Філософія основний курс (Ч1)

духовні цінності суспільного значення. Головна цінність відображуваної діяльності людської свідомості полягає у творчому її функціонуванні, коли розпредметнення результатів попередньої діяльності супроводжується внесенням у них нового змісту, що істотно змінює попередній зміст. Зв’язок з реальним світом здійснює не сама по собі свідомість, а реальні люди, які практично перетворюють світ. Свідомість через практику здійснює зворотний вплив на дійсність, що її породила. Активність характерна не тільки індивідуальній, а й суспільній свідомості, насамперед прогресивним ідеям, які, оволодівши масами, стають “матеріальною силою”.

2.2.Основний зміст пізнавальної діяльності

Вусій світовій історії розвитку філософської думки ніхто й ніколи, жодна філософська система не минали пізнання. Це диктується владною силою зв’язку філософії з конкретними науками, на які вона спирається у своєму розвитку. Людство завжди прагнуло отримати нові знання, тож процес оволодіння таємницями життя є вираженням найвищих потягів творчої активності розуму.

2.2.1.Зміст і форми пізнавальної діяльності.

Усі люди за своєю природою тягнуться до пізнання. Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. У ході пізнання виявляються різноманітні грані буття, досліджується зовнішній бік і сутність речей та явищ навколишнього світа, а також людина досліджує саму себе. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, який вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й вірогідності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість давати адекватне відображення дійсності.

Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства.

Результати пізнання залишаються не лише у свідомості конкретної людини, яка щось пізнала, але й передаються від покоління до покоління головним чином за допомогою матеріальних носіїв інформації – книг, малюнків, об’єктів матеріальної культури. Так, М. Копернік довів рух Землі навколо Сонця, проте це стало досягненням не лише М. Коперніка або його покоління, а й усього людства.

Упроцесі життя людина виконує два види дій щодо пізнання:

–пізнає навколишній світ безпосередньо (тобто відкриває щось нове для себе або для людства);

–пізнає навколишній світ через результати пізнавальної діяльності інших поколінь (читає книжки, навчається, дивиться кінофільми, залучається до всіх видів матеріальної або духовної культури).

Уфілософії існують різні погляди на процес пізнання. Агностицизм – це вчення, яке заперечує можливість вірогідного пізнання сутності дійсності. Агностики або не вірять у можливості людини пізнавати світ, або у пізнання самого світу, або ж припускають обмеженість пізнання. Найвідомішим агностиком є І. Кант, який висунув послідовну теорію агностицизму, згідно з якою сама людина наділена обмеженими пізнавальними можливостями розуму, а навколишній світ принципово не можна пізнати (людина зможе пізнати лише зовнішній бік предметів та явищ, але ніколи не пізнає внутрішню сутність цих предметів – “речей у собі”).

Когнітивні оптимісти, як правило, оптимістично дивляться на сучасне й майбутнє пізнання. На їхню думку, світ можна пізнати, а людина володіє потенційно безмежними можливостями

141

пізнання. До числа оптимістів належали Г. Гегель, К. Маркс.

2.2.2. Об’єкт та суб’єкт пізнання.

Пізнання й практика перебувають у тісному зв’язку. Про це завжди нагадували матеріалісти. Німецький філософ Ю. Хабермас визначив три фундаментальні типи інтересів, якими керується у своїй діяльності людина:

–технічний (трудова діяльність);

–практичний (спілкування);

–емансипаційний (рефлективна діяльність свідомості).

Людське пізнання переплетене з життям та діяльністю людей, її потребами та інтересами. Сутність процесу пізнання пов’язана з практикою, яка дає можливість осмислити суспільноісторичний характер пізнавальної діяльності, суб’єкт та об’єкт пізнавального процесу.

Об’єкт пізнання – це частина реального буття, що піддається аналізу, вивченню. Об’єктом пізнання в принципі, може бути вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб’єкта. Об’єктом є не вся об’єктивна реальність, а лише та її частина, яка вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об’єктом пізнання виступають не тільки природні явища, а й сама людина, взаємини між людьми, свідомість, воля, почуття. Пізнання може бути спрямованим і на дослідження ідеальних об’єктів, наприклад, абсолютно чорного тіла, абсолютно прямолінійного руху тощо. Ідеальні об’єкти отримуються в результаті абстрагування та ідеалізації й виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об’єктів. Таким чином, об’єкт пізнання – це частина об’єктивної й частина суб’єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта.

