Філософія прикладна (Ч2)

що при втіленні (народженні) Ісуса Христа божественне та людське з’єдналося в ньому як в єдиній особі, незмінно та нероздільно.

До речі, а чи знаєте ви, що, незважаючи на рішення загальнохристиянського собору, традиційна Вірменська Церква залишилась «монофізитською» і залишається такою аж досі.

П’ятий Вселенський собор скликано у 553 р. імператором Юстиніаном І. Собор знову виступив проти єресей Несторія та Євтихія, засудивши також єретичні твори Феодора Мопсуетського, Федоріана Кірського та Іви Едеського.

Шостий Вселенський Собор було проведено у 680 р. в Константинополі за імператора Костянтина Пагоната. Собор було скликано проти нової єресі «монофелітів», які визнавали в Ісусі два єства, але тільки одну божественну волю. Цю єресь викликав до життя попередній імператор Іраклій, який хотів таким чином примирити християн та монофізитів, а тому визнав в одному з своїх едиктів в Ісусі Христі людську та божественну природу, але єдину божественну волю.

Сьомий Вселенський Собор було скликано в 787 р. імператрицею Оленою в м. Нікея. На ньому були присутні 367 єпископів. Собор було направлено проти іконоборчої єресі, що виникла за 60 років до Собору за імператора Льва Хозара, який бажав примирити мусульман та християн, а тому вважав за необхідне знищити ікони (з грецької мови слово «ікона» у дійсності перекладається як «образ, нагадування», а не «ідол», як дехто вважає). Собор засудив іконоборство і постановив поклонятися Єдиному Богу, але вшановувати ікони, які нагадують нам про все Божественне та святе.

Всі постанови Вселенських Соборів, які стосуються, насамперед, віровчення, вважаються обов’язковими для всіх християнських церков, оскільки ці рішення приймались єдиною Вселенською Ортодоксальною Християнською Церквою задовго до її поділу на Православ’я, Католицтво та Протестантизм.

Церква – (у перекладі з латини «коло, арена») – це людська спільнота, що об’єднана вірою в Ісуса Христа як Єдинородного Сина Божого, Спасителя світу та Єдиного в Трьох Особах Бога-Творця Всесвіту, та священною ієрархією божественних служителів на основі Нікео-Константинопольского Символу Віри, Священного Писання та Переказу, апостольського спадкоємства.

В 395 році Римська імперія розкололася на Західну та Східну, але, незважаючи на політичне відокремлення обох частин імперії, Християнська Церква зберігала релігійну єдність Заходу та Сходу ще впродовж 700 років. І лише в 1054 році зв'язок між Західною Римською та Східною Візантійською (або грецькою) Церквами розривається. Західна Церква на чолі з Папою Римським Миколою І вимагає від Константинополю визнати право римських пап на повну та беззастережну владу над всією Християнською Церквою, яку мав Сам Христос, а після Нього тільки Вселенський Собор. Грецька Православна Церква відкидає папські зазіхання на повноту церковної влади, та викриває догматичні відступлення Католицької церкви від віровчення, затвердженого на Вселенських Соборах (наприклад, католицьке «філіокве», тобто вихід Святого Духа не тільки від Бога-Отця, але одночасно і від Бога-Сина). У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол: від Католицької Церкви у Західній Європі відокремилися протестантські церкви: лютеранство, кальвінізм, англіканство. Так у християнстві виникли три основні конфесії

– Православ’я, Католицизм та Протестантизм.

Конфесія – (у перекладі з латини «сповідь, сповідання») – це віросповідання, тобто певна релігійна організація, яка має своє власне віровчення, що частково чи повністю відрізняється від подібних їй релігійних доктрин.

