Філософія основний курс (Ч1)

різних тварин, тощо, а реальні предмети є лише їхнім відбиттям, втіленням. За Платоном, істинним є тільки загальне, а не одиничне. Коні бувають різними, народжуються, вмирають, а сама ідея коня є вічна й незмінна. Ідея за Платоном, - це граничне узагальнення речей. У ній закладено власне принцип речі, модель і метод її конструювання та пізнавання. Таким чином, матеріальний світ, за Платоном, - «тінь» світу ідей, вторинний. Ідеї ієрархізовані. Вище за все стоїть ідея краси і добра. Тобто, Платона можна вважати одним з засновників діалектики.

Діалектика – наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення.

Платон розробив так звану «теорію спогадів», що є ядром його гносеологічної концепції. Ідеї людей, тобто їхні душі, перебуваючи на землі, зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади є, за Платоном, нашими знаннями про світ. Чим краще душа пам'ятає світ ідей, тим більше людина знає. Спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більше душі вдається зректися тілесності. Душа людини, за Платоном, має три складові: душу розумну, від якої у людини з'являється мудрість; душу вольову як основу, мужності; душу чуттєву, що дає доброчесність, розважливість. Саме мудрість, мужність і добрий розум можуть стати засадами для основної характеристики суспільства - справедливості.

Існуючі державні форми Платон ділить на дві групи: припустимі й регресивні. До упадочних він відносить тимократію (владу кількох осіб, засновану на військовій силі), олігархію (владу кількох осіб, яка спирається на торгівлю, лихварство), демократію (владу невдячного демосу, натовпу) і тиранію.

Філософія мегарської школи базувалася на поєднанні сократівського вчення про пізнання загального в поняттях з ученням елеатської школи про єдине буття та протилежність чуттєвого і розумового пізнання. Евклід вчив, що реально існує тільки загальне. Мегарці доводили, що одиничне не може бути істинним і доводили цілу низку прикладів, що зафіксовані в софізмах «Брехун», «Рогатий», «Лисий», «Купа». В софізмі «Рогатий» говориться: ти маєш те, що не втратив. Ти не втратив роги, таким чином, ти їх маєш. У софізмі «Брехун» говориться: якщо людина запевняє, що вона - брехун, то чи обманює вона, чи говорить правду? Це вже не софізм, а логічна задача. В софізмах «Купа» і «Лисий» вирішується проблема переходу кількісних змін у якісні (з випаданням котрої волосини людина стає лисою? З додаванням котрої зернини утворюється купа?).

Матеріалістична і атеїстична орієнтація була характерна для школи кіренаїків. Вони не заперечували існування зовнішнього світу, але проголошували його непізнаванним. Єдине, що можна досягти - це відчуття, які діляться на приємні (добро) і неприємні (зло). Розробляючи етичні проблеми, кіренаїки були гедоністами, проголошували вищим благом та метою життя насолоду.

Систематизацію і логічне узагальнення всіх наукових знань своєї епохи дав Аристотель (384-322 рр. до н.е.). Він написав близько 150 наукових праць, серед яких можна виділити кілька груп: 1) логічні трактати («Категорії», «Про тлумачення», у котрих викладена теорія судження, «Аналітика перша і друга» - головний логічний твір мислителя, «Топіка», котрій викладено теорію імовірного знання); 2) трактати про природу і рух («Фізика», «Про походження і знищення», «Про небо» та інші); 3) біологічні трактати («Про душу», «Історія тварин»); 4) твори про «первинну філософію», тобто метафізику); 5) етичні твори - «Нікомахова етика», «Евдемова етика»; соціально-політичні та історичні твори, найважливішим серед яких є «Політика»; твори про мистецтво, поезію і риторику, перш за все це - «Поетика».

Філософія, за Аристотелем, поділяється на три частини -теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлумачиться як наука про першооснови та причини буття та має назву “метафізика”. Аристотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першооснову, або істинне буття. Критика Платона мала принциповий характер. Аристотелю приписують афоризм: «Платон мені друг, але істина - дорожча».

31

Метафізика – розділ філософії, що досліджує вищі основи усього існуючого, що не пізнаються органами почуттів та є обов’язковими для усіх наук.

Аристотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнане. Світ, за Аристотелем, - сукупність множини таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Аристотелем як пасивний «матеріал» буття і тому «чистому» вигляді може тільки мислитися. Мислитель коливався між ідеалізмом і матеріалізмом. Застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об'єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум». Реально ж існувати матерія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт з формою. Отже, причиною існування речі є активна форма, або ентелехія (2.8.). Матерія ж - це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».

За Аристотелем існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина (архітектор, його мистецтво) та мета будови (сама будова). Таким чином, пасивній матерії надає дієвості форма. Філософія Арістотеля теологічна, оскільки все у світі, на його думку, має початкову цілеспрямованість до Бога, до його творчого задуму.

Ентелехія – цілеспрямованість як рушійна сила, самоціль, активна енергія, що перетворює можливість на дійсність.

Аристотель запропонував класифікацію форм руху. Він виділив зміни за сутністю (виникнення, скасування) та рух у вузькому розумінні (перехід у іншу якість, збільшення, зменшення, пересування). Але він вважав земний рух недосконалим, другорядним, а небесний - найбільш зразковим.

Натурфілософську картину світу Аристотель будує на ідеї чотирьох коренів (повітря, вода, земля, вогонь) та уявленнях про їх взаємопроникнення (теплого - в холодне, сухого - у мокре та навпаки). Але обов'язковим є п'ятий елемент - божий ефір (квінтесенція), з якої утворюються небо та зірки.

Аристотель - засновник логіки, він розробляв проблему істини, силогістики. Його надбанням є десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Силогістика – історично перше вчення про умовивід, логічна система дедукції, що була створена Аристотелем.

Теорія пізнання Аристотеля матеріалістична лише у своєму вихідному стані. В основі його гносеології лежить положення: «той, хто не відчуває, нічого не знає і не розуміє». Мислитель будує класифікацію відчуттів: 1) дотик; 2) смак; 3) нюх; 4) слух; 5) зір. Усі об'єкти Аристотель ділить на дві групи: 1) які можуть сприйматися лише завдяки органам чуття - звук, колір, запах; 2) які сприймаються одразу всіма або більшістю органів чуття - рух, розмір, фігура. Однак інформація органів чуття обмежена, помилкова, оскільки не дає уявлення про необхідність, форму і мету.

Аристотель виділяє чотири смисли буття: 1) буття в собі, що описується категоріями, або, як їх називає Аристотель, вищими видами буття (субстанція, або сутність, якість, кількість, відношення, дія, страждання, місце, час, мати, бути в спокої); 2) буття потенції та акту; тут вирішується проблема розрізняння актуальної та потенційної нескінченності та руху; 3) буття акциденцій - це випадкові типи буття; 4) буття як істина, що належить людському інтелекту і вивчається логікою.

Абсолютне знання є, за Аристотелем, системою першопочатків, якими є перша філософія, або метафізика. Сама метафізика тлумачиться Аристотелем у чотирьох смислах: як дослідження причин, тобто перших та вищих початків; як пізнання сутності буття; як знання про субстанції;

32

як знання про бога і субстанції надчуттєві. Аристотель формулює класичну структуру філософії, виділяючи в ній практичну філософію (поетику, риторіку, політику та етику), теоретичну філософію (зоологію, психологію, космологію, фізику або онтологію), першу філософію, або теологію (метафізику), що включає буття, категорії буття, субстанцію, надчуттєву субстанцію. Логіка, або аналітика, є при цьому інструментом міркувань.

Аристотель дійшов висновку, що існує три типи держав: монархія (тобто правління одного), аристократія (небагатьох) і демократія (правління всіх). При цьому він вважав, що всі ці державні форми хороші, якщо і монарх, і представники небагатьох, і демократія дбають тільки про благо народу. Та разом із тим кожна з цих форм держави може, на його думку, бути шкідливою і перетворитися в гіршу форму правління. Так, монархія може перейти в тиранію, тобто безконтрольне панування одного, аристократія - в олігархію, тобто в панування небагатьох, які захоплюють собі всі блага, демократія може виродитися в охлократію, тобто панування юрби - черні. Сам Аристотель був прихильником правління небагатьох - аристократії. Як син свого часу, що відобразив у своїх працях і його позитивні риси, і його обмеженість, Аристотель був ідеологом рабовласницького ладу. Він вважав, що рабство є необхідним і справедливим. Він учив, що в людському суспільстві є володарі, котрі від природи мають здатність панувати, і раби, які створені підкорятися.