Об’єкт пізнання – це частина реального буття, що піддається аналізу, вивченню.

Відповідно до цього суб’єкт пізнання – реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності. Суб’єктом пізнання є не тільки людина як особистість, а й усе людство, окремі народи, групи індивідів (наприклад, товариство вчених), а інколи під суб’єктом пізнання розуміють без особистісну інтелектуальну активність. Кожен з нас реалізує себе у пізнанні як суспільна істота.

Суб’єкт пізнання – реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності.

2.2.3. Істина як процес пізнавального процесу. Критерії істини.

Осердям теорії пізнання завжди була проблема істини. Усі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Істина є метою пізнання, предметом його дослідження, найважливішого категорією гносеології. Класичне визначення істини дав Аристотель, згідно з яких істина – відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким, що його дотримувалися всі філософи діаметрально протилежних напрямків.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає в тому, що:

–дійсність, відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, що існує незалежно від свідомості;

–пізнання та істина як його результат нерозривно пов’язані з практикою.

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через взаємозв’язок понять “об’єктивна істина”, “абсолютна істина”, “відносна істина”, “конкретна істина”, “омана”.

142

Об’єктивна істина визначається як зміст людських знань про дійсність, який не залежить ні від суб’єкта, ні від людини, ні від людства.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним. У цьому плані будь-яке знання

єнеповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною – знання, в принципі, правильним, але таким, що не дає дійсності всебічного, вичерпного образу.

Зоб’єктивністю істини пов’язана і її абсолютність. Абсолютна істина – це такий зміст знань, який ніколи не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність на відносність істини – два необхідних моменти однієї й тієї ж об’єктивної істини. Немає і не може бути окремо абсолютної й окремо відносної істини. Можлива діалектична єдність абсолютного та відносного, тобто істина є абсолютною до певних меж.

Одним з основних принципів гносеології є принцип конкретності істини, який передбачає максимально повне й точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об’єктивною істинністю. Незнання або ігнорування цих меж перетворює наші знання з істини в оману.

Омана – це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно. Це не навмисне спотворення дійсності в уявленні суб’єкта. Головним джерелом омани є обмеженість людських знань. Омана ускладнює осягнення істини, але вона є необхідним моментом руху на шляху до істини. Оману слід відрізняти від неправди, що є свідомим спотворенням істини. Співіснування та взаємодія істини та омани мають джерелом практику, що

єосновною формою пізнання та критерієм істини в пізнанні. Практика – конкретна діяльність людей з перетворенням навколишнього світу й самої людини. Практика не може бути абсолютним критерієм істини, оскільки вона є практикою певного історичного етапу розвитку. Але практика, що сама є історичним процесом, завжди функціонує як діалектична єдність абсолютного й відносного. Слід пам’ятати, що практична перевірка наукових концепцій та теорій можлива не завжди, а лише за певних умов, на певному рівні розвитку пізнання, матеріального виробництва, техніки інколи через багато років, іноді й століть.

2.3.Методи наукового пізнання

Попередній хід нашого розгляду пізнавальної проблематики привів до необхідності докладніше з’ясувати суттєві особливості наукового пізнання, тому що сьогодні, поза сумнівом, наукове пізнання є найрезультативнішим, найвірогіднішим і найавторитетнішим. Обговорюючи складні питання, ми посилаємося на науку, очікуємо від неї або безумнівного спростування або рішучого підтвердження тих чи інших суджень. Розглянемо детальніше ознаки науки та її місце в житті сучасного суспільства.

2.3.1. Загальне поняття науки.

