Філософія прикладна (Ч2)

Сумління – моральна категорія яка відображає усвідомлення людиною своєї відповідальності за поведінку перед оточуючими людьми, суспільством.

Совість людини відрізняється від іншого контрольного механізму свідомості - сорому - тим, що вона по суті не залежить від думки оточуючих, у той час як сором відображує усвідомлення людиною своєї (а також близьких людей) невідповідності деяким прийнятим нормам або очікуванням оточуючих і, таким чином, провини. В даному випадку рішення, дії і оцінки співвідносяться не з думкою або очікуваннями оточуючих, а з обов'язком. Совість потребує бути чесним навіть за умов, коли ніхто не зможе проконтролювати тебе, коли таємне не стане явним, коли про можливу твою нечесність не узнає ніхто.

Совість – здібність людини відчувати та розуміти моральний сенс своєї поведінки, свій обов’язок й відповідальність перед суспільством.

Свобода - можливість людини діяти у відповідності до своїх інтересів і цілей, спираючись на усвідомлення об'єктивної необхідності. Оскільки свобода є необмеженою по своїй суті, вона повинна передбачати етику, щоб зробити людей необмежено відповідальними за все, що вони роблять і дозволяють робити іншим.

В межах морального сприймання світу вироблено розуміння свободи як самовладання. Воля тлумачиться як вільна через опанування свавілля. В сфері права не - підкорення особистої волі загальній волі, що виявляється в суспільній дисципліні, що в першу чергу підтримується державним законодавством. В епоху Нового часу афористичне визначення свободи дав відомий філософ Б.Спіноза. Він вважав, що людина є одночасно й причиною, й наслідком усього, а отже свобода – це пізнана нею необхідність.

Свобода – в сфері моралі це поняття означає стан відповідності між особистою волею та обов'язком.

Образно не висловлено в англійському прислів'ї «Свобода мого кулака обмежена кінчиком чужого носа»; в ній мова іде про свободу взагалі: свобода однієї людини обмежена свободою іншої. В моралі така правова формула переосмислюється як особисте моральне завдання: «Я обмежую власне свавілля, виконуючи свій обов'язок: дотримуючи права інших, не допускаючи несправедливості відносно інших, сприяючи їх благу».

Доброчесність - позитивна моральна якість, висока моральність; постійна спрямованість волі на те, що з точки зору моралі є добром; в свою чергу вона сама є моральним благом і етичною цінністю. Чесність, щедрість; великодушність, співчування - це доброчесність, а нечесність, жадібність, байдужість - це пороки. Порок (вада) - важка, гідна осуду вада, ганебна якість; розпусна поведінка. Порочний - це значить аморальний, підвладний пристрастям, особливо таємним.

Доброчесність - позитивна моральна якість, висока моральність; постійна спрямованість волі на те, що з точки зору моралі є добром; в свою чергу вона сама є моральним благом і етичною цінністю.

Якщо основні моральні поняття відображують універсальні або загальнозначущі характеристики моралі, то ідея щастя має свою специфіку: вона вказує на щось, що притаманне окремій людині; щастя індивідуальне, не є таким, що універсалізується (це щось, що отримане мною, здобуте, заслужене). Через поняття «щастя» фундаментальний зміст моралі отримує визначеність особистої життєвої мети. Питання про щастя - це не просто питання про те, як бути успішним, задоволеним або навіть доброчинним, не перш за все питання про те, в чому полягає успішне життя і до чого людині слід прагнути в першу чергу. Щастя - поняття моральної

61

свідомості, стан людини, що відповідає внутрішній задоволеності власним буттям, повноті і усвідомленості життя. Щастя передбачає:

-критичне ставлення до власного життя;

-емоційне піднесення, а не заспокоєння;

-можливість відмови від багатьох форм життя, які приносять радість й задоволення.

Щастя – стан морального задоволення власним життям, відчуття його повноти й осмисленості.

Таким чином, етика, як філософське знання про мораль, використовуючи фундаментальні поняття «ідеал», «добро і зло», «обов'язок і совість», «свобода», «доброчесність і порок», «щастя» та деякі інші, стає дієвою в тій мірі, в якій вона отримує продовження в моральній активності тих, хто має з нею справу, вивчає її.

