Філософія прикладна (Ч2)

восьмирічного шляху, який, окрім всього іншого, містить у собі вимоги буди правдивим, чесно заробляти на життя, не завдавати шкоди будь-якій живій істоті (принцип «ахімси»).

Християнство:

Християнство виникає на рубежі старої і нової ер, на початку I ст. нашої ери в Римській імперії на території іудейської Палестини. Засновником цієї релігії є Ісус Христос, ім'ям якого і названа релігія. У своєму історичному розвитку християнство розпалося на три напрями – католицизм і православ'я (розкол 1054 р.), та протестантизм (середина 16 ст.). У центрі християнства вчення про Святу Трійцю та образ Ісуса Христа, який вважається Сином Божим, тобто людиною і Богом одночасно. Християнство має одне з самих розвинених віровчень, основою якого є Священне писання - Біблія. Головна істина християнства та, що Бог

– є Любов, і Він створив увесь всесвіт своєю волею заради того, щоб поділитись цією любов'ю з людиною. Бог так любить людей, що не пошкодував життя Свого Сина заради спасіння людства від зла та вічної загибелі, що були б у противному випадку неминучими для кожного після гріхопадіння наших прабатьків у Раю.

Іслам:

Іслам третя світова релігія, яка виникла в VII ст. на Аравійському півострові, її заснував на ґрунті арабських племінних релігій та біблейської традиції пророк Мухаммед. Це наймолодша світова релігія, але за кількістю послідовників вона займає друге після християнства місце. Священна книга мусульман Коран ("читання вголос"). Іслам (в перекладі «покірність») вчить повній покірності волі Єдиного Бога – Аллаха, та тій долі, яка дана кожній людині Їм від народження. Аллах не є а ні добрим Богом, а ні злим, але саме Він створив світ та нагороджує після смерті вірних Йому, та карає невірних. В основі віровчення ісламу сім принципів: віра в єдиного Бога - Аллаха, віра в ангелів, довіра божественним книгам, довіра пророкам, віра в кінець світу та страшний суд, віра в божественне приречення, долю. Послідовників пророка Мухаммеда та шанувальників Аллаха звуть мусульманами.

Загалом для світових релігій характерні наступні риси:

1.Послідовний монотеїзм - тобто віра в одного Бога.

2.Відкритий характер цих релігій - тобто можливість вільного вступу для всіх бажаючих без обмеження у віці, статі, соціальному стані і т. ін.

3.Космополітичний характер - тобто поширення по всій планеті, що припускає відсутність в самій релігії жорсткої обмеженості територіальної, чи етнічної, чи державної.

4.Світові релігії мають етичний характер і націлені на порятунок - шлях до порятунку людини лежить вже не через жертвоприносини, як в родоплемінних культах та національно-етнічних релігіях, а через позитивну етичну поведінку і служіння Богу.

Монотеїзм – це релігійна віра в Єдиного Бога, Який вільно творить Світ та

діє в ньому, але Сам, у Своїй сутності, перебуває за його межами.

2.3. Теорії виникнення релігій.

Існування такого суспільного феномена як релігія впродовж багатьох тисячоліть історії людства залишається найбільшою загадкою для сучасної науки. Висуваються різні гіпотези що до того, як саме могла з'явитись релігія, але жодна з них не може бути доведена науковим шляхом, бо коріння релігії сягають таких далеких історичних епох, про які ми знаємо дуже мало, а інколи навіть і нічого не знаємо. Саме тому в релігієзнавчій науці існує декілька ймовірних теорій виникнення релігії.

81

Релігієзнавчи теорія виникнення релігії:

1.Натуралістична теорія: ідея Бога та релігія взагалі виникли як результат страху людини перед грізними явищами природи (римський поет Лукрецій І ст. до н. е.).

2.Анімістична теорія: релігія виникла як уява про необхідність існування іншого, потойбічного світу, на що нас наштовхують сновидіння, галюцинації, міражі, примари тощо (філософська школа Психоаналізу ХІХ ст.).

3.Антропоцентрична теорія: віра в Бога та релігія виникають внаслідок обожнення людиною своїх кращих рис та прагнень, самої себе (Л.Фейєрбах ХІХ ст.).

