Філософія основний курс (Ч1)

Філософські концепції Р.Декарта, Б.Спінози, Г.Лейбниця та ін.

Моністичному розумінню субстанції (3.8.) Бекона і Гоббса, протиставляється дуалістична концепція Р. Декарта. Основна риса його світогляду - дуалізм. Існує дві незалежних одна від одної першооснови - нематеріальна "мисляча субстанція" й матеріальна природа, основна властивість якої - довжина. Ці дві субстанції існують паралельно, їх вивчають метафізика і фізика. Ці дві субстанції виконують важливу функцію - обґрунтовують автономність людини, яка пізнає, від природи та її одночасну нерозривність з Богом ("Я и Бог"). Бог - основна підтримка людині в пізнанні природи.

Звідси уся філософія Декарта складається як би з 2-ох частин: фізика - вчення про природу. Тут Декарт матеріаліст: є єдина субстанція буття і пізнання - матерія. Декарт у цьому зв’язку ставить проблеми виникнення світу, розвитку життя на землі, зв'язок тваринного світу і людини (людина відрізняється від тварини тим, що в нього дві субстанції - матеріальний і духовна, плюс уроджені ідеї Бога). Людина, у Декарта, складна машина яка підкоряється законам механіки). Матерія має внутрішню творчу причину руху часток (вихрове обертання, механічне переміщення).

Друга частина філософії Декарта – метафізика, філософська система, що претендувала на надчуттєве знання, тобто вчення не про чуттєво сприйману природу, а буття недоступне чуттєвому сприйняттю взагалі. Т.ч. це вчення про первинні початки всього сущого, усякого буття, про сутність світу.

Метафізика Декарта складається з 3-ех частин:

1.Ідея про світ - космологія.

2.Ідея про душу - психологія.

3.Ідея про Бога - теологія.

Дуалізм Декарта одержав своє повне вираження саме у відокремленні фізики від метафізики, у рамках якої він виступаючи як типовий ідеаліст, вирішує усі проблеми, виходячи з визнання Бога, душі як єдиної підстави пізнання і буття.

Декарт творець оригінального філософського вчення Нового часу, у ньому є усе - матеріалізм, ідеалізм, моменти діалектики.

Він зробив цілий ряд відкриттів: у математиці, астрономії (історичне походження всіх земних і небесних тіл), у фізіології - значення системи кровообігу Гарвея. Він вірить у нескінченні можливості людського розуму.

Бенедикт Спіноза (1632 -1677 ) Головна робота "Етика". Спіноза розвиває матеріалістичну сторону філософії Декарта і починає свою філософію з критики його дуалізму. Він розробляє моністичне навчання про матеріальність світу. Світ - єдина неподільна природа в 2-ох формах - матеріальній та ідеальній, але вони злиті в єдину субстанцію. Субстанція одна, а атрибути, якості, що виражають її сутність - незліченні. Природа - це Бог, вона причина самої себе, це вічне буття, що випливає з її сутності. У Спінози Бог - першооснова світу, він має підставу свого буття в самому собі. Бог внутрішньо властивий природі.

Зв'язок Бога зі світом можна виразити у виді прямої з крапками як нескінченна субстанція і на ній численні крапки - окремі речі, стан цих речей (модуси). Атрибутів у субстанції багато, але наша свідомість може сприймати тільки дві вічні корінні властивості - тяглість і мислення. Вони виражають її сутність. Мислення, наприклад, як атрибут природи, матерії, ніколи не виникає і ніколи не зникає, ця вічна властивість характерна в різному ступені всім тілам - починаючи від каменю і кінчаючи людиною, - у цьому варіанті вся матерія мислить (гілозоїзм).

Гілозоїзм – від грецького – жива матерія; термін уведений у ХУІІ столітті для позначення натурфілософських концепцій, які заперечують існування границі між «живим» та «неживим» та вважають життя іманентною властивістю праматерії. Як вчення про загальну одухотвореність універсаму гілозоїзм – синонім панпсихізму.

