Лекции Укр культура

околотів. Солому розстеляли на земляній долівці, покривали ряднами. Лягали парами відповідно до взаємних симпатій. На світанку хлопці піднімалися і спішили у свої господарства "порати" худобу чи до іншої роботи. Дівчата тут же у хаті, де ночували, проводили "досвітки": пряли, вишивали.

Окрім звичайних вечорниць, кілька разів на рік молодь влаштовувала так звану складчину. За назвою можна зрозуміти, що хлопці та дівчата складалися для проведення певних свят. Спільні каси поповнювали за рахунок зборів під час колядування й щедрування, разових внесків тих, кого приймали до громади, добровільних пожертвувань парубків, які заробляли гроші в місті чи панському дворі. Молодь влаштовувала гуляння з вечерею, музиками й танцями. Дівчата мали приготувати вечерю. Кожна приносила з дому те, що могла. Разом вони варили вареники, кашу, узвар та готували інші страви. Хлопці ж складалися грошима, на які купували дівчатам солодощі. Якщо було достатньо грошей, наймали музик, щоб можна було влаштувати після вечері танці.

Парубочі громади захищали інтереси молоді перед поміщиками, орендарями, підприємствами. Вони погоджували такі важливі питання, як оплата праці за тимчасовим, особливо сезонним наймом. За необхідності брали окремих своїх членів на поруки, даючи при цьому відповідний грошовий заклад. Парубочі та дівочі громади в повному складі були присутні на проводах до війська.

У процесі вікового досвіду життєдіяльності сільської громади виробилося багато етичних і правових звичаєвих норм поведінки. В

особистих вчинках, громадському спілкуванні кожна людина повинна була завжди пам'ятати про Бога, незалежно від того, була вона глибоко віруючою, чи навіть ходила рідко до церкви. Селянин день починав молитвою, будівництво хати – освяченням місця. Громадська думка (що люди скажуть?) вважалася головним гарантом при укладанні умов найму, оплати та виконання тих умов. Загальноетичні норми поважання старших і жінок визначали порядок взаємного вітання. При зустрічі першим вітався молодший до старшого і навіть багач до старшої жінки. Існував своєрідний "патріотизм села". Діти, юнаки і дівчата виховувались у пошані до традицій села. Громада прагнула, аби мати гарну церкву і доброго священика, культосвітні установи – народні доми, "Просвіти", школи, торговельні кооперативи.

Дбали також про цікаве дозвілля молоді, не кажучи вже про якісне виконання тих чи інших робіт. Усі знали про особливі риси кожного села: одне славилося співучістю, інше – добрим ковалем або гончарем, ще одне – неперевершеними рибалками або мисливцями. Однак траплялося, що якесь село мало лиху славу, і позбутися її було дуже важко.

Таке громадське бачення соціального довкілля визначало і неоднакове сприйняття шлюбу між молоддю різних сіл, ставлення до приймаків і невісток з іншого села. З часом таке ставлення могло змінюватись.

Головним джерелом народної моралі завжди були повага і любов до

101

вільної праці, особливо хліборобської. Вшановувалися й різні ремесла, до яких українці мали неабиякий хист. Свідчення тому можна знайти хоча б у славнозвісному «Описі України» Г. де Боплана. На його думку, серед українських козаків «трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва житла і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох. Їхні жінки прядуть льон і вовну, роблять з них полотно і тканини для щоденного вжитку. Всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м'ясні страви, варити пиво, хмільний мед, брагу, оковиту тощо». «Працелюбні, вправні, досить кмітливі, здібні до сприйняття нового»,

– так характеризують українців у багатьох етнографічних джерелах та історичних пам'ятках. Саме ставленням до праці вони вимірювали, чого варта людина, і засуджували або зневажливо ставилися до ледарів.

Не менш важливими морально-етичними чинниками для українців було утвердження в житті ідеалів добра, краси, гуманних взаємин, знання й повага до свого родоводу, почуття високого громадянства. Українська народна педагогіка мала цілеспрямовану й досконалу систему родинного виховання дітей та молоді. Шанобливе ставлення до традицій попередніх поколінь, повага до старших, потяг до знань і навчання виховувалися родиною в дітях змалечку.