3. Критерії засвоєння

Після вивчення й аналізу змісту теми ВИ повинні РОЗУМІТИ наступне:

-у чому полягає значення моралі, як особливого дієвого фактору життєдіяльності людини і суспільства;

-у чому полягає діалектична єдність дихотомічних груп основних етичних категорій;

-яким чином моральні цінності розділяються за змістом;

-як розвивалась етична думка протягом усієї історії людства до нашого часу включно;

У результаті вивчення даної теми ВИ повинні ЗНАТИ:

-визначення етики та її основних категорій: добро, зло, совість, обов’язок, щастя, сумління

тощо;

-зміст основних етичних концепція та їх представників;

-основні етапи розвитку історії етичної думки;

-основні джерела етичної думки;

Ваші знання повинні забезпечувати наступні ВМІННЯ:

-орієнтуватися в етичних концепціях світової філософської думки;

-визначати зв’язок власних етичних позицій та принципів з тими поглядами та практикою моральної діяльності, які існують навколо вас;

-об’єктивно оцінювати місце та роль етичних концепція мислителів минулого та сучасності в рішенні нагальних проблем розвитку суспільства і людини;

-творчо підходити до визначення ціннісних параметрів діяльності людей, які оточують

вас.

4. Вихід теми до інших дисциплін.

Розглянута тема, як й переважна більшість тем, що подаються у рамках курсу філософії, мають вихід до широкого кола інших дисциплін. Особливо треба вказати на зв’язок історії вітчизняної філософської думки з історією українського народу, історією його духовної та матеріальної культури, історією літератури, мистецтва (архітектури, живопису тощо).

Нерозривна подекуди єдність вітчизняної філософії з духовною культурою власного народу обумовлена специфікою самого філософського мислення в Україні, що пояснюється у ряді розділів, присвячених характеристиці становлення філософського знання українців. Власне однією із задач даної теми і є теоретичне обґрунтування наявності та специфіки цих зв’язків української філософії, як наукової дисципліни з іншими природознавчими, гуманітарними науками, явищами духовно-культурного життя людини, його практичним повсякденням

62

ПРОБЛЕМИ МОРАЛЬНОГО СПІЛКУВАННЯ ТА ОСНОВНІ ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

63

Лекція №4

ТЕМА: ПРОБЛЕМИ МОРАЛЬНОГО СПІЛКУВАННЯ ТА ОСНОВНІ ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

Ключові слова і поняття:

Розкошувати. Користь. Справедливість. Егоїзм. Альтруїзм. Етикет. Інфантилізм. Егоцентризм. Екологія

1. Вхідна інформація

Метою вивчення цієї теми є визначення та аналіз основних категорій морального спілкування людей, характеристика найважливіших етичних проблем сучасності в умовах глобалізації світу. Особлива увага приділяється моральному аспекту тієї глобальної кризи (у тому числі й кризи самої моралі), яка охопила все людство на початку третього тисячоліття, шляхам виходу з існуючої кризової ситуації та подолання тих труднощів розвитку, які були породжені нею.

Починаючи знайомство з даним розділом курсу, важливо згадати все те, що вам було вже відомо про мораль та поведінку людини з шкільних курсів «Історія України» та «Всесвітня історія», «Людина та суспільство», а також циклу гуманітарних дисциплін, що вивчаються на першому та другому курсах Академії. Ця тема є завершальною при вивченні вузівського курсу «Філософія» та пропедевтичною при вивченні курсів «Соціологія», «Політологія», «Правознавство», а також цілої низки дисциплін гуманітарного циклу.

2.Зміст теми

2.1.Моральний досвід.

2.2.Етика ділового спілкування.

2.3.Етичні проблеми сучасності.

