутрішнього ринку;

•видача спеціальних дозволів (ліцензій) на проведення окремих видів під приємницької діяльності;

•участь у підготовці міжнародних договорів України, укладання міжнародних договорів міжвідомчого характеру;

•здійснення в межах повноважень, визначених законодавством, функцій управління майном підприємств, що належать до сфери управління міністерства;

•складання макроекономічних та міжгалузевих балансів і т. д.

Центральні державні органи створюються з метою реалізації певних напрямків соціальноекономічної політики. Функції єдиного економічного центру покладаються на Міністерство економіки України. Основу його діяльності становить методичне й організаційне забезпечення реалізації соціально-економічної політики держави. Мінекономіки безпосередньо розробляє проекти державних прогнозів і програм економічного та соціального розвитку України; спільно з Мінфіном складає проект Державного бюджету; готує проекти найважливіших державних цільових комплексних програм; здійснює методичне та організаційне керівництво розробкою нормативів, балансів, коротко-, середньота довгострокових прогнозів і програм соціально-економічного розвитку галузей економіки та регіонів, а також застосуванням інструментів державного регулювання.

До складу Міністерства економіки входить Науково-дослідний економічний інститут, який проводить дослідження з проблем економічного, соціального, науково-технічного, регіонального розвитку. Мінекономіки використовує в практичній діяльності також рекомендації науково-дослідних економічних інститутів Національної академії наук України.

Міністерство фінансів України здійснює фінансово-бюджетне й податкове регулювання. Це Міністерство бере безпосередню участь у всіх стадіях бюджетного процесу (розробка проекту, організація виконання, контроль за виконанням, підготовка пропозицій щодо внесення змін, звіт про виконання Державного бюджету).

Основними функціями Державного комітету статистики України є збирання та обробка статистичної інформації, а також аналіз стану соціально-економічного розвитку країни, що необхідно для обгрунтування продуманих управлінських рішень.

Місцеві державні адміністрації. Відповідно до статті 118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміїністрації (МДА). Мережа місцевих органів виконавчої влади визначається територіальним устроєм країни, згідно з яким система адміністративно-територіального устрою України складається з Автономної Республіки Крим, областей (24), районів (близько 490), міст, районів у містах, селищ і сіл.

Правовою основою діяльності місцевих державних адміністрацій є Закон України “Про місцеві державні адміністрації”. Закон визначає, що адміністрації виконують повноваження державної влади та делеговані їй виконавчі функції відповідних рад (обласних і районних) через створені управління, відділи та інші структурні підрозділи. Отже, МДА діють за принципом субординації, відповідальності

168

перед Президентом, Кабінетом Міністрів, підзвітності й підконтрольності органам виконавчої влади вищого рівня, а також районним та обласним радам у межах чинного законодавства.

Специфіка діяльності місцевих державних адміністрацій пов'язана з тим, що їхню фінансовоекономічну основу становлять земля, природні ресурси, комунальна власність, доходи місцевого бюджету. У комунальній власності перебувають життєво важливі об'єкти житлово-комунального господарства (житлові будинки, ліфтове господарство, тепло-, водо,- газо-, електропостачання, каналізація, благоустрій і т. д.), міського транспорту, шляхового господарства, соціально-культурної та побутової сфери (дошкільні дитячі заклади, школи, бібліотеки, лікарні, станції швидкої медичної допомоги тощо).

До основних функцій місцевих державних адміністрацій стосовно регулювання економічних відносин та соціально-економічного розвитку регіонів належать: розробка прогнозів і програм соціально-економічного розвитку регіону; бюджетна діяльність; забезпечення функціонування об'єктів комунальної власності; забезпечення раціонального використання землі, природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища; упорядкування та стимулювання діяльності малого та середнього бізнесу; соціальний захист та розв'язання проблем зайнятості населення і т. д.

61.Субєкти адміністративного процесу

Узагальнотеоретичному розумінні суб'єктом (від латинського subjectusтой, хто знаходиться в основі) визнається носій предметно-практичної діяльності і пізнання (індивід або соціальна група), джерело активності, які спрямовані на об'єкт.

Усвою чергу, у теорії права суб'єкт права - це особа (фізична або юридична), що за законом

володіє здатністю мати і реалізовувати безпосередньо або через представника права і юридичні

обов'язки (тобто правосуб'єктністю).

Правосуб'єктністю, що включає правоздатність і дієздатність, наділені як суб'єкти матеріальних адміністративно-правових відносин, так і суб'єкти процесуальних адміністративно-правових відносин.

Адміністративно-процесуальна правоздатність - це здатність мати юридичні права та обов'язки в адміністративному процесі. Вона визнається за всіма громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, а також за органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями, які є юридичними особами.

Адміністративна процесуальна правоздатність виникає у громадян з моменту їх народження і припиняється смертю. У юридичних осіб вона виникає з моменту їх створення та припиняється їх ліквідацією. Для участі в адміністративному процесі крім загальної адміністративної процесуальної правоздатності необхідною є також наявність конкретної адміністративної процесуальної правоздатності у даній конкретній справі.

Щоб особисто брати участь у розгляді адміністративної справи, недостатньо мати тільки адміністративну процесуальну правоздатність. Необхідним для учасника справи є також володіння адміністративною процесуальною дієздатністю.

