Administratvine_pravo

Право на охорону здоров'я Охорона здоров'я - система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку

фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Кожен громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає:

а) життєвий рівень, у т.ч. їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає; г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, у т.ч. вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, у т.ч. існуючі і можливі фактори ризику та їх міру;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

з) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я; и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я; і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я; й) можливість проведення незалежної медичної експертизи за незгоди громадянина з висновками

державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.

Законодавством України можуть бути визначені й інші права громадян у галузі охорони здоров'я. Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров'я у

формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Держава, згідно з Конституцією України, гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я; б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення

здоров'я; в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що

встановлюється Кабінетом Міністрів України; г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони

здоров'я; д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та

спеціальної медичної статистичної інформації; е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі

охорони здоров'я.

Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і забезпечує його захист.

У разі порушення законних прав та інтересів громадян у галузі охорони здоров'я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Судовий захист права на охорону здоров'я здійснюється у порядку, встановленому законодавством.

Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямків, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших

51

регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.

Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.

Складовою частиною державної політики охорони здоров'я в Україні є політика охорони здоров'я

вРеспубліці Крим, місцеві і регіональні комплексні та цільові програми, що формуються Верховною Радою Республіки Крим, органами місцевого і регіонального самоврядування та відображають специфічні потреби охорони здоров'я населення, яке проживає на відповідних територій.

Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої

влади.

Особисту відповідальність за неї несе Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України передбачає звіт про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я.

Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я, через систему органів державної виконавчої влади провадить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.

Кабінет Міністрів України організовує розробку та здійснення комплексних і цільових загальнодержавних програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі охорони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади

вгалузі охорони здоров'я.

Міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охорони здоров'я, визначають єдині науково обгрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров'я.

Рада Міністрів Республіки Крим, Представники Президента України та підпорядковані їм органи місцевої державної адміністрації, а також виконавчі комітети сільських, селищних і міських Рад народних депутатів реалізують державну політику охорони здоров'я в межах своїх повноважень, передбачених законодавством.

20.Посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

У ст. 213 Коап наведений перелік органів (посадових осіб), Уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення.

Відповідно до законодавства (ст. 213 Коап) справи про адміністративні правопорушення розглядаються:

1)адміністративними комісіями при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад;

2)виконавчими комітетами селищних, сільських рад;

3)районними (міськими) судами (суддями) - нині місцеві суди;

4)органами внутрішніх справ (міліції), органами державних інспекцій і інших органів (посадовими особами), уповноваженими на те законодавчими актами України.

Компетенція й порядок створення цих колегіальних органів урегульовані законодавством України.

Посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, у відповідності зі ст. 217 Коап діють у межах наданих їм повноважень і лише під час виконання службових обов'язків.

Найбільш широку компетенцію в сфері застосування адміністративних стягнень мають адміністративні комісії. Адміністративні комісії є колегіальними органами. Вони створюються

52

відповідними радами на першій організаційній сесії чергового скликання при виконавчих комітетах районних, міських (у містах без районного розподілу), районних у містах рад. Якщо буде потреба адміністративні комісії створюються при виконавчих комітетах селищних, сільських рад. Адміністративні комісії створюються на строк повноважень цих рад.

Комісію очолює голова, що є заступником голови або членом виконавчого комітету відповідної ради. До складу комісії входять: заступник голови, відповідальний секретар і не менш шести членів комісії, кількість яких установлюється відповідною радою залежно від обсягу роботи комісії. У її склад входять також депутати рад, представники профспілок і інших громадських організацій, трудових колективів. Разом з тим не можуть входити до складу комісії посадові особи, які мають право становити протоколи про адміністративні правопорушення, а також працівники прокуратури, суду, адвокатури. Поточну роботу й контроль за виконанням постанов адміністративних комісій здійснює відповідальний секретар комісії.