91

Католицька (тобто «Вселенська») Церква займає перше в світі місце за кількістю віруючих (близько одного мільярду людей). В основі віровчення католицизму – Священне Писання (Біблія) і Священний Переказ (рішення всіх 21 соборів (7 Вселенських та 14 Католицьких), послання римських пап, труди отців церкви), які проголошуються двома джерелами Божественного Одкровення. Як і православні віруючі, католики вірять в «Божественну Трійцю». Однак, Дух Святий, по католицькому віровченню, виходить не тільки від Бога-Отця, але і від Бога-Сина («філіокве»). Крім загальнохристианського раю і пекла визнається існування «чистилища» (догмат прийнятий в XV віці), де грішні душі очищаються через випробування, щоб попасти до раю. Потрібно також звернути увагу і на таку особливість католицизму, як широке, екзальтоване шанування діви Марії. У 1854 році був введений догмат про непорочне зачаття Божої Матері, а в 1950 році про її тілесне вознесіння на небо, яких немає в Православній Церкві. Католицизм визнає ті ж сім таїнств (священних обрядів), що і Православ'я. Однак відправлення їх має свої особливості: хрещення робиться шляхом обливання або занурення; миропомазання (конфірмація) здійснюється тільки по досягненню 7-12 років; причастя здійснюється з використанням прісного, а не квасного хліба (до 1960 року хлібом і вином могло причащатися тільки духовенство, а миряни лише хлібом); соборування («єлеоосвячення») розглядається тільки як спосіб відпущення гріхів вмираючому. Таїнства і обряди оголошуються діючими автоматично внаслідок самого дотримання встановлення форми. У кінці XI століття в католицизмі для духовенства була введена обітниця безшлюбності («целібат»). На відміну від інших напрямів християнства, католицизм має єдину ієрархічну і суворо централізовану церковну організацію. Міжнародний центр католицької церкви і резиденція папи римського – це Ватикан, місто-держава на території Рима (площа біля 44 га, населення біля 1000 чоловік). Ватикан має свій герб, прапор, гімн, пошту, телеграф, радіо, пресу, армію, поліцію та інші атрибути державної влади. Як суверенна держава Ватикан обмінюється дипломатичними представництвами з 146 державами світу. Верховним правителем, абсолютним монархом, що об'єднує в своїй особі вищу законодавчу, судову і виконавчу владу, є папа римський. Таким чином, папська влада розповсюджується і на світську, і на духовні сфери. Дійсним виконавчим органом влади при папі є римська курія (орган папської адміністрації), яка здійснює повсякденне керівництво всіма важливими аспектами життя церкви та держави. Главою курії є державний секретар, що призначається папою.

Протестантська Церква виникла в XVI ст. як опозиційна течія по відношенню до Католицизму, тому всі релігійні напрями протестантизму, а також ті нові релігійні організації, які протестантизм породив пізніше, вважаються з точки зору Католицької Церкви сектами.

Секта – (у перекладі з латини «розділяю, відсікаю») – це релігійні об’єднання, які виникають у формі опозиційних течій по відношенню до тієї чи іншої домінуючої релігійної традиції.

В основі протестантського віровчення лежить уявлення про те, що досягнути небесного порятунку можна лише особистою вірою, а не за допомогою підкорення авторитету церкви і пожертвами на її користь. Віра дарується людині Богом. На відміну від православ'я і католицизму віра в протестантизмі розуміється не як переконаність в існуванні Бога, а як особливе почуття перебування в руках Божих. І хоча Бог в протестантській церкві розглядається як Трійця, подібно до Католицького та Православного віровчення, але розуміння сутності відносин між Богом та людиною змінилось. Бог став переважно розглядатися як особовий партнер людини. З точки зору протестантизму, Бог існує тому, що він потрібен людині і що остання в нього вірить. Протестанти відкинули вчення про церкву як посередниці між Богом і людьми, відмовилися визнати догмат про примат папи римського в житті суспільства і церкви. Було розроблене вчене про загальне священство: протестантський пастор відрізняється від рядового віруючого лише своїми професійними обов'язками. Пастори обираються віруючими і є підлеглими релігійній спільноті, вони вже не володіють правом від імені Бога сповідати і відпускати гріхи людям. Єдиним джерелом віровчення признається Біблія. Кожному віруючому

92

дозволяється по-своєму інтерпретувати і викладати її. Читання Біблії вважається щонайпершим обов'язком християнина. Священний переказ протестантизмом відкидається, оскільки він, як вважається, є витвором церковних діячів, а не Духа Святого. Протестантизм відкинув чернецтво

ітим самим відмежувався від аскетичного неприйняття світу. З його позиції, людина віруюча в Бога повинна не бігти від миру, а навпаки, жити і трудитися в ньому, тому що мирські обов'язки

ітурботи є не відчуженням від Бога, а служінням йому. Вимога «дешевої церкви», висунена ідеологами протестантизму, привела до спрощення культу. Як правило, протестанти відкидають поклоніння іконам, хресту, богородиці, мощам та іншим святиням. Церковні споруди тут без пишного оздоблення.