51

Усі модуси (речі, їхні конкретні стани) Спіноза поділяє на дві групи: вічні і нескінченні, та тимчасові, скінченні. Вічні, зв'язані з атрибутом тяглості, - рух і спокій, а з атрибутом мислення

-інтелект і воля. Тимчасові, кінцеві - це всі окремі речі - модуси тяглості, бажання; окремі думки

-модуси мислення. Вони розподіляються строго паралельно - модуси тяглості і модуси мислення. Перехід і зв'язок речей той же, що і порядок і зв'язок ідей. Бог однаково себе виявляє у всіх модусах, його атрибути - це дієва природа (natura naturata) – те, що творить саму себе, а модуси - це (natura naturans) створена природа. Природа одночасно є і субстанцією - творчим початком, і модусом - тобто сукупністю природних явищ. Субстанція виражає єдність світу, а модуси його стану - різноманіття буття. Кожна річ - це модус субстанції (її стан), яка є одночасно і модусом атрибута тяглості (річ), і ідеєю відповідною цьому тілу речі - тобто модусом атрибута мислення. Самий складний модус - людина. Він є одночасно мислячою душею і тілом.

Модус – від лат. modus – міра, спосіб, образ, вид; термін домарксистської філософії, який визначав властивість предмету, характерну йому лише у деяких станах (на відміну від атрибуту – невід’ємної властивості предмету).

Говорячи про рух матерії, Спіноза переконаний, що він випливає із самої сутності матеріальної субстанції. Але сама субстанція позбавлена руху і змін і, будучи вічною, не має відносин часових. "У вічності немає ніякого коли, ні колись, ні після". Субстанція нерухома, позачасова. Рух і час властиві кінцевим модусам, одиничним речам.

Спіноза - детермініст. Все, що існує, обумовлено об'єктивними причинами. За його думкою, є внутрішні (іманентні) і зовнішні причини. Внутрішні причини властиві субстанції - вона причина самої себе і всієї сукупності модусів. Але в нього причина і наслідки по змісту тотожні, тому що в будь-якій дії не може бути нічого такого, чого не було в її причині. Говорячи про необхідність і випадковість він визнає тільки панування необхідності, крім наявності об'єктивної випадковості. Люди вважають випадковим лише те, чому не знають причини. Але в одиничних речах випадковість може бути. Людина - душа і тіло, але первинне - тіло. Стан тіла - обумовлює стан душі.

Б.Спіноза один з перших у XVІІІ в. виступив проти ідеї про породжену Богом доцільність в природі, проти телеології, яка була, за його думкою, перешкодою на шляху наукового пізнання законів природи. Він упевнений, що приписувати природі доцільні дії - значить псувати її.

Особливу позицію з проблеми субстанції займає німецький вчений і філософ Г.Лейбниць Головна філософська праця "Нові досліди про людський розум" - відповідь на роботу Локка "Дослід про людський розум". Тут він викладає своє вчення про монади - ядро його філософської системи.

Світ складається з дрібних монад - духовних елементів буття. Вони активні. Бог піднімається над тілесним світом, він - його творець і пан. Він не визнає єдиної субстанції. Субстанція - безліч монад, вони знаходяться в єдності і погодженості. Ця гармонія створена Богом.

Монада – від грецького одиниця, єдине; поняття, яке використовувалося у ряді філософських систем для позначення конструктивних елементів буття. Це поняття набуло ключової ролі у філософії Г.Лейбниця, який розробив ціле вчення про монади – монадологію. Після Лейб ниця у ХІХ – ХХ століттях ідеї монадології зайняли своє певне місце у поглядах Гербарна, Гуссерля, Уайтхеда, Ренув’є.

Субстанцій багато, вони носять духовний характер. Це носії творчої сили. Кожна монада є субстанція, самостійна одиниця буття, здатна до діяльності. Монади прості, неподільні. Це деякий світ сам по собі. Вони мають свої якості, які відрізняє одну монаду від іншої. Їх 3 види: 1) нижча форма характеризується "перцепцією" - пасивність сприйнятті, не ясні представлення (природа); 2) монади душі - ясніші уявлення (тваринний світ); 3) монади духу - здатні до

52

"апперцепції" - пізнавальні здібності, наділені свідомістю. Монади не просторові, чуттєво не сприймані, збагненні тільки розумом. Вони здатні до саморозвитку. Але немає ні виникнення, ні загибелі монад. Є лише якісні зміни. Кожна монада містить у собі своє майбутнє і минуле.