Таким чином, діяльність молодіжних громад була спрямована і на спільну працю, і на розваги, регулювала стосунки молоді. Якщо старших могли і не послухати, під пильним оком ровесника все могло вийти на краще. Ці громади виступали посередниками поміж молоддю та родиною.

102

ЛЕКЦІЯ 9 Краєзнавство

1.Житло, народне господарство, традиції та звичаї Донеччини.

2.Культурні центри та літературно-мистецьке життя Донеччини.

1.Житло, народне господарство, традиції та звичаї Донеччини

На формування зовнішнього вигляду житла безпосередній вплив мали географічне розташування, особливості клімату, практичне призначення житла, естетичні смаки людей. Так, у українців впродовж багатьох віків виробилося поняття «хати» зі спільними для різних реґіонів ознаками солом'яної чи очеретяної стріхи, комори, хати і хатини всередині приміщення. Для всіх помешкань України був спільний інтер'єр: мисник для зберігання посуду, лава під вікнами, розмальована квітами чи геометричним орнаментом піч, широкий піл для спання, ліжко й обов'язковий для усіх хат предмет – колиска, в якій виколисувалось не одне покоління дітей. Десь у кутку скриня з одягом, який висів також на кілку під стелею над ліжком. В хаті був урочистий центр — покуть, де висіли прикрашені рушниками ікони. Так прикрашувались і фотопортрети родичів.

Багатьох іноземців, які потрапляли на Слобідську Україну, вражав високий рівень культури народного побуту, охайність будинків, мальовничість розташування житла понад річками та ставками. Так, про рівень добробуту наших предків у кінці XVIII ст. людьми з Росії відзначалося: «Не тільки в слобідських містах, але й у селах і хуторах не хочуть мешканці терпіти чорних, сажею закопчених хат, а прагнуть посильно утримувати житло зовні і всередині білим; тому кімнати переважно липові в містах і в кращих сільських будинках миють, інші ж, за відсутністю для будівництва лісу, білять крейдою, товченою і звареною з молоком або мукою. У кращих достойних будинках печі кладуть із зелених кахлів, а в інших – білих, з яких роблять вивідні комини в хатах і в поварнях».

У північних районах Донбасу (Краснолиманщина, Добропільщина, Старобільщина та ін.) ще й досі можна побачити серед переважно однотипних невиразних сучасних хат своєрідні житла початку століття. Саме у цих районах можна спостерігати характерні для слобожанської хати дерев'яні колонки – сішки, що підпирають піддашки – своєрідну галерею навколо хати, яка слугує селянам для просушки всілякого збіжжя, цибулі, кукурудзи та ін.

Характерною ознакою слобожанської хати є віконниці, якими зачиняють вікна. Часто вони бувають оздоблені традиційним українським орнаментом: вазоном, деревом, що виростає з вази або глечика. Обов'язково перед хатою розташовується невеличкий палісадник – квітник. Звичайно хату обмазують глиною, потім білять. А комора залишається необмазаною. Цього вимагало господарське призначення такого підсобного приміщення: щоб

103

збіжжя чи якісь продукти харчування не псувались, провітрювались. Інколи у коморі знаходилась скриня зі святковим одягом.

У дворі розташовувались амбар, повітка, саж, погріб і клуня. Хата, як правило, чотирьохсхила, вкривалась соломою «у натруску». Всередині хата прикрашалась рушниками, густо вишитими «тамбурним швом» червоною і чорною ниткою у XVII – XVIII століттях і нитками різних кольорів у кінці XIX і на початку XX століття. Треба також відзначити, що в слобожанських селах Донеччини зустрічаються рушники, вишиті геометричним орнаментом, а також із зображенням стилізованих квітів.