Таким чином, для філософської спадщини Аристотеля характерні систематизм та енциклопедичне осягання проблем. Розроблений Аристотелем понятійний апарат до нашого часу пронизує філософський лексикон, а також сучасний стиль наукового мислення (історія питання, «постановка проблеми», аргументи «за і проти», «рішення» тощо).

Кінцем античної філософії вважають неоплатонізм.

Неоплатонізм – містична філософія доби занепаду Римської імперії (3-6 ст.), яка розвивала піфагорійські елементи платонівського вчення, мала у собі численні елементи східної магії та філософії.

2.4. Загальні риси античної філософії.

Отже, антична філософія зуміла протиставити міфології космологічну теорію, що відмовлялась від будь-яких антропоморфних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обґрунтування висунутих положень. Антична філософія мала певні загальні риси:

♦насамперед космологічно-онтологічний характер;

♦існування теоретико-пізнавальної етичної проблематики у межах онтологічної;

♦підкреслення пасивної ролі суб'єкта пізнання, усвідомлення людської діяльності лише як активного перегрупування природних речей;

♦пошуки таких форм буття, що найкраще відповідали б природній доцільності.

Уцілому в античній філософії абсолютне знання сприймається як система першопочатків, якими є перша філософія, або метафізика. Оскільки першопочатки не можуть бути доведені або виводитися з чогось, то метафізика і є метанаукою, що обґрунтовує початки не окремих наук, а наукового пізнання в цілому.

2.5. Патристика

Середні віки охоплюють період з II по XIV ст. Унаслідок розколу християнства в 1054 р. у Західній Європі відбувається утвердження влади католицизму. Тому провідну роль у суспільній свідомості цього періоду починає відігравати теологія як «знання» про «найдосконаліше» втілення духовності – Бога; решта ж форм суспільної свідомості, насамперед філософія, починають виступати в ролі «служниць теології», спочатку у формі апологетики (3.1.).

Апологетика – розділ теології, метою якого є захист християнства за допомогою аргументів, що адресовані розуму.

33

Протягом наступних століть у країнах Західної Європи стало швидко зростати значення римського єпископа як першого серед інших «князів церкви». З V ст. він починає іменуватись «Папою».

Початковий період середньовічної філософії отримав назву патристики (від лат. partis - отці (церкви) (II—VIII ст. н.е.). У цей час відбувається боротьба проти античної філософії і формуються та утверджуються фундаментальні принципи середньовічної філософії на базі християнсько-теологічного переосмислення ідейної спадщини античності й старозавітної міфології. Представники апологетики (Тертулліан, Лактацій, Юстин, Оріген, Климент Олександрійський) і «отці церкви» (Григорій Богослов, Василь Великий, Аврелій Августин) закликали правителів і освічених людей захищати переваги християнського вчення.

Патристика – християнське богослов’я 2-8 ст., що відстоювало догмати християнської віри проти язичників, а також намагалась долучити античну філософію до обґрунтування християнства.

Тертулліан заявляв у своєму основному творі «Апологетикум» («Захист»): «Вірую, тому що абсурдно». Приниження знання і розуму, ворожнеча до «язичницької» філософії і звеличування сліпої віри - така головна ідея праць Тертулліана. Тертулліанове поняття віри підготувало основу для підкорення філософії теології (вчення про віру), що було характерним для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.

З усіх «отців церкви» найбільший вплив на розвиток філософії мав Августин Блаженний. Його головними творами є «Сповідь», «Про трійцю», «Про град Божий». Він доводив, що Бог - найвище буття. У ньому перебувають вічні ідеї, що зумовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не через необхідність. Людина - це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має розумну душу і свободу волі. Душа людини, за Августином, є безсмертною, «першородний гріх» Адама та Єви вразив усе людство і для порятунку у майбутньому житті недостатньо сил людини. Необхідний примат духовної влади над мирською, оскільки без церкви немає порятунку. Історія, за Августином, - лише короткий відрізок між двома «вічностями» - створенням світу Богом і «тисячолітнім» царством Божим на землі.

