Філософія основний курс (Ч1)

Основна його ідея (традиційна для української думки ще з часів Київської Русі) - спрямованість до "внутрішньої людини". "Глибиною" "внутрішньої людини", осередком її таємничого єства виступає у П.Куліша серце, яке нерозривно зв'язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. "Внутрішнє", "глибина", постійно протистоять "зовнішньому", "поверхні", що втілюють, по П.Кулішу, усе вороже людині, далеке рідному краю, Україні. З постійного протиборства "внутрішнього" з "поверхневим" виникає ланцюг антитез: минуле - сучасне, народна мова - штучна мова, хутір - місто, Україна - Європа, і т.п. Звідси - строкатість і розмаїтість реальності, плюральність життєвого простору і часу, поліфонія світу.

Народну мову, "просте слово" П.Куліш вважає безпосереднім проявом екзистенціальної глибини людського єства, безпосереднім "голосом серця" (це близько до того, що через піввіку скаже про метафізичні глибини М.Хайдеггер). Простому, відвертому слову П.Куліш протиставляє штучну мову літературних салонів як чомусь чужому (навіть "іноземному"). Проста людина (близький до землі житель хутора, селянин) почитає "розумність" такого слова, що йде від розуму ("з голови"). У серці своєму він, однак, неусвідомлене, зберігає рідне слово як скарбницю свого єства. П.Куліш навіть говорить про те, що існують дві мови: дійсна "мова серця" і штучна "мова розуму".

У філософії П.Куліша виразним є також антеістичний (від грецького - Антей) мотив, орієнтація на землеробську культуру, що "очищає землю" від "непридатності" усього зайвого і непотрібного, що оточує нас у міському житті (від "нескінченної вулиці"), і робить людей схожими одну на одну істотами. Так виникає поняття "хуторянської філософії" як філософії єдиної з природою, рідною землею людини-хуторянина, що "твердо на своїй рідній землі коштує".

Антеізм – світоглядний мотив, який ґрунтується на змісті давньогрецького міфу про Антея, сина Посейдона (бога Океану) та Геї (богині Землі). Цей велетень був непереможним, але лише до тих пір, поки торкався матері-землі. Геракл переміг Антея, коли задушив його в повітрі, відірвавши від землі. Тож, антеізм утверджував ідею нерозривного зв’язку людини та рідної землі, яка надає їй силу життя.

Неоднозначна позиція П.Куліша стосовно історичного минулого українського народу. Козаків, наприклад, він вважав "розбійниками" і "бунтівниками" проти легітимного короля Речі Посполитої.

Учасником Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Григорович Шевченко (18141861).

У духовній спадщині Т.Г.Шевченко значне місце займає проблема людини, її буття, її внутрішнього світу - переживань, інтересів, устремлінь. В усьому він бачить живих конкретних людей, що "стогнуть у кайданах" неправди і неволі. Неправда і неволя для поета - не загальні естетичні поняття. Неправда тут людська (царів, попів, панів) і неволя теж людська (мужицька, українська).

Ідея людської волі і боротьби за неї знаходиться в центрі багатьох творів Т.Г.Шевченка: "Кавказ", "І мертвим, і живим...", "Неофіти", "Іван Гус" і ін. Здобутки Кобзаря зіграли важливу роль у формуванні демократичної думки в Україні, призивали до ліквідації кріпосництва, до боротьби проти соціального і національного гноблення. Ідея національного звільнення, утвердження незалежної України були одними з провідних у творчості Т.Г.Шевченка ("Розрита могила", "Великий Льох" та ін.). Поет був прихильником дружби народів, але розумів цю дружбу як відносини рівних, як дружбу незалежного українського народу з всіма іншими народами.

Розглядаючи творчість Т.Шевченко і його світоглядну позицію, варто звернути увагу на строкатість і суперечливість існуючих сьогодні її тлумачень і оцінок. Так, радянські автори говорили про Т.Шевченка як "войовничого матеріаліста" з елементами "діалектичного світорозуміння", як про "інтернаціоналіста", що більше всього любив і поважав російських революціонерів-демократів і російську культуру, ненавидів і викривав український націоналізм,

111

як про "революціонера", що із класових позицій закликав народ до революції, як про вільнодумця й атеїста (правда, трохи обмеженого). (Див.: "Історія філософії на Україні": У 3т. -

К.:1987. - Т.2. - С. 80-89).

