Філософія прикладна (Ч2)
.pdfВаші знання повинні обслуговувати наступні вміння:
-порівнювати основні етапи естетики;
-відтворювати значення основних принципів і понять історії естетики;
-оперувати знанням про основні історичні періоди розвитку естетики і їх зв'язок із світоглядом;
-визначати особливості основних історичних періодів і їх вираження у мистецтві;
4. Вихід теми у інші дисципліни:
Дана тема має вихід інформації у такі дисципліни як філософія, культурологія, історія мистецтва, вона також є фундаментальною при більш глибокому вивченні усіх інших тем дисципліни «Естетика».
51
ПРЕДМЕТ ЕТИКИ. ОСНОВНІ ЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ
52
Навчальний об’єкт «ЕТИКА» Лекція №3
ТЕМА: ПРЕДМЕТ ЕТИКИ. ОСНОВНІ ЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ
Ключові слова і поняття:
Етика. Аскетизм. Кінікі. Стоїки. Ідеал. Цінності. Благо. Добро. Обов'язок. Сумління. Совість. Свобода. Доброчесність. Щастя.
1. Вхідна інформація
Метою вивчення цієї теми є осмислення феномену моралі як важливого фактору існування свідомості та поведінки людини по відношенню до інших людей, суспільства та природи в цілому, фактору усвідомлення власного місця в житті та практичної реалізації життєвих цінностей, принципів та ідеалів у життєдіяльності. У цій частині даного змістовного модуля філософії дається тлумачення основних етичних концепцій людства, що були вироблені ним у ході тривалого історичного розвитку цивілізації в межах окремих культурних спільнот.
Починаючи знайомство з даним розділом курсу, важливо згадати все те, що вам було вже відомо про мораль та поведінку людини із шкільних курсів «Історія України» та «Всесвітня історія», «Людина та суспільство», а також циклу гуманітарних дисциплін, що вивчаються на першому та другому курсах Академії. Ця тема є завершальною при вивченні вузівського курсу «Філософія» та пропедевтичною при вивченні курсів «Соціологія», «Політологія», «Правознавство», а також цілої низки дисциплін гуманітарного циклу.
2.Зміст теми
2.1.Моральні виміри особистості і суспільства.
2.2.Найважливіші моральні та етичні вчення.
2.3.Загальні моральні поняття
2.1.Моральні виміри особистості і суспільства
Термін «етика» походить від давньогрецького слова «ethos» («етос»), що означало звичне місце проживання, людське житло, пташине гніздо тощо. Пізніше воно стало означати стійку природу якогось явища, звичай, характер. Така зміна смислу повчальна: вона виявляє зв'язок між колом спілкування людини та її характером. Аристотель називав «етичними» особливим клас людських якостей, властивості характеру, темпераменту. В IV ст. н.е. в латинській мові з'являється термін «moralitas» (мораль), що є прямим аналогом грецького терміну «етика».
Етика - наука про мораль досліджує систему моральних цінностей, виявляючи фундаментальні, граничні засади справедливих, розумних та осмислених дій в сумісному житті людей.
Мораль, починаючи з грецької античності, тлумачилась як міра панування людини над самою собою, показник того, наскільки людина відповідальна за себе, за те, що вона робить. Якщо в людині виділяти тіло, душу і розум (дух), то мораль є якісною характеристикою душі. Мораль нерідко тлумачиться як зваженість, вона ближче до аскетичності, здатності людини обмежити себе, накласти в разі необхідності заборону на свої природні бажання. В усі часи, у всіх народів мораль асоціювалась зі стриманістю відносно афектів.
Аскетизм – поведінка людини, яка характеризується найвищою ступінню
53
утримання або обмеження себе від власних природних бажань, веденням вельми суворого образу життя.
Тлумачення моральної досконалості (доброчинності) особистості як таких взаємовідносин розумного і нерозумного першопочатків в індивіді, коли перше панує над другим, показує, що мораль е суто людською якістю. Як міра розумності людини, мораль є також мірою її людяності.