Мислитель стверджував єдність віри і пізнання, первинність віри над розумом. Не самостійність людського розуму, а натхнення релігійних догматів є авторитетом. Церква - єдина, безгрішна, остання інстанція будь-якої істини. Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності. Він софістичними аргументами захищав рабство та приватну власність багатіїв. «Гріховному» та «тимчасовому» земному життю він протиставляв вічне й «блаженне» «потойбічне» існування.

2.6. Схоластика (ХІ – XIII)

Головним напрямком у розвитку філософії феодального суспільства була так звана схоластика (від лат. Scholastica – шкільний, учений). Розквіт її припадає на ХІ-ХП ст. (рання схоластика) і XIII ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини XII ст. - в університетах. Надалі слово «схоластика» стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалась на некритичному наслідуванні переважно церковних авторитетів.

Схоластика – середньовічна філософія, представники якої намагались раціонально обґрунтувати та систематизувати християнське віровчення, використовуючи для цього ідеї платонівської та аристотелевської філософії.

34

Середньовічній свідомості притаманна двоїстість: світ розподіляється на духовний, небесний, божественний і земний, плотський, гріховний. І хоча перший (небесний) світ справжній, істинний, людина належить і до земного, гріховного світу. Тому філософія не може не розглядати і його проблеми. Людина середніх віків - це духовна істота, вона створена за образом і подобою Бога. Ключ до розв'язання «земних» проблем людина шукає у сфері духовності.

Духовність є найвищим критерієм реальності, тілесні характеристики і потреби - «неістотні». Якщо людина античності -природно тілесна істота, то для середніх віків вона є духовною. Теологічна зовнішність тематики філософії хоч і була зумовлена історичною специфікою феодального способу життя, не означала проте припинення (чи, принаймні, істотного уповільнення) власне філософського розвитку. Отже, світовідчуття Середньовіччя може бути позначено як теоцентризм.

Теоцентризм – домінуючий принцип середньовічної європейської філософії, згідно з яким Бог є головноюцінністю та метою усього існуючого.

У ХІ-ХІІ ст. в Європі відбуваються палкі дискусії про природу універсалій. Універсалії (2.15.) (від лат. unversalis - загальний) - філософський термін, що вживався для позначення загальних понять (стіл, людина) на відміну від одиничних (даний конкретний стіл, конкретна людина). Питання про те, що існує реально - універсалії чи окремі речі, було головним у боротьбі між номіналізмом і реалізмом у філософії середньовіччя. Власне постановка проблеми природи загальних понять (універсалій) була викликана потребами теології. Церковники ніяк не могли узгодити положення про єдність Бога і його троїстість.

Універсалії – найменування загальних ідей у європейській філософії доби Середньовіччя.

Представники реалізму твердили, ніби універсалії існують реально як сутність будь-якого буття і осягаються тільки за допомогою висновку.

Реалізм – напрям у середньовічній філософії, що стверджував, що загальні поняття мають реальне існування та передують існуванню одиничних речей.

Представники номіналізму ж вважали, що реально існують тільки поодинокі речі, а універсалії є узагальненням того спільного, що містять окремі речі даного роду; загальні поняття не існують реально, а є лише словами, іменами (звідси і їх назва, від лат. nominalis - ім'я). Згідно з цим поглядом, наприклад, «людина взагалі» як родова сутність не існує. Реально існують тільки окремі речі. «Людина» - лише загальне ім'я, котрим називається кожна окрема людина.

Номіналізм – напрям у середньовічній філософії, що вважало загальні поняття лише наіменуваннями одиничних предметів.

Видатним реалістом XII ст. був Ансельм Кентерберійський. На його думку, поняття добра, істини, справедливості існують як такі реально і незалежно від понять, що оцінюються як дійсні поняття, і незалежно від дій людини. Ансельм доводив існування буття Бога. Оскільки ідея Бога існує у свідомості людей, то це значить, що існує і Бог. «Боже. Ти воістину існуєш,- говорив він, - бо ми й уявити тебе неіснуючим не можемо». Такий доказ буття Бога отримав назву онтологічного.