Гносеологічний підхід до аналізу субстанції можна знайти в англійського філософа Д.Локка. Він виходить з того, що ідеї, поняття мають джерелом зовнішній світ. Але матеріальним тілам властиві лише кількісні особливості, якісного різноманіття немає. Один предмет відрізняється від іншого або величиною, фігурою, або рухом чи спокоєм. Це первинні якості самих матеріальних тел. Вторинні якості, по Локку, - колір, смак, запах, звук і т.п. - вони суб'єктивні й не властиві самим речам. Головне в його матеріалізмі - джерело знання, яким є зовнішній світ. Але ідеї Локка про "первинні" й "вторинні" якості були підхоплені англійським єпископом та філософом - Джорджем Берклі (1685-1753 рр).

У своїй праці "Трактат про початки людського знання" Берклі відкрито виступає проти матеріалізму. У нього первинне - свідомість суб'єкта. Існують лише ті речі, що сприймаються людиною - вони комбінації розумних відчуттів. Тут він абсолютизує роль відчуттів. Матерія, як об'єктивна реальність не існує бо вона не сприймається почуттями і говорити про її існування немає ніяких підстав. Усі відомі людині якості суб'єктивні, тут він солідарний з Локком - "вторинні" якості існують не в речах, а у свідомості людини. Але він йде далі - у нього і "первинні" якості так само суб'єктивні - "існувати" - значить бути сприйнятливим. Але всерйоз доводити, що немає світу не залежно від нас, є, за І.Кантом, "скандал" у філософії. Берклі відкрито виступив як метафізик, який відокремлював окреме від загального, та як суб'єктивний ідеаліст стверджував, що реальним буттям володіють лише наші відчуття.

Англійський філософ Давид Юм (1711-1776 р.) слідом за Берклі виступив з вченням про те, що метою науки і філософії є не пояснення, а описування наших відчуттів як єдиної реальності. Є чи зовнішній світ? - "не знаю". Людина не може вийти за межі своїх відчуттів, зрозуміти що-небудь поза собою.

Достовірне знання тільки логічне, а предмети дослідження, що стосуються фактів, довести логічно не можна, вони виводяться з досвіду. А досвід - це "потік вражень" причини яких не збагненні. Виходить, якщо досвідчені знання не можна обґрунтувати логічно - вони не істинні. Ідеї суб'єктивного ідеалізму Юм розвиває в напрямку агностицизму (заперечення достовірного знання). Джерелом нашої практичної впевненості є не теоретичне знання, а віра, звичка. Нам не вийти за межі власної свідомості, усі науки зводяться до однієї – науку про душу (психологію). Але варто помітити - у життєвій практиці він не сумнівався в об'єктивному існуванні речей. Його скептицизм уплинув на І.Канта.

2.4. Філософія Просвітництва ХVІІІ століття.

Метафізика Лейбниця завершує філософію XVІІІ в. й настає епоха Просвітництва та французького матеріалізму XVІІІ в. Це - час кризи феодалізму у Франції, яка завершилась буржуазною революцією (1789-1794 р.). Велику роль в ідеологічній підготовці цієї революції зіграли французькі матеріалісти - виразники інтересів буржуазії: Ламетрі (1709-1751), Гельвецій (1715-1771), Дідро (1713-1784) і Гольбах (1723-1789). Їх філософія продовжує розвивати ідеї XVІІ в., тепер вони пропагуються більш широко, тому що філософські трактати друкувалися не латинською мовою, а мовою країни, де жив і говорив філософ. Філософія XVІІІ в. розвивалася як філософія Просвітництва: видавалися енциклопедії, словники, памфлети, де коментувалися наукові погляди і філософські ідеї - дохідливо, гостро, розумно - логіка й емоції, розум і почуття - злилися воєдино.