На хатах можна бачити своєрідний орнамент (він часто малюється на фасадах будинків) – тригілкове дерево, часто стилізоване у вигляді тризуба, на якому сидять два птахи. Це зображення має глибокий народнофілософський зміст. Він втілює у собі давньослов'янський образ дерева життя, або світового дерева, яке за народними легендами було першоосновою усього живого на землі. На ньому, як розповідає одна з старовинних легенд, поселились два птахи, і відтоді почалося життя на землі. Тип слобожанської хати почав формуватись у кінці XVII ст.

Житло південних районів Донбасу теж має свою давню історію. Протягом століть південь України належав до земель Запорізького козацтва. Частина козаків, переважно сільських господарів, жили у зимівниках та бордюгах на родючих землях понад річками степової України. Що ж являли собою ці житла? Ось як зображуються вони в «Історії запорізьких козаків» Д. І. Яворницького: „Зимівниками на Запоріжжі називали невеликі хутори, чи фільварки, в яких мешканці мали худобу і завжди жили з нею, а в деяких утримували і риболовлю. В кожному зимівнику було дві-три хати для людей і різні господарські будівлі; хати будували часом з рубленого дерева, часом плетені з хмизу і обмазані глиною. Всередині кожної хати була кімната й окрема комора; хати будували серед великого подвір'я, оточеного тином або частоколом. На подвір'ї були хліви, клуні, стайні, льохи, або погреби, омшанники, або зимові приміщення для бджіл. Жили в таких невеличких селищах в основному селяни, яких козаки кепкуючи називали гніздюками, або гречкосіями, їхнім основним завданням було годувати січових козаків.” Вони, як писав Д. І. Яворницький, були запорізькими господарями: обробляли землю відповідно до її властивостей і якості; розводили коней, рогату худобу, овець, заготовляли сіно на зиму, тримали пасіки, садили сади, обробляли городи, полювали на звірів, ловили рибу, вели дрібну торгівлю, здобували сіль, утримували поштові станції. Інколи гречкосіям доводилось брати за наказом з Січі в руки зброю, для цього в кожного з них вдома були завжди напоготові рушниця, спис та «прочая козачья збруя». Це були, практично, перші в Європі фермери.

Дещо простішим житлом на паланках, тобто на запорізьких землях, виглядали бурдюги, назва яких походить від татарського слова «бурдуг», що означає вивернуту шкіру тварини, просмолену і вживану як посудину для води. Козаки бурдюгами називали самотні, без жодних додаткових будівель

104

землянки, де-не-де розкидані по безлюдному і глухому степу запорізьких вольностей. У них жили старі козаки, що шукали повної відокремленості і від бурхливого січового, і від важкого родинного хутірського життя. Робили бурдюги цілком простими і невибагливими: у викопаній в землі ямі ставили чотири стіни з плетеного хмизу, навколо стін нагортали землю, зверху робили дах, а все обмазували знадвору глиною і кізяком. У стінах залишали отвори для невеликих, круглих, мов тарілочки, віконечок, засклених зеленим і рябеньким з камінцями у круглій рамці з чотирьох трісочок. Всередині бурдюга не було ні печі, ні димаря: піч заміняла мечеть, на котрій пекли хліб, та кабиця, на котрій варили страву. Ці дві пічки робили з каменю, вони легко нагрівалися, тому швидко нагрівали й приміщення. В деяких бурдюгах часом зустрічалось якесь умеблювання у вигляді лав, зброї, розмальованих під золото образів і килимів. Бурдюги ніколи не замикали, тому вони були відкритими завжди і для всіх. Господарі бурдюгів були людьми гостинними, тож коли вони йшли в степ, то клали на стіл харчі. Траплялося, що ходить людина по степу, та захоче їсти. Бачить вона, стоїть бурдюг: відразу зайде до нього, знайде там казан, пшоно, сало чи рибу, викреше вогню, розкладе багаття, зварить обід, сяде й поїсть, а після обіду нап'ється води та ще й ляже відпочине. А прийде господар, то зустріне гостя, мов батька, адже тільки й рідні йому в широкому степу, що захожа людина.