Розумна поведінка є морально досконалою тоді, коли вона спрямована на досконалу мету, - мету, котра вважається безумовною (абсолютною), визнається вищим благом. Націленість розуму па вище благо виявляється в добрій волі, яки маг само-цінне значення, бо ніколи не може обернутися проти самої себе. Всі інші блага, чи то тілесні (здоров'я, сила), зовнішні (багатство, пошана), душевні (рішучість, самовладання), розумові (пам'ять, кмітливість), якими б важливими вони не були для людний, самі по собі без доброї волі можуть бути використані для порочних цілей, Тільки добра воля є абсолютно цінною. Отже, моральний вимір людини пов'язаний з її розумністю, її розумність пов'язана з орієнтацією на вище благо, яка в свою чергу пов'язана з доброю волею. Розум виступає основою моралі в якості моральний розум.
В практиці масової поведінки, в процесі взаємного спілкування людей формуються вимоги моральності, що відображають життєво-практичний та історичний досвід людства. Мораль - це форма громадянської свідомості і вид громадянських відносин, спрямованих на утвердження самоцінності особистості, рівноправності всіх людей в їх прагненні до щасливого та гідного життя. В моралі оцінюються не тільки практичні дії людей, але й їх мотиви, бажання і намагання. Мораль належить до основної сфери нормативного регулювання дій людини, таких, як право, звичаї, традиції тощо.
Мораль як вольове ставлення є сфера вчинків, практично - діяльнісних позицій людини. А вчинки об'єктивують внутрішні мотиви та задуми індивіда, ставлять його в певні відносини з іншими людьми. Ключове питання для розуміння моралі полягає у наступному: як моральна досконалість людини пов'язана з характером її стосунків з іншими людьми?
Мораль характеризує людину з точки зору її здатностей жити в людському співтоваристві. Мораль - це така націленість людей одного на одного, що існує за умов конкретних багатопланових відносин між ними і робить можливими самі ні відносини. Мораль окреслює внутрішні смислові межі людської діяльності, що задаються самою людиною. Вона дозволяє і зобов'язує людину розглядати своє власне життя і оточуючу дійсність так, якби вони залежати від її вибору. Слід підкреслити, що мораль не тотожна вищому смислу, останній меті існування людини і суспільства. її призначення інше - поєднати особистісний смисл з вищим сенсом, націлити людину на вищу мету. Завдяки вірі в існування вищої цілі, через мораль життя людини і суспільства набуває цілісності, внутрішньої осмисленості. Вірніше: цілісність, внутрішня осмисленість життя і є мораль.
Як ціннісний базис, основа людського співжиття мораль має дві особливості: по-перше, вона неможлива без свободи волі, бо розумна людська воля знаходить мораль в собі, але не може нізвідки вивести, ні з природи, пі з суспільства; по-друге, вона має загальну форму, розповсюджується па всіх людей. Ці дві характеристики нерозривно пов'язані між собою. Єдність свободи волі і загальності (об'єктивності, загальнозначущості, необхідності) є характерною особливістю моралі. Мораль існує у формі закону, не припускає виключень, Але це - такий закон, що встановлюється самою особистістю, її свобідною волею. Мораль втілює єдність індивідуального, особистого і загального, об'єктивного. Вона являє собою автономію волі, її законодавство.
Для того, щоб випробувати якусь норму на загальність і тим самим з'ясувати, чи може вона дійсно вважатись моральною, людина повинна відповісти собі на питання, чи санкціонувала б вона цю норму, якби вона практикувалась іншими людьми відносно неї самої. Такий механізм виявлення загальності дозволив сформулювати золоте правило моралі, що вимагає від людини в її стосунках з іншими керуватися такими нормами, які можна було б повернути на саму себе («Не чини відносно інших того, як ти не бажав би, щоб чинили відносно тебе»).
