Лекции Укр культура

Отже, інтеграція, асиміляція та акультурація є, перш за все, формами міжкультурної комунікації, яка може бути одно-, двоабо багатомовною та інтеркультурною. При цьому не слід забувати, що мовою культури є «сукупність усіх знакових способів вербальної або невербальної комунікації, які об`єктивують специфіку культури етносу і віддзеркалюють її взаємодію з культурами інших етносів».

Наприклад, учасникам слов`янсько-монгольського спілкування треба враховувати те, що у монголів не прийнято грати з дітьми «у ладушки», оскільки вважається, що плескання закликає злих духів. Так само треба знати, що монгольському учню дивитися в очі вчителю під час розмови не слід, оскільки в народній культурі це – ознака нечемності [14]. Крім того, у монголів не прийнято відмовляти у будь-якому проханні співбесідникаіноземця. Але треба знати: якщо протягом трьох днів прохання не виконано, то це означає, що воно невиконуване. Подібна культурна традиція є і у шведів, які не відмовляють навіть тоді, коли слов`янин сказав би «ні», а кажуть, що треба подумати над проханням [5].

Знання зазначених вище загальних понять, які позначають одиницю опису культурних феноменів у культурології – культурем монголів і шведів – допоможе в процесі міжкультурної комунікації запобігти непорозумінню й міжкультурному конфлікту.

Як ми вже зазначили, в процесі міжкультурної комунікації важливо знати і національне ставлення етносів до культури харчування. Наприклад, культурема «шведський стіл» має значення вільного вибору страв і самообслуговування. Але важливішим є інше: якщо у слов`ян допускається залишати недоїдки на тарілці, то у шведів цього робити геть не можна, оскільки це свідчить про невихованість гостя або відвідувача закладу харчування. Крім того, запрошуючи у гості шведа, треба попередити його, що буде обід (а це зовсім не притаманно слов`янам), оскільки культура харчування шведів не допускає двох обідів в один день [14]. При цьому швед спокійно може погодитися на пропозицію господаря взяти чогось смачненького з гостинного столу додому, а слов`янин зробить це на гостинах тільки у родичів чи дуже близьких друзів, а в іншому разі засоромиться й відмовиться від пропозиції хазяїна.

У шведів не прийнято обтяжувати один одного своїми проблемами, а у слов'ян це є – «поділитися» горем (проблемами, радістю). Не варто навіть спробувати зі шведами пліткувати, оскільки якийсь неунормований прояв поведінки будь-кого викликає співчуття (згадаймо Божу Заповідь: «Не судіть і не судимі будете»), а навмисне порушення норм поведінки – осуд. При спілкуванні двох осіб не можна втручатися, поки вони не закінчать розмову, а на порушника цього правила чекає зневага з боку співрозмовників.

Це щодо врахування окремих культурем при міжкультурній комунікації в аспекті етикету спілкування. Якщо ж взяти особливості родинних свят, то тут для запобігання етнокультурних непорозумінь треба

41

знати, що, наприклад, у болгар і білорусів, на противагу українцям і росіянам, наречена обдаровує гостей, а не гості – молодих.

На сьогодні, коли відбувається процес глобалізації і широкомасштабна міграція населення, порівняльне вивчення етнокультур з їх конкретними культуремами набуває особливої актуальності. Це спричиняє й національний сплеск народів, які проживають сьогодні на території колишнього СРСР. Наприклад, тільки на Донеччині багатонаціональний склад населення нараховує більше 120 національностей. Ця проблема, як кажуть визріла, про що свідчать численні наукові та науково-популярні публікації (наприклад, у журналі «Народна творчість та етнографія»).