2.1. Моральний досвід

Конкретні відносини дружби, любові, шлюбу і родини, групової солідарності, обов'язків перед Вітчизною та близькими знаходять своє виявлення у «моральному досвіді», тобто певних орієнтаціях, рішеннях та діях людей. В моральній сфері це - досвід духовного життя, внутрішніх колізій, ціннісних виборів. Це - досвід індивідуальної «роботи з цінностями», особистих досягнень та втрат. Як індивідуальний досвід він виявляється з конкретних ситуацій, але як досвід моральності він відтворюється в загальному вигляді і в рамках етики виявляється представленим як продовження міркувань про мораль - стосовно дійсних суперечностей вибору, на рівні моральної рефлексії, коли моральний вибір здійснюється між добром і злом. Практично ж це - вибір з різного роду цінностей: приємного, веселого, корисного, доцільного, красивого, чесного, обов'язкового, забороненого тощо, в їх переплетінні, взаємовиключенні, компромісах. Крізь призму добра і зла ці цінності орієнтують на те, що людина повинна робити, щоб відповідати накладеним на неї або прийнятим нею самою на себе зобов'язанням.

Найбільш очевидними серед позитивних цінностей є розкошування і користь, адже вони безпосередньо відповідають потребам та інтересам людини в її зверненості до життя.

Розкошування - почуття радості від приємних відчуттів, переживань, думок. Як результат задоволення потреби розкошування супроводжує зменшення і згасання внутрішньої напруги, сприяє відновленню життєвих функцій організму. Нормативна позиція, згідно з якою стан задоволення є ідеальним для організму, і людина повинна робити все для досягнення такого стану, в етиці отримала назву гедонізму (від грецьк. Гесіопе - розкошування). В основі гедонізму як системи поглядів і способу життя лежить уявлення про те, що прагнення до насолоди та відраза від страждань є корінним смислом людських дій, реальною основою щастя.

64

З функціональної точки зору, насолодження знаменує: по-перше, подолання нестачі; подруге, звільнення від тиску; по-третє, індивідуально значуще самоздійснення (в тому числі і творче). В процесі соціалізації відбувається обмеження природної установки індивіда на насолодженим. Розширення контактів з оточуючими людьми вимагає від людини контролювати своє прагнення до розкошування, ставити його в залежність від аналогічних бажань інших, відкладати його тощо. В той же час принцип розкошування виступає індикатором виявлення індивідуальної волі. Конформістському «так заведено» або «так не заведено» гедоністи протиставляють «я так хочу», стверджуючи своє право на непідзвітну самореалізацію. Орієнтацій на насолодження протилежна повсякденній поведінці, що заснована на розсудливості та отриманні користі.

Проте, тільки у виключних випадках розкошування може залишатися єдиною і самодостатньою життєвою метою людини. Зорієнтована ж на безпосередні цілі мораль отримує таке ціннісне тлумачення, при якому позитивно значущою виявляється практичність, розпорядливість, а добро сприймається як користь. Це утилітарна, або прагматична, мораль, що являє собою спосіб мислення і лінію поведінки, сенс яких задається прагненням до отримання користі, досягненням цілей всіма можливими засобами, розумінням добра як користі.

Розкошувати – жити в достатку розкошах; вести безтурботне, рогульне життя;відчувати насолоду, втіху від чого-небудь.

Користь - добрі, позитивні наслідки, благо, вигода. Дещо визнається корисним, якщо: а) відповідає чиїмось інтересам; б) забезпечує досягнення поставлених цілей; в) сприяє успішності дій, дозволяє отримати результати, близькі до поставленої мети; і ) сприяє ефективності дій, дозволяє обмежитись мінімальними витратами.

Користь – добрі наслідки для кого-небудь, для чого-небудь.

Корисність як цінність відповідає інтересам людей. Однак прийняття корисності в якості виключного критерію вчинків веде до конфлікту інтересів.

Справедливість - категорія морально-правової і соціально - політичної свідомості, поняття про належне і неупереджене, пов'язане з історично мінливими уявленнями про невід'ємні права людини. Містить вимогу відповідності між реальною значущістю індивідів (соціальних груп) і їх соціальним статусом, між їх правами і обов'язками, між діянням і відплатою, працею і винагородою, злочином і покаранням тощо. Невідповідність у них співвідношеннях оцінюється як несправедливість.