Адміністративні комісії - це не тільки основні колегіальні органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, але й органи, покликані виховувати громадян у дусі точного й неухильного дотримання законів, сумлінного відношення до державного й громадського обов'язку, поваги до прав, честі й достоїнству громадян, а також попереджати правопорушення.

Адміністративні комісії розглядають справи про адміністративні правопорушення, відповідальність за які передбачена Коап, іншими нормативно-правовими актами, а також загальнообов'язковими рішеннями - рішеннями з адміністративними санкціями.

Адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені в ст. 218 Коап. Засідання проводяться не рідше двох разів на місяць і є правочинними при наявності не менш половини загального складу адміністративної комісії. Справи розглядаються за місцем проживання порушника в п'ятнадцятиденний строк від дня одержання протоколу про адміністративне правопорушення й інших матеріалів справи, крім справ про порушення, пов'язаних з використанням газ, експлуатацією газоиспользующих установок без обліку витрати газу і непідготовленістю до роботи резервного паливного господарства, які розглядаються комісією в семиденний строк.

До особи, що совершили адміністративне правопорушення, адміністративна комісія може застосувати: попередження; штраф; возмездное вилучення предмета, що явились знаряддям здійснення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення. Замість накладення адміністративного стягнення комісія може передати матеріали про порушника на розгляд товариського суду, комісії з боротьби з пияцтвом, утвореної на підприємстві, в установі, організації і їхніх структурних підрозділах, громадській організації або трудовому колективі для застосування мер суспільного впливу.

Керівництво й контроль за діяльністю адміністративних комісій здійснюють виконавчі комітети районних, міських, районних у містах, селищних і сільських рад. У своїй діяльності комісії відповідальні перед відповідними радами і їхніми виконкомами й підзвітні їм.

Справи про адміністративні правопорушення можуть розглядати й безпосередньо виконавчі комітети селищних, сільських рад. При цьому на засіданні повинні бути присутнім не менш двох третин загального складу виконавчого комітету.

У ст. 219 Коап перераховані адміністративні правопорушення, справи про які мають право розглядати виконавчі комітети селищних, сільських рад.

Перелік адміністративних правопорушень, справи про які розглядаються районними (міськими) судами (суддями), наведений у ст. 221 Коап. Це адміністративні правопорушення, що зазіхають на здоров'я населення, державну й колективну власність, деякі порушення правил руху й безпеки на транспорті, в області зв'язку, торгівлі й фінансів, громадського порядку й суспільної безпеки, установленого порядку керування. Суддям подведомственны також справи про адміністративні правопорушення, зроблених особами у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років. Всі ці справи районні (міські) суди (судді) розглядають відповідно до приписань роздягнула ІV Коап "Виробництво по справах про адміністративні правопорушення".

Значна кількість справ про адміністративні правопорушення у відповідності зі ст. 222 Коап ставиться до ведення органів внутрішніх справ (міліції). Вони розглядають справи про порушення громадського порядку, порушення правил паспортної системи, правил перебування в Україні й транзитному проїзді через територію України іноземців і осіб без громадянства, правил дорожнього руху, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності

53

вантажів на транспорті, а також справи про незаконну відпустку й незаконне придбання бензину або інших горючесмазочных матеріалів.

Від імені органів внутрішніх справ (міліції) розглядати справи про адміністративні правопорушення й накладати адміністративні стягнення мають право: начальники або заступники начальників районних, міських, районних у містах відділів (керувань) внутрішніх справ; начальники лінійних пунктів міліції; інші працівники міліції, на яких покладений нагляд за дотриманням відповідних правил; начальники або заступники начальників органів внутрішніх справ на транспорті, інших органів внутрішніх справ, прирівняних до районним, міським, районним у містах відділів (керувань) внутрішніх справ, начальники відділень міліції, наявні в системі органів внутрішніх справ, а також дільничні інспектори (старші дільничні інспектори) міліції й інших працівників органів внутрішніх справ.