Ураховуючи правила спілкування, наприклад, зі студентами-аграріями із Північного Беніна, українець буде обізнаний у тому, що святкування першого збирання врожаю (свято маніока) відбувається в цій країні у перший тиждень серпня з дотриманням такого ритуалу: перед початком збирання врожаю головний шаман звертається до предків з проханням допомогти зібрати врожай. Ритуал відбувається на капищі, і якщо з цього місця відлетить птах – це знак того, що предки допоможуть. Після цього шаман першим йде на поле й викопує декілька рослин, які дарує предкам (за переказом громадянина Беніна Какпо Родрига записала О. Романова). А іноземці, у тому числі й бенінці, від українських студентів дізнаються, що у слов'ян збір урожаю, пов'язаний із жнивуванням (кінець липня – перша половина серпня), мав теж цілу низку національних ритуалів. Жертовні обряди пов'язувалися з тим, щоб подякувати матері-землі за те, що зростила врожай. Перший сніп був іменинником, його жала старша у сім'ї жінка, яка, помолившись вранці, йшла на поле й жала три снопи. Їх складали на полі хрестом, а зверху клали окраєць чорного хліба, сіль та ікону Спасителя. Жниця поверталася додому, і після цього на поле виходили інші жінки. Перший сніп обв'язували стрічками, прикрашали квітами і ставили під іконами на покуті. Коли жнива закінчувалися, цим снопом годували хворих тварин, а частину зерняток ховали до наступної посівної і підсипали у першу жменю зерна, коли розпочинали навесні посівну. «Оскільки жнива сприймалися як пологи землі, жнивували тільки жінки», пересуваючись полем “у строгому порядку – спочатку господиня хати, потім дочки, після них – невістки. Порушувати порядок і мінятися серпами не дозволялося”» [10, 278]. Виконувався й ритуал «ведення колоска», у якому брали участь тільки дівчата і молоді жінки, які взяли шлюб у поточному році. «Головну роль виконувала дівчинка дев'яти – дванадцяти років, її одягали у святковий сарафан, голову прикрашали вінком із квітів та яскравими стрічками» [11, 150]. Інші дівчата тримали у руках березові лозини, і уся процесія парами обходила поле, після чого передня пара з головною дівчинкою підходила до колосків, дівчинка зривала декілька з них і бігла до села, розкидаючи стеблини по дорозі [11, 150]. По закінченні жатви землі дякували й просили дозволу передати їй частину своєї сили. Дякували й серпові за те, що допоміг зібрати хліб і не порізати руку. «На кожному полі залишали незжатим пук

42

колосків, його називали пожинальною «бородою» і призначали кому-небудь із християнських святих: Іллі Пророку, Миколі Чудотворцю або Єгорію […]. Вважалося, що в залишеній на полі «борідці» зберігалася плодюча сила зерна. Її намагалися віддати землі, щоб забезпечити родючість у наступному році. Щоб не образити землю, останній сніп завжди жали мовчки, а потім у мовчанні відносили додому» [11, 151].

Така культурна інформація викликає почуття пошани до своїх пращурів, а також і до рідної землі. Співставлення ж традицій різних народів допоможе молоді взаємопізнанню завдяки культурному надбанню їхніх народів.

У «Білій книзі з міжкультурного діалогу “Жити разом у рівності й гідності”» записано: «Міжкультурний діалог розуміється як відкритий та шанобливий обмін думками, на основі взаєморозуміння та поваги, між окремими людьми та групами людей, що різняться за етнічними, культурними, релігійними й мовними ознаками, а також за історичним походженням […] Діалог діє на всіх рівнях – у межах одного суспільства, між європейськими суспільствами, а також між Європою та рештою світу»

[2, 9].

Лінгвокультурна компетенція охоплює «знання базових елементів культури (національних звичаїв, традицій, реалій тощо) країни, мовою якої здійснюється комунікація; здатність мовця виявляти у мові країнознавчу інформацію і користуватись нею з метою досягнення запланованої комунікативної мети; уміння здійснювати міжкультурну комунікацію, яке передбачає знання лексичних одиниць з національно-культурним (етнокультурним) компонентом семантики і навички адекватного їх уживання в ситуаціях міжкультурного спілкування, а також уміння використовувати фонові знання для досягнення взаєморозуміння в ситуаціях опосередкованого і безпосереднього міжкультурного спілкування» [1, 78].

3. Рецепція культурних запозичень в українській мовній картині

світу

Національна мова як суспільний продукт етносу відображає спосіб життя останнього в усіх його проявах – біологічному, духовному, суспільному. Пізнання довкілля в цих напрямах формує не лише свідомість окремої людини, а й свідомість цілої етноспільноти, представником якої той чи той індивід виступає. Мова ж як посередник між етносвідомістю й реальним світом речей виробляє в собі набір специфічних рис – фонетичних, лексико-семантичних, фразеологічних, граматичних, стилістичних, які вирізняють її з-поміж інших мов як споріднених, так і неспоріднених. Водночас як один із найяскравіших виявів етнокультури мова служить могутнім механізмом розбудови етномовної картини світу, творчого продукту мовленнєвої діяльності етносу. Отже, мовна картина світу як така

– це по суті об'єктивний речовий світ, суб'єктивно відтворений максимально можливою сукупністю національномовних засобів вираження. Одні з цих

43

засобів є універсальними, тобто властивими для багатьох мов, інші – диференційованими, або такими, що відрізняють дану мовну картиину світу від інших.