Справедливість – об’єктивне, неупереджене ставлення до кого-небудь, для чогонебудь. Людські стосунки, дії, вчинки, які відповідають морально-етичним і правовим нормам.

Справедливість вимагає поважати права іншої людини, не посягати на чужу особистість та її власність. Принцип справедливості конкретизується в наступних вимогах: «Не кривди», «Не нашкодь», «Не утискай чужих прав», що в позитивній формі можна виявити як вимогу поваги. Ці вимоги конкретизуються у різноманітних правилах, перш за все - в етикеті, що регулює безособові відносини між людьми.

Отже, головне, що вимагає принцип справедливості, це - повага прав і гідності Людей, тобто справедливість полягає у виконанні людиною своїх обов'язків, адже обов'язок - це форма належності, що спонукає людину до дій, що гарантують права людей. Обов'язки можуть бути трьох видій: 1) заснованими на зобов'язаннях, що приймаються фізичними або юридичними особами при укладанні договору; 2) обумовленими конституцією, що декларує громадянські права, і відповідними законами, що їх закріплюють; 3) обумовленими загальними моральними уявленнями про людську гідність і права особи на повагу.

65

Обов'язки і права існують в єдності. Будь-який обов'язок дає відповідне право; обов'язок таким чином ніби мотивується правом. Дотримання справедливості відносно інших передбачає виконання своїх обов'язків, справедливість же відносно себе передбачає відстоювання власних прав.

Милосердя являє собою співстраждальне, добре, дбайливе, любовне ставлення до іншої людини. Любов до людини фундується на деяких вищих засадах, вона має в якості свого нормативного джерела ідеал. Милосердя втілюється в небайдужому ставленні до людей і тому протиставляється безклопітності та байдужості. В милосерді людина обмежує себе, приносить жертву заради іншого. Дійсний моральний сенс милосердя прояснюється в особистому досвіді діяльнішої любові, коли людині належить реалізувати себе не тільки як діяльну, але і як готову до самозміни та удосконалення особистість, яка може відректися від себе наявної заради себе майбутньої.

На основі ідеї якоїсь вищої мети або стандарту, з яким співвідносяться результати діяльності, що ніби вказує на реалізованість мсти, стандарту або зразка, виникає поняття досконалості, яке сприймається як принадність речі для певних цілей, досягнутість поставленої мети, здійсненність замислу, повнота чогось, і навпаки, лаконічність, простота та гармонічність. Досконалість - повнота всіх достойностей, вищий ступінь розвитку будь-якої позитивної якості.

Якщо Аристотель сприймав досконалість як духовне звеличення людини, а Кант тлумачив її як зусилля по перетворенню природних даних відповідно до моральних завдань обов'язку; якщо буддизм і стоїцизм запропонував розуміння досконалості як самодостатності, то християнство пе мислить досконалість без спасіння від гріха та досягнення загробного блаженства. Тому у християнстві переважає віра в те, що людина повинна удосконалюватись в ім'я діяльної любові та в її процесі. Підсумовуючи всі ці уявлення етика досконалості пропонує певні вимоги: 1) самообмеження та особиста дисципліна: 2) стійкість у виконанні обов'язку і свідоме підкорення себе обраній меті; 3) внутрішня свобода; 4) вірність етичному абсолюту; 5) постійні зусилля з морального удосконалення ідеалу.

Проте, соціальна практика нерідко провокує і обумовлює поведінку, що в ціннісному плані виявляється егоїстичною, хоча з прагматичної точки зору ніби єдино правильною та життєво виправданою.

Егоїзм (франц. igo'isme, от лат. ego - я) - поведінка, яка цілком визначається думкою про власну користь, вигоду, перевагу власних інтересів. Егоїзм є насамперед породженням природного інстинкту самозбереження; з точки зору етики необхідність егоїзму обумовлюється цінністю життя. Він є необхідним для усвідомлення і реалізації цінностей, закладених у особистості, необхідний для виконання морального обов'язку, що полягає у доведенні до досконалості власних здібностей. Егоїзм виявляється неприпустимим з етичної точки зору, коли чужому життю і чужій особистості приділяється менше значення, ніж власним, коли нехтують правами людей.