Просвітництво було підготовлене роботами французького матеріаліста, астролога, пропагандиста атомістики й етики Епікура ("Звід філософії") П’єра Гассенді; роботами Р.Декарта і критикою релігійного догматизму П’єра Бейля - публіциста, раннього представника Просвітництва. З позицій скептицизму відкидались можливості раціонального обґрунтування релігійних догм, відстоювалась незалежність моралі від релігії ("Історичний і критичний словник" у 2-х томах).

53

У цілому Просвітництво - це філософія вищої ступіні механістичного матеріалізму, де розвиваються і глибоко осмислюються всі проблеми поставлені матеріалізмом XVІІ в. Вони очистили матеріалістичну філософію від теології, схоластики, за словами К. Маркса, наділили її дотепністю і красномовством, додали їй необхідний темперамент, цивілізували її.

Тут складаються як би два напрямки: один йде від матеріалістичної фізики Р. Декарта, інший - від матеріалістичного сенсуалізму Локка.

Перший репрезентований Ламетрі і Дідро, другий - Гельвецієм і Гольбахом. Одні розробляють матеріалістичну філософію стосовно до природознавства (перші), інші - ідеї сенсуалізму, де чуттєвий досвід є джерелом знання і критерієм істини, ведуть боротьбу з раціоналізмом Декарта і Спінози, умоглядно намагаючись вирішувати філософські проблеми. Ця філософія неоднорідна: матеріалізм і ідеалізм, атеїзм і деїзм часто йдуть поруч.

Деїзм – від лат dues – бог, релігійне філософське вчення яке було особливо поширене у добу Просвітництва. Відповідно цьому вченню бог створивши світ, надалі не приймав жодної участі у його розвитку й не втручався у закономірну ходу подій його буття.

Прийнято вважати, що епоха Просвітництва починається з 1718р., коли в Парижі вперше була поставлена трагедія А.Вольтера "Едип" в якій розкривається криза християнської свідомості, відроджуються ідеї сумніву, скептицизму і критичного розуму. Мари (Аруе) Вольтер (1694-1778) був одним з яскравих фігур французького Просвітництва: пропагандист - поширює ідеї фізики і механіки Ньютона, пропагує ідеї англійської конституції, пише численні статті у філософські словники і "енциклопедії".

Жан-Жак Руссо (1713-1778) виступає з теорією цивільного суспільства, заснованого на волі і рівності юридичних прав, що надихало якобінців у часи Великої Французької революції.

Шарль Луи Монтеск'є (1689-1755) - один з основоположників географічного детермінізму (природні умови визначають дух народу і характер розвитку суспільства). Виступає з ідеєю поділу влади (законодавча, виконавча, судова), релігія потрібна для підтримки порядку і моральності в суспільстві.

Вдругій половині XVІІІ в. просвітительський рух набув демократичного характеур, з'являється "партія філософів" навколо видання "Енциклопедії" Дідро. Провідна роль тут належить таким матеріалістам, як Клод Адрион Гельвеций (1715-1771), Жольен Офре Ламетри

(1709-1751), Дени Дідро (1713-1784) і Поль Гольбах (1723-1789).

Вонтології ці мислителі формулюють філософське поняття "матерія" - "матерія, природа, є причина усього, вона існує сама по собі і буде існувати, і діяти вічно" (Гольбах). Рух є необхідний наслідок її існування, це атрибут природи. Простір і час - вічні форми існування матерії. Матерія складається з чи атомів чи молекул (Дідро), основні її властивості: довжина, вага, фігура, непроникність, рух. (Матерія - лише речовина). " Це все те, що діє якимсь образом на наші почуття" (Гольбах). Рух - абсолютний, спокій - відносний. Але рух - це лише переміщення в просторі, немає поступального руху як розвитку, він круговий, як відтворення колишніх якостей.