54
Підсумовуючи все сказане, мораль можна стисло визначити як: 1) панування розуму над афектами; 2) прагнення до вищого блага; 3) добру волю, безкорисливість мотивів; 4) здатність проживати у людській спільноті; 5) людяність або суспільну (людську) форму відносин між людьми; 6 ) автономію волі; 7) взаємність відносин, що презентується золотим правилом моралі.
З такого розуміння моралі витікає ряд її особливостей як дієвого фактора життєдіяльності людини і суспільства.
По-перше, вона виступає як практична діяльна свідомість. В моралі ідеальне та реальне співпадають, утворюють єдине ціле. Як ідеальне мораль виступає реальним початком свідомого життя людини, адже неможливо жити без розуміння мети життя. По-друге, мораль охоплює всю різноманітність людського буття, вона повсюдна, адже не замкнена на якійсь особливій сфері (наприклад, трудових відносинах, сексуальній поведінці, екстремальних ситуаціях тощо); мораль існує всюди, де діє людина як вільна розумна істота.
По-третє, мораль - це не стан, це вектор свідомого життя В такому розумінні мораль ніколи не може здійснитися у повній мірі, головне - це неперервність зусиль з її здійснення. Тому мораль існує в формі обов'язку, оскільки ні в якій іншій формі вона не може набути реальності як мета, на яку націлена мораль.
У четверте, мораль - це не конкретна вимога або їх сукупність. Оскільки життя конкретної людини розглядається в перспективі нескінченного удосконалення, то моральні вимоги .можуть тільки фіксувати недосконалість людини, її віддаленість від мети. Моральні вимоги, що претендують на абсолютність, можуть бути для конкретної людини, у конкретних умовах навіть негативними, виступаючи у вигляді заборон.
Людська особистість - більше за те, що вона робить. Вона самоцінна, це морально відповідальна істота, яка має самоцінне значення і гідна поваги. Прямою протилежністю моралі є насильство. Діяти морально - це значить діяти за згодою тих, кого ці дії стосуються; здійснювати насильство - значить здійснювати дії, що неприпустимі для тих, проти кого вони спрямовані. Ненасильство - це принципове утримання від того, щоб ставити свою волю вище волі іншого. Заборона насильства - перша і основна моральна вимога.
2.2. Найважливіші моральні та етичні вчення
Практичне функціонування моралі в реальному контексті людського життя пов'язано з двома основними проблемами людського існування: 1) у який спосіб доброчинність суміщається з щастям, орієнтація на абсолютні цінності - з необхідністю задоволення відносних благ, досягненням життєвого успіху; 2) яким чином мораль, що є виявленням свобідної волі людини, набуває загальнозначущого характеру, в результаті чого служіння іншим людям виявляється одночасно служінням самому собі. Осмислення цих проблем стало основним завданням і основними труднощами етики.
Давньоіндійський мислитель Конфуцій запропонував нормативну програму гідного життя, яку можна стисло охарактеризувати як етику ритуалу, що здатний поєднати доброчинність і щастя, волю окремої людини та узгоджене життя всіх у суспільстві. Головним у етиці Конфуція є поняття «жень» (гуманність) – моральний закон, що визначає взаємини людей у сім’ях, суспільстві і вимагає беззастережної покори молодших старшим за віком або за соціальним становищем.
Питання про практичні шляхи етичного удосконалення розроблені у буддизмі. Це – вчення про так званий «восьмирічний шлях», про вісім «доблестей», котрі досягаються тими, хто пройде цим шляхом. Ці доблесті зводяться до правильних поглядів, суджень, мови, поведінки, устремлінь, життя, уваги, зосередження. Засуджується як життя, присвячене чуттєвим задоволенням, так і шлях аскези та самознищення. Успіх буддизму був у тому, що він став релігією порятунку, він наповнював душу віруючих надією на те, що страждання може бути переможене. Мета життя – звільнення від перевтілень й досягнення нірвани (стану абсолютного спокою, де відсутні всі бажання, прагнення, пристрасті і пов’язані з ними страждання).