Егоїзм – себелюбство, турбота тільки про себе, тенденція поводитися лише (або значною мірою) відповідно до особистих інтересів.

Протилежність егоїзму – альтруїзм. Альтруїзм при цьому тлумачиться як принципова вимога до особистості з боку спільноти, а егоїзм - як реальна якість індивіда, як його особистий принцип. Етична проблема, що відображається в дилемі «альтруїзм - егоїзм» полягає в протиріччі не особистого та загального інтересів, а в протиріччі «Я - Ти», мого і чужого інтересу.

Альтруїзм – безкорисне піклування про благо інших, готовність жертвувати для інших своїми особистими інтересами.

На початку лекції було зазначено, що у «моральному досвіді», тобто певних орієнтаціях, рішеннях та діях людей знаходять своє виявлення конкретні відносини дружби, любові, шлюбу і

66

родини, групової солідарності, обов'язків перед Вітчизною та близькими. Було підкреслено, що в моральній сфері цей досвід – результат розвитку духовного життя, його внутрішніх колізій, ціннісних виборів, індивідуальної «роботи з цінностями», особистих досягнень та втрат. Тож, про цей досвід є потреба сказати більше.

Дружба, як одна з визначальних категорій етики спілкування, є формою міжособистісних стосунків, яка ґрунтується на спільності інтересів та взаємній прив’язаності. Вона одночасно носить як об’єктивний, так й суб’єктивний характер. При цьому об’єктивний характер дружби виявляє історія розвитку цього поняття.

Впервісному суспільстві дружба уявляла собою символічне родичання (кровна дружба та побратимство, як певний відхід від дійсних кровних зв’язків).

Вдобу Античності дружба характеризувалась рисами нерозлучності, взаємодопомоги, вірності, В період Середньовіччя дружба набувала характер надчуттєвої любові до Бога. Буржуазне суспільство у ставленні до феномену дружби було

Якщо в практиці міжособистих стосунків милосердя реалізується у ввічливості, піклуванні, допомозі, то в практиці суспільних відносин є свої форми милосердя, серед яких найбільш специфічною є доброчинність. Доброчинність - суспільно корисна діяльність, спрямована на надання матеріальної допомоги незаможним. її нерідко сприймають як милостиню, проте, на відміну від милостині, доброчинність носить організований та безособовий характер, здійснюється за планом, спеціально розробленим програмам. Саме тому доброчинність виступає предметом постійних суспільних дискусій: з одного боку, завдяки їй вирішуються соціальні, громадянські, просвітницькі, наукові, культурні проблеми, з другого, - доброчинні акції і програми можуть використовуватися в політичних цілях, що відповідають інтересам їх організаторів.

Однією з етичних проблем, що викликає постійні дискусії, є проблема: чи підтримувати життя, якщо воно можливе тільки на вегетативному рівні, при комі (втраті свідомості, розладу функцій більшості органів) або при тяжких стражданнях? Сучасні фармацевтичні засоби та біомедичні технології дозволяють розтягнути такий стан на роки та десятиріччя. Передбачається, що в окремих випадках незворотної та болісної хвороби смерть може вважатися благом або не бути злом. Евтаназія (від гр. - еu - добре і thanatos - смерть) - допомога при смерті, мистецтво лікаря полегшити помираючому смерть або прискорити смерть, щоб позбавити його мук. Припустимість або неприпустимість евтаназії виступає постійною темою дискусій медиків, юристів, з етичної і релігійної точки зору.

Особливий обов'язок держави - забезпечувати мирне життя та безпеку громадян - підкріплюється її виключним правом розпоряджатися їх життям в певних ситуаціях у випадку злочину, котрими карається позбавленням життя. Страта є вбивство, що здійснюється державою

врамках її права на легітимне насильство. її можна назвати законним вбивством, вбивством за вироком суду.