Після зруйнування Січі різко збільшилося населення півдня. Козацьких зимівників не вистачало для розселення новоприбулого люду. На перших порах «хати» будувались таким чином: виривали яму розміром у звичайну хату, на бічні її сторони накладали шари дерну й у ньому закріплювали крокви, які вкривали бур'яном або очеретом. У цих же шарах дерну робились отвори вікон. На відстані аршину від першої влаштовувалась подібним чином інша яма, яка з'єднувалась з першою дверима. Вона слугувала сінями, складом для зберігання хліба, інколи й приміщенням для худоби. Для головних запасів хліба влаштовувалась біля землянки особлива яма. Через деякий час землянки стали замінятись хатами (мазанками), а ями для зберігання хліба – амбарами звичайної тепер для цього реґіону форми.

Таким чином, південно-донецька хата пройшла довгий шлях розвитку у своєму зовнішньому і внутрішньому вигляді, починаючись з хати запорізького гречкосія, бурдюга та землянки. Який же остаточний її вигляд?

Відсутність будівельного лісу і можливість використовувати каміння, лозу та інші засоби формували неповторний вигляд української південної хати, її найбільш характерною ознакою було те, що хата і господарські будівлі розташовувались в один ряд на садибі. Стіни обмазувались глиною та білились, прикрашались орнаментом, як правило, «вазоном».

Призьба підводилась глиною. Традиційно прикрашались орнаментом або кольоровою смугою вікна та двері хати. Дахи, переважно двосхилі, вкривались соломою або очеретом, а зверху притискались дерев'яними козликами.

105

Внутрішній вигляд житла (інтер'єр) відповідав українській традиції. В зовнішньому оформленні житла, в його інтер'єрі наші предки втілювали свої уявлення про красу і зручність побуту. Побудовані в умовах Слобожанщини і півдня України, ці помешкання мали свої риси, характерні саме цим землям України.

Житлова забудова Юзівки – території сучасного Донецька

Заселення території сучасного міста Донецька осілим населенням, як відомо, почалося ще з кінця ХVII ст., коли тут було засновано козацькі зимівники. З зимівника, розташованого на правому березі Кальміусу, в 1779р. утворилася слобода Олександрівка, а згодом на території міста виникають села Авдотьїно, Григорівка, Олексїівка, населення яких в 50-х роках XIX ст. становить близько 2 тис. чол.

Після відміни кріпосного права на півдні країни почав створюватися новий промисловий район. Як зазначає відомий закордонний дослідник історії Донбасу Хіроакі Куромия, „...індустріальний розвиток створив численні робітничі поселення та колонії в Донбасі”.

Одним із них і стала Юзівка, заснована в 1869 році у зв'язку з будівництвом заводу та шахт Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізоробного та рейкового виробництв. Саме цьому робітничому селищу судилося стати тим центром, який стимулював розвиток міста з 70-х років

XIХ ст.

В 1870 році в Юзівці проживало 164 чол., а через 2 роки - вже 858, в 1884 році було 5494 жителів, за переписом 1897 р. значилося 28076 чол., а на 1914 р. в Юзівці мешкало близько 70 тис. чол.

З самого початку Юзівка забудовувалася без будь-якого продуманого плану. У 80-х роках XIX ст. Юзівка мала лише одну вулицю - Першу лінію, що за характером своєї забудови була схожа на міську. На ній були розташовані найкращі будинки, магазини. Більша ж частина поселення складалася з халуп і мазанок, зліплених з глини і породи.

Для найбільш кваліфікованих робітників адміністрацією було побудовано казарми, що розміщувались навколо металургійного заводу. Окремим з кваліфікованих робітників надавалися для забудови земельні наділи.

Решта робітників будувала свої житла там, де пощастить. Поруч із заводом виникла так звана робітнича колонія. Вона розмістилася без будьякого плану між заводом, селищем Олександрівкою та р. Кальміус, де на початку будівництва заводу були каменоломні. Оскільки ця колонія розташовувалася на вільній, не придатній для обробітку землі, тут кожний робітник міг побудувати собі житло.

Житла робітників нагадували собачі конури, саме тому народ назвав цю частину робітничого поселення „Собачий хутір”. На північ від металургійного заводу розташовувалася друга робітнича колонія – „Веселий хутір”, також забудована землянками та напівземлянками без усіляких

106

планів.