Запозичена лексика в системі будь-якої мови – це свідчення контактів мови-реципієнта з іншими мовами, спорідненими і неспорідненими, на різних етапах спільного історичного поступу. Входження лексеми в нове для неї лінгвальне оточення – складний адаптивний процес на всіх мовних рівнях. Наслідки цієї адаптації можуть проявлятися по-різному. Або мовець сприймає іншомовне слово вже як питоме, навіть не підозрюючи, що вільно користується запозиченням (огірок, гарбуз, сарай, гарба, гетьман, козак, банка, картопля, бараболя, кутя, упир тощо). Або, послуговуючись мовною одиницею, носій мови меншою чи більшою мірою усвідомлює, що слово чужомовне (агресія, алфавіт, театр, фортепіано, шашлик, віскі, футбол,

партія, президент, прем'єр тощо), проте активно й традиційно вживане в його рідній мові. Або ж він сприймає запозичення як неологізм чи термін обмеженого галузевого вжитку (діджей, сидіром, піар, авізо, мас-медіа, попкорн, чизбургер, сайт, дисконт, дивіденд, дилер, пейджер тощо) і сам вживає його як з огляду на потребу певної ситуації, так і з міркувань «моди» на незвичне слово.

В основі слова як номінативної одиниці лежить концепт (лінгвопоняття), що є продуктом іншого продукту свідомості – власне поняття про предмет, річ, реалію. Тріада «реалія – поняття – слово» як явище синтетичне (концептуально-етнософське) має розглядатися єдиним цілим, особливо в дослідженнях антропоцентричного спрямування.

Як категорія динамічна ім'я може рано чи пізно асоціюватися із символом – буттям порівняно статичним. Символізація реалії переноситься на предмети, з нею пов'язані, що, в свою чергу, спричиняє до символізації лінгвальних одиниць, навіть якщо останні привнесені з іншої мовної системи. Скажімо, колись запозичена лексема барвінок (від німецького Barwinkel «ведмежий куток», що походить від латинського vinka, pervinka «барвінок») на українському мовному ґрунті витворила ряд зменшено-пестливих варіантів – барвінонько, барвінчик, барвіночоку барвінчичок, а ознаки цього предмета зелений, хрещатий давно є усталеними фольклорними епітетами, широковживаними в народній пісні: «Ой ти, козаче, зелений барвінку, прийди до мене хоть у недільку»; «Ой вінку, мій вінку! Хрещатий барвінку!» Концепт барвінок з часом перетворився на константу української етнокультури, оскільки поступово став утіленням народної символіки – життя, безсмертя людської душі, дівочої краси, чистоти, щасливого кохання, чистого шлюбу, коханої людини. Недарма кажуть: «Стелися, барвінку, аби любов з любов'ю зустрілись». Не випадково рослина здавна є невід'ємною частиною символіки різних народних ритуалів і обрядів, зокрема весільного, а слово тим самим набуває сакрального значення. З хрещатого барвінку традиційно плетуть весільні вінки, зокрема, він оздоблює й вінок молодої. Рослина також прикрашає одяг гостей, святковий коровай. У бойків

44

збирання барвінку на весілля є цілою обрядодією. За народною легендою, п'ять пелюсток цієї квітки – то п'ять засад щасливого подружнього життя: перша – краса, друга – ніжність, третя – незабутність, четверта – злагода, п'ята – вірність. У весільній світилчиній шаблі, як згадувалося вже вище, рослина символізує прихильність, приязнь. Отже, наймення барвінок у народному мовленні набуває вторинного, сакрального (ритуальнообрядового) значення, бо разом із реалією виступає одним з акціональних елементів відповідних обрядодій як етнокультурних контекстів.