4.Соціальна теорія: релігія є формою суспільної свідомості, результат історичного розвитку суспільства, вона обумовлена почуттям безсилля перед природою та соціальним гнітом (марксистсько-ленінська школа філософії кін. ХІХ – сер. ХХ ст.).

5.Феноменологічна теорія: ідея Бога та здібність до віри є закладеними в людину від самого народження певною Божественною Першоосновою, Творцем Всесвіту за для того, щоб людина могла вірно відчувати та розуміти своє походження (релігійна християнська філософія кін. ХІХ – сер. ХХ ст.).

До речі, незважаючи на те, яку з цих теорій виникнення релігії ми вважаємо істинною, слід пам'ятати, що віра взагалі то є однією з фундаментальних людських здібностей, і ми маємо її від самого народження.

3. Критерії засвоєння.

Після вивчення та аналізу змісту теми Ви повинні розуміти наступне: в історії людства з найдавніших часів і до сьогодення не було жодної культури, жодного суспільства, яке було б повністю безрелігійним, віра є однією з фундаментальних людських здібностей, і ми маємо її від самого народження, всі релігії поділяються на три групи: родоплемінні, національно-етнічні та світові.

У результаті вивчення даної теми Ви повинні знати (пам’ятати) на рівні репродуктивної можливості: визначення понять віровчення, релігія, культ, тотемізм, магія, фетишизм, анімізм, політеїзм, монотеїзм.

Ваші знання повинні обслуговувати наступні вміння:

-назвати найголовніші складові, з яких складається будь-яка релігія;

-назвати всі різновиди родоплемінних релігійних вірувань та дати їм визначення;

-назвати всі світові релігії та розповісти особливості віровчення кожної з них;

-вміти розрізняти віровчення та культ в світових релігійних системах;

-перерахувати всі основні теорії виникнення релігії та розуміти відмінності між ними.

4. Вихід теми у інші дисципліни.

Ця тема курсу релігієзнавства певним чином пов'язана з іншими філософськими курсами, насамперед із історією філософської думки та метафізикою.

82

СВІТОВІ РЕЛІГІЇ

83

Лекція № 6.

ТЕМА: СВІТОВІ РЕЛІГІЇ

Ключові слова і поняття.

Культ. Єресь. Церква. Конфесія. Секта.

1.Вхідна інформація

Всучасному світу за статистикою більшість віруючих (близько трьох з половиною мільярдів людей) належить саме до Світових релігійних систем: християнства, ісламу (або мусульманства) та буддизму. Це означає, що вивчання цих релігій є дуже важливим для кращого порозуміння між людьми різних націй, рас та культур.

До речі, а чи знаєте ви той факт, що взагалі релігійних людей у світі налічується десь понад чотири з половиною мільярди, у той час як невіруючих тільки близько вісімсот мільйонів?!

Буддизм, християнство та іслам називають світовими релігіями, по-перше, тому, що вони є найпоширенішими у світі релігійними системами, а, по-друге, тому, що їх віровчення не призначається якійсь окремій нації, або соціальній групі, навпаки, воно має універсальний характер і претендує на виключну істинність: послідовником однієї з цих релігій може стати будь-хто, незважаючи на свій вік, стать, походження або соціальний статус.

До речі, майте на увазі, що іудаїзм, релігію єврейського народу, інколи також відносять до світових релігій, бо, незважаючи на те, що ця релігія не дуже поширена та має чітко виражені національно-етнічні ознаки, вона не є політеїстичною, але монотеїстична, як і більшість світових релігій, окрім того, від неї беруть свій початок християнство та іслам.

Політеїзм – це віра в існування великої кількості богів та духів, що ототожнюються з різними силами природи та певними суспільними функціями.

Монотеїзм – це релігійна віра в Єдиного Бога, Який вільно творить Світ та діє

в ньому, але Сам, у Своїй сутності, перебуває за його межами.

Найчастіше за все світові релігії вивчаються у порядку їх виникнення: спершу – буддизм, який народився у середині І сторіччя до нашої ери; потім – християнство, початок якого відносять до першого сторіччя нашої ери; і, нарешті, - іслам, що з’явився у сьомому сторіччі нашої ери. Але нерідко світові релігії розглядають, враховуючи відмінність у кількості послідовників, що до них належать: на першому місці за кількістю віруючих знаходиться християнство: до нього належить приблизно два мільярди людей; потім йде мусульманство, яке нараховує близько одного мільярда послідовників; і на останньому місці – буддизм, який має десь триста п’ятдесят мільйонів віруючих. Ми будемо спиратись, при викладанні учбового матеріалу, саме на цей останній критерій, розглядаючи світові релігії у такій послідовності: від найменш поширеного буддизму перейдемо до більш поширеного ісламу і закінчимо найбільш розповсюдженим християнством.