На противагу реалізму, Іоанн Росцелін висунув позицію номіналізму, згідно з якою реально існують лише одиничні, індивідуальні речі. Іоанн Росцелін завзято обґрунтовував номіналізм, застосовуючи його для єретичного тлумачення «святої трійці» як сукупності трьох окремих богів. Номіналіст Беренгарій Турський визнавав за реальне лише те, що ми сприймаємо нашими органами чуття і заперечував реальність загальних духовних сутностей. Він робив єретичний

35

висновок, що у церковному обряді-причасті людина смакує хліб та вино, а не «тіло і кров Господню», як вчить церква. Якби тіло Христа, - писав Беренгарій Турський,- було б велике, як башта, то і тоді б його вже з'їли до кінця.

Якщо зміст ранньої схоластики було викладено у творах Ансельма Кентерберійського, то розробкою її форми займався його молодший сучасник - француз П'єр Абеляр. Завдяки йому в межах номіналізму зародилася тенденція раціоналістичного філософського аналізу теологічних положень, що об'єктивно призвела до звільнення філософії від ролі «служниці теології». У книзі «Так і ні» Абеляр вказує на суперечності, які є не тільки у творах авторитетних церковних авторів, але й у самому святому письмі. Вихідним положенням Абеляра було: «Розуміти, щоб вірити».

Роджер Бекон одним із перших наполягав на необхідності дослідницького вивчення природи. Основним знаряддям і джерелом знань Роджер Бекон вважав дослід, логічне мислення, авторитет. Цінність авторитету і навіть логічного мислення залежить від досвіду. На допомогу йому повинні бути залучені вищі способи пізнання - філософія та богослов'я. Захищаючи тезу про реальне існування одиничних предметів і заперечуючи окреме від людини існування загальних понять (універсалій), номіналіст Дунс Скотт послідовно шукав шляхи відновлення зв'язку між матерією і духом. Дуне Скотт розглядає питання про стосунки богослов'я й філософії. Власний предмет богослов'я - Бог, предмет філософії (метафізики) - буття. Пізнання Бога за допомогою філософії обмежене. За твердженням мислителя, Бог - чиста форма. Але решта істот і речей складаються не тільки з форми, а й з матерії. Душа, згідно з Дунсом Скоттом,- це форма людського тіла. Вона створюється Богом за народження людини і під час її життя не відокремлена від тіла. Вона єдина і безсмертна.

Найбільш відомим реалістом XIII ст. був Фома Аквінський, відомий своєю працею «Сума теології», що стала своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду. Мета вчення Фоми - показати, що розум і віра відрізняються одне від одного. Всупереч вченню аверроїстів про двоїсту істину, Фома Аквінський стверджує, що суперечність, котра існує між двома положеннями, означає, що одне з них хибне. А оскільки у «Божому натхненні» не може бути нічого помилкового, можна стверджувати, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я. Гармонія віри й розуму, в розумінні Фоми Аквінського, означає підпорядкування другого першій. Він стверджував: якщо людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших «божественних» істин, то він повинен «упокорено» схилитися перед вірою. Фома Аквінський визнає відмінність філософії від релігії, що полягає у методах досягнення результатів. Філософія настільки нижча від теології, наскільки людський розум нижчий від божественного. Деякі з догматів теології, на його думку, можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя душі).

Аквінський висунув п'ять доказів буття Бога. Перший доказ полягає в існуванні руху. Усе, що рухається, має причину руху, саморух предмету неможливий, першоосновою руху є Бог. Другий доказ виходить із розуміння «продуктивної» причини, першопричиною є Бог. Третій доказ існування Бога виходить із необхідності існування всього. Четвертий - із існування абсолютного мірила - Бога. П'ятий доказ виходить із цілеспрямованості: має бути той, хто цілеспрямовує буття світу, і це є Бог.

У своєму вченні Фома використовував ідеї Аристотеля. Згідно з Фомою Аквінським матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищих форм, тобто Бога, а Бог - чисто духовна сутність.

Учення Фоми Аквінського отримало назву томізму (латинською Фома вимовляється як Тома). За життя Фоми церква не дуже схвально ставилася до його вчення, але вже в 1323 р. його було зараховано до рангу святих. У 1879 році вчення Фоми було проголошено Папою Левом XIII офіційною доктриною католицької церкви. З XX ст. на його основі розвивається неотомізм.