Якщо розглядати смертну кару в історичній динаміці, то можна виявити наступні тенденції: по-перше, зменшується число видів злочинів, карою за які є смерть; по-друге, якщо раніше смертна кара здійснювалась публічно та урочисто, то зараз приговор здійснюється таємно; потретє, з кола осіб, до яких може бути застосована смертна кара, виключаються діти, дуже старі люди та жінки; по-четверте, зменшується число країн, де застосовують смертну кару; по-п'яте, змінюється суб'єктивне відношення до смертної кари. Смертна кара все більше втрачає етичні санкції, суспільну підтримку та витісняється з юридичної практики.

2.2.Етика ділового спілкування

Всоціально-філософському плані етика ділового спілкування визначається соціальноекономічним устроєм суспільства, структурою його соціальної організації та пануючим типом суспільної свідомості» В традиційному суспільстві, що засноване на спільності соціального життя, колективних уявленнях, міфологічній свідомості та міжособистісних відносинах,

67

основним механізмом ділового спілкування є ритуал, традиція та звичай. їм відповідають норми, цінності та стандарти етики ділового спілкування.

Ділове спілкування - це багатосторонній процес, що реалізується у формах міжособистісного спілкування, соціального діалогу, (ділового та професійного спілкування. В цілому спілкування визначається як процес обміну між людьми інформацією, думками, оцінками, почуттями. При цьому розрізняють формальне і неформальне спілкування. Неформальне - це суб'єктивне, нерегламентоване спілкування, його мета і характер обумовлені соціальними функціями людини і визначаються особистими відносинами людей. До формального відноситься ділове спілкування, яке здійснюється у відповідності з певними правилами і являє собою специфічну форму контактів та взаємодії людей, що мають певні повноваження від своїх організацій. Неформальне спілкування попередньо не планується, не визначається також його мета і зміст, а ділові контакти завжди передбачають попередню підготовку, певний зміст, мету, можливі висновки. Звичайна бесіда нікого не зобов'язує приймати рішення і діяти, а ділове спілкування передбачає розробку взаємозацікавленого рішення та організацію взаємодії партнерів. Ділове спілкування завжди зорієнтовано на результат.

Етику ділового спілкування можна визначити як сукупність моральних норм, правил та уявлень, що регулюють поведінку і відносини людей в процесі їх виробничої діяльності. В історії філософії, починаючи з Конфуція, сформульовані три основних принципи прийняття етичних рішень:

♦принцип утилітаризму, в основі якого лежить бажання досягнення максимального блага для більшості людей;

♦принцип дотримання прав людини, що націлений на захист честі та гідності кожної людини;

♦принцип справедливості, що базується на забезпеченні рівних прав при розподілі відповідальності та благ.

Ці три філософських підходи не виключають один одного. Більшість керівників - стратегів керуються усіма трьома, намагаючись прийняти таке рішення, яке, наскільки це можливо, задовольнило б більшість людей, не утискало б прав жодного з них та було б справедливим відносно всіх. Проте, з розвитком капіталізму етика бізнесу, етика ринкових відносин висувається на перший план, потісняючи загальнолюдські, а в тому числі і релігійні цінності. Тому людина з «ринковим характером» завжди знаходиться в стані протиріччя, характеризується роздвоєною свідомістю: з одного боку, вона піклується про максимальний прибуток будь-якими засобами, а з іншого - повинна нести соціальну відповідальність та керуватися загальнолюдськими нормами моралі і порядності. Таким чином, подвійна мораль - це реальне протиріччя моральної свідомості особистості, що природно притаманна їй в умовах ринкових відносин.

Таке протиріччя між етикою та бізнесом, між тим, як повинно бути, та як є насправді, досить гостро виявляється і сьогодні в діловому спілкуванні, причому на самих різних його рівнях: як між організацією і соціальним середовищем, так і всередині самої організації. Відносно цього протиріччя існують дві основні позиції. Перша позиція - прагматиків, які вважають, що в діловому спілкуванні і взагалі в бізнесі етика сама по собі не потрібна. Друга позиція - це визнання етики важливою не тільки з точки зору відповідальності бізнесменів перед суспільством і самим собою, але і необхідною для ефективності виробництва.