Утой же час велику роль в богослужінні протестантизм відводить проповідям, співу

духовних гімнів, колективним і індивідуальним молитвам. Протестантські церкви визнають тільки два таїнства (у Православ’ї та Католицизмі їх сім) - хрещення і причастя. Розглядаються вони як прості обряди, під час яких не відбувається нічого чудодійного. Їх дія здійснюється лише силою віри. Тому віруючий повинен здійснювати їх свідомо. Тим самим різке ослаблення зовнішніх форм релігійності в протестантизмі повинно компенсуватися ідеалом внутрішнього благочестя кожного окремого віруючого. Взагалі, протестантизм не приніс нічого нового до християнської церкви, навпаки, його сутність полягає в тому, що він вважає за необхідне відкинути багато з того, що історично зберегла традиційна церква. Протестантизм не тільки не є по своїй суті єдиною релігійною течією, але він не є по своїй природі і стабільним, постійним, цілісним: з моменту свого народження у XVI ст. і до сьогодення в протестантизмі виникло близько 3500 окремих релігійних напрямів, які по-різному сприймають той чи інший аспект християнського віровчення. Послідовників протестантських церков налічується у світі близько 450 мільйонів.

Ортодоксальна (тобто «Православна») Церква має десь близько 308 мільйонів віруючих. У сучасному світі існує 15 відносно незалежних одна від одної (тобто «автокефальних») православних помісних церков: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Кіпрська, Грецька («Елладська»), Албанська, Польська, Румунська, Чехословацька та Американська. Всі вони мають своє власне церковне керівництво, але вважаються лише окремими частинами однієї Православної Церкви. В основах свого віровчення Православ’я спирається на Святе письмо, Святий Переказ, та постанови Вселенських Соборів. Православні або «ортодокси», як їх ще називають, вірять згідно з Ніко-Константинопольським Символом Віри в Бога-Трійцю, Єдинородного Сина Божого Ісуса Христа, що є по своїй природі Боголюдиною, в Божественність Святого Духа. Загалом, православне віровчення та обрядовість, на відміну від інших християнських церков, майже не змінились з епохи Вселенських Соборів. Це пояснюється консервативним характером Ортодоксальної Церкви, глибокою повагою до історичних традицій та шануванням пам’яті апостолів і їх учнів, святих отців минулих епох. В православ’ї існує сім благодатних обрядів чи «таїнств», через які віруюча людина отримує дари Святого Духа: хрещення, сповідь, причастя, миропомазання, священство, єлеоосвячення або соборування та шлюб. Православні шанують ікони, тобто зображення Спасителя, Божої Матері, ангелів, тощо (але, на відміну від католиків, в православ’ї немає скульптур релігійного змісту). Іконам не вклоняються, як Богу, вони слугують для зосередження на об’єкті молитов та для наочного нагадування історії людського спасіння. Також вважається, що ікона та будь-яка освячена в ім’я Бога річ може слугувати провідником божественної благодаті, тобто енергії Святого Духа, яка допомагає слабкому людському єству боротися з гріхами та неодмінно творити добро, на що сама людина без божої допомоги не спроможна. Ієрархія священства складається, згідно з євангельською традицією, з трьох ступенів: єпископи, пресвітери, диякони. В Православ’ї є чернецтво та монастирі, але немає обов’язкової обітниці безшлюбності для священників, як у Католицизмі. Священиком може стати будь-який чоловік високих моральних якостей та твердої віри, якщо він успішно пройде курс трирічного навчання у Духовній семінарії, на зразок апостолів, яких саме три роки вчив Ісус Христос під час земної проповіді. Наша країна

93

історично також є православною, оскільки після хрещення Русі князем Володимиром у 988 році східнослов’янська культура та писемність розвинулися у тому вигляді, які вони є зараз, саме завдяки Східному Православному Християнству та під його суттєвим впливом.

До речі, а чи замислювались ви коли-небудь про те, що українська національна ідея від самого початку свого формування у «Козацьку добу» завжди була пов’язана із ідеологією та віровченням Православної Церкви. Національна ідея, яка об’єднувала український народ у минулому і яка здатна об’єднати його сьогодні полягає в усвідомленні великого потенціалу духовності та моральності самої української душі, потенціалу, який історично зміг розкритись лише завдяки високодуховній ідеології Православної Церкви. І оскільки Україна знаходиться на порубіжні між Європою та Азією, вона повинна бути взірцем високодуховного морального життя як для заходу, так і для сходу Євразійського континенту.