Альтернативні, прямо протилежні оцінки присутні у Д.Донцова, який вважав позицію Т.Шевченка несумісною з "матеріалістичною філософією соціалізму XІХ століття". Д.Донцов говорить про протистояння "противомосковській установці Шевченка", про властиву Т.Шевченку "ідею примату нації". Протест Т.Шевченко, за Д.Донцовим, "був протестом людини вищої породи, вищої касти, людини, що думає політично, не тільки соціально; не парія, не представника одного шару, класу, а цілого народу, його командної групи". Нарешті, невичерпним джерелом натхнення Т.Шевченка Д.Донцов вважав Біблію, що "відвернула поета від «... впливів соціалізму", а "біблійні фігури й оточення послужили Шевченку канвою в його антицарській поезії".

Таким чином можна відмітити наявність двох ліній прямо протилежних оцінок світоглядної поезії Т.Г.Шевченка. Тут варто врахувати і те, що Д.Донцов направляв свої оцінки не проти радянських авторів, а проти оцінок П.Куліша та М.Драгоманова.

Вражає, що кожну з існуючих оцінок творчості Т.Шевченка можна обґрунтувати посиланнями на відповідні місця його творчої спадщини. І кожна чи ідеологія, чи партія може, таким чином, із тріумфом проголосити Т.Шевченка "своїм".

Перехід від славного минулого (представленого високими моральними завітами "козацької слави") до несправедливого, навіть ганебного безславністю сьогодення став результатом не тих чи інших історичних подій (Т.Шевченко і про їх пише яскраво й образно, та вони є лише зовнішньою "поверхнею" невидимих, але глибоких "космічних" факторів), а своєрідної моральної катастрофи, що стала "розплатою", "карою" за гріховність. Майбутнє відновлення, відродження "нашої слави" повинне стати наслідком втручання вищих моральних сил "добра і справедливості".

Тому заклик "гострити сокира" може виступати символом непокори, небажання терпіти гноблення; "вража зла кров" виступає символом подолання ворога (така перемога може бути не тільки фізичної, але і моральної, духовної). Не слід робити на основі віршованих рядків Т.Шевченко висновок про його схильність до революційного насильства над ворогами України. Т.Шевченко не революціонер, він скоріше бунтар в екзистенціальному значенні цього слова. Т.Шевченко заперечує визначену соціально-політичну реальність з її порядками, законами і т.п. Але це заперечення не ставить метою твердження якогось іншого, нехай навіть і справедливого, але таки порядку, законів і т.п.

У творчості Т.Шевченка ми не знайдемо програми перетворення соціального буття, крім узагальненої мрії "про родину велику, родину вільну, нову", про світ, у якому "буде син, і буде мати, і будуть люди на землі". Ідеальне царство Шевченкової мрії - це царство творчого людського духу, а не букви, зафіксованої в системі строго визначених законів.

Т.Шевченко був більш "євангелістом", ніж благочестивим "візантійцем", оскільки в Біблії шукав головним чином "дух народолюбного творчості, проповіді суду божого над несправедливими". Варто погодитися з Д.Чижевським, відповідно до якого Т.Шевченко з християнської релігії відкидав усе, що "байдуже до живої конкретної людини... виступає проти індивідуума, перешкоджає задоволенню внутрішніх потреб людини..."

Таким чином, Т.Шевченко з'являється як екзистенціальний і істинно україноментальний мислитель. Він вніс неоціненний вклад у розвиток соціально-культурної і національної самосвідомості як українського, так і інших слов'янських народів.

2.2.8. Філософія кін. ХІХ – поч.. ХХ ст.ст.. «Філософія серця» Д.П.Юркевича.

Памфіл Данилевич Юркевич (1827-1874) - відомий український філософ, автор своєрідної концепції, так називаної "філософії серця", який оказав значний вплив на розвиток української і російської філософської думки.

Основними роботами П.Юркевича є: "Ідея" (1859), "Матеріалізм і задачі філософії" (1860), "Серце і його значення в духовному житті людини" (1860), "З науки про людський дух"(1860),

112

"Розум по навчанню Платона і досвід по навчанню Канта" (1865). Його учнями були В.С.Соловйов, Г.Г.Шпет, И.С.Нечуй-Левицький, B.О.Ключевський.