Слід зазначити, що наука (7.9.) у сучасному розумінні виникла у Європі в період ХVI– XVII ст. Постає вона як спеціальне культивування техніко-технологічного аспекту пізнання і свідомості. Наука починається там і тоді, коли знання про те, як слід діяти, щоб отримати певний результат. Починають обґрунтовуватись, доводитись, аналізуватись. Загалом, наука виникає як розроблення і фіксація необхідних моментів у предметній діяльності людини.

компоненти науки

за змістом

за класифікацією

143

знання про світ	науки	про форми та сфери	існуючого
знання про алгоритм дій та операцій	(природознавсто, соціологія, психологія)
знання про можливості людини у її	науки	логіко-методологічного	напрямку
ставленні до світу	(математика, логіка, програмування)

гуманітарні науки (культурологія, філологія, релігієзнавство).

Лише беручи всі ці наукові напрями у комплексі, ми можемо скласти виправдане уявлення про науку взагалі. У загальному плані термін “наука” використовують неоднозначно

1)як будь-який свідомо зафіксований досвід (тоді ми кажемо: “Це буде мені наукою”);

2)як сукупність достовірних, перевірених та обґрунтованих знань у будь-якій сфері пізнання;

3)як природознавство, у якому домінує логіко-математичний апарат.

Свого часу І.Кант виголосив, що в кожній галузі знання рівно стільки науки, скільки в ній математики. Математизоване природознавство з ХVII ст. стало взірцем науки як такої у Європі. Але таке тлумачення науки невиправдано звужує її зміст та функції.

Спираючись на згадані ознаки науки ми можемо виділити такі її суттєві ознаки:

–наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання;

–єдність у цьому знанні описування, пояснення і передбачення;

–наявність методологічно-операційної частини за допомогою якої можна перевіряти наявні та отримувати нові знання;

–наявність особливої мови з точним закріпленням змісту за кожним терміном

–наявність вихідних принципів та аксіом, що лежать в основі кожної науки, надаючи їй системної єдності.

Уреальному суспільно-історичному існуванні наука постає у трьох виявах:

Вияви науки у суспільному житті:

-певна сукупність знань, інформації

-діяльність із виробництва таких знань

-сукупність колективів, інститутів та установ, що забезпечують здійснення такої діяльності.

Наука – феномен людської життєдіяльності, який у суспільному житті виступає як 1) певна сукупність знань, інформації та 2) діяльність із виробництва таких знань й сукупність колективів, інститутів та установ, що забезпечують здійснення такої діяльності.

2.3.2. Форми та методи емпіричного пізнання.

На емпіричному рівні переважає пізнання чуттєве. Раціональний момент (поняття, судження) хоч і присутній, але підпорядковується чуттєвості. На емпіричному рівні пізнання спрямоване на здобування наукових фактів та їх перше опрацювання. Тому результатами емпіричного пізнання є факти та їх зведення (класифікація, типологія).

Факти – це не просто події або явища, що відбуваються або відбулися. Щоб певне явище стало фактом, воно повинно бути зафіксоване з допомогою певного інструментарію науки, описане науковою термінологією.

Наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання. Воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання. Наукове пізнання – це процес, що розвивається і

144

охоплює два рівні – емпіричний та теоретичний. Наукове пізнання – усвідомлене та свідомо організованезнанняпро те, як продукувати, нагромаджувати таполіпшувати знання.

Форми емпіричного пізнання:

-описи,

-зведення,

-протоколи

Упроцесі емпіричного пізнання здобуття фактів пов’язане з застосуванням відповідних методів.

Метод – сукупність правил дії (набір і послідовність певних операцій), які сприяють розв’язанню теоретичних чи практичних проблем у різних сферах людської діяльності

Метод – сукупність правил дії (набір і послідовність певних операцій), які сприяють розв’язанню теоретичних чи практичних проблем у різних сферах людської діяльності.

Методи емпіричного пізнання:

-спостереження (безпосереднє; опосередковане)

-порівняння

-вимірювання (пряме; непряме)

-описування

-експеримент (пошуковий; перевірочний).

2.3.3. Форми та методи теоретичного пізнання.

