Лекции Укр культура

Не той дурний, хто не знає (ще такий, котрий усе знає, не народився), але той, хто знати не хоче.

Коли відняти від людини споріднене діяння, тоді їй – смертельна мука. Сумує й непокоїться, мов бджола, замкнена в світлиці, коли сонячний промінь, який пронизує вікна, кличе її на медоносні луки. Ця мука позбавляє людину здоров’я, тобто злагоди, забирає бадьорість і розслаблює. Тоді людина усім невдоволена, гидує і становищем своїм, і місцем прожиття...

На кого схожа істинна людина, що панує в плоті? Подібна на добрий і повний колос.

Розсуди ж: не стебло з листочками є колос, не солома його, не полова, не зовнішня шкірка, що одягає зерно, і не тіло зерна, а колос є сама сила, яка створює стебло, солому, тіло зерна й інше, у тій силі все оте невидимо перебуває.

ЛЕКЦІЯ 3

Самобутні риси української національної культури

1.Народна творчість, професійна культура, культурні надбання інших народів.

2.Міжкультурна комунікація. Комунікативний шок і шляхи його запобігання.

3.Рецепція культурних запозичень в українській мовній картині світу.

1.Народна творчість, професійна культура, культурні надбання інших народів

Народна творчість – це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна з форм суспільної свідомості і суспільної діяльності народу. Як і інші форми суспільної діяльності і свідомості, зокрема філософія, мораль, релігія, народна творчість розвивається під впливом конкретної історичної дійсності.

Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу – поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво тощо. Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види об’єднує основне – пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості.

Народна творчість виникла у нелегкому тривалому процесі колективної трудової діяльності. Пізнання світу, засвоєння дійсності первісною людиною поєднувалося із формуванням її художньо-образного мислення. Праця відіграла значну роль у походженні мистецтва.

31

Продуктом праці була й мова, народжена необхідністю спілкування людей в колективних виробничих діях.

У процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття людини, її органи чуття вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків… Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправно працювати інструментами, а з їхньою допомогою відображати побачене на камені, в глині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність.

Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво було народним. Із класовим розшаруванням виникло мистецтво панівних класів, змінилися його зв’язки з життям народу. Художня професійна діяльність почала зосереджуватись в руках привілейованої меншості, інтереси якої розходилися з інтересами народу.

Види мистецтва – це певна його галузь, що характеризується тим, які сторони життя і як вона пізнає, відображає. У межах кожного виду відображаються родові, жанрові і типові різновиди. Види мистецтва не ізольовані, доповнюють один одного, широко розкриваючи людське життя.

Професійна культура. Гончарі, хлібороби

Гончарі, горшколіпи, горшечники, керамельники, скудельники, зодарі –

це все люди однієї професії. Так називали в різні часи наших пращурів, які творили з глини. Але спершу не існувало всіх цих назв, а була тільки важка, але дуже потрібна людям праця.

Шість тисяч років тому на величезних просторах від Карпат до Дніпра жили хліборобські племена. Чоловіки обробляли землю, вирощували на ній пшеницю, просо, ячмінь, горох, льон, почасти займалися скотарством і рибальством. Жінки підтримували домашнє вогнище, пряли льон, ткали з рослинних волокон і вовни тканини, шили одяг і взуття, а також гончарювали. Саме жінки завважили властивість глини набувати будь-якої форми та зберігати її і почали користуватися цим. Вимащували глиною долівку, зашпаровували плетені житла й посуд. А пізніше почали виготовляти посуд з самої глини.

Гостродонна чаша – найархаїчніший вид вітчизняного керамічного посуду. Прадавні гончарки виготовляли її в техніці джгутового ліплення. Для цього викачували з глини довгі качалочки і накладали їх спіраллю одну на одну, нарощуючи таким чином стінки посудини. Потім дерев'яною паличкою чи кісточкою, жмутом трави, гладеньким камінчиком або просто пучками загладжували її внутрішні боки.

Спірально-джгутова техніка ліплення – одна з найдавніших, її опанували практично всі народи. Вона й досі збереглась там, де рівень домашнього ремесла низький (у деяких племен Африки, Океанії, в окремих гончарських осередках Середньої Азії тощо). Цей дуже зручний спосіб формування не потребує спеціальних навичок, складних інструментів, що й обумовлює довголіття джгутової техніки. До того ж він дає змогу виготовляти посудини будь-якої форми й величини.