2.Зміст теми

2.1.Релігія Буддизму: історія розвитку та віровчення

2.2.Релігія Ісламу: історія розвитку та віровчення

2.3.Християнська релігія: історія розвитку та віровчення

84

2.1. Релігія Буддизму: історія розвитку та віровчення:

Буддизм виник між 500-600 рр. до н. е. в Індії, його засновник – принц із племені шак’їв Сіддхартха Гаутама на прізвисько «Будда», що в перекладі означає: «освітлений віщими знаннями». Гаутама з дитинства був оточений розкішшю та турботою, але він ніколи не бачив людського страждання, тому коли одного разу під час прогулянки принц побачив поховальну процесію, тяжко хвору людину, немічного старого та аскета, він полишає отчий дім, молоду дружину та сина і стає монахом, щоб власноруч знайти шлях порятунку від страждань. Врештірешт він досягає просвітлення і сам стає вчителем, щоб проповідувати іншим шлях звільнення від страждань, який він відкрив. Впродовж майже сорока років Будда, оточений учнями, ходив горами й долинами, проповідуючи своє вчення. Помер Будда, згідно з легендами у 80-літньому віці у той самий день, в який народився і отримав прозріння, у день травневого повномісяччя. Вже після смерті Будди його послідовники почали покланятися йому як богу.

До речі, а чи знаєте ви, що в первісному буддизмі було відсутнє таке поняття як бог: Будда ніколи не називав богом сам себе, говорячи, що він є лише вчителем, який показав шлях звільнення від страждань. Також Будда нічого не проповідував про будь якого бога взагалі, але і не заперечував, що той в принципі може існувати. Будда казав, що людині не дано знати є бог, чи ні, бо пізнавальні здібності людини занадто обмежені для того, щоб мати певне знання про це.

Сутність вчення Будди розкривають «чотири святі істини» та «святий восьмирічний шлях», які, згідно з переданням, він сам проголосив на своїй першій проповіді:

Чотири святі істини:

1.Жити – значить страждати;

2.Причина страждань – наші бажання;

3.Для звільнення від страждань, необхідно позбавитись своїх бажань;

4.Щоб позбавитись від бажань треба дотримуватись «восьмирічного шляху» Будди.

Восьмирічний шлях :

1.Вірне світосприйняття (розуміння чотирьох святих істин);

2.Вірне прагнення (бажання діяти згідно з чотирма святими істинами);

3.Вірне мовлення (уникнення брехні, грубощів, наклепів тощо);

4.Вірні діяння (не наносити шкоди живим істотам);

5.Вірний спосіб життя (добувати хліб насущний чесним шляхом);

6.Вірні зусилля (наполегливість у боротьби з поганими впливами);

7.Вірне розуміння (постійна відчуженість від всіх мирських прихильностей);

8.Вірне зосередження (досягнення внутрішнього спокою, повної незворушності).

Згідно з вченням Будди, яке записане його учнями в книзі «Тіпітака» (в перекладі «три кошика»), все існуюче, у тому числі і людина, складається з «дхарм» - простих елементів, що постійно змінюються і утворюють різні комбінації. Людина також є лише комбінацією елементів-дхарм, але тільки вона здатна зруйнувати окови «сансари», тобто вічного колеса перероджень, та закон «карми», згідно з яким все живе повинно після своєї смерті народжуватись знову тільки в інших тілах. Увесь ланцюг перероджень в інших тілах залежить від того як поводила себе людина, коли вела свідоме життя: була вона доброю, чи лихою, бо чим зліше була людина, тим більш небажане тіло вона отримає після смерті (наприклад, комахи, чи плазуна). Взагалі смерть, згідно з вченням буддизму, не позбавляє від мук життя, вона сама є стражданням і призводить до переродження у іншому тілі та подальшого страждання. І оскільки земне буття є майже безперервним стражданням, метою людського існування є, дотримуючись вчення Будди, спочатку отримати «бодхі», тобто просвітлення, а потім досягти «нірвани» (в перекладі «вгасання»), тобто абсолютного спокою, небуття; і, таким чином, перервати ланцюг безкінечних перероджень.