55
Головним моральним ідеалом виступає любов до всього живого і утримання від завдання йому шкоди.
У давньоіндійській етиці існування тіла людини пов’язане водночас і з насолодою, і з стражданням. Повністю ліквідувати страждання, як вважали філософи локаята, неможливо, але можна їх звести до мінімуму, а насолоду зробити максимальною. Неминучість страждання, що супроводжує насолоду, не може спричинятися до відмови до насолоди за все, заперечення існування потойбічного життя, закону карми і сансари. В етичних поглядах санкх’я виходила з ідеї універсальності страждання, яке проголошувала найвищою сутністю тілесного існування. У звільненні душі від пут емпіричного світу, в загальмуванні всіх природних прагнень та споглядальному аскетизмі вбачали теоретики санках мету людського життя. Йога розробила принцип етики, заснованої на співчутті всім формам і видам життя, сформулювала правила, що забороняють завдавати шкоди живій істоті. Серед правил його є низка раціональних, якоюсь мірою перевірених досвідом наказів, що стосуються гігієни дихання, режиму харчування.
Законодавець та вчитель єврейського народу Мойсей стверджував, що шлях до людського благополуччя та злагоди лежить через справедливий суспільний устрій, верховенство закону. З ім’ям Мойсея пов'язаний один з найдавніших та найрозповсюдніших кодексів моральної поведінки, що складається з десяти заповідей, що й стало його позначенням: Десять заповідей (Десять мовлянь, Десятислові, Декалог).
Основою етико-нормативної програми засновника мусульманської релігії і цивілізації Мухаммеда є ідея єдиного Бога. На його думку, передумовою і гарантією індивідуального щастя та суспільної злагоди є безумовна віра в Бога в тому вигляді, в якому сам Бог вважав необхідним відкритися людям. Проповіді пророка Мухаммеда склали «Коран» - священну книгу мусульман, їх духовний та діяльнісний канон.
Сократ зводив доброчинність до знання. На його думку, шлях до щастя та людської злагоди у суспільстві лежить через пізнавальний розум. Якість життя задається свідомими зусиллями самої людини і виявляється у поняттях доброго, прекрасного, справедливого. З ім’ям Епікура пов’язана одна з традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізму (від грецьк. – щастя). Епіку вважав, що рішення етичної проблеми полягає в правильному тлумаченні щастя, адже тільки щасливі люди здатні бути доброчинними та щедрими.
Вершиною доброчесності, на думку кініків, є автаркія – автономія моральної особи. Для їх етики характерні індивідуалізм, утилітаризм, проголошення принципової рівності всіх людей, вимога повернення до «природного стану», заперечення традиційних соціальних зв'язків та культурних цінностей. На думку Діогена, філософія повинна готувати людину до різних випробувань долі, вчити відмовлятися від насолод. Діоген жив у бочці, він привчав себе до фізичних позбавлень і морального приниження, просив подаяння у статуй, щоб привчити себе до відмови, бо люди подають жебракам, а не філософам; жебраком може стати кожна людина, а філософом - ні. Діоген підкреслював зверхність мудреця над простими людьми. Розповідають, що коли цар Македонський запропонував, щоб Діоген попросив у нього все, що хоче, мудрець відповів: «Не затіняй сонце». Після цієї зустрічі Македонський став говорити, що якби він не був царем Македонським, то хотів би стати Діогеном.
Кініки – філософська школа в античному світі яка пропагувала повернення до природного стану життя й відмову від існуючих культурних цінностей та соціальних зв’язків.
Стоїчна етика на вершину людських зусиль висуває доброчесність - єдине благо (шлях у злагоді з розумом). Стоїчний мудрець (як ідеал людини) відрізняється терпимістю і стриманістю, а його щастя - «у тому, що він не бажає ніякого щастя». Під впливом кініків Сенека проповідував, що емоційний вплив треба ставити вище аргументації. Філософію він сприймає як вчення про досягнення морального ідеалу і щастя, виділяючи принцип підкорення долі.