Розвиток філософської думки в працях П.Юркевича розглядається як складний, багатоплановий процес. Динамічну зміну філософських систем у ХVІІІ-XІХ століттях він пояснює бурхливим розвитком наукового знання. Значній критиці вчений піддає механістичний матеріалізм. Але досить різко він критикував і ідеалізм. Недолік як матеріалізму, так і ідеалізму П.Юркевич вбачав в ігноруванні індивідуального, конкретного.

У своїй філософській концепції П.Юркевич особливе значення додавав ідеї. М.Шпет звертає увагу на те, що П.Юркевич розширив поняття ідеї, вивівши його з рамок чистої гносеології. Ідея необхідна не тільки філософському пізнанню, але і природознавству. Природничі науки так чи інакше підкоряються керівному світлу ідеї, що не існує так, як існують матеріальні об'єкти і психічні явища, але є "мислимим", тим, чим повинний бути предмет; це - ідеал, норма. Перехід від ідеального буття до дійсності здійснюється не тільки через ідею Г.Гегеля, "сутність" Платона, але і за допомогою діяльності особистості з її духовністю, душею, серцем, як центром духовності. Концепція ідеї займає чільне місце в теорії пізнання П.Юркевича: "...В ідеї мислення і буття збігаються... В ідеї розум...пізнає явища, що у поняттях розуму розпадаються на різноманіття різнорідних областей знання - у цілісному образі, у гармонії і повноті, як вираження одного початку, як види і ступіні одного нескінченного життя. (Юркевич П. Філософські добутки. - М.,1990. - С.12).

На відміну від раціоналістичного тлумачення духовної сутності людини, П.Юркевич, розвиваючи традицію української філософії, що йде від Г.С.Сковороди, обґрунтовує філософію пізнання, не обмежуючи її тільки раціональною стороною, тобто діяльністю мислення, розуму. Д.Чижевський визначив філософію П.Юркевича як "філософію серця". Із серцем П.Юркевич зв'язує не тільки пізнавальну діяльність, але і моральну чистоту людини, відношення знання і віри, етико-естетичні погляди.

Дійсність для П.Юркевича з'являється не моністично, але плюралістично, складаючись з трьох сфер:

1."Ноуменального світу", ідеального царства "вічної правди" (подібно царству ідей Платона);

2."Реального світу" - царства розумних істот;

3."Феноменального світу" - ілюзорного царства тілесності.

Активна взаємодія всіх цих трьох світів і складає гармонію цілісного (у своєму різноманітті) світу. Але гармонічна взаємодія світів не означає їх повної "прозорості". Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального, він принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком здатний відповісти на запитання, що є розум розумних істот, він не здатний відповісти на запитання, хто вони є. Непроникна для розуму, "голови" глибина індивідуально-індивідуального є тим, що представники української класичної філософії називали серцем (ця тенденція йде з глибини століть, по суті, ще від Іларіона).

Розум виявляє загальне у діяльності людей, серце ж - основа неповторності й унікальності людської особистості. Тому в серці діються ті явища і події історії, які принципово неможливо вивести з загальних законів. "У серці людини лежить джерело тих явищ, що значні особливостями, що не випливають ні з якого загального чи поняття закону" (Юркевич П. Філософські добутки. - М.,1990. - С.92).

Звичайно, розум, "голова" керує, планує, диригує, але серце - породжує. "Серце, - коментує це положення Д.Чижевський, - породжує лише ті явища щиросердечного життя, що не можуть бути виявлені загальними закономірностями психіки. У ту сферу, де панує загальна закономірність і правильність, серце не втручається. Воно лише розкриває себе в цій сфері, і те не відразу і поступово. У глибині серця завжди залишається джерело нового життя, нових рухів і устремлінь, що не вміщаються в закінчені обмежені форми життя души і роблять її придатною для вічності" (Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Мюнхен,1988. - С. 151).

113

Як відомо, у 1850 р. в університетах Російської імперії було припинене читання курсу філософії. Як відзначив царський міністр освіти "користь від філософії не доведена, але шкода від її можливий". Через 10 років викладання філософії було відновлено, і з'ясувалося, що тільки П.Д.Юркевич був єдиним на всю імперію професором, досить філософськи підготовленим, щоб зайняти без попереднього закордонного відрядження кафедру в Москві.