У гносеології просвітники стоять на позиціях матеріалістичного сенсуалізму. Людина усіма своїми ідеями, думками зобов'язаний відчуттям - це основа і зміст розумового процесу. Функція логічного мислення - зіставляти і комбінувати дані відчуття. Уроджених ідей немає - "людина не приносить із собою від народження, що 2*2=4, але дуже швидко переконується в цьому (Гольбах). Практика не розглядається як джерело пізнання і критерій істини, досвід - це лише спостереження чи експеримент.

Пізнання - діалектичний процес: "Наші нащадки підуть далі і відкриють такі істини, які сховані від наших очей. Людству удасться відкрити таємниці природи, які вона дотепер від нас ховала (Гольбах).

Усе у світі причинно обумовлено, але причинність і необхідність у них тотожні. Є зовнішні причини - це ланцюг причин і наслідків, але в наслідку немає нічого такого, чого не було в причині.

54

У соціальній філософії просвітників панує світогляд ідеалізму. Людина - природна істота, вона незмінна, їй данні потреби і задовольняючи їх, люди поєднуються в суспільство. Задача держави - забезпечити самозбереження і щастя своїх громадян, сприяючи максимальному задоволенню потреб. Розробляються ідеї ролі матеріальних потреб і інтересів людей, саме ці інтереси лежать в основі усіх великих і малих історичних подій. Егоїзм, себелюбність - рушійний початок суспільного розвитку. "Знищити егоїстичні пристрасті людини, виходить, знищити саму людини. Ріки не течуть назад, а люди не йдуть проти швидкого плину своїх інтересів... Хто намагався б зробити це, був би безумцем" (Гельвеций). Оспівується царство людського розуму, справедливості і рівності всіх перед законом. Головне право - право приватної власності.

Активно розробляється ідея ролі особистості в історії. Тип особистості визначається суспільним середовищем: яке середовище, така і думка. Але чим визначається характер самого середовища - відповіді немає. Замкнуте коло – «яке середовище - така й особистість, з іншого боку «яка думка людей, таке і створюване ними середовище життєдіяльності» ставлять на порядок денний питання «що первинно?». Відповідь просвітників - "ідеї правлять світом" – їх остаточний висновок. Вони думають, що люди мають уроджену схильність до добра і рівності. Ця думка була узята на озброєння соціалістами-утопістами. Що стосується ролі видатних особистостей, то, на їхню думку, вони визначають характер і вдачі народів, роблять їх щасливими чи нещасливими, войовничими чи марновірними, прагнучих грошей і слави, безрозсудними чи шляхетними.

Німецькі просвітителі І.Гердер (1744-1803) і Г. Лессинг (1729-1781) розглядають проблеми суспільного й історичного прогресу. Гердер у роботі "Ідеї до філософії людства", вважає прогрес природним розвитком поступального характеру, де сьогодення зв'язане з минулим і майбутнім. Мета - досягнення гуманізму. Величезна роль приділяється культурі, яка є і стимулом, і результатом розвитку.

Прогрес – від лат progressus – рух уперед, успіх; тип, спрямованість розвитку, яка характеризується переходом від нижчого до вищого, від недосконалого до досконалішого. Про прогрес можна говорити відносно системи у цілому, до окремих її елементів, до структури, параметрів об’єкту, що розвивається. Поняття прогрес співвідносне поняттю регрес. Просвітницькі теорії прогресу обґрунтовували руйнування феодальних стосунків та побудову на їх основі численних систем утопічного соціалізму.

Історичний прогрес - поступальний розвиток усього людства з минулого, через сьогодення в майбутнє. У суспільний прогрес включається не тільки розвиток культури, але і науки, ремесла, мистецтва, суспільних відносин, систем держави і мови. Ідеї Гердера вплинули на Ґете, Гегеля, Фейєрбаха.

М.Лессінг у тезах "Виховання людського роду" зв'язує прогрес суспільства з розвитком знання, досвіду, культури, демократичною волею. У майбутнім суспільстві зникне всякий примус і буде правити тільки розум. Віротерпимість, вільнодумство і рівність народів - є умова дружби народів, як основи буття світу і прогресу.