XIV століття було ознаменовано новим плідним для філософії і науки підйомом номіналізму. Видатним представником номіналізму цього періоду був Уїльям Оккам. Він стверджував, що універсали існують тільки після речей, у розумі людини, вони відображають

36

загальне в речах. За вченням Оккама тільки чуттєве наочне знання (інтуїція) може засвідчити існування чого б там не було і тільки воно одне осягає факти. Вчення про роль чуттєвої інтуїції і досвід у процесі пізнання пов'язано в Оккама з вимогою простоти пояснення (принцип економії або бережливості). Він поділив науки на «реальні» і «раціональні». Реальні науки розглядають поняття з точки зору їх відношення до речей. Раціональні ж науки - з точки зору їх співвідношення не з речами, а з іншими поняттями.

Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про буття теологізується, адже, розвиваючи тезу Аристотеля про божественний першопочаток, філософи середньовіччя вкладають у це зовсім інший зміст. В Аристотеля Бог хоча і є причиною світу, проте тільки цільовою причиною, яка задає загальну тенденцію розвитку світу, але він не є прямою причиною фізичних речей. У християнській же теології Бог - творець і причина всього існуючого, це першосутність, від якої залежать усі інші сутності. Філософія стає не просто любов'ю до мудрості, а перш за все – любов'ю до Бога, адже мудрість вважається знанням речей божественних. Оскільки саме божественне є першопочатком, то теологія спирається на абсолютну достовірність, що походить від Бога, надаючи достовірності й іншим наукам. Характерними рисами філософії середньовіччя можна вважати такі:

-вона була служницею богослов'я, теології. В основі християнського монотеїзму лежать два найважливіші принципи: ідея творення й ідея натхнення. Вони обумовлюють існування єдиного особистого Бога.

-філософія того періоду залишалась відокремленою, чужою для суспільства, оскільки була відсутня вільна особа і розвинені товарно-грошові відносини - фактори, що складають передумови раціонального. Філософія писалася латинню, а тому залишалася вченням вузького кола людей, церковників.

-середньовічна філософія є синтезом двох традицій: християнського вчення і античної філософії. Стверджуючись, християнство для обґрунтування своїх догматів запозичило античну ідею раціонального, використовувало твори античних філософів.

-особливістю середньовічної філософії була і боротьба номіналізму і реалізму протягом кількох віків як прояв давньої боротьби матеріалізму і ідеалізму;

-специфічною формою філософії у середні віки була схоластика. Незважаючи на те що важливу роль у ній відігравало обґрунтування догматів віри, вона все ж таки мала певне позитивне значення: це, насамперед, відновлення після тривалої перерви античної спадщини, розробка проблем пізнання, а також теорія «двоїстої істини», що призводить до звільнення філософії з-під впливу релігії. Наука і віра, теологія і філософія починають розвиватися згідно зі своїми власними закономірностями, що є основою всієї нової культури.

3. Критерії засвоєння.

Після вивчення й аналізу змісту теми ВИ повинні РОЗУМІТИ наступне:

-антична філософія мала певні загальні риси – насамперед космологічно-онтологічний характер;

-існування теоретико-пізнавальної етичної проблематики у межах онтологічної; підкреслення пасивної ролі суб'єкта пізнання, усвідомлення людської діяльності лише як активного перегрупування природних речей; пошуки таких форм буття, що найкраще відповідали б природній доцільності.

-в античній філософії абсолютне знання сприймається як система першопочатків, якими

єперша філософія, або метафізика.

-філософія у добу Середньовіччя була служницею богослов'я, теології;

-філософія Середньовіччя залишалась відокремленою, чужою для суспільства, оскільки була відсутня вільна особа і розвинені товарно-грошові відносини - фактори, що складають передумови раціонального;

-філософія середніх віків писалася латинню, а тому залишалася вченням вузького кола людей, церковників.

37

У результаті вивчення даної теми ВИ повинні ЗНАТИ:

- на рівні репродуктивної можливості визначення понять метафізика, неоплатонізм, антична філософія, субстанція, апейрон, натурфілософський атомізм, діалектика, платонізм, сократичний метод, ентелехія, силогістика, визначення понять апологетика, патристика, схоластика, теоцентризм, універсалії, реалізм, номіналізм.

Ваші знання повинні обслуговувати наступні ВМІННЯ:

-порівнювати основні філософські концепції античності – платонізм та аристотеліанство;

-відтворювати аутентичні поняття категорії античної філософії;

-класифікація грецької натурфілософії по типам проблематики та вирішення проблеми субстанції;

-визначення основних положень атомістичних доктрин античності;

-порівняння неоплатонізму та платонівської філософії.