З 1861 р. П.Д.Юркевич працював на кафедрі філософії в Московському університеті, а в 1869-1873 р. був деканом історико-філологічного факультету. Серед студентів П.Юркевича були такі майбутні знаменитості, як філософ В.С.Соловйов і історик В.О.Ключевський. Вони залишили захоплені спогади про його лекції.

У цей період у Росії поширилася мода на нігілізм, що являв собою суміш вульгарнихматеріалістичних і вульгарних-соціалістичних уявлень. Володарем думок молоді був Н.Г.Чернишевський, автор роботи "Антропологічний принцип у філософії", опублікованої в 1860 р. у журналі "Сучасник" (ім'я автора не вказувалося). В основі публікації лежала теза: "Філософія бачить у людині те, що бачить медицина, фізіологія, хімія".

П.Юркевич зацікавився цією публікацією як своєрідним приводом "для дослідження, чи може теорія, що вбачає в щиросердечних фактах прості видозміни явищ органічного життя, задовольнити наукові вимоги і чи пояснює вона те, що обіцяє пояснити... Стаття "Антропологічний принцип у філософії" відноситься до філософії реалізму, що зробила в наш час так багато відкриттів у сфері щиросердечного життя, подарувала нам такі точні аналізи явищ людського духу, що, імовірно, цей напрямок рано чи пізно складе... інтерес і для самого богослов'я... сучасний філософський реалізм є явище, повз якого богослов не може проходити з байдужістю; він повинний вивчати цю філософію досвіду, якщо бажає успіху своїй власній справі" (Юркевич П. Філософські твори. - М.,1990. - С. 109).

Змушений делікатно називати манеру викладу анонімним автором своїх думок "трохи вільної", П.Юркевич, виявляючи глибоке знання філософії (зокрема , матеріалістичної) і природознавства, показує, що "автор" не тільки не розбирається в темі, що узявся висвітлювати, але і не розуміє тих "передових людей, за яких має намір йти". У квітневому і травневому номерах "Російського вісника" за 1861 рік з'явилася позитивна рецензія на статтю П.Юркевича, у якій приводилися великі уривки з неї. А в VІ і VІІ книжках "Сучасника" за 1861 рік Н.Г.Чернишевський публікує відповідь П.Юркевичу - статтю "Полемічні краси". Н.Г.Чернишевський із самого початку заявив, що статті П.Юркевича він не читав і читати не збирається. "Вважайте мої слова самовихвалянням, - заявляє Н.Г.Чернишевський, - чи чим завгодно іншим, але я почуваю себе настільки вище мислителів школи пана Юркевича, що рішуче не цікаво мені знати їхню думку про мене" (Чернишевський М.Г. - Твори: У 3т. - М., 1951.-Т.3.- С. 424 - 425).

Після "одповіді", яку дав П.Юркевичу "сам" Н.Г.Чернишевський, починається масове цькування П.Юркевича в радикальній пресі. Д.И.Писарєв оголошує його філософію "схоластикою XІХ сторіччя". Склалася парадоксальна ситуація: жодного заперечення власне кажучи П.Юркевичу не було зроблено, жодна його теза не була спростована, однак П.Юркевич на багато років був викреслений з історії вітчизняної філософії, а твори його опонентів були зведені в ранг філософської класики.

Про самобутній талант П.Юркевича добре сказав В.Соловйов у день 25-річчя з дня смерті філософа: "Спокійний і... живий, - який заспокоївся не на вже зробленому кроці, а на ясній свідомості великого шляху, що лежить перед ним, йшов він поступово до вищої мети, зупиняючись іноді, щоб глянути на красу Божого творіння" (Цит. по: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - С. 155).

2.9. Світоглядні процеси в Україні ХХ сторіччя.

Розвиток філософської думки в Україні XX сторіччя було складним і суперечливим. Історіософські погляди у цей час розвивалися у творчості Михайла Грушевського (5.14),

Дмитра Яворницького, Дмитра Дорошенка.

114

На початку XX століття (у Києві) сформувалася російськомовна екзистенціальна школа, куди входили Н.А.Бердяєв, Л.І.Шестов, В.Зеньковський.