Для досягнення кінцевої мети всього життя, буддист повинен дотримуватись певних моральних заповідей («панчашила»). Моральні заповіді буддизму носять характер заборон: 1) не

85

вбивати жодної живої істоти («ахімса»), 2) не брати чужої власності, 3) не торкатися чужої дружини, 4) не говорити неправди, 5) не їсти м’яса та не пити вина. Взагалі послідовники Будди не повинні платити злом на зло, захищати інших від насильства, мститися за несправедливість. Буддист спокійно, терпляче ставиться до зла, ухиляючись лише від співучасті в ньому. Положення буддизму про непротивлення злу насильством, заклики до терпіння примиряють віруючу людину з її долею, роблять її пасивною та покірною.

Єдиний культ буддизму поділяється на чотири різних школи або течії: «Махаяна» (в перекладі – «Велика колісниця), «Хінаяна» («Мала колісниця»), Ламаїзм або тібетський буддизм та «Дзен» (у перекладі – «споглядання) або «Чань» буддизм.

Культ (від лат. «поклоніння, вшанування») – це відособлена релігійна група зі своїм унікальним віровченням.

Буддизм Махаяни або «широкої течії» ґрунтується на вірі в те, що стати просвітленим та врятуватись може кожен, незважаючи на те, чи є він ченцем, чи ні. Основу релігійної організації буддизму Махаяни складає група віруючих мирян, очолюваних ченцем, які групуються навколо певного храму. Їхні головні релігійні обов’язки – виконувати п’ять моральних заборон і жертвувати на користь чернечої громади.

Хінаяна або чернечий буддизм заперечує можливість досягнення просвітлення та спасіння у миру, вважається, що тільки справжній аскет може вибороти стан Будди та увійти в нірвану. Життя ченців Хінаяни досить суворе: вони носять тільки простий одяг, їдять раз на добу, тяжко працюють, багато часу присвячують молитвам та медитації.

Ламаїзм або тібетський буддизм сформувався протягом VII – IX ст. на території Тибету. Ламаїзм («лама» - це чернець) надає Будді атрибути вищого божества, творця «істинної сутності світу». Ламаїзм – політеїстична релігія, її пантеон включає до себе «будд», «ідамів» (божестваохоронці), «джармапалів» (захисники віри) та інші божества. Без вчення Будди неможливе спасіння, вчить ламаїзм, але вірно викласти це вчення може лише лама, чия допомога є необхідною умовою досягнення блаженства і позбавлення гріхів. Шанування лами розглядається як шанування самого Будди. Глава всіх тібетських буддистів - «панчен-лама», він вважається живим буддою Амітабхи, другим по значущості є «далай-лама», тобто вищий лама, який шанується як земне втілення божественного вчителя Бодхисатви-Авалокі-Швари.

Політеїзм – це віра в існування великої кількості богів та духів, що ототожнюються з різними силами природи та певними суспільними функціями.

Дзен-буддизм, згідно з переказами, виник завдяки індійському монаху за ім’ям Бодхідхарма, який у 520 р. прибув до Китаю і заснував там особливу «езотеричну», тобто призначену лише для вузького кола «посвячених», школу буддизму. Ця школа отримала назву «чань» (на японській мові – «дзен»), що походить від індійського слова «дх’яна» - «споглядання». Дзен-буддизм відрізняється від інших течій буддизму, насамперед, тим, що в ньому більше уваги приділяється містичним елементам: вважається, що найкращою формою передавання знання є не проповідь, а пробудження вищих внутрішніх почуттів («від серця до серця»), завдяки якому людина може отримати раптове просвітлення, прозріння істини. Основною формою організації дзен-буддизму є чернечий монастир, в якому крім фізичної праці та медитації обов’язковим є дотримання складного ритуалу, що супроводжується великою кількістю дій символічного змісту. Також в монастирях дзен-буддизму щомісячно протягом 7-8 днів проходять обов’язкові духовні сесії, під час яких ченці по 17-18 годин на добу займаються медитацією. Їхня мета – досягти високого ступеня зосередження, втратити відчуття особистого «я» і зануритися у абсолютне «бездум’я», віддатися Пустоті й Абсолютному Небуттю.