1. Критерії засвоєння.

Після вивчення та аналізу змісту теми Ви повинні розуміти наступне: релігійних людей у світі налічується десь понад чотири з половиною мільярди, у той час як невіруючих близько вісімсот мільйонів; іудаїзм – релігію єврейського народу інколи також відносять до світових релігій разом із християнством, буддизмом та ісламом; в первісному буддизмі було відсутнє таке поняття як бог; мусульмани вірять не тільки в істинність Корану, але і в біблійні книги Одкровення, згадані у ньому: Тору Мойсея, Псалми Давида та Євангеліє Ісуса Христа; в Християнстві Бог не тільки зветься «Абсолютним Благом» та «Абсолютною Любов’ю», але і доводить це через те, що посилає Свого Єдинородного Сина, Ісуса Христа, на вірну смерть заради всіх людей.

У результаті вивчення даної теми Ви повинні знати (пам’ятати) на рівні репродуктивної можливості: визначення понять культ, єресь, церква, конфесія, секта.

Ваші знання повинні обслуговувати наступні вміння:

-назвати найголовніші відмінності між політеїстичними та монотеїстичними релігіями;

-розкрити зміст поняття «світові релігії»;

-коротко охарактеризувати віровчення та культ кожної зі світових релігій;

-обґрунтувати історичний зв'язок української національної ідеї з ідеологією православного християнства;

2. Вихід теми у інші дисципліни.

Ця тема з курсу релігієзнавства певним чином пов'язана з іншими філософськими курсами, насамперед із історією філософської думки, метафізикою та релігійною філософією сучасності (насамперед, вітчизняною православною філософією та західним «неотомізмом» та «неопротестантизмом»).

94

ПРЕДМЕТ ЛОГІКИ ЯК НАУКИ ПРО МИСЛЕННЯ.

95

Навчальний об’єкт «ЛОГІКА» Лекція №7

ТЕМА: ПРЕДМЕТ ЛОГІКИ ЯК НАУКИ ПРО МИСЛЕННЯ.

Ключові слова.

Логіка. Мислення. Мова. Поняття. Судження. Умовивід. Суб’єкт. Предикат. Формальна логіка. Математична логіка. Діалектична логіка. Класична логіка. Некласична логіка. Логічна культура.

1. Вхідна інформація.

Приступаючи до вивчення першої теми курсу логіки, слід повторити змістовні модулі основного курсу філософії, в яких ви познайомилися з етапами розвитку філософської думки, а також з гносеологією як теорією пізнання.

2.Зміст теми.

2.1.Мислення і пізнання світу.

2.2.Логіка як наука. Значення логіки.

2.2.Екскурс в історію логіки.

2.1.Мислення і пізнання світу.

Слово “логіка” грецького походження (logos - логос), що означає “слово”, “поняття”, “вчення”. Воно має два значення: 1) як логічне мислення, тобто логіка, що властива правильному мисленню; 2) як наука, яка вивчає форми і закони правильного мислення.

Логіка – це наука, яка вивчає форми і закони правильного мислення.

Людське мислення (3.2), як процес, є предметом вивчення багатьох наук: філософії, педагогіки, фізіології вищої нервової діяльності, психології, логіки. В логіці мислення вивчається з позиції правильної побудови думки, міркувань, діалогів, умовиводів.

Мислення – це продукт і засіб пізнання, процес узагальненого пізнання.

Мислення тісно пов’язане з мовою.

Мова – знакова система будь-якої фізичної природи, що виконує пізнавальну та комунікативну функції в процесі людської діяльності.

Мова відбиває конкретні думки, закріплює логіку мислення, є засобом спілкування. Мислення – це опосередковане пізнання світу і закономірностей його розвитку, тому що людина пізнає те, чого безпосередньо не сприймає, але робить про нього певні висновки. Якщо мова є формою мислення, його матеріальною оболонкою, то змістом мислення є свідомість, усвідомлення дійсності, вища форма відбиття об’єктивної реальності. Процеси пізнання у повному обсязі вивчає філософія, тому логіка є філософською наукою.

Як відомо з курсу філософії процес пізнання відбувається на двох рівнях: чуттєвому (споглядання) і раціональному (мислення).

