Завдання для самостійної роботи:

1. Виходячи з динаміки виборчого процесу, зробіть політичний прогноз на парламентські вибори у 2012 р. Які партії пройдуть до парламенту? Чому? З яким результатом?

2. Дайте розгорнуту відповідь на запитання: Які заходи треба зробити владі аби посилити демократичні процеси в Україні?

3. Порівняйте результати виборів до органів місцевого самоврядування (2010 р.) та результатами останніх парламентських та президентських виборів. Яка тенденція у політичних пріорітетах виборців простежується на фоні загальних результатів виборчого процесу?

4. Охарактеризуйте виборчий закон 2011 р. Як введення цього закону відобразиться на складі парламенту у 2012 р.?

Семінар 4. Громадянське суспільство та громадянська культура в Україні.

План:

1. Аналіз процесу формування громадянського суспільства в Україні.

2. Громадські організації в Україні.

3. Характеристика політичної культури та політичної свідомості громадянства України.

АНАЛІЗ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

Джерела українського громадянського суспільства (4.1.) різні дослідники вбачають і в общинній моделі періоду Київської Русі, і в специфічних формах самоорганізації козацтва, і в органах самоврядування (земства) ХІХ ст. У період перебудови (друга половина 1980-х років – початок 1990-х років) відбуваються суттєві зміни у статусі і формах відносин між державою і суспільством. Перші паростки громадянського суспільства в Україні зростали хаотично, відбувалося стихійне творення найрізноманітніших рухів, асоціацій, організацій пацифістів, націоналістів, феміністок і т. д. Криза легітимності радянської моделі державотворення призвела до руйнації СРСР. Вона відкрила шлях до розбудови національних систем суспільно-політичної взаємодії держави та особистості. Посередником у цих відносинах мали стати, природно, інституції громадянського суспільства. Але на шляху входження поняття громадянського суспільства в українську свідомість та втілення ідей громадянського суспільства в життя поставало немало проблем, котрі частково й досі не вирішені. Вітчизняний дослідник проблем громадянського суспільства Микола Рябчук визначає такі головні перешкоди формуванню повноцінного громадянського суспільства:

1) державний патерналізм (тобто населення вважає, що держава (політична еліта) все зробить за них сама і треба тільки довіритися їй), громадянська пасивність та відчуженість;

2) мовно-культурна різнорідність населення, котра стоїть на заваді творенню спільних загальнонаціональних інституцій громадянського суспільства;

3) відсутність справжніх економічних реформ, які сприяли б утвердженню економічно сильного, стабільного і незалежного від держави громадянина;

4) тотальна відсутність демократичної традиції в усіх сферах життя від політики до побуту, що отримує особливий яскравий прояв у роботі мас-медіа, в проведенні виборів, у спробах лобіювання інтересів незахищених версти населення та в низькій культурі побутової поведінки громадян.

Із здобуттям Україною незалежності та початком демократизації різних сфер суспільно-політичного, духовного, громадського життя, помітним стає розширення політичної участі суспільства в політичному управлінні й державотворенні. Однак суттєве зниження рівня життя та інші суспільно-політичні негаразди перших років незалежності призвели до того, що процес занепаду інститутів самоорганізації поза політичною сферою був обернений процесом пропорційної самоорганізації за політичною ознакою (масова поява політичних партій і руйнування звичних неполітичних організацій). Поряд з політичними формами суспільної самоорганізації в Україні дещо пізніше відроджуються і з’являються нові незалежні громадські організації, які діють поза політичною сферою. У цьому сенсі визначальну роль мала одна з основних її передумов – громадська самоідентифікація – система мотивацій суб’єкта політики, яка формується на основі певних ціннісних установок, політичних та соціальних орієнтацій. В українському суспільстві на початку-у середині 90-х рр. XX ст. глибока соціальна криза призвела до подальшого відчуження держави і суспільства. В ситуації кризового послаблення інтеграції та соціальної захищеності на перший план вийшли індивідуальні форми реагування, прагнення до суто індивідуальної вертикальної мобільності і соціального виживання за принципом “кожен сам за себе”, які реалізувалися в діапазоні – від кримінальної поведінки до різноманітних форм підприємницької діяльності. Проте процес формування лише номінально нової системи влади та прихід до неї “старої” партноменклатури призвів до економічної кризи й втрати можливості повноцінної реалізації ідеї громадянського суспільства.

Кожна політична система має механізми і процедури, завдяки яким громадяни та колективні суб’єкти суспільних відносин мають можливість доносити до влади свої вимоги. Цей процес може здійснюватися по-різному – від елементарного індивідуального звернення до місцевого чиновника і колективних дій через групову політику до вирішення загальнодержавних питань в інших формах.