Заслуговують на увагу ідеї французького філософа-просвітителя і політичного діяча Жана Антуана Кондорсе (1743-1794). У роботі "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" висуває ідею поступального розвитку суспільства, що зв'язувалося з безмежними можливостями людського розуму. Обґрунтовував гіпотезу про прогрес в історії, що зв'язував з подоланням забобонів і марновірств завдяки розвитку людського розуму (знання, науки, освіти). Суспільство необхідно будувати на принципах розуму і справедливості, мирних реформ зверху від "освічених монархів".

Нерівність - законна, вона наслідок права власності, звідси природні права людини: право особистої власності для задоволення природних потреб; право приватної власності, створеної своєю працею; право на землю, якщо ти її зробив придатною для землеробства.

55

У цілому соціальній концепції просвітників, й особливо Кондорсе, був властивий просвітительський пацифізм - осуд агресії, загарбницьких воєн (їх причини він бачить у пристрасті до слави і честолюбстві політичних діячів). Він упевнений, що суспільне зло у світі можна перемогти шляхом поширення ідей Французької революції, у той же час вважає, що революція лише крайній випадок, коли влада стає "просто розбоєм" і робить суспільство нещасливим.

Підсумовуючи, можна сказати, що французькі просвітителі вселяли оптимізм, віру в прогрес і пристрій справедливого і гуманного суспільства.

3. Критерії засвоєння Після вивчення й аналізу змісту теми ВИ повинні РОЗУМІТИ наступне:

-яка культура передувала формуванню філософського мислення Нового часу;

-що сприяло змінам філософської парадигми у філософській культурі Нового часу;

-у чому полягала різниця філософських поглядів емпіриків та раціоналістів у справі пізнання світу у рамках історії світової філософської думки;

-яким чином емпірична та раціоналістична філософська традиція впливала на розвиток подальшої світової філософської думки;

-у якому напрямку відбувався подальший розвиток світової філософської думки, виходячи з тих досягнень, які стали здобутком світової філософської культури;

Урезультаті вивчення даної теми ВИ повинні ЗНАТИ:

-філософська думка епохи Відродження відійшла від схоластики, і наблизилась до пізнання людини, її вчинків, потреб і нахилів;

-витоки й джерела філософського мислення Нового часу;

-зміст і сенс поглядів емпіриків та раціоналістів;

-основні етапи розвитку філософської думки Нового часу та їх характеристику;

-основні джерела філософської думки Нового часу;

-імена головних постатей філософської культури ХVІІ – ХVІІІ ст.ст., найважливіші етапи їх життєвого шляху;

-специфічні риси філософської культури доби Просвітництва;

Ваші знання повинні забезпечувати наступні ВМІННЯ:

-орієнтуватися у світоглядних напрямках та філософських концепціях філософської думки Відродження та Нового часу;

-визначати зв’язок власних світоглядних позицій та уподобань з філософською культурою Відродження, Нового часу та Просвітництва;

-об’єктивно оцінювати місце та роль філософських поглядів мислителів Нового часу та епохи Просвітництва у рішенні нагальних проблем розвитку суспільства і людини;

-творчо підходити до оцінки існуючих джерел та пам’ятків духовної культури з метою поглибленого аналізу здобутків власного народу в області філософського бачення світу.

4.Вихід теми до інших дисциплін.

Тема «Філософія Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.ст.), як й переважна більшість тем, що подаються у рамках курсу філософії, мають вихід до широкого кола інших дисциплін. Особливо треба вказати на зв’язок історії філософської думки з історичними подіями доби буржуазних революцій, які відбулись у країнах Західної Європи протягом часу від Нідерландської революції до Великої Французької революції кінця ХVІІІ століття. Окрім історії, події доби Нового часу стали важливою передумовою тієї наукової революції та технічного перевороту, які відбулися протягом ХVІІІ – першої половини ХІХ століття у передових країнах Західної Європи. Певним чином вказані події безумовно вплинули й на хід розвитку суспільно-політичного, соціально-

56

економічного та духовно-культурного життя України у ХІХ – на поч.. ХХ століття. Тож, революцію межі ХІХ – початку ХХ століття та усі, пов’язані з нею впливи на розвиток цивілізації, можна вважати прямим або опосередкованим результатом подій Нового часу на хід людського буття.