Живе споглядання становить ту основу, на якій ґрунтується новий, більш складний процес, наступний щабель пізнання – абстрактне мислення. Воно становить раціональну (лат. ratio - розум) стадію відбиття дійсності і виражається у таких трьох основних формах: поняття,

судження і умовиводи.

96

Ці форми мислення виникли у процесі багатовікової пізнавальної практики людини. Форми мислення – це форми не самих речей, а форми ідеального існування предметів і явищ у мисленні людини. Форми думки у певних межах незалежні від властивостей окремих предметів, від конкретних матеріалів. Вони можуть бути застосованими до найрізноманітніших предметів, до будь-якого конкретного матеріалу.

Найбільш простою формою логічного мислення є поняття.

Поняття – це форма мислення, що відображає найсуттєвіші ознаки класу однорідних предметів, явищ, відносин тощо.

У мові поняття виражається словами чи словосполученнями. Наприклад, “студент”, “будівельні матеріали”, “тотожність” та ін.

Поняття поєднуються у судження.

Судження – це форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується щодо предметів, їх властивостей чи відношень.

У мові судження виражається реченням. Наприклад: “Всі тіла складаються з атомів”, “студенти вивчають логіку”, “Ельбрус вищий за Монблан”.

І, нарешті, найбільш складною формою мислення, яка стосується, безпосередньо процесу отримання нового знання з одного чи декількох суджень, є умовивід.

Умовивід – це форма мислення, в якій з одного, двох чи деяких суджень-засновків робиться логічний висновок за визначеними правилами.

У мові це виглядає як послідовний зв’язок речень. Наприклад:

-Усі метали – речовини.

-Залізо – метал.

-Отже, залізо – речовина.

Вивчивши і проаналізувавши вищевикладену інформацію, дайте відповідь на питання:

Питання 1.1. Визначення: “Коло – замкнута крива, усі точки якої знаходяться на рівній відстані від центру”, – це:

А) поняття; Б) судження; В) умовивід.

Кожна форма мислення має певну структуру. Для вираження структури думки у логіці користуються символами.

Так, кожне судження містить інформацію про предмет судження, або суб’єкт, та ознаки предмету судження – це предикат, а також зв’язок (“є”).

Суб’єкт (S) – це предмет судження, він виражений поняттям-терміном.

Предикат (P) – це ознака предмету судження, він виражений поняттям-терміном.

Тому такі різні судження, як: “Всі квіти - рослини”, “Деякі люди є інженерами”, “Човен пливе річкою”, мають однакову логічну форму, що символічно виглядає як S є P.

Вивчивши і проаналізувавши вищевикладену інформацію, дайте відповідь на питання:

Питання 1.2. Чи є однаковим суб’єкт і предикат у висловах: “Все геніальне є простим”;

97

“Все просте є геніальним”?

Відповідь “так” невірна, тому що ці судження різні за змістом.

Відповідь “ні” вірна, тому що суб’єктом першого судження є “геніальне”, а суб’єктом другого судження є “просте”; відповідно у цих судженнях різні і предикати.

2.2.Логіка як наука.

Усистемі сучасних наук часто виділяють три основні відносно самостійні логіки: формальну, математичну і діалектичну.

Формальна логіка – це – це наука про форму і структуру думок, їх різний зміст.

Формальна логіка вчить, як правильно висловлювати істинні думки, робити з них потрібні висновки, позбавлятися хибних тверджень, приходити до правильних умовиводів. Формальна логіка, аналізуючи форми і структуру мислення, абстрагується від конкретного змісту суджень, розглядає їх формально, в готовому вигляді, поза історією, в стані спокою і нерухомості, не враховує руху, зміни, походження, джерела, не розкриває внутрішніх суперечностей, не показує зв’язків і взаємовідносин. Формальна логіка, вивчаючи мислення з боку його логічної структури, відхиляється від конкретного змісту думки. Але формальна логіка не байдужа до змісту думки взагалі: вона вивчає логічні форми як змістовні, а не “чисті” форми. Формальна логіка відокремлюється від конкретного змісту, щоб виявити структуру логічних форм, розкрити закони побудови і зв’язку думок. У самому ж процесі мислення закони і правила формальної логіки настільки тісно пов’язані з конкретним змістом, що ми не можемо перевірити їхню дію, не звернувшись до конкретного змісту думки. Формальна логіка забезпечує визначеність, якість, послідовність мислення, те, без чого мислення по суті неможливе.