-складання хронологічної таблиці розвиткусередньовічної філософії,

-виділення етапів розвиткусередньовічної філософії;

-класифікація основних підходів усередньовічній полеміці про універсалії;

-порівняльний аналіз поглядів Аристотеля та Фоми Аквінського на проблему субстанції та буттяБожого, порівняннясередньовічноїпатристикитасхоластики;

4.Вихід теми у інші дисципліни

Дана тема не має виходу інформації у інші дисципліни, проте вона є фундаментальною при вивченні усіх інших тем дисципліни “Філософія.

38

ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

39

Лекція №3 Ф-ІФ-3. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ ТА НОВОГО ЧАСУ

ЯК МЕТОДОЛОГІЯ НАУКОВОГО ПОШУКУ

Ключові слова і поняття:

Гуманізм. Геліоцентризм. Емпіризм. Раціоналізм. Індукція. Сенсуалізм. Дедукція. Субстанція. Гілозоїзм. Модус. Монада. Деїзм. Прогрес.

Біографічний довідник

БЕКОН ФРЕНСІС. ДЕКАРТ РЕНЕ. СПІНОЗА БЕНЕДИКТ. ЛЕЙБНИЦЬ ГОТФРІД.

1. Вхідна інформація.

Філософська думка Нового часу займає специфічне становище у розвитку світової культури. Це обумовлено тим, що саме у цю добу відбувається – і, треба зауважити, не без активної, а у певному сенсі й вирішальної участі самої філософії, - наукова революція. Безліч нових наукових дисциплін у ході процесу становлення наукової свідомості й диференціації наукового знання стають невід’ємною частиною процесу освіти. Ряд старих галузей знання під впливом нових філософсько-світоглядних ідей трансформуються, набувають нового змісту, якісно поглиблюючи уявлення людини про світ, природу, суспільство й, в решті решт, про неї саму. Не випадковим є той факт, що видатні філософи й мислителі цього періоду історії у той же час являються й великими математиками, фізиками, астрономами, суспільствознавцями

тощо.

Доба Нового часу у всесвітній історії визнається і як період буржуазних революцій, період становлення нового суспільного ладу. Тож філософи ХVІІ – ХVІІІ століття не могли не бути й істориками, політологами, правознавцями. Багато популярних сьогодні наукових дисциплін беруть свій початок у рамках творчості видатних мислителів даної епохи.

Особливе місце щодо питання наявності між предметних стосунків філософії Нового часу посідає доба Просвітництва. Вона відзначилась не тільки розвитком наук, але й бурхливим мистецьким життям. Живопис, музика, архітектура, драматургія та багато інших видів художньої творчості набули у той час того класичного вигляду, який сьогодні нами сприймається як взірець розвитку культури у цілому, та її окремих галузей зокрема.

2. Зміст теми. 2.1.Філософські ідеї Відродження (ХІV – ХV).

2.2.Філософія Нового часу.

2.2.1.Суспільно-історичні та наукові передумови формування філософії Нового часу.

2.2.2.Емпіризм й раціоналізм. Індуктивний та дедуктивний методи пізнання.

2.2.3.Вчення про субстанцію.

2.4.Філософія Просвітництва ХVІІІ століття.

2.1. Філософські ідеї Відродження (ХІV – ХV).

Епоха Відродження визначається як історичний процес ідейного і культурного розвитку, що приходить на зміну середньовіччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій. У цілому епоха Відродження починається у ХІV – ХV ст. і завершується в ХVІ-ХVІІ ст. Епоха Відродження (фр. - Ренесанс) є періодом подолання попередньої тривалої стагнації (застою) виробничих сил. Це епоха започаткування капіталістичних відносин, формування національних держав, абсолютних монархій, епоха глибоких соціальних конфліктів.

Філософія епохи Відродження тісно пов'язана з розвитком природознавства, великими географічними відкриттями, успіхами в галузі медицини Відмінними рисами філософії Відродження, антифеодальної у своїй основі, є її світський характер, гуманістичний світогляд, «відродження» античної традиції, античної культури (звідси і назва), спрямування проти християнсько-схоластичної культури середньовіччя.

40