У південно-західній частині Юзівки, дещо в стороні, знаходилася так звана англійська колонія – в благоустроєних будинках, створених за спеціально розробленим планом, жили англійські управляючі та інженери, майстри та службовці Новоросійського товариства. Англійська колонія, як справедливо зазначають автори фундаментальної роботи „Юз і юзівка”, „...була наочним прикладом пропаганди міського способу життя, міської культури, яку європейці принесли до Донбасу”.

Лише після 1892 р. було складено генплан забудови Юзівки, і заводоуправління почало виділяти земельні наділи під забудову житлами на правах орендного користування. За ділянку землі 10x15 сажнів (681 кв.м.) платили до 15 крб. на рік. Ті, хто хотів будуватися і мав змогу заплатити за садибний наділ, одержували від землеміра план і будували собі житло.

Земельна площа, що виділялася під житло, мала форму квадрата або видовженого прямокутника. Кожна з таких ділянок забудовувалася з двох сторін так, що садиба межувала своєю тильною стороною з сусідньою, а фасадом виходила на свою вулицю (лінію). Таким чином, утворювався лінійний тип поселення.

З самого свого заснування Юзівка була відмічена рисами міського селища. Вона ділилася на дві частини: південну (заводську) та північну. В південній частині розміщалися заводські споруди, депо, телеграф, невелика лікарня та школа.

Північна частина Юзівки називалася Новим Світом - за назвою базару та першого київського трактиру, що знаходився на ньому. В Новому Світі проживали торгівці, ремісники, чиновники і т.д. Центральна вулиця та прилеглі до неї забудовувалися одно-, двохповерховими будинками, магазинами, ресторанами, готелями, банками, конторами, типографіями, трактирами. Над усіма цими будівлями височіла велика кам’яна церква, відкрита в 1888 р.

Із розвитком промисловості збільшувалася і Юзівка. За станом на 1913р. її північна частина – „Новий Світ” – являла собою розташоване по лініях поселення. Від центральної 1-ї лінії на північ йшли 7-а, 8-а і т.д. аж до 19-ї лінії, а далі був степ. На південь йшли 2-а, 3-а, 4-а, 5-а лінії. Всі вони за часів радянської влади були перейменовані і зараз носять такі назви: 1-а лінія - вул. Артема, 2-а – Кобозєва, 3-а – Красноармійська, 4-а – Октябрьська, 5-а – Первомайська, 6-а – Університетська, 7-а – Постишева, 8 – Горького, 9 – Челюскінців, 10 – Зайцева, 11 – Флеровського, 12 – 50-річчя СРСР, 13 – Трамвайна, 14 – Набережна, 16 – Коваля, 17 – Донецька, 18 – Заречна, 19 – Кальміуська. Необхідно зауважити, що під час німецько-фашистської окупації нашого міста вулицям було повернуто їхні старі назви -лінії.

Всі лінії дореволюційної Юзівки перпендикулярно перерізали 7 проспектів. Так само було розплановане і робітниче селище Олександрівка, яке в 1913 році мало 10 ліній (вулиць).

Зростання окремих робітничих селищ і частин Юзівки привело до

107

злиття їх в один великий населений пункт, який за характером своєї забудови поєднував у собі і правильно розплановані частини (лінійний тип), і безсистемно розміщені робітничі колонії з землянками і „каютами” (безсистемний тип), які існували аж до Жовтневої революції і які народ називав „шанхаями”, „собачівками”, „кабиздохівками”, „нахалівками” тощо. Так виник лінійно-безсистемний тип поселень, що був характерний не лише для Юзівки, але для всього дореволюційного Донбасу.

Перші робітничі житла, які виникли у Юзівці, являли собою казарми чи балагани. Причому будувалися вони не робітниками, а підприємцями.