Н.A. Бердяєв (1874-1948) переконаний, що людство перетерплює кризу, ознаки якої виявляються в поширенні науково-раціоналістичного мислення, яка розриває світ на суб'єкт і об'єкт. Подолання кризи лежить у "поверненні до буття і живого досвіду, у подоланні всіх штучних і хворобливих перегородок між суб'єктом і об'єктом. Потрібно створити нову філософію тотожності".

По Л.І. Шестову (1866-1938) наука дає лише формальне пояснення розвитку світу, адже незважаючи на "повторюваність" і "закономірність" явища природи залишаються непоясненими, загадковими, таємничими.

Таким чином, з початку XX століття в українській філософській думці переважають романтичні та екзістенціально-романтичні настрої, у рамках яких знаходиться платонізм проф. Гилярова А.М. (1856-1938) і неокантіанство проф. Челпанова Г.И.(1862-1936).

Глибоко екзистенціальними є творчість української поетеси Лесі Українки (1871-1913) і письменника М.Коцюбинського (1864-1913). У їхніх творах присутня тема відчуження людини, утрата нею органічного зв'язку з рідною землею.

Глибокий слід в українській і світовій науці XX століття залишив В.І.Вернадський (18631945), перший президент Української Академії наук з часів її утворення (листопад 1918). Він, учений-натураліст, висунув ідею про те, що з виникненням людського розуму починається новий етап у розвитку Всесвіту. Під впливом людської діяльності біосфера поступово перетворюється в ноосферу (сферу розуму).

Ноосфера – сфера взаємодії природи й суспільства, у межах якої розумна діяльність людини стає визначальним фактором розвитку. Цей термін на поч.. ХХ ст.. увели П.Тейяр де Шарден та Е.Леруа. В.Вернадський вніс у трактування ноосфери матеріалістичний зміст. Він сприймає її як вищу стадію біосфери, що пов’язана з виникненням й розвитком людства, яке, у свою чергу, впливає й глибоко змінює її сутність.

Теоретичні праці В.Вернадського орієнтують на необхідність формування планетарного мислення. У цьому значна роль приділяється науці, як могутній історичній і геологічній силі. Вчення В.Вернадського належить до філософського напрямку який отримав назву «космізму».

З 20 років XX століття єдино можливою в радянській Україні стає ідеологія марксизмуленінізму. Але в умовах підйому в цей період української культури ("українізація" і "українське Відродження") гострий інтерес до філолофсько-світоглядної проблематики виявляє нова українська література - М.Хвильовий, М.Зеров, С.Плужник, В.Підмогильний, М.Куліш.

«Українське Відродження» – історичний період, пов’язаний з розвитком української культури у 20поч. 30-х рр. ХХ ст.. Бурхливий підйом усіх сторін духовно-культурного життя українського суспільства у ці часи був ініційований задачами політики «українізації» як складової загально радянської політики «коренізації» яка проводилась комуністичною партією з 1923 по 1933 роки з метою утвердження комуністичної ідеології в національних окраїнах колишньої Російської імперії. Була припинена голодомором й масовими репресіями її активних учасників у середині 30-х років.

Їхня творчість не була опозиційною до радянської влади. Навпаки, більшість цих літераторів були членами Комуністичної партії. Вони повірили в ленінську тезу про суверенність національних республік і розвиток національних культур.

115

М.Хвильовий (1893-1933) висуває ідею так називаного "азіатського ренесансу". Він говорив, що західній культурі, яка вичерпала свою творчу енергію, може дати духовний імпульс культура Сходу. Передати ж цей імпульс повинна українська культура, європейська власне кажучи, але розташована між Заходом і Сходом. Необхідно рішуче змінити її орієнтацію з Росії на Європу (гасло "Геть від Москви!"). Цю позицію розділяли й інші українські письменники.

М.Хвильовий характеризував світоглядний пафос українського відродження 20-х років як "романтичний віталізм".

Незабаром український ренесанс 20-х років змінився сталінськими репресіями.

Віталізм – від лат. Vitalis – життєвий, живий, вчення про якісну відмінність живої природи від неживої, про принципову неможливість звести життєві процеси до сил й законів неорганічного світу, про наявність в живих тілах особливих факторів, відсутніх у неживих. Найповніше система віталізму викладена у поглядах Дріша, який стверджував, про існування специфічного вітального фактору – ентелехії.