Стосовно ділового спілкування основний етичний принцип можна сформулювати таким чином: в діловому спілкуванні при прийнятті рішення про те, на які цінності потрібно зорієнтуватися в даній ситуації, чини так, щоб максима твоєї волі співпадала з моральними цінностями інших сторін, що беруть участь ц спілкуванні, і припускала б координацію інших інтересів всіх сторін.

Існують наступні моделі ділового спілкування.

♦ставлення керівника до підлеглих («згори - вниз»): ставтесь до свого підлеглого так, як ви хотіли б, щоб до вас ставився ваш керівник;

68

♦ставлення підлеглого до свого керівника («знизу - вгору»): ставтесь до свого керівника так, як ви хотіли б, щоб до вас ставились ваші підлеглі;

♦між колегами при внутрішньо фірмовому та міжфірмовому спілкуванні («по горизонталі»): ставтесь до свого колеги так, як ви хотіли б, щоб він ставився до вас.

Найважливішою стороною моралі професійної поведінки ділової людини, підприємця виступає діловий етикет, знання якого є необхідною професійною якістю, що набувається і постійно удосконалюється. Діловий етикет - це результат тривалого відбору правил та форм найбільш доцільної поведінки, що сприяє успіху в ділових стосунках. Важливими елементами ділового спілкування є і етикет національного прапора, і форми привітання, і правила ведення ділової розмови, і правила прийому відвідувачів, і етикетні тюрми службового звернення до працівників, і етикетні правила використання візитних карток, і етикет підбору сувенірів та вручення дарунків, а також знання особливостей ділового етикету інших країн. Володіння правилами ділового етикету значно полегшує встановлення особистих контактів, сприяє швидкому вирішенню ділових питань, формує сприятливу соціально - психологічну атмосферу праці.

Норма етикету - це зовнішня форма виявлення уваги, поваги та інтересу до особистості. Манера тримати себе знаходить виявлення в жесті, міміці, позі, інтонаціях мови, ході. Враження від людини у діловому спілкуванні залежить від того, як вона виглядає, як діє, як говорить та як пише. Правильна мова - це манера говорити, що складається з вірного тону, артикуляції, вимови, гучності та точного підбору слів. Культура мови - центральний елемент іміджу. Найбільш яскравим виявом мовної некультурності виступає ненормативна лексика.

Етикет – установлені норми поведінки і правила ввічливості в якому-небудь товаристві.

Ділова бесіда як процес взаємного спілкування має певну структуру, а саме: 1) початок бесіди - встановлення контакту, створення сприятливого для бесіди клімату; 2) викладення і обґрунтування своєї позиції; 3) виявлення позиції співрозмовника; 4) спільний аналіз проблеми, тобто усунення сумнівів співрозмовника, заперечення його зауважень, пошук варіантів вирішення тощо; 5) прийняття рішення. Проте, співрозмовники нерідко припускаються помилок, найбільш типовими серед яких є наступні: авторитарність, ігнорування стану співрозмовника, мотивів його поведінки, вияв неуваги до співрозмовника, неповаги до нього, коли перебивають та не дослуховують, а також обмеження або недовикористання всього банку ідей.

В ході ділової міжособистісної комунікації важливо не допустити переростання нормальної суперечки з дідових питань в міжособистісну конфронтацію. Суперечка - це характеристика обговорення проблеми, спосіб її колективного дослідження, коли кожна із сторін, аргументуючи або заперечуючи думку співрозмовника, претендує на монопольне встановлення істини. Існує кілька підходів до проходження дискусії - суперечки: 1) евристичний підхід, коли одна із сторін поступово запевнює співрозмовника у правильності своєї позиції; 2) логічний підхід - жорсткий логічний аналіз та аргументація приводять до єдина вірного висновку; 3) софістичний підхід, коли одна сторона навіть логічно невірним шляхом, використовуючи софізми, обов'язково прагне перемогти іншу; 4) авторитарний підхід, коли одна із сторін нав'язує свою точку зору, використовуючи свій авторитет і владу; 5) критикуючий підхід, коли увага зосереджується тільки на недоліках, слабих позиціях своїх опонентів, а позитивні сторони ігноруються; 6) демагогічний підхід - намір звести дискусію в сторону від істини, щоб домогтися невідомих цілей; 7) прагматичний підхід - одна або обидві сторони ведуть суперечку не тільки заради істини, а заради своїх практичних, іноді меркантильних інтересів, які приховані і невідомі співрозмовникам.