(3.14.) БЕКОН ФРЕНСІС (1561 – 1626) – видатний англійський мислитель, філософ, основоположник експериментуючої науки Нового часу. За часи правління короля Якова І досягнув високого становища в державі, став лордом-канцлером. Автор знаменитого трактату «Новий Органон» (1620) у якому на відміну від «Органону» Аристотеля розвинув нове розуміння задач науки й основи наукової індукції. Проголосив метою знання здібність науки збільшувати владу людини над природою. Бекон вважав, що досягнення цієї мети можливе тільки для науки, яка намагається відкрити істинні причини явищ. Саме тому Бекон завзято виступав проти схоластики. Політичні позиції Бекона були відображені у його праці «Нова Атлантида» - утопії, яка зображувала ідеальне суспільство, що процвітало економічно. Життя у такому було організоване на раціональних основах науки та високої техніки, але із збереженням протилежностей між пануючими та пригніченими класами та верствами населення.

(3.15.) ДЕКАРТ РЕНЕ, у латинському правописі – КАРТЕЗІЙ (1596 – 1650) – французький філософ, математик, фізик, фізіолог. Вчився у єзуїтській колегії Ла Флеш. Після служби в армії переселився у Нідерланди – провідну капіталістичну країну Нового часу. Там прожив 20 років займаючись на самоті науковими та філософськими розвідками. Переслідування нідерландськими богословами примусили Декарта переселитися у Швецію (1649) де він невдовзі захворів та помер. Філософія Декарта напряму пов’язана із його математикою, космогонією та фізикою. В математиці – Декарт – один з творців аналітичної геометрії. В механіці він вказав на на відносність руху та спокою, сформулював загальний закон збереження повної кількості руху при ударі не пружних тіл. В космогонії Декарт розвинув нову для науки ідею природного розвитку сонячної системи. Ця гіпотеза у подальшому сприяла діалектичному розумінню природи, хоча сам Декарт залишався ще на механістичних позиціях. Саме виходячи з його математичних та фізичних досліджень сформувалось вчення Декарта про матерію, або тілесну субстанцію, яку вчений ототожнював з тяглістю (простором). Але поруч з матеріалістичним розумінням матерії Декарт вважав, що загальною причиною руху є Бог. Це робило філософа яскравим представником дуалістичного світосприйняття. Основні роботи Декарта: «Роздуми про метод» (1637), «Начала філософії» (1644).

(3.16.) СПІНОЗА БАРУХ (Бенедикт) (1632 – 1677) – нідерландський філософ-матеріаліст. За релігійне вільнодумство був відлучений від єврейської релігійної общини Амстердаму. Головні роботи – «Богословсько-політичний трактат», «Етика». Спіноза – творець геометричного методу у філософії. На вчення Спінози великий вплив оказала перемога Нідерландської буржуазної революції, яка зробила цю країну передовим авангардом у розвитку нової світобудови. Метою знання Спіноза вважав завоювання панування над природою та удосконалення людини. Погляди своїх попередників Ф.Бекона та Р.Декарта нідерландський філософ доповнив вченням про свободу: він показав яким чином у рамках необхідності можлива свобода людини. У поглядах на природу та субстанцію (необумовленого не чим буття) Спіноза відрізняє світ окремих кінцевих речей – модусів як тілесних, так й мислячих. Субстанція єдина, модусів нескінченна множина.