Для розгляду справ про адміністративні правопорушення в Україні створена система державних інспекцій, служб і адміністрацій (пожарногонадзора, контрольно-ревізійна служба, нагляду за охороною праці, санітарного нагляду, архітектурно-будівельного контролю, податкова служба й ін.). У цей час таких органів налічується приблизно 35, їхня кількість постійно росте. Свої повноваження державні інспекції й служби здійснюють відповідно до законів України, Коап і відповідними положеннями про їх. Вони наділені правом на одержання на їх вимогу необхідних відомостей, безперешкодне відвідування об'єктів і здійснення перевірки на місці, видачу дозволів, проведення експертизи й одержання її висновків. При здійсненні своїх повноважень державні інспекції й служби поряд з іншими примусовими заходами в межах, передбачених Коап, можуть накладати на особи, що зробили адміністративні правопорушення, адміністративні стягнення. Найпоширенішим з них є штраф.

Правом розглядати справи про адміністративні правопорушення можуть наділятися й інші органи, якщо вони будуть уповноважені на те законодавчими актами України.

21.Позбавлення спеціального права

Позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання), застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом (ст. 30 КУпАП).

Постанова про позбавлення права керування транспортними засобами виконується посадовими особами органів внутрішніх справ.

Постанова про позбавлення права керування річковими і маломірними суднами виконується посадовими особами органів річкового транспорту і Державної інспекції по маломірних суднах України.

Постанова про позбавлення права полювання виконується посадовими особами органів мисливського господарства (ст. 317 КУпАП).

При вчиненні правопорушення, за яке може бути застосований такий вид стягнення, як позбавлення права керування транспортним засобом, річковим або маломірним судном, у водія (судноводія) вилучається посвідчення водія (свідоцтво, диплом) до винесення постанови по справі. Замість цього йому видається тимчасовий дозвіл на право керування транспортним засобом. Про це обов'язково зазначається в протоколі про адміністративне правопорушення (ст. 318 КУпАП).

Якщо винесена постанова про позбавлення права керування транспортним засобом, то вилучене у порушника посвідчення не повертається, а дія тимчасового дозволу продовжується до часу розгляду скарги і прийняття по ній рішення.

На практиці бувають випадки, коли при розгляді скарги приймається рішення про скасування постанови про позбавлення спеціального права, або заміну цього виду стягнення іншим. У таких випадках вилучене посвідчення водія повертається тому, у кого воно було вилучене.

Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватися до осіб, які користуються цими засобами через інвалідність, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння, а також у разі невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність факту алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння.

Виконання постанови про позбавлення права полювання провадиться шляхом вилучення мисливського квитка (ст. 319 КУпАП).

Позбавлення права полювання не може застосовуватися до осіб, для яких полювання є основним 54

джерелом існування (ст. 30 КУпАП).

У разі ухилення особи, позбавленої права полювання, від здавання мисливського квитка, органи мисливського господарства проводять вилучення мисливського квитка у встановленому порядку.

Позбавлення спеціального права, наданого громадянинові, застосовується на строк до трьох років. Проте, при сумлінному ставленні до праці і зразковій поведінці особи, позбавленої на певний строк права керування транспортним засобом або права полювання, орган (посадова особа), який наклав стягнення, може після закінчення не менше половини призначеного строку скоротити за клопотанням громадської організації, трудового колективу строк позбавлення зазначеного права (ст. 320 КУпАП).

Водії транспортних засобів, судноводії і особи, що порушили правила полювання, вважаються позбавленими спеціального права з дня винесення постанови про позбавлення цього права. Якщо вказані особи, позбавлені спеціального права, ухиляються від здавання документа, що посвідчує це право, то строк позбавлення їх спеціального права обчислюється з дня вилучення такого документа.

Після закінчення призначеного строку позбавлення спеціального права, а також у разі його скорочення особі, щодо якої застосований цей захід адміністративного стягнення, повертаються в установленому порядку вилучені у неї документи. Вилучене посвідчення водія транспортного засобу повертається особі, позбавленій права керування транспортними засобами, після проходження нею перевірки знань правил дорожнього руху у Державній автомобільній інспекції (ст. 321 КУпАП).