Теоретичний рівень пізнання по відношенню до емпіричного характеризується відображенням внутрішніх, суттєвих зв’язків та закономірностей природного та соціального світу. Перехід від емпіричного до теоретичного представлення піднесенням від явища до сутності. На теоретичному рівні використовуються інші методи. Спочатку факти слід опрацювати.

Основні методи опрацювання фактів

–аналіз – розкладання фактів на їх елементарні складники;

–синтез – поєднання елементарних складників у складніше цілісне явище;

–індукція – рух думки від окремих фактів до узагальнень;

–дедукція – рух думки від загальних ідей до індивідуальних тверджень;

–ідеалізація – доведення параметрів певних фактів до гранично можливих меж для найповнішого виявлення певної якості;

–формалізація – застосування символічних позначень для виявлення однорідних рис фактів. Зазначені методи ми досить часто застосовуємо в повсякденному досвіді. Але ці методи

приводять і до виникнення теоретичного рівня наукового пізнання.

Результатом теоретичного пізнання постають науокві теорії. Вони будуються за принципом “піраміди”:

угорі – концептуальні, фундаментальні установи (“Закони Всесвіту всюди однакові” тощо) нижче – приципи, що характеризують якісні характеристики досліджуваної реальності. потім – теореми, твердження, поняття, фактичні дані.

145

Отже, наукова теорія є найбільш досконалою формою наукового пізнання. Для спростування наукової теорії недостатньо мати факти, що їй суперечать. Слід висунути нові гіпотези, створити конкурентну теорію або суттєво змінити принципи наявної.

Теоретичне пізнання відбувається у певних формах, спрямованих на побудову наукової теорії.

Форми	міркування
теоретичного	інтелектуальне споглядання
пізнання	мислене конструювання

Останнім часом наукознавство звертає увагу на важливу роль експериментальнопрактичної бази науки, де створюють інженерні забезпечення наукових досліджень, прилади, провадять експериментальні випробування наукових положень.

Висновки

Наш екскурс у методологію наукового пізнання свідчить про те, що сучасна наука постає дуже насиченою та різноманітною, а водночас – і складною, за арсеналом тих засобів, які вона застосовує з метою підвищення достовірності та ефективності людських знань. Наука сьогодні постає найрозвиненішим спеціалізованим видом пізнавальної діяльності, володіючи системою ефективних засобів продумування, нагромадження та використання знань.

3. Критерії засвоєння Після вивчення й аналізу змісту теми ВИ повинні РОЗУМІТИ наступне:

-у чому полягає особливість змісту такої галузі філософського знання як гносеологія;

-в яких взаємостосунках знаходяться гносеологія та інші галузі теоретичної філософії;

-у чому полягає особливість свідомості та її роль в людській життєдіяльності;

-як відбувається процес пізнання людиною навколишнього світу та яким чином він обумовлюється суспільно-історичною практикою людства;

-у який спосіб відбувається розвиток наукового пізнання та у чому полягає проблема визначення результатів пізнавальної діяльності людини.

Урезультаті вивчення даної теми ВИ повинні ЗНАТИ:

-визначення гносеології та феномену свідомості як особливої функції мозку;

-наукові підходи у визначенні суті феномену свідомості;

-визначення змісту процесу відображення;

-зміст і сенс процесу опредметнення та розпредметнення у ході відображення людиною навколишнього світу;

-структуру процесу пізнання, визначення об’єкту й суб’єкту пізнання;

-визначення істини та її критеріїв;

-зміст наукової діяльності;

-визначення суті методологічних підходів у розвитку сучасних форм наукового пізнання;

-форми емпіричного пізнання;

-форми теоретичного пізнання.

Ваші знання повинні забезпечувати наступні ВМІННЯ:

-орієнтуватися в сучасних філософських концепціях щодо визначення змісту та суті свідомості в феноменальному характері людського існування;

-визначати зв’язок між процесом пізнавальної діяльності людини та практикою її суспільно-історичного розвитку;

146

-об’єктивно оцінювати отримані у ході пізнавальної діяльності результати, вміти застосовувати для визначення рівня об’єктивності відповідні критерії;

-творчо підходити до застосування тих наукових методів, які найширше використовуються вами в рамках професійної діяльності, вміти урізноманітнювати форми існуючих методологій.