57

(3.17.) ЛЕЙБНИЦЬ ГОТФРІД ВІЛЬГЕЛЬМ (1646 – 1716) – німецький філософ, учений,

громадський діяч. Зробив великий внесок у розвиток математики (один з творців диференційного числення), фізики (передбачив закон збереження енергії), займався геологією, біологією, лінгвістикою, історією, був автором ряду технічних винаходів. З позиції об’єктивного ідеалізму розвивав вчення про субстанцію («Монадологія», 1714). Вважав, що матерія не може бути субстанцію оскільки вона подільна, а субстанція має бути абсолютно простою. За неподільні духовні субстанції сприймав монади, з яких й складається увесь Всесвіт. Число монад нескінченне й вони володіють сприйняттям та устремлінням, що забезпечує рухомість, активність й діяльний характер субстанції. У цьому проявилась діалектика вчення Лейбниця. Монади, за його думкою, не взаємодіють одна з одною, але разом з тим утворюють єдиний та рухомий світ, що постійно розвивається. Буття цього світу регулюється попередньо встановленою гармонією, яка залежить від вищої монади – абсолюту, бога. В суспільно-політичній діяльності Лейб ниць виражав настрої компромісу між феодальними та буржуазними верствами населення.

58

НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

ЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ

59

Лекція №4

Ф-І Ф-4. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ТА ЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ

Ключеві слова і поняття

Абсолютна ідея, агностицизм, антиномія, антропологічний матеріалізм, антропологія, апріорі, верифікація, герменевтика, діалектика, евристика, екзистенціалізм, ідеалізм, ірраціоналізм, матеріалізм, метафізика, неопозитивізм, неотомізм, персоналізм, плюралізм, позитивізм, постпозитивiзм, раціоналізм, річ у собі, семантика, структуралізм, трансценденцiя, феноменологія, філософія життя

1. Вхідна інформація

Приступаючи до вивчення європейської філософії ХІХ-ХХ століття, треба спробувати згадати основні напрямки розвитку античної та середньовічної філософії, філософії епохи Відродження.

2.Зміст теми

2.1.Теорія пізнання і етика Канта.

2.2.Структура і зміст філософської системи Гегеля. Філософські погляди Фіхте і Шеллінга.

2.3.Основні принципи антропологічного матеріалізму Фейєрбаха.

2.4.Основні напрямки у філософії ХХ століття.

2.4.1.Позитивістський напрямок у філософії ХХ століття.

2.4.2.Антропологічний напрямок у філософії ХХ століття.

2.1.Теорія пізнання і етика Канта.

зв’язку з розвитком наук та визнанням ефективності методів наукового пізнання у філософії настає певна криза абстрактному раціоналізму з його спекулятивно-метафізичними та натурфілософськими побудовами, що важко піддаються перевірці. Онтологія або взагалі зникає з проблемного поля філософії, або вже не претендує на вироблення вихідних принципів та засад філософствування, посідаючи місце обмеженої дисципліни. Критиці підлягають спекулятивні положення попередніх філософських побудов, що знайшло своє відображення у німецькій класичній філософії, у якій у своєрідній формі відбилися визначені соціальні перетворення, що відбувалися в ХІХ столітті.

Пізніше Кант стає на позиції апріоризму й агностицизму, намагається обмежити розум, щоб дати місце вірі, безсмертя душі, без яких, на його думку, неможлива мораль з її основним законом – категоричним імператором.

Іммануїл Кант у праці „Загальна природна історія і теорія неба” висунув геніальну гіпотезу про закономірне виникнення Сонячної системи з газових туманностей, що була грандіозним завоюванням астрономії з часів Коперніка, незважаючи на те що Кант зберігав божественну першопричину.

Вчення, що склалось в цей період, сам Кант назвав „критикою розуму”. Кант розумів, що його вчення обмежує розум, оскільки відмовляє йому в здатності пізнання сутності речей, залишаючи за ним пізнання тільки явищ. Кант гадав, що таке обмеження розуму пізнанням одних лише явищ необхідне для розвитку науки, оскільки підстави для всілякого роду „доказів” буття Бога, потойбічного світу. Кант усе ж таки вважав, що вірити у Бога не тільки можна, але й необхідно, тому що без віри не можна примирити вимоги моральної свідомості з існуванням зла.

Критична філософія Канта викладена у працях „Критика чистого розуму”, „Критика практичного розуму”, ”Критика здатності судження”. У першій з них Кант виклав своє вчення про пізнання, у другій – етику, у третій – естетику.

Згідно з ним існує незалежний від нашої свідомості світ речей, їх Кант називає „речі в собі”. Пізнання починається з того, що „речі в собі” діють на

60