56
Стоїки – філософська школа в античному світі яка закликала свої адептів звільнитись від пристрастей та бажань й жити за повеління розуму, твердо, стійко переносячи усі життєві негоди й випробування.
Німецький філософ Іммануїл Кант своєрідність своєї етики вбачав у тому, що вона аналізує людину, що підкорена своєму власному і в той же час загальному законодавству. Для Канта обов'язок - це чистота морального мотиву і стійкість моральних переконань. Через обов'язок стверджується і загальність морального закону, і внутрішня гідність особистості. Індивідуальна воля, на думку Канта, може трансформуватися у загальну, а доброчинність поєднатися зі щастям у тому випадку, коли особистість у самій собі знайде ту моральну опору, котру раніше вона шукала зовні - у природі, у богові, у суспільному середовищі. Етика Канта систематизовано розроблена в трьох творах: «Основоположення до метафізики правів», «Критика практичного розуму», «Метафізика нравів».
Англійський філософ Джон Стюарт Мілль обґрунтував особливу етичну доктрину - утилітаризм (від грецьк. utilitas - користь). Початок її поклав Бентам, який вважав, що в основі моралі лежить загальне благо, тобто щастя більшості людей. Формула загального блага - найбільше щастя для найбільшої чисельності людей.
Самим незвичайним серед моралістів виступив Фрідріх Ніцше, який стверджував мораль через її критику, навіть радикальне заперечення. Ті форми моралі, що історично склались і є панівними в Європі, одначе утворюють основні перешкоди на шляху звеличення людини та установлення між Людьми щирих стосунків. Джерелами етики Ніцше є не тільки книги, в назвах яких містяться моральні терміни - «Людське, надто .людське». «По той бік добра і зла», «До генеалогії моралі», але і всі основні філософські тексти: «Так говорив Заратустра», «Народження трагедії з духу музики».
На думку Л.Толстого, життя людини сповнюється моральним смислом у тій мірі, в якій вона підкоряється закону любові, що тлумачиться як ненасильство. Не відповідати злом на зло, не противитися злу насильством - така основна вимога толстовської програми гідного життя.
Альберт Швейцер сприймав мораль як благоговіння перед життям у всіх його формах. Проте, таке благоговіння суперечить егоїзмові в розумінні самоствердження людини, прагнення до щастя. Мораль і щастя мають однакові владні домагання на людину, і водночас вони взаємно доповнюють один одного. Швейцер розводить ці поняття в часі, вважаючи, що першу половину життя людина повинна присвятити своєму щастю, а другу - віддати моральному подвижництву. Причому, чим краще людина послужить собі в першій - егоїстичній - половині життя (зможе розвити свої здібності, уміння), тим краще зможе служити іншим людям у другій - моральній - її половині.
Загальний погляд на різноманітні моральні учення та етико - культурні моделі поведінки дозволяє виділити те загальне, що притаманне різним загальнокультурним і філософським версіям моралі: 1 ) всі моралісти розглядали мораль як взаємність добра, виявлену в золотому правилі моралі; 2) всі теоретики і практики моралі звеличували її до абсолютного пріоритету, що практично задає порядок людських благ; 3) вони ставили здійсненність моралі в залежність від людських зусиль із її запровадження.
2.3. Загальні моральні поняття
Зміст моралі презентується тими поняттями, які в тій або іншій трактовці відображують моральні позиції. В той же час самі ці поняття настільки фундаментальні, що в них представлена мораль як така; в своїй сумі вони виявляють поняття моралі.
Ідеал (від франц. іdual, лат. idealis - вид, образ, ідея) - взірець, дещо досконале, вища мета прагнень. Цим словом, з одного боку, називають вищий ступінь цінного або найкращого, завершений стан будь-якого явища. Це може бути тільки уявне, інтелектуально сконструйоване явище (наприклад «ідеальний газ», «абсолютно тверде тіло»); але так можуть називатися й реальні події і явища (наприклад, «ідеальне рішення», «ідеальна кольорова гамма», «ідеально
57
виконане завдання». З іншого боку, ідеалом називають індивідуально прийнятний стандарт, що, як правило, стосується особистих якостей і здібностей. Право кожного - мати свій індивідуальний смак, а значить, і свій «ідеал». Однак філософсько-етичне розуміння ідеалу дещо інше. Тут на перший план висуваються універсальні основи людських суджень, рішень і вчинків.