4. Вихід теми до інших дисциплін.

Розглянута тема має вихід до широкого кола інших дисциплін, серед яких варто відмітити такі, як психологія, логіка, математична логіка, логістика тощо. Але її найбільшою особливістю є те, що вона аналізуючи питання методології пізнавального процесу, формує методологічну базу всього наукового пізнання, незалежно від сфери й напрямку його реалізації. найглибшим чином пов’язана з майбутньою фаховою роботою студентів, коли вони завершать процес навчання та перетворяться у молодих спеціалістів. У цьому сенсі тема тісно пов’язана не тільки з тими фаховими дисциплінами, які за планом навчання мають бути освоєні студентами протягом наступних років, але й з тими предметами, необхідність освоєння яких постане перед ними після завершення навчання. У цьому сенсі треба відмітити, що тут насамперед маються на увазі гуманітарні дисципліни. Саме завдяки ним людина здатна адекватно оцінити ти обставини, якими часто породжуються більшість виробничих процесів, а отже відповідно до них розпочати пошук потрібних для рішення даних проблем знань, зосереджених у змісті певних наукових дисциплін. Такий непрямий, опосередкований вплив гуманітарних предметів на розв’язання практичних проблем є особливо важливим й корисним для випускників технічних вузів, де розуміння сенсу тієї чи іншої наукової дисципліни за аналогією з фаховими предметами стереотипно ув’язується лише з тим прямим застосуванням, які вони практично можуть займати у виробничому процесі.

147

ФІЛОСОФІЯ НАУКИ І ТЕХНІКИ

148

Леція №8

Ф-СФ-1. ФІЛОСОФІЯ НАУКИ І ТЕХНІКИ

Ключові слова та поняття

Філософія науки. Наука. Філософія техніки. Техніка. Інженер. Сцієнтизм. Технократизм. Антитехнократизм.

1. Вхідна інформація

Метою вивчення цієї теми є осмислення суспільства як системи у сукупності його основних сфер, взаємозв'язку форм суспільної свідомості. У цьому змістовному модулі суспільство тлумачиться також як процес поступального розвитку; у межах світоглядних, аксіологічних та етнокультурних парадигм виявляються основні риси, що характеризують громадянське суспільство, соціальні інститути, на які воно спирається та основні перспективи його формування.

Починаючи знайомство з даним розділом курсу, важливо згадати все те, що відомо про структуру суспільства із шкільних курсів «Історія України» та «Всесвітня історія», «Людина та суспільство», а також циклу гуманітарних дисциплін, що вивчаються на першому та другому курсах Академії. Ця тема є завершальною при вивченні вузівського курсу «Філософія» та пропедевтичною при вивченні курсів «Соціологія», «Політологія», «Правознавство», а також цілої низки дисціплін гуманітарного циклу.

2.Зміст теми

2.1.Філософія науки.

2.1.1.Поняття науки. Класифікація наук.

2.1.2.Етапи розвитку науки. Умови і тенденції розвитку сучасної науки.

2.1.3.Наукові школи, етика діяльності науковця.

2.2.Філософія техніки.

2.2.1.Сутність і зміст техніки. Класифікація технічних об'єктів. Етапи розвитку техніки. Технічний переворот.

2.2.2.Сучасна науково-технічна революція. Її сутність, зміст і тенденції.

2.2.3.Комп'ютерна революція і її особливості.

2.3.Інженерно-технічна діяльність.

2.3.1.Науковий і практичний компонент діяльності ІТП. Професія інженера.

2.3.2.Інженер вульгарного, сучасності і майбутнього.

2.3.3.Соціальні функції інженера.

2.1.Філософія науки 2.1.1. Поняття науки. Класифікація наук.

Філософія науки - дисципліна, що досліджує структуру наукового знання, засоби і методи наукового пізнання, способи обґрунтування і розвитку знання.

Філософія науки - дисципліна, що досліджує структуру наукового знання, засоби і

методи наукового пізнання, способи обґрунтування і розвитку знання.