22.Правове положення іноземних громадян і осіб без громадянства в Україні

Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 р. визначає правовий статус іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які проживають або тимчасово мешкають в Україні.

При цьому іноземцями визнаються громадяни, які постійно або тимчасово проживають або перебувають на території України належать до громадянства або підданства іноземних держав і не є громадянами України а особами без громадянства - особи, які не належать до громадянства або підданства будь-якої держави.

Ст. 26 Конституції України встановлює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання, якщо він;

-має в Україні законне джерело існування;

-перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з громадянами України;

-перебуває на утриманні громадянина України;

-має на своєму утриманні громадянина України;

-в інших передбачених законами України випадках.

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок та статус біженця у порядку, встановленому законом.

55

Іноземці можуть пересуватися на території України і обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. Обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Іноземці мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав.

Іноземці можуть в'їжджати в Україну за дійсними національними паспортами або документами, які їх замінюють. При цьому іноземці повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. В'їзд в Україну іноземцю не дозволяється:

-в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;

-якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

-якщо при порушенні клопотання про в'їзд в Україну він подав про себе за відомо неправдиві відомості або підроблені документи;

-якщо його національний паспорт або документ, який його замінює, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

-якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила, або не виконав законних вимог посадових осіб Прикордонних військ України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;

-якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.

Іноземці виїжджають з України за дійсними національними паспортами або документами, які їх замінюють. При цьому вони повинні одержати у встановленому порядку виїзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. Виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо:

-щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом - до закінчення провадження у справі;

-його засуджено за вчинення злочину - до відбування покарання або звільнення від покарання;

-його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України - до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

Виїзд з України іноземця може бути відкладено до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.

Іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах.

23.Компетенція судів (суддів) з питань розгляду справ про адміністративні правопорушення

Конституцією України гарантовано права і свободи людини та громадянина, утвердженім та забезпечення яких є головним обов'язком держави.

Адміністративна юстиція - це система спеціальних судових органів, основним завданням яких

в контроль за законністю діяльності та рішень публічної адміністрації; особливий процесуальний порядок розгляду адміністративних справ з вирішення адміністративно-правових спорів між

фізичними і юридичними особами, з одного боку, і публічною адміністрацією - з іншого.

Таким чином, адміністративна юстиція є механізмом захисту прав і законних інтересів особи від можливих порушень з боку органів владних повноважень через спеціально утворені державою органи - адміністративні суди.

До основних чинників, що обумовили необхідність створення спеціального судового органу з розгляду справ, що виникають з адміністративних правовідносин, можна віднести:

-закріплення в Конституції України принципу спеціалізації та територіальності судів;

-низький рівень розгляду адміністративних справ уповноваженими органами;

-адміністративно-правовий характер матеріальних і процесуальних відносин, з яких виникає конфлікт між особою та органом публічної адміністрації;

-перевантаженість адміністративними справами судів загальної юрисдикції;

-необхідність приведення державної судової системи у відповідність до міжнародних правових

56

стандартів; - незалежність спеціалізованого суду від інших гілок влади, відсутність відомчої

заінтересованості.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Суб'єкт владних повноважень - це публічна адміністрація, її посадові чи службові особи,

інший суб'єкт при здійсненні ними управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на

виконання делегованих повноважень.

Основною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним владних управлінських функцій, при цьому такі функції мають здійснюватись суб'єктом у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Компетенція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

До компетенції адміністративних судів належать:

1)спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2)спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3)спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їх компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладення та виконання адміністративних договорів;

4)спори, що виникають з приводу укладення, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5)спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

6)спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Слід зазначити, що категорії спорів, визначені в пунктах 1,3,4, можуть пересікатися з господарськими спорами.

Відповідно до ст. 8 КАС України забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Статтею 104 КАС України передбачено, що до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

Зміст інституту адміністративної юстиції передбачає відповідне провадження в адміністративних судах, де у визначеному законом процесуальному порядку здійснюється розгляд адміністративних спорів окремої категорії.