До речі, щоб ви знали, всім відомий за фільмами та оповіданнями Шаолінський монастир, в якому народилась унікальна система бойових мистецтв, – це монастир дзенбуддизму.

86

Наприкінці 50-х років ХХ ст. буддизм, переважно у формі дзен, набув популярності також в Європі та Америці. Різноманітні течії «битніків» та «хіпі» вбачали в ньому ідейне виправдання морального нігілізму, побутової розпусти, повну зневагу до соціальних обов’язків. У той самий час інтелігенція намагалась в цій модній течії знайти ефективний засіб психотерапії, здатний послабити тиск «безглуздого світу», альтернативу світській європейській культурі, що знаходилася в кризі. І нарешті свою роль відіграла добре поставлена реклама, яка подавала вчення та практику буддизму як панацею від усіх хвороб сучасного світу.

2.2. Релігія Ісламу: історія розвитку та віровчення.

Релігія ісламу (або інакше мусульманство) виникла на початку VII ст. на Аравійському півострові. В перекладі з арабської «іслам» означає покірність, а того, хто прийняв цю релігію, називають відданим, тобто «мусульманином». Засновником ісламу прийнято вважати пастуха Мухаммеда, який у 610 р. оголосив себе посланцем Єдиного Бога – Аллаха і завдяки своїм прибічникам вогнем та мечем почав підкорювати новій релігії аравійські міста. Вже після смерті Мухаммеда іслам поширився на всьому Аравійському півострові та майже по всьому Ближньому Сходу, проникнувши також в Індію, Середню та Малу Азію, Європу. Нині іслам є найпоширенішою після християнства релігією у світі. Священною книгою мусульман є Коран (що означає «читання вголос»), він створювався впродовж майже 100 років, і містить в собі розповіді про створення світу та кінцевий страшний суд, давньоарабський фольклор, молитви та заклинання, міфи, сказання про пророків, вказівки, які регулюють суспільні й сімейні стосунки (наприклад, ті, що дозволяють багатоженство). Другим після Корану джерелом віри мусульман є Переказ («Сунна» у мусульман-сунітів та «Ахбари» у мусульман-шиїтів). У Переказі поряд із релігійними догматами містяться різні моральні повчання, викладено принципи взаємостосунків з окремими людьми та цілими народами, ставлення до жінки, власності тощо. Положення Корану і Переказу покладено в основу мусульманського права – «шаріату», в якому чітко виявлено суть ісламу.

До речі, а чи знаєте ви, що мусульмани вірять не тільки в істинність Корану, але і в біблійні книги Одкровення, згадані у ньому: Псалми Давида («Забур»), Тору Мойсея («Таврат»), Євангеліє Ісуса Христа («Інджил») та світки Авраама («Сухуфи Ібрахім»). Взагалі-то в ісламі чимало запозичень із іудаїзму та навіть християнства, але всі вони є переінакшеними та переосмисленими для відповідності вченню мусульманської релігії.

Іслам має просту догматику («іман») але складну культову практику («дін»): Догматика або віровчення ісламу має сім головних заповідей:

1.Вірити в Єдиного Бога – Аллаха;

2.Вірити в ангелів, посланників Аллаха;

3.Вірити Корану, Переказу («хадіс») та всім книгам Божим;

4.Вірити всім Божим пророкам, а, найголовніше, Мухаммеду;

5.Вірити в Кінець Світу та страшний Божий суд;

6.Вірити в Божественне приречення, яке визначає долю кожного («кісмєт»);

7.Вірити в майбутнє воскресіння померлих на страшному суді та відплату у загробному житті.

Зверніть увагу, що в мусульманстві Аллах не є а ні добрим, а ні злим по Своїй природі (наприклад, в християнстві, навпаки, Бог вважається абсолютною добротою, самою любов’ю). В ісламі Аллах вище добра чи зла, тому Він може бути добрим чи злим до людей в залежності від обставин, це робить можливим згідно з віровченням цієї релігії виправдання наявності зла та страждання у людському житті.