Наука (8.2.) – сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Поняття "наука" містить у собі як діяльність по одержанню нового знання, так і результат цієї діяльності – суму отриманих до даного моменту наукових знань, що утворюють у сукупності наукову картину світу. Безпосередні цілі науки - опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності, які складають предмет її вивчення, на основі закономірностей, що відкриваються нею, тобто теоретичне випередження дійсності. Наука ставить питання про основи і причини речей.

149

Наука - одна з форм суспільної свідомості, яка дає об'єктивне відображення світу; система знань про закономірності розвитку природи і суспільства та способи впливу на навколишній світ.

Класифікація наук – розкриття взаємного зв'язку наук на підставі визначених процесів і вираження їхнього зв'язку у виді логічно обґрунтованого розташування (чи ряду) наук. Зв'язки наук визначаються:

1)предметом наук й об'єктивних відносин між різними його сторонами;

2)методом і умовами пізнання предметів науки;

3)цілями, якими породжуються наукові знання.

Вданий час загальна класифікація наук ґрунтується на розкритті взаємозв'язку трьох основних розділів наукового знання: природознавства, суспільних наук і філософії. Існує ще одна, досить умовна, класифікація наук на природні, суспільні і технічні. Ряд наукових дисциплін займає проміжне місце. По своїй спрямованості та по безпосередньому відношенню до практики окремі науки прийнято поділяти на фундаментальні і прикладні. Фундаментальні розробляють закони і принципи, а прикладні застосовують результати фундаментальних.

2.1.2.Етапи розвитку науки. Умови і тенденції розвитку сучасної науки.

Вісторії природознавства можна виділити три дуже загальних етапи формування наукових

знань:

1)класичного природознавства (кінець XVІІ, XVІІІ, початок XІX століття);

2)формування некласичного природознавства (кінець XІХ, перша половина XX століття);

3)некласичне природознавство сучасного типу.

На першому етапі основною установкою була ідея абсолютної суверенності розуму, що пізнає, від істинної сутності природи, яка ним розкривалась у ході самого процесу пізнання.

На другому – перехід від прямолінійного онтологізму до розуміння відносності істинної картини природи. На третьому етапі, що охоплює епоху НТР, осмислюється історична мінливість не тільки онтології, але і самих ідеалів і норм наукового пізнання, сприйняття науки в контексті соціальних умов її буття і обумовлених ним соціальних наслідків. Перехід від однієї структури філософських основ до іншої завжди є глобальною науковою революцією. Виникнення науки відносять до VІ століття до н.е. у Древній Греції. Обсяг наукової діяльності подвоюється приблизно кожні 10 – 15 - лет. Аж до кінця ХІХ століття наука відігравала допоміжну роль стосовно виробництва. Потім розвиток науки починає випереджати розвиток техніки і виробництва, складається єдина система "наука – техніка - виробництво", де наука відіграє провідну роль. Науку в ХХ столітті характеризують міцний взаємозв'язок з технікою, усе більш глибоке перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства та посилення її соціальної ролі. Сучасна наука складає найважливіший компонент НТР, її рушійну силу.

Наукова творчість здійснюється за звичай об'єднаними колективами людей, у розгалуженій системі наукових установ. У науковій творчості бере участь ряд поколінь. Наступність знань формується у результаті взаємодії старих і молодих кадрів, вчителів і учнів. Іншою важливою формою організації і розвитку науки, формою вираження наступності знань є наукова школа. Дарування вченого, його талант одержують найбільший прояв, через зв'язаний з ним колектив, через створену ним та творчо розвинуту й підтриману наукову школу. У науковому колективі за допомогою обміну досвідом, у ході дискусій, бесід народжуються нові ідеї.

Наукові знання увесь час розвиваються. Нове покоління критично переробляє досягнення попередніх і творчо розвиває їх далі. Відмітною ознакою сучасного рівня наукового знання є проникнення у внутрішню структуру об'єкта. Це висунуло на перший план структурні методи наукового дослідження. Об'єктом сучасної науки є не тільки окремі форми руху матерії, але і їхні зв'язки та взаємодія.

150