32

Чому ж одна з найдавніших посудин мала гостродонну форму? Глиняний посуд людина винайшла раніше за стіл. Гостродонні посудини ставили в отвір у земляній або глиняній долівці. Для готування в них страви їх закріплювали між трьома каменями в багатті. Існує також суто технічне пояснення хронологічної першості виникнення саме гостродонного посуду. Обтічна його форма не має кутів (типу "дно – стінка"), тому поверхня обвітрюється і висихає рівномірно. Так само рівномірно прогрівається вона у вогні. Це запобігає розтріскуванню – і коли посуд сохне, і коли випалюється. Технологія виготовлення плоскодонного посуду була досконаліша і виникла пізніше.

З часом жінки вигадали кулясту й біконічну (зі зламом посередині) форму посуду, почали виготовляти зооморфні й антропоморфні посудини, різні завбільшки горщики, миски, кубки, зерновики, кратери. З розвитком господарства дедалі більшала потреба у всілякому посуді, і відтак гончарство стало справою чоловіків. Жінки вже тільки декорували кераміку – наносили врізаний орнамент (двома його різновидами – штампуванням і гравіюванням), розмальовували її кольоровими глинами-ангобами.

Трударі-хлібороби в ІV-ІІІ тисячоліттях до н.е. винайшли мотику й серп. Вони перші поставили на нашій землі вальковану будівлю – прародича сільської української хати. Створили знакову систему письма й лічби. Приручили коня і собаку. Почали витоплювати метал. Сонцепоклонники, вони заклали підвалини язичницької релігії, пов'язаної з культом родючості. Самостійно відкрили ткацтво з рослинних ниток і вперше використали як одяг тканину.

Про всі ці досягнення розповіла нам їхня кераміка. А ще вона засвідчила, що давні гончарі сформували основні типи гончарного посуду, виробили способи декорування його, самостійно винайшли піч і горно, їхніми винаходами люди послуговуються дотепер.

Висока культура хліборобів-гончарів проіснувала п'ятнадцять століть. У 1893 році археолог Вікентій Хвойка відкрив її залишки. Вражений високим рівнем керамічного виробництва, учений назвав культуру цих давніх племен "культурою мальованої кераміки". І тільки згодом, коли в селищі Трипіллі на Київщині він відкрив найбільше поселення цієї культури, змінив її назву на

"трипільська культура".

Наступний, найцінніший внесок у техніку й технологію виготовлення кераміки на теренах нашої країни зробили представники зарубинецької (II ст. до н.е. – II ст. н.е.) та черняхівської (ІІ – ІV ст. н.е.) культур.

Гончарі зарубинецької культури вперше в історії вітчизняної кераміки застосували дві техніки декорування виробів – лощення та задимлення. Лощення – полірування ще не зовсім висушеної поверхні виробу гладеньким камінчиком або кісткою. Після лощення поверхня посудини стає щільною, вологостійкою і набуває вишуканого блискучого вигляду. Задимлення – своєрідне "копчення" виробу в горні без доступу кисню. Після такого випалювання первісний колір його змінюється на чорний матовий.

33

Обидві техніки оздоблення кераміки використовуються й досі. Якщо ж їх поєднати, тобто лощений виріб випалити в режимі задимлення, – дістанемо блискучий чорний черепок, дуже схожий на метал. Це так званий чорнолощений посуд. Нині його виготовляють на Гавареччині (Львівщина), у Смотричі (Хмельниччина), Коболчині (Буковина), в окремих гончарських осередках Сумщини, Київщини, Волині.

Хлібороби. Розселяючись по всьому світові, українці завжди брали з собою насіння хлібної пшениці і залишалися тільки там, де могла розмножуватись ця культурна рослина. А пшениця може продукувати придатне для випічки хліба якісне зерно лише на чорноземі у відносно помірному кліматі. Отже, як пише Геродот, українцям Господь заповів вирощувати хліб у світі – бути годувальником народів Землі: "Над алазонами (Тобто над середнім і верхнім Дністром) живуть так звані скіфи-орачі, які сіють хліб не для власного вжитку, а на продаж".

Пшениця – головний стрижень і об'єкт праукраїнської культури. Найбільш сприятливими для вирощування хлібної пшениці є

природнокліматичні умови сучасної України.