Культова практика включає до себе п’ять релігійних обов’язків мусульманина:

1.Визнавати істинність та постійно проголошувати «шахаду», тобто формулу: «Немає Бога крім Аллаха і Мухаммед його пророк»;

87

2.Щоденна п’ятикратна молитва («намаз»): на світанку, в обід, о третій годині дня, при заході сонця і перед настанням ночі;

3.Дотримання місячного посту (у місяць «рамазан»);

4.Паломництво («хадж») до загальномусульманської святині Кааба в аравійському місті Мекка;

5.Обов’язкова добродійність: сплата податку на користь мусульманського духовенства («закят») та роздача милостині («саадака»).

До речі, вчення про Божественне приречення в ісламі здобуло характер абсолютного фаталізму: в світі не має нічого, що не залежало б від волі Аллаха. Так доля кожної людини визначена наперед і її неможливо змінити. Тому людина не може не коїти зла, якщо на її долі так написано, але вона не повинна схвалювати це зло в своїй душі.

Невдовзі після смерті Мухаммеда, засновника та головного пророка мусульманства, іслам розколовся на дві течії: «сунізм» та «шиїзм». Більшість мусульман по всьому світу є сунітами і тільки 10 відсотків – шиїтами. Суніти отримали свою назву від «Сунн» - Священного Переказу, збірника оповідань про життя та діяльність пророка Мухаммеда. Оповідання створені на основі свідоцтв самого пророка, членів його сім’ї та перших послідовників. Для сунітів Коран та Сунна є основою системи релігійного права («шаріату»). Шиїти не визнають Сунни та мають свій власний переказ – «Ахбари», збірники, що разом із Кораном є джерелом для шаріату. В Ахбарах особливу увагу приділено життю та вченню четвертого правителя мусульманської громади халіфу Алі (656-661р.), який також був зятем та двоюрідним братом Мухаммеда. На противагу від сунітів, шиїти вважають, що очолювати мусульманську громаду має право тільки кровний родич першого пророка («імам»), тобто нащадок Алі та його дружини, дочки Мухаммеда. Шиїти вірять, що таких імамів було дванадцять, але останній з них Муххамад аль-Махди сховався у IX ст., та згодом обов’язково повернеться і з його поверненням настане епоха справедливості та благоденства. «Прихований імам» вважається керівником шиїтів, а право вирішення релігійних та правових питань зберігається за «муджтахидами», тобто помічниками «прихованого імаму». Всі імами, згідно з вченням шиїтів є непогрішними.

Варто звернути увагу на такі особливості віровчення та обрядової практики ісламу, що є обов’язковими для всіх мусульман:

1.Відсутність будь-яких зображень Бога та Його служителів (ікон чи статуй). Спроба зобразити невидимого та всюдисущого Аллаха вважається гріхом та суворо забороняється.

2.Дотримання посту («уразу»). Протягом дев’ятого місяця («рамазан») за місячним календарем мусульманин від світанку і до настання темряви не їсть і не п’є, а з настанням ночі й до світанку може їсти й пити. Літо в Аравії, особливо його кінець, завжди було найважчим часом року у господарстві, коли запаси продуктів закінчувалися, а нещадно пекуче сонце випалювало підніжний корм для худоби. Це змушувало стародавніх арабів певним чином обмежувати себе в їжі і переносити значну частину господарських справ на прохолоднішу частину доби – вечір і ніч. Згодом це певним чином позначилося і на правилах дотримання посту для мусульман.

3.Свято розговин, закінчення посту («ураза-байрам»), яке справляється в перший день наступного за рамазаном місяця – «шавалля». Під час цього свята, яке триває три дні, віруючий повинен звітувати про минулий піст та понести покарання і заплатити штраф у разі його порушення.

4.Свято жертвоприношення («курбан-байрам») відзначається через 70 днів після закінчення урази. Центральною ритуальною дією курбан-байраму є приношення кривавої жертви (переважно барана чи верблюда). В цей час здійснюються паломництва («хадж») до Мекки (Аравія). За ісламом, жертвопринесення необхідні, щоб потрапити до раю. Потрапити туди можна лише минувши Сірат-міст, перекинутий над пеклом; він тонший за жіночий волос, гостріший за лезо та гарячіший від вогню. При вході на Сірат стоять верблюди, корови, барани, заколоті віруючими на курбан-байрам, на них вони і

88

переїжджають через Сірат. Той, хто не приносив жертви, самостійно не зможе утриматися на мості і впаде у пекло.