У ХІХ ст. від формальної логіки відокремлюється математична логіка, що вивчає логічні процеси як такі, що відображаються у формалізованих мовах.

Математична логіка – область знання, що сформувалася як наслідок використання в логіці методів математики та логічного дослідження процесу математичних доказів.

Паралельно з процесом формування математичної логіки у середині ХІХ ст. розпочинається також процес формування діалектичної логіки.

Діалектична логіка – логічне вчення про закони та форми відображення у мисленні розвитку об’єктивного світу та закономірностях пізнання істини.

Діалектична логіка йде далі. Вона розглядає форми і закони мислення як відбиття об’єктивної дійсності, вивчає закономірності становлення і розвитку нашого пізнання, фіксує відносини, переходи, суперечності, зв’язки, в яких відображаються предмети і явища реального світу. Діалектична логіка – це застосування діалектичного методу до людського мислення і пізнання, конкретизація загальних його принципів щодо форм і законів мислення. Це наука про найбільш загальні закони виникнення і розвитку мислення, які відбивають діалектику об’єктивної дійсності та її пізнання. Вона становить вищий етап логічного мислення.

Співвідношення між формальною і діалектичною логікою подібне до співвідношення елементарної та вищої математики. Вони взаємно доповнюють одна одну. Аналогічно тому, як вища математика ґрунтується на елементарній, так діалектична логіка базується на формальній, збагачує її.

За своєю суттю закони мислення і закони дійсності збігаються. Діалектика включає теорію пізнання, вивчення мислення і його законів з метою відбиття в них об’єктивних процесів

98

реального світу. Логіка є вченням не про зовнішні форми мислення, а про закони розвитку всіх матеріальних, природних і духовних речей, тобто підсумок, висновок “історії пізнання світу”.

Сучасна логіка як наука про закони і форми людського мислення містить в собі по суті дві відносно самостійні системи – логіку формальну і логіку діалектичну, становить їх єдність. На основі цієї єдності інтенсивно розвивається логіка наукового пізнання, здійснюється аналіз людських знань.

Специфіка сучасної логіки – в її широкому застосуванні в усіх галузях наукових знань, розгортанні науково-технічної революції, розвитку духовної культури. За предметом, призначенням і методом викладу основних проблем вона становить якісно вищий етап історичного прогресу людського мислення, закономірностей його функціонування. Основне її призначення в тому, щоб навчити мислити логічно, не припускатися помилок, вміти обґрунтувати теоретичні положення, розкривати логічні помилки, усувати хибні судження й умовиводи.

Логіка як наука єдина. Але вона розчленовується, тобто складається з багатьох відносно самостійних часткових систем – “логік”. Ці системи часто поділяють на класичні та некласичні. Крім формальної, діалектичної і математичної логік, іноді зустрічаються поняття двозначної і недвозначної логіки, традиційної і нетрадиційної, індуктивної, інтуїтивної, багатозначної, модальної тощо. Вони свідчать про складність і багатогранність людського мислення, диференційні та інтеграційні процеси розвитку логічної науки.

Класична логіка, як один із напрямів логіки, що виник у ХІХ ст. і продовжує своє існування в сучасній науці, услід за традиційною логікою кожному судженню приписує лише одне із двох значень: істинність або хибність.

Класична логіка – загальне позначення для усій сукупності логічних моделей, що розділяють тезу про існування двох і лише двох значень істинності для суджень.

Починаючи з ХХ ст., вона піддається критиці представниками інтуїтивного і конструктивного напрямів багатозначної логіки. Ці логічні системи, що виникли заново, одержали назву некласичні логіки. Чіткої межі між ними немає, бо за своїм змістом вони становлять різні напрями і тенденції в розвитку логіки.

Некласична логіка – сукупність логічних систем, вислови яких приймають в інтерпретації більше двох значень істинності.

Зверніть увагу!

Класична логіка – це перший етап розвитку формальної логіки. Інші її назви – традиційна або двозначна. Вона розглядає судження у межах двох значень істинності: або істинні або хибні.

Некласичні логіки оперують або нескінченою множиною значень, або роблять акцент на модальних категоріях (“можливо”, “необхідно”, “випадково” та ін.)