Ідеал - взірець, дещо досконале, вища мета прагнень. У філософсько-етичному
розумінні ідеалу на перший план висуваються універсальні основи людських суджень, рішень і вчинків.
В специфічно етичному змісті ідеал передбачає деякий універсальний, тобто не змінюваний у залежності від обставин, осіб, індивідуальних смаків стандарт. Ідеал - це, поперше, найбільш загальне, універсальне, і, як правило, абсолютно моральне уявлення про благе і належне, по-друге, образ досконалості у відносинах між людьми або - у формі суспільного ідеалу - такий устрій суспільства, що забезпечує цю досконалість, по-третє, безумовний вищий взірець моральної особистості.
Цінність, як позитивна або негативна значущість об'єктів навколишнього світу для людини, групи, суспільства в цілому, що визначається не самими їх властивостями, а їх залученням до сфери людської життєдіяльності, інтересів і потреб, соціальних відносин; одночасно є критерієм та способом оцінки цієї значущості, що виражені у моральних принципах і нормах, ідеалах, установках, цілях. Цінності - те, що почуття людей диктують признати найважливішим, що стоїть над усім і до чого потрібно прагнути, споглядати, ставитися з повагою, визнанням. У своїй поведінці, у прийнятті рішень, у судженнях людина орієнтується на ті чи інші цінності. Найважливіші для індивіда цінності визначають його «систему координат» - систему ціннісних орієнтацій.
Цінність - позитивна або негативна значущість об'єктів навколишнього світу для людини, групи, суспільства в цілому, що визначається не самими їх властивостями, а їх залученням до сфери людської життєдіяльності, інтересів і потреб, соціальних відносин; критерій і спосіб оцінки цієї значущості, що виражені у моральних принципах і нормах, ідеалах, установках, цілях.
Наявність багатьох людських потреб і способів відчуття обумовлює існування різноманіття оцінок: те, що для одного має велику цінність, для іншого - малу або взагалі ніякої. З формальної точки зору цінності поділяють на позитивні і негативні (малоцінність, відсутність цінності) , на відносні і абсолютні, на суб'єктивні і об'єктивні. За змістом розрізняють речові цінності, логічні, етичні й естетичні цінності: приємне, корисне і придатне; істина, добро, прекрасне. Діяльність людини можна умовно поділити на два види. З одного боку, іде активність по задоволенню фізіологічних і екзистенціальних потреб (добування їжі, улаштування житла, вимушена праця за плату, забезпечення побутових повсякденних потреб. З іншого - вільна самореалізація, знаходження і утвердження смислу поза межами вимушеної праці (гра, творчість, релігія).
Таким чином, цінності розрізняються за змістом: насолода, користь, слава, влада, безпека, краса, істина, добро, щастя тощо. Цінності також поділяються на позитивні і негативні:
насолода - страждання, користь - шкода, слава - ганьба, влада - підвладність, безпека - небезпека, краса - потворність, істина - неправда, добро - зло, щастя - нещастя тощо. Одні цінності прийнято відносити до практичних, інші - до духовних.
Треба зазначити, що в основі найголовніших ціннісних понять знаходиться поняття блага. Благо є метою діяльності й потреб людини одночасно. Воно є своєрідним мірилом цінності предметного світу й діяльності людини. При цьому в історії етичної думки сформувалось два протилежних розуміння суті блага. З світоглядних позиції «лівих» поглядів сенс блага полягає у злиденності, в рамках якої тільки й можлива загальна рівність людей. В «правому» таборі вважають, що благо – це багатство, яке звільняє людину в її залежності від природи та інших людей, робить її вільною.