Владні амбіції громадянського суспільства – це не лише прагнення необмеженої свободи, а й, перш за все, відповідальність перед людьми, доля яких залежить від дій владних інституцій, незалежно від того, хто і як керує державною адміністрацією чи інститутами громадянського суспільства.

Переважна більшість громадян України не задіяна у громадських об’єднаннях, їх думка, як правило, не береться до уваги у процесі прийняття політичних рішень, а тому майже єдиною формою їх реального впливу у сфері політики залишаються вибори та участь у формі прямої дії. Відомо, що політична участь завжди соціально детермінована. Вона визначається характером та якісними характеристиками політико-правового устрою і, загалом, аспектами політичної культури суспільства. На відміну від професійної політичної діяльності, яка переважно індивідуалізована, політична участь, як правило, здійснюється в колективних формах – як співучасть. Автономна політична участь ґрунтується на можливості вибору, і властива вона для розвинутого громадянського суспільства, в якому суб’єкти суспільно-політичних відносин мають можливість вільно конкурувати. Представники політичних сил борються за голоси виборців і шукають у них підтримки. Результати виборів відбивають реальну картину симпатій електорату а, відповідно, і їхнє ставлення до владних структур.

Мобілізаційна політична участь здійснюється під тиском інших засобів політики, зокрема завдяки мистецтву маніпулювання масами, прямого чи опосередкованого підкупу населення, впливом сукупності обставин тощо. Все це призводить до спотворення власних пріоритетів суб’єкта політичних відносин. В Україні в умовах політико-правового нігілізму та бідності все більше людей долучаються до політики як до засобу збільшення матеріального статку. Крім професійних політиків окрему категорію учасників політизованих зібрань та акцій становлять так звані “заробітчани”, які за гроші виконують певні ролі або забезпечують масовість на “майданах”. Причому їх кількість з року в рік зростає. Тут не йдеться про жодні ідейні переконання чи політичну мету. Суб’єктивно така участь не є політичною, об’єктивно ж вона може бути політичною, причому настільки, наскільки впливатиме на зовнішнє середовище. Мобілізована участь набуває справді демократичного характеру лише настільки, “наскільки мобілізаційний заклик перетворюється на програми індивідуальної чи групової поведінки, що вільно реалізуються”.

В Україні, де в складних умовах соціальних негараздів соціальне благополуччя громадян часто залежить від вдалого вибору політичної сили, політичні вибори стають формою соціальної боротьби. Тому участь у виборах стає не лише свідченням демократичності політичного ладу і проявом волевиявлення, а вимушеним засобом, способом забезпечення свого благополуччя і навіть самовиживання, а тому часто не відбиває справжніх політичних уподобань виборців. Не випадково така політична практика, разом з уявою про можливість фальшування, підриває довіру до виборів як до інституту демократії.

Дані соціологічних досліджень з року в рік підтверджують низький рівень участі громадян у громадському житті. За даними Інституту соціології НАН України, 1994 року 82% громадян України не були членами жодної громадської, політичної організації чи руху, у 2007 року – 87%, у 2011 р. – 84 %. Отже формальна участь у суспільно-політичному житті залишається вкрай обмеженою і навіть зменшується.

Характер політичної участі населення України має певні суперечності. Так, доволі висока активність під час виборів супроводжується вкрай низькою залученістю до роботи в суспільно-політичних об’єднаннях. Перешкоди на шляху розвитку громадянської активності населення приховуються, насамперед, у соціально-економічній площині. Брак вільного часу для громадських справ та грошей у більшої частини респондентів соціологічних опитувань свідчить про проблеми у сфері матеріального забезпечення. Активність меншої частини громадян залежить більше від суб’єктивного чинника – передусім від ефективності діяльності громадських утворень та позитивного досвіду, який би широко пропагувався. Тоді б більшість людей знала, як досягти своєї мети та знаходила б однодумців.