Окремі запозичення мають лише сакральне значення, розвинене на основі ритуалізації реалій, які ці лексеми позначають. Наприклад, сакральне значення грецизму кутя разом з реалією («боби», «зерно», використовувані спрадавна як жертвоприношення) перенесене на український мовний грунт і позначає нині «обрядову кашу з ячмінних або пшеничних зерен, що готується і подається напередодні Різдва Христового і Водохреща». Звідси сакралізовані номінативи народного походження на означення передодня (Надвечір'я) Різдва Багата кутя і передодня (Надвечір'я) Водохреща – Голодна кутя. Перша іменується Багатою, бо в цей вечір готувалися зазвичай дванадцять пісних страв (узвар, варені горох та квасоля, смажена на олії капуста, риба, вареники, бараболя, гриби, каша гречана з конопляним молоком, голубці з пшоном, коржі з маком і обов'язково кутя з товченої пшениці). Під Водохреще вечеря була значно біднішою – голодною, тобто піснішою, ніж на кутю Багату (смажена риба, вареники з капустою, гречаники на олії і обов'язково кутя та узвар). Кутя – страва давня, мала ритуальний характер і в дохристиянський період, тобто була жертовною їжею, своєрідним приношенням за померлого (звідси й ритуальна поминальна кутя – коливо). Кутю вживають обов'язково з узваром, бо чисту воду у Святвечір (на Багату кутю) пити не годиться, пор. у І. НечуяЛевицького «Причепа»: «Хто нап'ється на вечерю (кутю) води, той у жнива дуже хотітиме пити». Вечір під Водохреще супроводжувався обрядодіями. Після вечері діти «проганяють кутю», приказуючи: «Тікай, кутя, із покуття, а узвар – іди на базар, паляниці, лишайтеся на полиці, щоб покинути кожух», тим самим намагаючись прогнати зиму, одягнену в кожуха, навіть у сім кожухів (на основі цих слів постала приказка, зафіксована у М. Номиса: «Кутя на покуття, узвар на базар»). Коли «кутю проганяли», батько присмалював дітям чуби, – «щоб вовка не боялися» (можливо, звідси відома приповідка «не бачив ти ще смаленого вовка»). Пізно ввечері виносили з хати «дідуха», обрядовий сніп (який стояв на покуті як символ урожаю), спалювали його в садку, ніби розправляючись із зимою. Попіл висипали на город, «щоб огірки родили». Святвечір (Багат-вечір, Святий вечір, Багатий вечір, Свята вечеря, Багата кутя), за повір'ям, мав бути присвячений спільній вечері всього роду, включаючи й душі всіх померлих родичів (що є відгомоном дохристиянських жертвоприношень), тому їсти треба було мовчки, в урочистих роздумах. Решту багатої вечері діти розносили хрещеним батькам, родичам, сусідам, священику та ін. Обрядову кашу-кутю

45

прийнято, як відомо, заправляти медом, звідки образний фразеологізм – «передати куті меду», тобто «перебрати міру в чому-небудь». Сакралізована лексема-концепт, узагальнюючись, виступає також об'єктом жарту: «Жіночки, діточки, кутя мене з світу зжене».

Якщо в першому випадку за словом (барвінок) стоїть не лише реалія (рослина), а образ, символ, що постають уже в контексті тієї чи іншої обрядодії, то в другому – за словом (кутя) стоїть не просто побутова реалія (страва), а обрядово-ритуальна реалія як невід'ємна частина обрядодії, тому остання в різних її проявах створює етнокультурний і мовний простір для реалізації лексико-семантичних перетворень слова (за В. Жайворонком).

ЛЕКЦІЯ 4

Духовні складники української культурної самобутності

1.Визначальні сфери української культури: релігія, мораль, історія, мистецтво (звичаї і обряди, типи традиційного орнаменту, ужиткове мистецтво, іконопис, сакральна архітектура).

2.Взаємодія різних релігійно-культурних традицій.

1.Визначальні сфери української культури: релігія, мораль, історія, мистецтво (звичаї і обряди, типи традиційного орнаменту, ужиткове мистецтво, іконопис, сакральна архітектура)

Передхристиянська релігія

Відомостей про дохристиянську релігію дійшло до нас дуже мало. Часто буває важко установити, які фрагменти в пізніших списках старих творів є автентичні, а які є пізнішими вставками переписувачів, що також, як християни, вважали потрібним згущувати фарби щодо «нечестія і поганства» старих часів. Ці переписувачі могли давати вставки від себе до старих текстів.