Навіть у цей трагічний період у філософському житті радянської України відбувалися визначені позитивні процеси. У 1944 році був створений філософський факультет у Київському університеті. Наприкінці 1946 року відновив свою діяльність Інститут філософії Академії наук.

Якісно новий етап у розвитку філософської думки України починається в 60-і роки. Цьому сприяло загальне зм'якшення політичного клімату ("хрущовська відлига"). Інститут філософії очолив Павло Васильович Копнин (1922-1971). Замість відділу діамату він заснував відділ логіки наукового дослідження. У результаті акцент філософських міркувань переноситься з об'єктивних законів розвитку світу на пізнавальні можливості суб'єкта, ціннісні регулятиви людської діяльності (цю спрямованість називали "червоним позитивізмом").

Копнинськая "ревізія" традиційної філософії діамату (П.В.Копнина прямо почали обвинувачувати в ревізіонізмі) вимагала визначеного "онтологічного" підкріплення. І філософи "шестидесятники" звертають свою увагу на онтологію людського буття, на те, що світ даний людині у формах її діяльного впливу на нього. Розглядаючи діяльність, як спосіб людського буття й одночасно як спосіб даності людині об'єктивної реальності, українська філософія додає матеріалізму специфічно людський зміст. Це - антропоцентричний матеріалізм, що тяжіє до визнання людської особистості ініціюючим початком будь-яких історичних новацій. Цей напрямок розгортається в повну силу вже після від'їзду П.B.Копнина в Москву.

Творчий колектив київських філософів під керівництвом нового директора Інституту філософії АН України В.І.Шинкарука видає серію робіт у заснованому П.В.Копниним напрямку. Авторами їх стали В.Шинкарук, В.Іванов, М.Тарасенко, А.Яценко, В.Табачковський, Б.Починок, А.Лой, М.Булатів і інші.

У 60-і роки з ініціативи П.В.Копнина починається вивчення філософської спадщини діячів Києво-Могилянської Академії, що, як вважав П.В.Копнин, значно підніме престиж української філософії і культури у світі.

З цим періодом зв'язане також дослідження творчості Г.С.Сковороди. Видаються його твори в двох томах, з'являються роботи, у яких по-новому досліджується його творчість.

Слід зазначити, що в період 60-80-х років ситуація в українській радянській філософії була неоднозначною. Одна сторона її була офіціозної, й втілювала партійно-ідеологічної постанови, інша - реальною роботою по дослідженню філософських проблем. Відомими українськими філософами стали: В.Шинкарук, І.Бичко, М.Попович, Г.Заїченко, В.Сагатовський, В.Горянський, С.Кримський і ін.

2.10. Філософія української діаспори.

Особливий інтерес представляє ідеологія української "діаспори" першої половини XX століття. Серед українських мислителів, що жили і діяли за межами батьківщини (у "діаспорі"), варто назвати В'ячеслава Липинського (1882-1931), представника української аристократії,

116

прихильника монархічного ладу. Необхідною умовою успішного процесу державотворення він вважав орієнтацію на монархію, яка повинна спиратися на активну аристократичну меншість, здатну повести за собою пасивна більшість націй. Ідея державності, на думку В.Липинського, може успішно реалізуватися в єдності з месіанською ідеологією (месіанізм трактувалася В.Липинським як віра в заздалегідь визначене (вищою мірою) призначення українського народу здійснити високу місію в історії людства).

Месіанізм, месіанська ідеологія – (від давньоєвр. машинах – помазаник) – вчення про пришестя в світ божого посланця – месії, який має встановити справедливий та угодний Богу порядок. Виникло у давніх євреїв у наслідок загибелі єврейської держави в очікуванні визволення єврейського народу від іноземного поневолення. Із запозиченням у своєрідній формі месіанства християнами ця ідеологія не тільки розповсюдилась по усій території Римської імперії, але й призвело до трансформації її змісту. Тепер месіанство стало означати позбавлення від бід та нещасть усе людство.

Відомим ідеологом українського націоналізму був Дмитро Донцов (1883-1961). Д.Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу. Центральний пункт його теорії - принцип волі, у чому був присутній вплив філософії Ф.Ніцше. Основою національної ідеології є воля нації до життя, влади, експансії. Як важливу рису національної ідеології він розглядав "національну романтику", що ставить над усе "загальнонаціональну" ідею. Д.Донцов наполягав на нетерпимості, навіть фанатизмі, без яких не може реалізовуватися національна ідеологія.