5.Ритуальне обрізування крайньої плоті у хлопчиків («суннет»). Виник цей обряд, гадано, у первісному суспільстві як один з присвятних обрядів, яким знаменувався перехід юнака до старшої вікової групи роду. В ісламі, як і в іудаїзмі, обряд обрізування отримав нове тлумачення: він є фізіологічною ознакою релігійної приналежності і самим цим слугує відособленню мусульман від людей інших вір, підкріплює ідею мусульманської винятковості.

6.Священна війна з «невірними» («газават» або «джихад»). З давніх часів цей елемент ісламського символу віри плекав ненависть і ворожнечу до інших релігійних культур усередині самої мусульманської спільноти. Але сьогодні духовні лідери ісламу наполягають на виключно оборонному характеру релігійної війни з невірними. Джихад може бути проголошеним лише проти тих націй чи держав, які загрожують миру та благоденству самих мусульман та їх святій релігії.

2.3. Християнська релігія: історія розвитку та віровчення.

Християнство зародилося в І ст. н.е. в іудейському середовищі (власне кажучи, європейське літочислення ведеться саме з ймовірного року народження засновника християнства – Ісуса Христа). Маючи іудейське коріння, християнство багато перейняло з іудейської віри, а саме: вчення про створення світу із нічого Єдиним Богом-Творцем, гріхопадіння перших людей та зіпсовану природу земного буття після гріхопадіння, всесвітній потоп, тощо. Більш того, Ісус Христос наполягав на тому, що його вчення є ні чим іншим, аніж логічним розвитком самого іудаїзму, а Він – це той Месія, Спаситель світу, приход якого передвіщали іудейські пророки у далекому минулому. Особистість Ісуса Христа, який називав Себе Сином Божим, залишається найбільшою загадкою для істориків, бо Його ім’я є досить символічним: «Христос» перекладається з грецької мови як «Месія або помазаний Богом», а «Ісус» - як «Спаситель». У минулому вважалося, що Ісус Христос є особою міфічною, тобто вигаданою, але відносно недавні археологічні знахідки не лишили сумніві що до реального існування цієї людини (наприклад, іудейський історик Йосип Флавій, що жив у той самий час, що і Христос, але сам не був християнином, в своїй книзі «Іудейські війни» дійсно згадує мудреця Ісуса, який проповідував по всьому Ізраїлю та був розп’ятий прокуратором Іудеї Понтієм Пілатом). В основі християнства – віра в особливу місію Христа, Сина Бога-Творця Всесвіту, який був посланий своїм небесним Отцем для спокути гріхів усього людства через добровільну смерть на хресті від рук нечестивих людей, які переслідували його через заздрощі (до відома, саме тому Він зветься «Спасителем»). Християни вірять в чудесне воскресіння Ісуса Христа, в Його майбутнє друге пришестя, в Страшний Суд, де кожному воздасться по ділам його, та вічне благе Небесне Царство, що очікує праведників. Головна істина Християнства, як її висловлює улюблений учень Христа Іоанн названий Богословом, така: Бог є любов. Любов Бога відкрилась нам у тому, що Бог послав у світ Єдинородного Свого Сина, щоб ми отримали життя через Нього. Любов є в тому, що не ми полюбили Бога, але Він полюбив нас та послав Сина Свого заради прощення гріхів наших та нашого примирення із Творцем (Біблія. Перше Послання Іоанна гл.4, ст..8-11).

До речі, а чи знаєте ви, що тільки в Християнстві Бог не тільки зветься «Абсолютним Благом» та «Абсолютною Любов’ю», але і доводить це через те, що посилає Свого Єдинородного Сина, Ісуса Христа, на вірну смерть заради всіх людей, які виявляються нездатними власноруч здолати лихі та злі спонукання у своїх серцях.