У старих записах про передхристиянську віру найбільш цінними є ті, в яких йде мова не про стару віру, про старих богів, але де оповідається про якусь важливу подію історичного значення, а згадка релігійного характеру приходить для самого автора непомітно. До таких записів відносяться в літописі оповідання про договори з греками. Тут усю увагу автора звернено на те, щоб оповісти про самий договір; а в кінці, як деталь, сказано, що царі візантійські на вірність договору цілували хрест, а Олег із дружиною ходили на роту і клялися своєю зброєю і Перуном, богом своїм, і Волосом, «скотьїм богом» (треба розуміти в тому сенсі, що скотина тоді була, так би мовити, «монетна одиниця»; замість відсутніх грошей рахували на скотину. Отже, Волос був свого роду Меркурієм, богом торгівлі, головним богом купців, і договори, що мали торговельний характер, мусили бути скріплені, крім військового елемента – князя та дружини, що клялися іменем Перуна, ще й торговим елементом із клятвою на головного бога торгівлі – «Волоса,

46

скотья бога»). Це сказано про договір 907 року. Це, може, і всі автентичні відомості, які маємо про стару віру, і назви двох богів – Перуна та Волоса, – очевидно, головніших богів, іменем яких князі і дружина клялися.

Так, кожне твердження щодо старої дохристиянської релігії українського народу викликає у найповажніших дослідників діаметрально протилежні погляди і твердження. Так, більшість російських дослідників вважає, що принесення людей у жертву Перунові практикувалося. Є. Анічков це рішуче твердить в своїй монографії «Язычество и древняя Русь». Факт людської жертви вважає доведеним і А. Шахматов у випадку 983 року, коли дружина Володимира хотіла принести в жертву Перунові сина одного з дружинників – Тура, що виявився християнином і не згоджувався видати свого сина, теж християнина, на заклання. Це ніби викликало обурення всієї дружини, що умертвила і батька, і сина; в особі батька, що звався Тур або Турин, Шахматов бачить першого святого мученика в Україні, а в назві Турової божниці бачить церкву, присвячену цьому первомученикові Турові.

Але і відносно цього факту академік М. Грушевський зовсім слушно ставить питання: «Чи не маємо тут до діла просто із спогадами про забиття варяга-християнина за зневагу старих богів і чи не з’явилася людська жертва як наслідок літературного опрацювання під впливом книжних взірців?»

З певністю ні про яку генеалогію богів передхристиянських у нас говорити не доводиться. Навіть всі боги, що в літературних джерелах названі, всі чоловічого роду; богинь зовсім немає. (Можливо, що богинею була «Мокошь», але це, правдоподібно, божество якогось фінського племені, що підлягало Київській державі.) Ще характерніше, що немає ніяких натяків на існування дуалізму, тобто двох начал (добра і зла). Всі боги добрі, всі дбають про благо людини. Деякі боги, може, трохи небезпечні, але ніколи не злі.

Коли князь і дружина прийняли християнство офіційно в кінці X століття, то християнська ієрархія підняла боротьбу з новооберненими християнами міста та продовжувала її кілька століть, домагаючись викоріняти поганські обряди, або двовір’я. Що ж до селянських мас, то приведення їх до християнської віри взагалі треба датувати на кілька століть пізніше, а зі слідами двовір’я ще велася боротьба у XVIII і XIX століттях. Але ця боротьба провадилась, так само з поганською обрядовістю, отже, із зовнішніми виявами, а внутрішнього змісту тих обрядів уже не розуміли.

Народні звичаї, перекази, взагалі матеріал фольклору українського, досить багатого, досліди старіших пережитків у фольклорі подекуди проливають світ на деякі риси народних передхристиянських вірувань. Але щодо висновків із фольклорного матеріалу, то треба бути дуже обережним. Здебільшого прийнято думати, що релігійний культ українського селянства – це був культ природи, правдоподібно, сполучений більше із Сонцем, ніж із Місяцем. Принаймні, основні українські обряди сполучені з поворотами Сонця: колядування та щедрування – з зимовим поворотом Сонця на літо, веснянки – з весняним рівноденням, купальська справа – з літнім поворотом Сонця на зиму, і коляда – з осіннім рівноденням. Так, ніби уцілів народний

47

сонячний календар. Але дехто з фольклористів знаходить якісь менш виразні пережитки, що вказували б і на місячний культ. Звичаї похоронні й поминальні вказують на віру в загробне життя померлих. Мабуть, виявлявся культ природи і в тому, що народна фантазія заселяла ліси, води, поля, болота різними потворами та духами, що під впливом християнства злилися в поняття нечистої сили.