До 90-х років XIX ст. вони переважно були невеликих розмірів, приземкуваті. Вхід робився з однієї торцевої сторони, на другому торці було невеличке віконце. Часто ці казарми не мали підлоги і стелі. Пізніше почали

будуватися	довгі (до 30	м.),	майже цілком наземні, казарми зі стелею і
цементною	долівкою.	Вони	розділялись на частини, з входом через
тамбури, розміщені по		торцях. Посередині житла на стовпах стояв стіл, а

біля нього лави. Попід стінами у 2-3 поверхи розміщувались збиті з дощок нари. При вході до казарми стояла велика плита, кухонний стіл з ящиками для зберігання посуду, вздовж стін – ящик для хліба.

Казарма була водночас спальнею, і їдальнею, і кухнею. Дуже часто в одній казармі жили сімейні робітники й неодружені. Але більшість робітників дореволюційної доби жила у примітивних житлах-землянках. Переважно це вириті в землі ями завглибшки 2-2,25 аршина (1,5-1,6 м.).

Якщо землянка будувалася			під горбом,	то	вона мала односхилу
покрівлю,	а на рівному	місці –	двосхилу (з очерету, соломи, землі тощо).
Стелі в таких землянках не було.			Дах одночасно правив			і за	стелю.
Долівка була земляною.		Піч ставилась справа або			зліва	при	вході в
землянку.	Часто замість печі використовували			плиту або чавунну піч, що

служили і для опалення землянки, і для готування їжі. Замість лав і нар вздовж стін залишали земляні уступи, закріплені обаполами.

Вхід до землянки прикривала так звана „шия”, що трохи підіймалась над поверхнею землі. За східними дверима відразу ж починалися земляні уступи, які вели до других дверей. По боках „шиї” влітку часто спали на голій землі, іноді тут ставився посуд. Землянки ледве піднімалися над землею і лише „шиї” виходили вище. „Шиї” ці прибудовувались з фасадної і причілкової сторони. Другі двері вели прямо в житло, вузеньке і продовгувате, або квадратне.

Інший тип житла – напівземлянки – відрізнялися від землянок тільки тим, що їхні стіни виступали над поверхнею землі на 1-2 м.

Досить поширеним в Юзівці був і такий різновид житла, як «каюта». Різниця між землянками і „каютами” була у тому, що остання була наземною „будівлею” зі стінами, в переважній більшості з тоненьких дощок або обаполів, обмазаних глиною з обох сторін, без стелі і з земляною долівкою нижче рівня землі. Кожна „каюта” мала легку прибудову у вигляді сіней, в якій улаштовувалась плита для готування їжі. „Каюти” формою нагадували

108

вагончики.

У таких землянках робітники жили артілями, а також сім’ями. Кожна сім’я або шахтарська артіль сама будувала собі таке житло. Землянки і „каюти” переважно були однокімнатні з „прикаютником” або „шиєю”. Інколи вони складалися з двох жилих приміщень. У таких випадках перше приміщення правило за кухню, де ставилась плита або піч, а друге – за „горницю” (кімнату). Часто ж в кожній з частин землянки жило по одній сім’ї, а при них по 2-3 квартиранти „за харчі”. Інколи підприємці будували будинки для робітників, що складалися з двох, чотирьох, восьми квартир.

Будувалися будинки з саману, а пізніше з цегли. Вони були без стелі, з земляною долівкою. Така квартира складалася з однієї кімнати та сіней. При заводі Новоросійського товариства будинки були двох типів: двоквартирні і чотириквартирні по 2 кімнати з кухнею, при них був погріб і сарай. За таку квартиру робітники були змушені платити по 4 крб. на місяць.

Уфондах Донецького обласного краєзнавчого музею знаходяться оригінальні фотографії, що характеризують різні типи житла дореволюційної Юзівки: „Нова колонія для робітників металургійного заводу Новоросійського товариства та загальний вигляд містечка. 1985 р.”, „Житлові бараки шахтарів старої колонії шахти № 19 Рутченківського рудника м. Юзівка. 1900-1920 рр.”, „Житлові будинки. 1987 р.”, „Новий світ. Базар. 1887р.” та ін.