Отже, провадження в адміністративних судах (адміністративно-судочинське) - це регламентована адміністративно-процесуальними нормами послідовна діяльність судів з розгляду і вирішення публічно-правових спорів, що виникають у сфері публічного управління між публічною адміністрацією (посадовими особами) та фізичними і юридичними особами, яка провадиться у ході розгляду індивідуально-конкретної справи. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, КАС України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

За змістом КАС України можна виділити три основні стадії розгляду індивідуально-конкретних справ у судах адміністративної юрисдикції:

І. Розгляд адміністративної справи у суді першої інстанції; ІІ. Розгляд адміністративної справи в апеляційному порядку; III. Розгляд адміністративної справи в касаційному порядку.

57

Водночас, у системі адміністративного судочинства можна виокремити перегляд судових рішень Верховним Судом України, а також провадження за нововиявленими обставинами. Необхідно зауважити, що КАС України визначає розгляд адміністративної справи у суді першої інстанції (розд. III), розгляд адміністративної справи в апеляційному порядку; розгляд адміністративної справи в касаційному порядку як окремі провадження в адміністративному суді, що є не зовсім вірним. Довести це твердження дуже просто. Метою будь-якого провадження є виконання поставленого завдання. А

розгляд адміністративної справи у суді першої інстанції не вичерпує загального завдання провадження щодо захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій. Тільки при проходженні всіх трьох інстанцій вирішення адміністративної справи отримує своє завершення.

Саме тому внутрішню структуру аналізованого провадження можна представити у такому вигляді:

I. Розгляд адміністративної справи у суді першої інстанції: 1 ) підготовчий розгляд позовного звернення; 2) попередній розгляд справи (в Кодексі - підготовче провадження); 3) остаточний розгляд справи та прийняття рішення.

II. Розгляд адміністративної справи в апеляційному порядку;

III. Розгляд адміністративної справи в касаційному порядку; IV. Виконання судового рішення у справі

Характеризуючи першу стадію адміністративно-судочинського провадження, окремі науковці іменують її порушенням адміністративної справи. У свою чергу, підготовчі процесуальні дії, які передують ухвалі суду про прийняття заяви до попереднього розгляду, класифікуються ними як початковий етап названої стадії2. Ця позиція потребує певного уточнення.

Унауковій літературі до визначальних ознак процесуальної стадії як самостійної юридичної категорії прийнято відносити: внутрішню структурованість; єдність конструктивних елементів у рамках локальної мети провадження; їх логічну та часову послідовність; офіційне закріплення підсумкового результату в процесуальному документі.

Очевидно, що порушення адміністративної справи у тому сенсі, в якому воно розглядається в ст. 107 КАС України, наведеного "набору" ознак не має. Ухвала про порушення справи є нічим іншим як завершальним етапом цілої низки послідовних процесуальних дій, спрямованих на підготовку адміністративної справи до розгляду по суті.

До прийняття рішення про порушення адміністративної справи подана заява та супровідні документи реєструються в канцелярії суду, після чого передаються судді в порядку черговості. Після отримання заяви суддя з'ясовує низку обставин: дієздатність заявника або його представника; належність даної позовної заяви до адміністративного судочинства; дотримання встановленого строку подання адміністративного позову (якщо подано заяву про поновлення цього строку, то наявність підстав для її задоволення); наявність (чи відсутність) інших підстав для повернення позовної заяви, залишення її без розгляду або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі.

На цій стадії суддя відкриває провадження на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для повернення позовної заяви, залишення її без розгляду чи відмови у відкритті провадження у справі.

Якщо відповідачем у позовній заяві, щодо якої відсутні підстави для її повернення, залишення без розгляду чи відмови у відкритті провадження у справі, є фізична особа, яка не має статусу підприємця, суддя не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.

Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи має бути надана протягом трьох днів з дня отримання цим органом реєстрації відповідного звернення суду.

Якщо за результатами ознайомлення з отриманою судом інформацією буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд повертає позовну заяву позивачу.

Уразі якщо отримана судом інформація не лає можливості встановити зареєстроване в установленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі.

58

Питання про відкриття провадження в адміністративній справі суддя вирішує протягом трьох днів з дня надходження позовної заяви до адміністративного суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків позовної заяви, у разі залишення позовної заяви без руху, та не пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому ч. З ст. 107 КАС України, інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи.

Про залишення позовної заяви без розгляду, відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу.

Копія ухвали про відкриття провадження в адміністративній справі невідкладно після її постановления надсилається особам, які беруть участь у справі, разом з витягом щодо їх процесуальних прав та обов'язків.

Відповідачам і третім особам, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, надсилаються також копії позовної заяви та доданих до неї документів.

Отже, ухвала суду про порушення адміністративної справи є лише одним з можливих (але не обов'язковим) варіантів завершення алгоритму процесуальних дій, котрі полягають у юридичній оцінці форми та змісту позовної заяви, особи заявника, інших обставин.

Таким чином, семантична конструкція "порушення справи" не відображає з достатньою повнотою сутність процесуальної діяльності, що полягає в підготовчому розгляді заяви позивача. Виходячи з викладених міркувань більш переконливо визначити етап першої стадії адміністративносудочинського провадження саме якпідготовчий розгляд позовного звернення. Натомість, порушення адміністративної справи варто розглядати як завершальний етап останньої.

Другим етапом адміністративно-судочинського провадження є попередній розгляд адміністративної справи. Ця стадія починається одразу після винесення судом ухвали про порушення адміністративної справи і завершується також ухвалою суду. Загальний порядок здійснення процесуальних дій на цій стадії визначено у гл. 2 розд. III КАС України "Підготовче провадження".

Основним завданням розглядуваного етапу провадження у суді першої інстанції є з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду, а також забезпечення оперативного, об'єктивного і своєчасного розгляду адміністративної справи. З цією метою суд повинен вирішити ряд конкретних завдань: уточнити обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення; визначити характер правовідносин сторін і, відповідно, коло нормативних актів, які мають бути застосовані при вирішенні спору; визначити коло осіб, які братимуть участь у розгляді справи; визначити, які докази необхідні для вирішення справи і забезпечити їх своєчасне надання тощо.

Для забезпечення оперативності провадження у справі суддя адміністративного суду віддає розпорядження, необхідні для вирішення справи, ще на підготовчій стадії провадження (ч. 1 ст. 111 КАС України). Для цього він повинен встановити, чи не відмовляється позивач від адміністративного позову, чи визнає відповідач адміністративний позов. Крім того сторонам роз'яснюються можливості примирення.

Для випадків, коли внаслідок зміни спірних правовідносин здійснення прав суб'єктом звернення може стати неможливим, буде обмежено чи потребуватиме значних зусиль і витрат, а також у разі явної протиправності оскаржуваного рішення (діяння) суб'єкта владних повноважень, КАС України передбачає можливість видання судом ухвали про забезпечення адміністративного позову. У Кодексі також наводиться перелік способів забезпечення позову. Згідно з частинами 3 та 4 ст. 117 КАС України такими є: 1) припинення дії рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Ухвала негайно надсилається до суб'єкта владних повноважень, що прийняв рішення, та є обов'язковою для виконання; 2) заборона названому суб'єктові вчиняти певні дії.

За наслідками підготовчих дій суд приймає один з чотирьох варіантів рішень:

-залишення позовної заяви без розгляду;

-зупинення процесуальних дій у справі;

-закриття провадження у справі;

-закінчення підготовчих дій і призначення справи до судового розгляду.