58
Благо – соціологічна категорія, найзагальніше ціннісне поняття, що відображає ставлення людини до навколишнього світу.
Добро і зло - найбільш загальні поняття моральної свідомості, категорії етики, що характеризують позитивні і негативні моральні цінності. Можна стверджувати, що добро і зло характеризують навмисні дії, здійснені вільно, тобто вчинки. При цьому добро і зло означають не тільки вільні вчинки, а дії, свідомо співвіднесені з певним стандартом - з ідеалом.
Історичний процес формування цих понять був процесом становлення і розвитку самої моралі. Зміст добра і зла обумовлений ідеалом моральної досконалості: добро - це те, що наближує до ідеалу, зло - те, що віддаляє від нього. В історії існувати різні думки стосовно того, до чого повинна прагнути людина, щоб досягти досконалості, цим і обумовлюється концептуальне різноманіття у трактовках добра і зла. У залежності від нормативного змісту, що вкладався в уявлення про ідеал, добро і зло трактувалися як щастя і нещастя, насолода і страждання, користь і шкода, що відповідає обставинам і суперечить їм.
Добро - це основна моральна цінність. Добро не є «добром по відношенню до будь-чого». Особистість не є ні доброю, ні злою, її етична цінність полягає скоріше в тому, щоб бути однаково здатного на добро і зло. Етично цінним («добрим») є вчинок того, хто віддає перевагу добру в будь-якій конкретній ситуації. Зло - дещо погане, шкідливе, те, що перешкоджає життю, знищує його або забезпечую деяку цінність, викликає дисгармонію. Зло - не протилежність добра, від розуміння зла залежить також і визначення поняття добра. Отже, добро і зло змістовно діалектично взаємно визначені і пізнаються у єдності, одне через інше.
Добро і зло як моральні поняття пов'язані з душевним і духовним досвідом самої людини і існують через цей досвід. Без готовності чинити опір злу недостатнім є розуміння зла і протидія злу; само по собі це не призведе до добра. Недостатньо вивчити дорогу в пекло, щоб потрапити в рай, хоча цю дорогу знати обов'язково, щоб не опинитися на ній.
Добро і зло не просто взаємно визначені, вони функціонально взаємообумовлені: добро є нормативно значущим у протилежності злу і практично зміцнюється у запереченні зла. За своїм імперативно - ціннісним змістом добро і зло ніби уособлюють два боки однієї медалі. Вони взаємо визначені і в цьому ніби рівні. Людина пізнає зло, оскільки має певне уявлення про добро; вона цінить добро, перевіривши на власному досвіді, що таке зло. При цьому існування зла часто представляється необхідною умовою існування добра.
Добро – як поняття етичної свідомості уявляє собою моральне значення вчинку; як етична категорія – найзагальніше поняття, що об’єднує усю сукупність позитивних норм й вимог, яка виступає як ідеал.
Нормативно - ціннісний зміст добра і зла визначається не тим, у чому вбачається джерело ідеалу, або вищого блага, а тим, який він має зміст. Якщо моральний ідеал полягає у загальному духовному єднанні людей і в цьому полягає абсолютне добро, то злом буде все, що становить перешкоди для цього, що заважає людині творити добро. Конкретизуючи змістовно поняття добра і зла, слід зазначити:
♦Добро закріплюється у подоланні відокремленості, розрізненості, відчуженості між людьми і встановленні взаєморозуміння, злагоди, людяності у відносинах між ними завдяки своїм благим намірам.
♦Як людські якості добро, тобто доброта, проявляється у милосерді, коханні, а зло, тобто злобність, - у ворожнечі, насильстві.