Убільшості випадків житла були без денного світла, сирі, холодні, що не могло не підвищувати захворюваність і смертність населення. Після відвідання Юзівки катеринославські статисти, характеризуючи житлові умови шахтарів, зазначили також, що „...робітники, задихаючись у спертій та тяжкій атмосфері підземних галерей під час своїх денних та нічних робіт, псуючи зір за тьмяного мерехтіння масляної лампи, позбавлені можливості користуватися достатнім світлом та чистим, свіжим повітрям навіть під час свого відпочинку. Завдяки всьому цьому, вуглекоп являє собою знурену малосильну фігуру з хворобливо блідим кольором обличчя та поганим зором”.

Отже, житлова забудова Юзівки наприкінці ХІХ - на початку XX ст. була зумовлена зростанням промисловості в місті, збільшенням кількості населення, зайнятого на виробництві.

З самого початку вона поєднувала в собі риси як плановості, так і безсистемності, що врешті-решт і сформувало своєрідне обличчя міста. Особливості житлових приміщень, які будувалися на той час, дозволяють констатувати чисто утилітарне призначення жител та відсутність уваги з боку керівництва підприємств до створення належних житлово-побутових умов для зайнятих на виробництві.

Давні церкви міста Донецька

Дату заснування м. Донецька пов’язують з початком будівництва металургійного заводу Джоном Хьюзом, іменем якого й назвали селище, яке

109

з’явилося навколо заводу, - Юзівка. Але ще задовго до цього тут існували села Олександрівка й Авдотьїно, слобода Григоріївка, село Семенівка та ін., засновані на місці колишніх запорізьких зимівників. Пізніше, окрім самої Юзівки, до межі м. Донецька увійшли й околишні села та рудники. До 1917 року, як відомо, по річці Кальміус проходила адміністративна межа між Катеринославською губернією та землями Війська Донського. Відповідно церкви правобережжя входили до складу Катеринославської єпархії, а на лівобережжі перебували у відомстві Духовної Консисторії Війська Донського.

Правобережжя	Лівобережжя
Катеринославська губернія	землі Війська Донського

Довідкові книги Катеринославської єпархії містять відомості про православні церкви міста по правому берегу Кальміусу. Духовна Консисторія Війська Донського, наскільки відомо, таких звітів не складала, тому дані про храми лівобережжя уривчасті й неповні.

Будівництво церков на території сучасного Донецька почалося у XVIII ст. Найдавнішим храмом була церква, побудована на кошти поміщика поручика Євдокима Степановича Шидловського, про що у вересні 1793 р. рапортував до Бахмутського духовного правління прикажчик Аким Терентьєв. Він викладав прохання про освячення церкви на честь преподобного Олександра Свирського. У вересні 1793 р. Преосвященний Гавриїл, митрополит Катеринославський, поставив свою архіпастирську резолюцію й 5 лютого 1794 р. Бахмутський протоієрей Петро Пасевський соборно освятив Олександро-Свирську церкву.

Первісно церква була дерев’яною, у 1872 р. (майже через 100 років) до неї прибудували два кам’яні приділи й притвір. Зовні споруда була оштукатурена й традиційно побілена, зверху покрита залізом. У плані церква стала хрестоподібною. Побудова церкви у 1872 р. була здійснена за рахунок селян-власників, на кошти яких з 1861 р. й існувала церква.

У сусідньому поміщицькому володінні Григоріївці, заснованому в 1-й чверті XIX століття на кошти поміщика Олексія Рутченка в 1808 р. було побудовано однопрестольну дерев’яну церкву на честь Св. Миколая Чудотворця з розташованою окремо кам’яною дзвіницею. Її прихід складали села Любимівка й Катеринівка. Відомо, що протягом 1873-1877 рр. церква й дзвіниця перебудовувалися й розширялися.

1842 року в с. Авдотьїно, колишньому козацькому селі Мандрикіно, на кошти поміщика П. Мандрикіна була побудована кам’яна церква на честь святого Великого Олександра Невського. З дозволу єпархіального керівництва в 1858 р. на кошти поміщиці Дар’ї Мандрикіної церква була перебудована зовні й оновлена зсередини, що коштувало поміщиці суми в три тисячі карбованців сріблом. Прихід авдотьїнської церкви складали села

110