При визнанні відповідачем справедливості викладених у позовній заяві претензій суд може прийняти постанову про задоволення адміністративного позову. В такому контексті цілком слушною є позиція як самого законодавця, так і тих правників, котрі підкреслюють важливість надання суду низки повноважень на винесення рішення по суті вже на цій стадії провадження1. Реалізація такої пропозиції, безумовно, зменшить витрати часу та коштів, пов'язані із судовим розглядом справи.

59

Етап остаточного розгляду справи та прийняття у ній рішення є головним у провадженні з розгляду позовів на незаконні дії публічної адміністрації. На цьому етапі адміністративна справа розглядається і розв'язується по суті: досліджуються докази, встановлюються фактичні обставини справи, з'ясовуються права і обов'язки сторін. Розв'язуючи спір, суд виносить законне і обґрунтоване рішення, яке захищає права і законні інтереси учасників правовідносин публічно-правової сфери.

Норми, якими регламентується порядок здійснення судово-процесуальних дій на цій стадії провадження, містяться у гл. З "Судовий розгляд справи" розд. III КАС України .

Адміністративна справа має бути розглянута і вирішена протягом розумного строку, але не більше місяця з дня відкриття провадження у справі. Справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби розглядаються та вирішуються протягом розумного строку, але не більше двадцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України судовий розгляд адміністративної справи відбувається у судовому засіданні з обов'язковим викликом осіб, які беруть участь у справі. Однак це не позбавляє учасника справи права заявляти клопотання про розгляд справи за їх відсутності.

Особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Судове засідання у розгляді справи може проводитись як у відкритій, так і в закритій формі. Остання має місце, коли відкритий розгляд може призвести до розголошення державної або іншої, охоронюваної законом, таємниці; з метою захисту особистого та сімейного життя людини; в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, установлених законом.

При розгляді справи в закритому судовому засіданні присутні лише учасники судового процесу, а в разі необхідності - експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

Якщо в закритому судовому засіданні буде встановлено, що інформація з обмеженим доступом є суспільно значущою або доступ до інформації обмежено з порушенням закону, суд постановляє ухвалу про її дослідження у відкритому судовому засіданні.

Процесуальні дії на етапі судового розгляду адміністративної справи умовно можна згрупувати у кілька підетапів.

З'ясування та перевірка всіх обставин у справі

Після з'ясування та перевірки зазначених обставин головуючий у судовому засіданні надає сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість надати додаткові пояснення чи докази, якщо вони можуть чимось доповнити матеріали справи. Вислухавши додаткові пояснення і дослідивши додаткові докази, суд виносить ухвалу про закінчення з'ясування обставин справи, що є початком наступного етапу провадження - судових дебатів.

Судові дебати

Судові дебати не обмежуються у часі і складаються з промов учасників судового процесу, виголошуваних у чіткій послідовності. Відкриває дебати суб'єкт звернення та його представник. Наступну промову виголошує відповідач (його представник), після якого отримує право на виступ третя особа, котра заявила самостійні вимоги на предмет спору. Після кожної із заінтересованих сторін процесу мають право на виступ треті особи без самостійних вимог, які діють в інтересах певної сторони. З дозволу суду після закінчення судових дебатів промовці можуть обмінятися репліками.

Зазначимо, що чинний КАС України спеціально не встановлює черговість виступів сторони процесу та особи, яка представляє її інтереси (представника).

Завершальним етапом цієї стадії провадження є винесення адміністративним судом рішення у

справі.

Початковим підетапом даної стадії є початкові дії щодо винесення адміністративним судом

рішення.

Рішення суду, яким вирішується спір по суті, приймається в нарадчій кімнаті суду і оформлюється у вигляді постанови. Рішення про зупинення або закриття провадження у справі, а також рішення про залишення позовної заяви без розгляду викладаються у формі ухвали. У разі виникнення потреби в додатковому з'ясуванні деяких обставин справи чи здійсненні інших процесуальних дій суд, не приймаючи остаточного рішення у справі, окремою ухвалою відновлює її розгляд.

При розгляді справи судом першої інстанції головуючим у судовому засіданні є суддя, який здійснював підготовчі дії.

60