Дмитро Чижевський (1894 - 1977), на відміну від В.Липинського і Д.Донцова, активної участі в політичному житті не приймав. Він був мислителем академічного типу. Захоплювався ідеями "філософії серця", велику увагу приділяв німецькій філософії. У 1921 р. емігрував у Німеччину. З 1924 р. працював у Празькому українському університеті, з 1927 р. - професор цього університету. Багато зробив у дослідженні проблем історії української і російської філософії, історії літератури. Велику працю Д.Чижевський зробив, вивчаючи вплив німецької філософії на Україну і Росію. При цьому він особливо підкреслював специфіку сприйняття німецької філософії в Росії (на прикладі вульгарного перекручування думки Г.Гегеля В.Бєлінським) і в Україні (близькість ідей німецької містичної діалектики ХV-ХVІ ст.ст. філософії Г.С.Сковороди).

Багато і плідно Д.Чижевський працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці в значній мірі збагатили українську історико-філософську думку XX сторіччя.

Помітним явищем української філософської думки в діаспорі став український персоналізм, представником якого є О.Кульчицький.

Уцентрі цього напрямку знаходиться людина. Український персоналізм був пофарбований

унаціональний колорит, й мова в ньому йде про людину-українця. О.Кульчицький і його однодумці досліджують різні фактори, що впливають на формування української духовності, української національної психології.

Кульчицкий О. зупиняється на методологічних аспектах формування національної психології, зокрема , на проблемі "геопсихічного впливу" чи "впливу землі на душу". О.Кульчицкий вважає також, що на формування національної психології впливає не тільки свідомий початок, але і несвідоме, виступаюче у формі "колективного несвідомого", архетипу "доброї", "ласкавої", "родючої" землі - українського чорнозему, який формує м'якість, ліризм, емоційність української психології.

3. Критерії засвоєння Після вивчення й аналізу змісту теми ВИ повинні РОЗУМІТИ наступне:

-яка культура передувала формуванню вітчизняного філософського мислення;

-що сприяло змінам філософської парадигми у вітчизняній філософській культурі;

117

-у чому полягав синтез власних етнічних корінь та запозичених поглядів на світ у рамках вітчизняної філософської думки;

-яким чином візантійська, православно-християнська традиція мислення впливала на розвиток вітчизняної філософії;

-як розвивалась українська філософська культура при відсутності підтримки з боку держави у часи поневоленого становища власного народу іноземцями;

Урезультаті вивчення даної теми ВИ повинні ЗНАТИ:

-витоки й джерела вітчизняного філософського мислення.

-зміст і сенс поглядів вітчизняних мислителів;

-основні етапи розвитку вітчизняної філософської думки та їх характеристику;

-основні джерела вітчизняної філософської думки;

-імена головних постатей української філософської культури, найважливіші етапи їх життєвого шляху;

-специфічні риси української філософської культури;

Ваші знання повинні забезпечувати наступні ВМІННЯ:

-орієнтуватися у світоглядних напрямках та філософських концепціях вітчизняної філософської думки;

-визначати зв’язок власних світоглядних позицій та уподобань з вітчизняною філософською культурою;

-об’єктивно оцінювати місце та роль філософських поглядів вітчизняних мислителів у рішенні нагальних проблем розвитку суспільства і людини;

-творчо підходити до оцінки існуючих джерел та пам’ятків духовної культури з метою поглибленого аналізу здобутків власного народу в області філософського бачення світу.

4.Вихід теми до інших дисциплін.

Розглянута тема, як й переважна більшість тем, що подаються у рамках курсу філософії, мають вихід до широкого кола інших дисциплін. Особливо треба вказати на зв’язок історії вітчизняної філософської думки з історією українського народу, історією його духовної та матеріальної культури, історією літератури, мистецтва (архітектури, живопису тощо).