Цілі ведення суперечки можуть бути конструктивні (обговорити всі можливі варіанти вирішення проблеми; виробити колективну позицію; заперечити ненауковий, некомпетентний підхід: залучити зацікавлених і компетентних осіб; оцінити можливих єдинодумців та противників) та деструктивні (розколоти учасників суперечки на непримиренні ґрунті, очорнити

69

ідею та її авторів, повести дискусію по невірному шляху, розгромити інакомислячих та дискредитувати опозицію).

Для того, щоб суперечка була успішною, потрібно дотримуватись наступних принципів, попередньої підготовки до ведення суперечки, толерантного ставлення до інакомислячих, послідовного аналізу альтернатив, коректного ведення суперечки, «відсторонення» в процесі ведення суперечки (піднятися над особистими інтересами), подолання існуючих психологічних бар'єрів, поетапного просування до істини, поваги особистості опонента, аргументованої конструктивної критики.

Етика ділових стосунків - це наука про гармонічне взаєморозуміння, уміння діяти, уміння успішно прожити життя і максимально реалізувати свої можливості. Домогтися успіху в житті, що зрештою уособлює таке пристосування до навколишнього світу, коли наступає гармонія між особистістю та оточенням, неможливо без урахування наступних вимог: конструктивний ум, конкретна головна мета, впевненість у собі, уміння економити та накопичувати, ініціатива та лідерство, творча уява, ентузіазм, самоконтроль, здатність робити більше сплаченого (працювати на совість, а не заради грошей), принадливість (щирість, життєва сила, магнетизм особистості), точність думки, зосередженість, взаємодія (координація своїх зусиль з зусиллями інших людей без заздрості, агресії), уміння вчитися на поразках, терплячість.

У процесі спілкування розрізняють низку позитивних якостей, що суттєво впливають на результат: це бажання спілкуватися, контактність (уміння долати бар'єри і негативні установки) та ініціативність, готовність взяти на себе відповідальність за встановлення контакту. Серед негативних якостей, що впливають на результат від спілкування, можна виділити такі:

♦ інфантилізм - потреба в опікуванні, втеча від відповідальності, нездатність боротися з життєвими труднощами;

Інфантилізм – хвороблива недорозвиненість організму, що виявляється в збереженні в дорослому віці фізичної будови або рис характеру дитини; відсутність зрілості, досвіду, затримка духовного розвитку.

♦ Егоцентризм (Я - центр) - орієнтація людини тільки на власну позицію і нездатність змінити її;

Егоцентризм – суб’єктивно-ідеалістичний філософський та етичний принцип за яким індивідуум, особистість вважається центром всесвіту.

♦альтруїзм - в цілому позитивна потреба надавати безкоштовну допомогу, але нерідко це може бути «ведмежою послугою», коли допомога нав'язується без урахування потреби в ній з боку партнера;

♦егоїзм, коли орієнтуються тільки на власні інтереси, переживання, а увага концентрується тільки па власному «Я».

Щоб трансформувати негативні якості в позитивні, важливо за допомогою філософської рефлексії, самоаналізу осмислити питання: "Що умію робити добре і можу запропонувати іншим?" Які здібності повинен розвивати в собі, спираючись на додаткові знання, тренування та досвід? Як те, що маю та умію, довести до досконалості завдяки взаємодії з іншими людьми? Принципи самопізнання, гармонії, простоти і краси, цілепокладання, планування, самоорганізації та оптимізму задають загальну стратегію поведінки та діяльності па значну перспективу.

2.3. Етичні проблеми сучасності.

Особливої гостроти і складності на початку третього тисячоліття набувають глобальні проблеми, з якими людство стикнулося вперше. Це проблеми виживання, збереження життя на Землі, безпеки, трансформації розвитку (подальшого поступу людської культури). Чи не

70