Адміністративно-процесуальна дієздатність - це здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові.

Вона належить фізичним особам, які: 1) досягли повноліття; 2) не визнані судом недієздатними. Також вона може належати фізичним особам до досягнення повноліття у спорах з приводу публічноправових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь.

Адміністративною процесуальною дієздатністю наділяються також органи публічної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, їх посадові та службові особи, підприємства, установи, організації (юридичні особи).

Складовою процесуальної дієздатності є адміністративно-процесуальна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта нести за порушення адміністративно-процесуальних норм юридичну

відповідальність.
Необхідно	розмежувати	поняття "суб'єкт	адміністративного	процесу" і "суб'єкт

адміністративно-процесуальних правовідносин.

Суб'єкт адміністративного процесу має потенційну здатність вступати в адміністративнопроцесуальні правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути учасником зазначених правовідносин.

169

Суб'єкт адміністративно-процесуальних правовідносин - це фактичний учасник правових зв'язків у сфері публічного управління, тобто він обов'язково бере у них участь.

Важливо зазначити, що суб'єкт адміністративного процесу характеризується зовнішньою відокремленістю. Він виступає у вигляді єдиної особи, здатної, відповідно до своїх процесуальних прав та обов'язків, мати, виражати й здійснювати певну волю як учасник конкретних відносин.

Однією з особливостей процесуальних адміністративно-правових відносин є те, що у них можуть брати участь суб'єкти, які не беруть участі у матеріальних адміністративно-правових відносинах, наприклад прокурор, суд.

Суб'єкти адміністративного процесу, залежно від своїх процесуальних функцій, поділяються на: ті, які наділені владними повноваженнями, безпосередньо мають право здійснювати провадження, тобто "лідируючі суб'єкти", їм держава надала широкі права та поклала на них значні обов'язки; ті, які мають "зацікавлену" позицію щодо ходу та наслідків у індивідуальній справі; ті, які займають "пасивну" позицію щодо ходу та наслідків у індивідуальній справі, вони залучаються до участі у ній, оскільки це необхідно для з'ясування істини, найбільш повного і всебічного встановлення всіх обставин у справі. Причому наведений поділ суб'єктів процесу має місце в усіх видах адміністративних проваджень з деякими уточненнями функціональних повноважень щодо конкретного провадження.

Характерною особливістю адміністративного процесу є те, що в окремих випадках вирішення конкретної справи може відбуватися без участі осіб, які сприяють суб'єктам, наділеним владними повноваженнями щодо відповідного адміністративного провадження. Таких суб'єктів прийнято поділяти на обов'язкових і факультативних суб'єктів адміністративно-процесуальних правовідносин.

На сьогодні інститут суб'єктів адміністративного процесу достатньо ґрунтовно досліджений у теорії адміністративного процесу. Теоретиками адміністративного процесу запропоновані різноманітні класифікації суб'єктів процесуальних правовідносин залежно від того, що вкладається кожним із них у його зміст. Наприклад, С. М. Махіна запропонувала таку класифікацію:

В управлінському процесі беруть участь три групи суб'єктів.

Перша група - наділені власними повноваженнями (сторона, яка управляє) - Президент України, вищі посадові особи, вищі органи виконавчої влади.

Друга група - це суб'єкти, на яких поширюється владний вплив (керована сторона). До них належать фізичні та юридичні особи, які не наділені владними повноваженнями у сфері управління.

До третьої групи автор включає суб'єктів які одночасно володіють владними повноваженнями та перебувають під управлінським впливом. Це посадові особи, державні та муніципальні службовці, структурні підрозділи органів державної влади та ін.1

Що стосується адміністративного процесу як форми примусового впливу, то, як зазначає Н. Г. Саліщева, його суб'єктів можна поділити на дві групи.

До першої групи належать суб'єкти, безпосередньо зацікавлені в результатах юридичного процесу, чиї інтереси та суб'єктивні права підлягають захисту всіма процесуальними способами та прийомами.

До другої групи належать лідируючі суб'єкти, які виконують свої функції в чужому інтересі, з метою законного та обґрунтованого рішення у справі, яка розглядається.

В. Д. Сорокін поділяє суб'єктів адміністративного процесу на індивідуальні - громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства; колективні - органи виконавчої влади, підприємства, установи, громадські об'єднання, державні та муніципальні службовці2.

М. М. Тищенко визначає учасників процесу як громадян, інших осіб, колективи громадян та організації в особі їх представників, які наділені правами і несуть певні обов'язки, що дозволяє їм брати участь у розгляді адміністративних справ з метою захисту своїх прав і законних інтересів або прав і законних інтересів осіб, яких вони представляють, колективів громадян чи організацій, а також сприяти здійсненню адміністративного процесу.

Організаторів же (лідируючих суб'єктів) він визначає як суб'єктів адміністративного процесу, які діють з метою ведення процесу і здатні на державно-владній основі самостійно приймати рішення у справі.

Група організаторів (лідируючих суб'єктів) неоднорідна. Істотне значення має відношення того чи іншого органу (посадової особи) до правозастосування, тобто до вирішення справи. Орган (посадова особа), що вирішує справу, лідирує не тільки на стадії вирішення. Він має достатньо процесуальних можливостей, щоб забезпечити провадження на інших стадіях: процесуального контролю;

170