У конфліктних ситуаціях перед людиною часто постає проблема морального вибору, що виступає як вибір між добром і злом. Але де чітка межа між добром і злом? Те, що для однієї людини - добро, для інших може виступати як зло. При ньому правильний і гідний вибір далеко не завжди полягає у виборі морального образу думок і дій і відмові від шляху пристосовництва, кар'єри, корисливості або похоті. Альтернативою доброчинності може бути не обов'язково
59
пристосовництво, а й здоровий глузд, альтернативою кар'єри - службовий і професійний успіх, альтернативою корисливості - користь, альтернативою похоті - особисте щастя. Іншими словами, часто людина постає перед проблемою вибору між позитивними цінностями, а також між більшим і меншим добром і більшим і меншим злом.
При цьому добро і зло, будучи «збалансованими» на рівні понять, являють нерівні основи для оцінки відповідних дій. Одна справа творити добро або зло і зовсім інша - дозволяти злу творитися (іншими людьми, збігом обставин). «Потурання злу» - морально варте осуду, «потурання злу», тобто сприяння злу, - неприпустиме і практично прирівнюється до творення зла. Однак, «потурання добру» - фактично морально нейтральне, а «потурання добру» сприймається моральною свідомістю як звичайна річ і цьому не приділяється будь-якого значення.
Таким чином, з моральної точки зору шкода зла більш значуща, ніж благо добра. Недопущення несправедливості, .і моральної точки зору, є більш суттєвим, ніж творення милосердя: зло несправедливості - більш руйнівне для суспільства, ніж добро милосердя - творче.
Моральні цінності орієнтують індивіда у його поведінці. Це виявляється можливим не внаслідок того, що людині вигідно і приємно приймати їх до уваги у своїх рішеннях і вчинках. Ці цінності функціонують таким чином, що справляють вплив на волю людини. Наслідування моральних цінностей сприймається людиною як обов'язок. Невиконання обов'язку сприймається як провина і переживається в докорах і муках сумління. Моральні цінності в імперативними (обов'язковими), причому не просто імперативними, а імперативними безумовно, а це означає, що їх необхідно наслідувати не тільки за певних обставин, а завжди. Ними потрібно керуватися у відносинах з усіма людьми, а не тільки з обмеженим колом родичів, друзів, колег і співвітчизників. Моральні імперативи, як і утверджені ними моральні цінності, мають надситуативний і безособовий, тобто універсальний характер.
Обов'язок - внутрішнє переживання, що виступає як само-примушування, усвідомлення необхідності діяти і будувати своє буття у відповідності до потреб, що виходять з етичних цінностей. Таким чином, обов'язок є усвідомленням особистістю безумовної необхідності виконання то/о, що заповідається моральним ідеалом, що випливає з морального ідеалу. Обов'язок людини - прямувати шляхом доброчинності, робити добро іншим людям в міру можливостей, не припускати у собі порочності, протидіяти злу.
Обов’язок – моральна категорія, яка виражає залежність людини від суспільства, суспільних груп та носить відверто класовий характер.
Вимоги обов'язку є самоцінними. Це виражається не тільки у тому, що людина виконує обов'язок безкорисливо, демонструючи тим самим свою незалежність від наданих ззовні норм і правил, але й в тому, що, виконуючи обов'язок, вона затверджує його пріоритетність стосовно страху, насолоди, особистої користі, слави тощо. У виконанні морального обов'язку виявляється автономія особистості - наслідуючи закон, людина не потребує зовнішнього примушування, і, викопуючи моральну вимогу, вона ставиться до нього так, наче воно встановлено нею самою. Всі обмеження, що людина добровільно покладає на себе, і дії, котрі вона здійснює для виконання вимоги, мають моральний смисл за умови, що вона діє, будучи упевненою у своїй правоті. Відсутність зовнішнього примусу не означає відсутність примусу взагалі: закріплення доброчинності всупереч страху, насолоді, користі, славі - це закріплення себе - доброчинною всупереч собі - лякливою, такою, що тішиться, корисливою, марнославною людиною.
Сумління як усвідомлення моральної відповідальності за свою поведінку перед оточуючими людьми, суспільством є ще одним важливим чинником моральної свідомості людини. Сумління - відображення здатності людини здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати самооцінку власних вчинків.
60