Дослідження учених виявили, як мало ми знаємо про стару релігію і як обережно треба ставитись до відомостей про неї.

Українське мистецтво

Історичний процес розвитку мистецтва в Україні розпочинається в тих самих межах, як і скрізь у центральній та західній Європі. Український народ живе спільним життям з Європою, і в Україні мистецька творчість постійно розвивається в тих самих загальних формах, що і в Європі, але разом із тим у деталях у такій мірі просякає характером української індивідуальності.

Починаючи з X ст., європейське мистецтво переживає спільні для всіх європейців періоди загальних мистецьких форм, що в історії мистецтва називаються стилями. Кожен із цих стилів у часи свого розвитку переживає різні фази; особливо показні фази ренесансу, а саме чистий ренесанс, бароко,

рококо, класичність (empire), еклектизм і модерн; ці фази ренесансу настільки яскраві, що їх здебільшого трактують як самостійні стилі.

Усі європейські стилі, починаючи з романського, зароджувалися в італійців або французів, але їх переймали зразу або трохи згодом інші народи

– німці, англійці, іспанці, чехи, поляки, українці – й здебільшого загальні форми мистецької творчості перетворювали, оживлювали національними прикметами національного генія, причому ці прикмети переходили від одного стилю до іншого; крім того, вносилося дещо свого оригінального, і в такий спосіб і німці, й англійці, й українці мають своє національне мистецтво.

Різні вияви мистецтва поділяємо на мистецтво пластичне – архітектуру, скульптуру, малярство (з галуззю останнього – гравюрою) й мистецтво тонічне – поезію й музику. Цей старий поділ давно визнано недосконалим, бо галузей мистецтва не п’ять, а тисячі, бо мистецька творчість може виявлятися у всіх виробах усіх гатунків (мистецтво ораторів, мистецтво техніків – лікарів тощо); у всіх галузях наукової праці немалу роль грають риси мистецького таланту й мистецької вмілості, нарешті, мистецтва, що комбінують різні галузі мистецької творчості, мистецтва пластичного й тонічного – театр, цирк та інші видовища, модерне мистецтво кінематографу, фотографії й т.д. Отже, лише щоб не заплутатись у цих тисячах галузей мистецтва, додержуємося старої, хоч і дуже недосконалої методи.

Українське малярство

Щодо української скульптури з певністю можемо твердити, що вона практикувалася в Україні ще за часів передхристиянських, і щодо українського малярства, теж треба припустити, що воно так само в Україні практикувалося в добі передхристиянській, проте пам’яток його до нас не

48

дійшло, бо мальована кераміка, яку збирають археологи, ще не є малярство, хоч свідчить про певне вміння рисунку.

В Україну малярство прийшло у формах малярства візантійського стилю. Якщо старе класичне малярство було реалістичним і частіше життєрадісним, то християнське малярство замість принципів реалізму перейшло на принципи стилізації декоративності та замість життєрадісності повернулося до принципів аскетизму. Такий перехід дався нелегко, але до X ст., коли християнське малярство прийшло в Україну, цей процес уже був майже закінчений.