Значення логіки.

Мислення – вищий прояв свідомості і самосвідомості, активний процес. Активність його виявляється у тому, що людина здійснює теоретичний аналіз і синтез, мислено розчленує і узагальнює предмети, утворює поняття, будує судження (міркує) і робить висновки, припущення. І не тільки. Спираючись на знання, можна передбачити, зробити висновки, накреслити план дії, здійснити цей план на практиці. Тут велике поле для різноманітної творчості: виробничої, наукової, художньо-естетичної, навчально-виховної тощо.

Логіка як наука має велике теоретико-пізнавальне і практико-політичне значення. Перше полягає в тому, що вона сприяє розвитку наукових і пізнавальних здібностей людини,

99

оволодінню новими знаннями, допомагає у навчанні, при підготовці до занять, написанні конспектів, доповідей, рефератів, навчає не допускати логічних помилок і виправляти їх у письмовій та усній мові, не допускати двозначності у висловлюваннях.

Логіка сприяє інтелектуальному розвитку особистості, становленню її самосвідомості, формуванню наукового світогляду. Свідоме застосування логіки дисциплінує мислення, робить його більш аргументованим, ефективним і продуктивним, допомагає уникати помилок, спростовувати хибні судження чи невірно побудовані умовиводи. Це – складові логічної культури людини. Її розвиток спричиняє оволодіння методологією та методикою наукового пізнання, формування творчого мислення людини.

Логічна культура – практика свідомого використання логічних правил та законів у професійному та повсякденному житті людини, дисципліноване вміння помічати логічні помилки та уникати їх.

Практико-політичний аспект логіки – це широке застосування її в суспільно-корисній діяльності людей. Форми і закони мислення є об’єктивними, загальнолюдськими, стосуються всіх людей, різних епох і формацій. Підвищення логічної культури є життєвою необхідністю для духовного прогресу суспільства.

Вивчивши і проаналізувавши вищевикладений зміст, дайте відповідь на питання:

Питання 2.1. Чи може логічна культура передаватися людині за спадковістю?

Відповідь “так” невірна. Відповідь “ні” вірна, тому що логічна культура формується власними зусиллями людини шляхом вивчення логіки та використання отриманих знань у навчанні та практиці.

2.3. Екскурс в історію логіки.

Історія логіки бере свій початок ще з Стародавньої Греції, 5 – 4 ст. до н.е. Вже Демокрит (бл. 460 – 370 рр. до н. е. ) торкався понять, гіпотези тощо. Сократ (бл. 469 – 399 рр. до н. е. ) висловив своє ставлення до таких засобів дослідження, як індукція та дедукція. Його учень Платон (бл. 427 – 347 рр. до н.е. ) продовжив розробку питання про дефініції, розглядав логічний прийом поділу, логічну форму судження й наблизився до формулювання основних законів логіки. Однак жоден із зазначених авторів не виділив логіку в самостійну науку.

Це вперше було зроблено Аристотелем (384 – 322 рр. до н.е.). Логіку він назвав аналітикою і дав детальний аналіз відкритого ним поняття силогізму як особливої форми умовиводу. Аристотель розкрив також сутність доведення, прийомів доведення і поділу, визначив різницю між науковим і ненауковим знанням.

До логічних творів Аристотеля слід віднести “Аналітику”, “Топіку”, “Категорії”, “Про тлумачення”, “Про софістичні спростування” та ін. Послідовники Аристотеля об’єднали твори під назвою “Органон” (знаряддя пізнання). Ряд важливих логічних проблем виставлено у його головній філософській праці “Метафізика”.

Зокрема, саме тут викладено три основних закони формальної логіки: закон тотожності, закон несуперечності і закон виключеного третього.

Учаси Аристотеля і пізніше формальна логіка розроблялась представниками школи стоїків

–Зеноном (бл. 336 – 254 рр. до н.е.), Хризипом (бл. 281 – 208 рр. до н.е. ), Сенекою (бл. 4 – 65

рр. н. е. ) та ін.

Якщо Аристотель у своїх творах головну увагу звертав на дослідження категоричного силогізму, то стоїки займались, головним чином, тими умовиводами, до яких складовими частинами входили умовні та розділові судження. Вони застосували ряд логічних категорій, які увійшли в сучасну математичну логіку – імплікацію, диз’юнкцію, кон’юнкцію та ін.

100