Нерозривна подекуди єдність вітчизняної філософії з духовною культурою власного народу обумовлена специфікою самого філософського мислення в Україні, що пояснюється у ряді розділів, присвячених характеристиці становлення філософського знання українців. Власне однією із задач даної теми і є теоретичне обґрунтування наявності та специфіки цих зв’язків української філософії, як наукової дисципліни з іншими природознавчими, гуманітарними науками, явищами духовно-культурного життя людини, його практичним повсякденням

ІЛАРІОН (5.12.) – видатний мислитель, філософ й церковний діяч давньоруських часів. Близько 1051 року був поставлений князем Ярославом Мудрим в обхід константинопольського патріарха загальноруським митрополитом. Вже на той час Іларіон був видатним ученим і письменником, що створив перлину вітчизняної філософської літератури «Слово про закон і благодать»., яке оспівало давньоруський народ й передбачало його культурний розквіт. Ідейний зміст, мовні й стилістичні особливості зближують «Слово» Іларіона з Найдавнішим літописним ізводом. Поставлення Іларіона у митрополити викликало обурення в Константинополі. Тож при підписанні на поч.. 50-х років ХІ ст.. вигідного для Русі договору з Візантією Ярославу довелося принести в жертву свого духівника й близького друга. Іларіона змістили з митрополичої кафедри. Тривалий час учені думали, що він невдовзі по тому помер. Літописання в Києві на довгі роки перервалося.

118

ПЕТРО МОГИЛА (5.13.) – митрополит Київський і Галицький (1632-1647) (Кун-цзи – учитель Кун) Народився в сім’ї господаря (князя) Валахії та Молдови. Отримав початкову освіту у Львівській братській православній школі. Далі навчався у кількох університетах Західної Європи. Чудова освіченість, вченість, гострий розум, начитаність, висока культура Петра Могили вражала сучасників. Якийсь час Могила був військовим, але швидко постригся в ченці. Його духовна кар’єра була вражаюче стрімкою. Вже 1627 року Могилу обрали архімандритом (керівником) Києво-Печерського монастиря, а 1632 р. – митрополитом Київським і Галицьким. Його перу належать кілька книжок релігійно-філософського змісту, серед них «Євангеліє учительне» та «Анфологіон», а також багато проповідей полемічного напрямку, в яких обґрунтовувалося верховенство православної церкви на Україні й доводилась антинародна суть уніатства.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО (5.14.) (9.ІІІ.1814-10.ІІІ.1861) – геніальний український поет, художник, мислитель, який відіграв визначну роль у формуванні національної свідомості українців. З 47 прожитих років 24 був кріпосним, а 10 років тягнув солдатчину в Оренбурзькому краї на становищі політичного засланця без права писати й малювати. Ідея непримиренної боротьби проти соціального й національного гніту стала лейтмотивом усього його творчого життя. Незважаючи на заборону царя, Шевченко створив у засланні десятки віршів і поем антикріпосницької спрямованості. Чимало їх до сьогодні не збереглося. Поетичні твори написані Шевченком в останні роки життя, насичені революційним пафосом. Головна книга поета «Кобзар», вперше побачила світ у Санки-Петербурзі 1840 року. Через 20 років останнє прижиттєве видання «Кобзаря» з’явилося в столиці водночас українською і російською мовами.

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ (5.15.) (17.ІХ.1866-25.ХІ.1934) – видатний український історик, мислитель, громадський діяч, перший президент України. Народився в м. Холм. У 20 років став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Залишився на кафедрі професора В.Антоновича для підготовки до професорського звання. У віці 28 років за рекомендацією свого вчителя посів кафедру історії Львівського університету. Перебуваючи в Австро-Угорщині, розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Разом з тим плідно працював над фундаментальною багатотомною працею «Історія України-Руси». І виявив себе талановитим організатором на чолі Наукового товариства ім.. Т.Шевченка. 1908 року повернувся до Києва і став одним з керівників ТУП. Коли почалася Перша світова війна його заслали спочатку до Симбірська, потім в Казань і, нарешті, в Москву. Із заслання Грушевський повернувся 13 березня й був оголошений головою Центральної Ради. У 1918 році обраний першим президентом УНР, Після поразки Української національно-демократичної революції покинув Україну й повернувся на заклик українського радянського уряду у 1920-х роках. Знову зазнав репресій з боку радянської влади й вимушений був переселитися до Москви наприкінці 20-х – на початку 30-х років. Помер у Мінеральних Водах після операції.

119

ОНТОЛОГІЯ

ДІАЛЕКТИКА

120