Ідея громадянського суспільства, яка, здавалося б, стала ознакою оновленої моделі українського політичного життя, поступово потопає в хаосі політичної нестабільності, дріб’язкових чвар політиків та у зневірі суспільства, яке знову виявилося відстороненим від реальної участі в державотворенні. Відбувається повернення до старої моделі державного управління та суспільно-політичного життя, що неминуче призведе до нівелювання досягнень (а вони, безперечно, є) на шляху до становлення громадянського суспільства. Інститути громадянського суспільства покликані ефективно коригувати державну політику, однак активна діяльність неурядових груп інтересів повинна спричинятися не до послаблення, а до фактичного посилення можливостей держави. За винятком диктаторських режимів держава може і повинна відігравати першорядну роль у розвитку здорового громадянського суспільства. Звичайно, для цього потрібні прозора державна політика, ухвалення політичних рішень щодо реформування місцевого самоврядування, вироблення реальних правил гри для недержавного сектора, встановлення стратеги взаємодії з недержавними організаціями, створення податкових стимулів для фінансування неурядовихих організацій. Саме відсутність цих механізмів у взаємозв’язках держави і громадянського суспільства в Україні відштовхує від неурядових громадських організацій вітчизняних інвесторів, хоча серед них є безліч таких, хто готовий до співпраці, адже традиції меценатства мають в Україні власну історію. До того ж ми не повинні вічно розраховувати лише на підтримку західних партнерів.

Тому в Україні важливо приділяти пильну увагу розвитку громадського сектора, зокрема:

• стимулювати активну участь громадськості у виробленні державної політики;

• забезпечувати контроль громадськості за реалізацією цієї політики;

• запроваджувати демократичні норми й цінності через наявні демократичні інституції.

Існують проблеми розвитку громадянського суспільства в Україні:

• незбалансований розподіл громадських організацій у країні (найбільше їх у Києві та в обласних центрах, а найменше – в сільськогосподарських районах),

• низька чисельність громадян задіяних у організаціях (результати національних соціологічних опитувань засвідчили, що в громадських організаціях задіяно лише 7% працюючих, а 83% громадян ніколи не брали участі в діяльності цих організацій,

• нестача фінансів,

• відсутність взаємозв’язку між державою і громадянським суспільством.

Брак незалежних від крупного капіталу мас-медіа гостро відчувається в нашій заполітизованій реальності, адже саме вони є невід’ємною складовою розвиненого громадянського суспільства в Україні, котре потребує відкритої і достовірної інформації для ефективного становлення.

Безумовно, і незалежна преса, і міське самоврядування, і громадські організації та опозиційні партії є важливими елементами громадянського суспільства, яке народжується. Відомий дослідник громадянського суспільства Алексис де Токвіль до сфери громадянського суспільства не зараховував політичних організацій, які створюються на основі конкретних ідеологічних доктрин для досягнення конкретних політичних цілей, пов’язаних із здобуттям державної влади або ж справлянням безпосереднього впливу на неї. Питання про те, належать політичні партії до сфери громадянського суспільства чи до сфери держави, і досі залишається дискусійним, однак очевидно, що в політично нестабільному й авторитарно заангажованому суспільстві говорити про повноцінний розвиток громадянського суспільства складно. Проте достатній рівень політичних дискусій, розвинутість виборчих технологій та демократичність самих виборів є індикаторами розвинутого громадянського суспільства. Оцінювати стан розвитку громадянського суспільства в Україні неможливо поза політичними партіями і правилами гри чи їх відсутністю у вітчизняному політичному просторі.

ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

Зараз в Україні 3213 зареєстрованих Міністерством юстиції громадських організацій (6.5.). Проте їх набагато більше. Фахівці обчислюють реальну кількість громадських організацій у 30 000, тобто у 10 разів більше.

Звичайно, кількість громадських організацій ще не забезпечує якості їх роботи, що ще раз підтверджує факт значної суспільної пасивності громадян: допоки проблема не стосується нас особисто, не так багато знайдеться охочих її вирішувати. Але коли ця проблема набуває відверто загрозливого забарвлення, то іноді виявляється, що вже запізно щось робити.

Зарубіжні експерти постійно зазначають, що вплив громадянського суспільства в Україні невисокий і що вітчизняні організації громадянського суспільства функціонують більшою мірою для заробляння грошей шляхом отримання спонсорської і донорської допомоги, ніж заради зростання суспільного блага і сприяння переходу України до демократії.

Спеціалісти стверджують, що якщо українська громадськість й надалі посідатиме таку пасивну і полохливу позицію, то процес побудови здорового громадянського суспільства в Україні не набиратиме обертів, а уповільнюватиметься.

Невід’ємною складовою розвиненого громадянського суспільства були й залишаються неурядові громадські організації, котрі виступають добровільними об’єднаннями громадян відповідно до їхніх інтересів та цілей, до тих завдань, які ставлять перед собою члени громад. Неурядові, недержавні, неприбуткові, волонтерські організації – такі терміни використовують для окреслення громадських організацій. У сучасній політичній науці громадські організації визначають на основі розробленої Арнольдом Бентлі на початку XX століття теорії “груп інтересів” як групи людей, які намагаються впливати на процес прийняття рішень, однак не прагнуть установити повний політичний контроль за державою.