Христос вийшов на проповідь Свого вчення у тридцять років, вибрав собі дванадцять учнів, які постійно були поруч, і проповідував три роки поспіль, аж поки іудейські первосвященики із ревнощів не віддали його до рук римського прокуратора Понтія Пілата, який був змушений за їх доносом засудити Ісуса на смерть через розп’яття на хресті. Але, як вірять християни, Спаситель воскрес на третій день після Свого вбивства та прийшов до своїх учнів, благословивши їх проповідувати факт Його воскресіння разом із тим, чому Він їх навчив, по

89

всьому Всесвіту, а також чекати на Його друге славне пришестя, що ознаменує кінець земного світу, страшний суд та початок нової благої ери Небесного Царства, де праведники, тобто істинно віруючі люди, завжди будуть поряд із благим та люблячим їх Богом-Творцем. Після цього, за переказом, Христос повернувся , але прислав замість Себе Духа Святого, який завжди перебуває з християнами та наставляє їх на істинний шлях, допомагає творити діла добра та милосердя. Всі знання, які Божий Син приніс людям, передавались «із уст в уста», бо сам Христос не записував Свого вчення, і навіть його учні та учні учнів спромоглися записати окремі найважливіші проповіді Спасителя та події з Його життя дещо пізніше – в кінці 1 – 2 ст. Існувало багато подібних книг, але Церква відібрала тільки 27 із них, що дійсно відповідали вченню Ісуса та мали апостольське походження; всі вони разом звуться «Новим Заповітом», а разом із священними книгами древніх іудеїв складають «Біблію» (тобто «багато книг», якщо перевести з грецької мови).

Християнство дуже швидко поширилось серед містечок та селищ різних провінцій Римської Імперії, і, навіть незважаючи на жорстокі переслідування з боку римських імператорів, які відбувались впродовж майже трьохсот років, вже на початку IV ст. стала пануючою релігією в державі. В 314 р. наказом римського імператора Костянтина християнство, яке з моменту свого народження було поза законом, нарешті, стало законним, а в 324 році наступним наказом того ж самого імператора було проголошено державною релігією. Коли це сталося, кількість віруючих ставала дедалі більшою, але почали з’являтись і єресі, виникла насущна потреба у чіткому визначенні основ віровчення («догматів»), які були б обов’язковими для всіх християн. Для цього почали збирати «Вселенські Собори», тобто з’їзди всіх єпископів християнської церкви, де також були присутні у великій кількості священики та миряни.

Єресь – (у перекладі з грецької «особливе віровчення») – це різні відхилення від офіціального віровчення якої-небудь релігії, опозиційні чи ворожі до нього.

Перший Вселенський Собор був скликаний у 325 р. в місті Нікея за пропозицією самого імператора (на соборі одних тільки єпископів налічувалося 318 чоловік). На Нікейському Соборі була засуджена єресь олександрійського священика Арія, який заперечував божественність та передвічне народження Ісуса Христа і вчив, що Той є лише вищим витвором Божества. Також, щоб всі християни могли сповідувати єдину віру, був прийнятий «Символ віри», який складається з 7 членів (тобто тверджень). В цьому Символі Віри, наприклад, визнається божественна природа Ісуса Христа, а також Троїчність Осіб або Іпостасей Єдиного Бога.

Другий Вселенський Собор було скликано в 381 р. в Константинополі за імператора Феодосія І. Собор був спрямований проти вчення Македонія, який заперечував божественну природу Святого Духа і вчив, що Той не є Богом, а є лише слугуючим Богу витвором. Це вчення було засуджене, а Символ Віри християнської, у зв’язку з цим, доповнили 5 новими членами (твердженнями), де йшлося, насамперед, про божественність Святого Духа; саме цей НікеоКонстантинопольский загальнохристиянський Символ Віри і залишається досі основою віровчення Православної та Католицької Церков.

Третій Вселенський Собор було проведено в 431 р. у м. Ефес за імператора Феодосія ІІ. Він був скликаний проти вчення єпископа Несторія, що стверджував, нібито Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою Божественна суть злилася пізніше. Тому Несторій називав Ісуса Христа не Богом, а «Богоносцем», а Діву Марію не Богородицею, а «Христородицею». Собор засудив єресь Несторія і остаточно затвердив Символ Віри.

Четвертий Вселенський Собор відбувся у 451 р. в м. Халкідон за імператора Маркіяна. На соборі були присутні 650 єпископів. Він був скликаний проти Євтихія, який у своєму вченні визнавав божественну природу Ісуса Христа, але відкидав Його людську сутність. Це вчення отримало назву «монофізитство», а його послідовники звуться «монофізитами». Собор засудив єресь Євтихія і постановив на основі Священного Писання та Священного Переказу вірити в те,

90