Якщо візантійське мистецтво все-таки зберегло для християнства право зображення божества, то цим самим воно врятувало для християнських народів пластичне мистецтво, але для цього, воно мусило радикально відійти від принципів античного мистецтва й заступити їх зовсім іншими принципами, що відповідали християнському культу. Оскільки форми людського тіла наскрізь гріховні, то візантійське мистецтво так мусило було стилізувати й модифікувати їх, щоб вони були або зовсім виснажені, або, ще краще, їх так закрили одягом, щоб вони по можливості й не вирисовувалися під одіянням. Тіло – сосуд гріха, тому, представляючи божество у формах людського тіла, треба було знищити по можливості все тілесне й, навпаки, показати все духовне або те, що може бути одухотворене. Тому в зображеннях візантійського мистецтва ми здебільшого бачимо постаті, все тіло яких закрите від голови до п’ят великими одіяннями, й непокритими здебільшого залишаються лики та кінці рук і ніг. Руки й ноги здебільшого вистилізувані – витончені й неприродно витягнуті і представлені підкреслено виснаженими. Лики здебільшого теж виснажені, з витягнутими тонкими носами, непропорційно малими вустами, зате з великими, широко відкритими очима. Вуста теж знаряддя гріховне, а тому зменшуються, очі ж – якраз той орган, за допомогою якого можна віддати найбільше одухотворення.

Візантійське малярство мусило справитися з парадоксом зображувати тіла так, щоб вони виглядали безтілесними. Це високе візантійське малярство прийшло в X ст. в Україну. Прийшло воно в двох відозмінах – у формах малярства монументального, тобто декораційного розмальовування на стінах, і в, формах малярства «книжкового», тобто у формах мальованих рисунків в текстах книг («мініатюр»). Монументальне малярство, у свою чергу, прийшло в двох технічних видозмінах: у формі стінного малювання й формі мозаїки, тобто образів, намальованих по стіні й викладених різнокольоровими шматками каміння, скла й смальти (штучних різнокольорових, спеціально вироблених для мозаїки камінців).

Стінне малювання здебільшого називають фресками, так що монументальне малярство ділять на мозаїки та фрески.

Український орнамент

Крім головних галузей українського пластичного мистецтва – архітектури, скульптури, малярства та графіки – слід ще розглянути т.зв.

49

ужиткове мистецтво, – мистецтво, твори якого виробляються масово для загального вжитку, ті твори, що оточують нас довкола в нашому житті й які ми вживаємо, часто не звертаючи уваги на їхню мистецьку цінність.

Власне орнамент, що оздоблює витвір ужиткового мистецтва, належить до галузі мистецтва, незалежно від того, чи є він твором ручного ремесла, чи фабричної або взагалі механічної продукції.

Орнамент – це найменш досліджена галузь українського мистецтва, і студіювання його посувається поволі разом із дослідженням окремих галузей виробництва, як-от: ткацтво, вишивання, розмальовування хат чи окремих частин у хатах (печі, вікна тощо), малювання гончарських виробів, орнаментація манускриптів та друкованих книжок, різьба по дереву в домашньому вжитку та в творах церковного й офіційного призначення, відливання чи виковування або карбування металевого знаряддя – теж як для домашнього вжитку (посуд, замки, клямки, ґудзики, застібки і т. д.), так і для суспільного вжитку, тобто або церковного (дзвони, хрести, чаші, світильники тощо), або військового (гармати, рушниці, холодна зброя і т.д.).

За характером орнаменту виділяють: геометричний, рослинний, тваринний (тобто користується формами живих тварин – риби, птиці, звіра) і плетений. Ці типи орнаменту часто комбінуються: плетіння із звіриними мотивами, рослинний орнамент із звірами, звірі навіть нерідко входять і до геометричного орнаменту (в західноукраїнських писанках та вишивках); отже, мотиви орнаменту так химерно між собою переплітаються, що розподілити величезний орнаментальний матеріал за характером орнаменту, мабуть, неможливо.

Розгляд ужиткового мистецтва й орнаменту на них і в спеціальних дослідах, і в загальних нарисах викладається здебільшого за матеріалом, з якого ті твори виробляються. Такими є досліди М. Біляшівського (про старе українське скло або вишивання), Д. Щербаківського (про золотарство або про килими), В. Модзалевського (про ливарництво), Д. Пещанського (про ткацтво), М. Сумцова (про писанки) й багато інших (За Д. Антоновичем).

Українська народна символіка

Символ – умовне позначення певного предмета або явища іншим, яке має одне значення, зрозуміле, сприйняте всіма, і використовується як узагальнюючий засіб.

М. Костомаров перший створив концепцію народної символіки. Народну символіку він розглядав як кодовий знак світобачення українців, як єднальну ланку між окремими індивідами.

На сьогодні існує загальноприйнята класифікація символів:

1.Астральна символіка.

2.Водяна символіка.

3.Тваринна символіка.

4.Рослинна символіка.

50