Протягом тисячоліть клімат на просторій смузі між Карпатами та Гімалаями, або так званому євроазійському поясі, суттєво змінювався, це призводило до падіння урожайності пшениці, основного харчу цього хліборобського народу. Тому частина оріїв мандрувала на південний схід в пошуках кращих кліматичних умов, несучи в нові краї свою хліборобську культуру і свою тугу за батьківщиною, що відображено в древніх індійських легендах. Прибуваючи на нові землі, наші пращури навчали інші народи вирощувати хліб і передавали їм свою хліборобську та духовну культуру. Коли природа відновлювала сприятливі умови клімату в Україні, частина хліборобського народу поверталася назад на прабатьківщину.

Взаємне переплетення різних культурних впливів у різних місцях і в різних народів дає різні наслідки; тому образ людської культури є незвичайно багатоликий, ті самі впливи різними народами різно сприймаються, різно розвиваються і, зрештою, дають різну національну культуру. Цим і зумовлюється ціле багатство і різноманітність загальнолюдської культури. Загальнолюдська культура – це немовби спільна безмежно багата скарбниця, до якої кожний народ вкладає ним надбані культурні скарби, і, очевидно, чим культурніший народ, тим більші культурні скарби він вносить до загальнолюдської культурної скарбниці. Як багата ця скарбниця, видно з того, що, говорячи тільки про народи високорозвиненої культури, ми маємо цілі культурні групи народів з дуже відмінними засадами і виявами своєї культури: групи народів європейських, чи європейської культури, азіатської культури, можливо, американської культури... Але кожна з цих культур в свою чергу незвичайно різноманітна. Так, культура європейських народів має багато спільного в культурних засадах кожного з цих народів, але разом з тим вияви тих культурних засад у кожного з європейських народів дуже відмінні. Культури Франції, Італії, Німеччини,

34

Англії, України і т.д. між собою дуже відмінні, хоч разом з тим мають досить спільного, що їх всіх разом відрізняє від культури, наприклад, народів азіатських. Тому і культура народів європейських, як і культура азіатських, – багаті й різноманітні культури. У свою чергу, культура великих багатомільйонних народів у кожного, зокрема в різних місцевостях, неоднакова. Так, в Англії культури шотландця, уельця й інших земель Британських островів у межах загальної англійськості відмінні між собою, як в Італії культури ломбардська, тосканська, сіцілійська, сардінська тощо в межах загальної італійської спільності різняться між собою; безперечно, теж і в українців культурні особливості різних земель виявляють значну різноманітність. Гуцули, бойки, лемки, поліщуки, волиняни, подоляни, лівобережці, чи гетьманці, слобожани тощо мають свої відмінності, культурно між собою відрізняються, але тільки в межах загальної і спільної всім їм української культури; так само загальноукраїнська культура відрізняється від французької, німецької, італійської тощо в межах загальноєвропейської культури, і як культура європейська відрізняється від азіатської, американської тощо в межах загальнолюдської культури.

Сприймаючи факти культури сучасної України, треба пам’ятати, що в різні епохи українська культура виглядала відмінно. Деякі риси української культури дуже старі, деякі, навпаки, пізніше вироблені або запозичені. Так, наприклад, такий величезний скарб української культури, як українська народна пісня, дуже змінювалася. Пісні обрядові, ці пісні, що складаються з дуже коротеньких куплетів (строф) з постійно повторними рефренами, як колядки, щедрівки, веснянки, купальські пісні, – дуже старі, ще передхристиянського походження. Деякі з них змінилися з прийняттям християнства, як колядки та щедрівки, і пристосувалися до християнського чину; деякі, як купальські, до християнства не пристосувалися, зате їх і залишилося менше, і, напевно, більшість з них у добі християнства зникла. Отже, багатство української обрядової пісні протягом часу, як бачимо, дуже змінювалося. Це в обрядових піснях, які є найстарші. Пісні ж необрядові, пісні епічні, ліричні, побутові тощо – це здебільшого пісні новішого походження; час постання цілого багатства цієї української пісні – головним чином XVI, XVII та XVIII віки. Цей час вважається золотою добою української пісні. Очевидно, що козацькі пісні могли виробитися в добу козацтва, чумацькі – за часів, коли розвинувся чумацький промисел, і т.д. Так само література українська в XVII та XVIII вв. виявляла щось значно відмінне від літератури XIX в., і навіть література першої половини XIX в. дуже відмінна від літератури початків XX в. Так само пластичне мистецтво в кожному періоді історичного життя українського народу виглядало зовсім інакше. Візантійсько-романське мистецтво старокнязівської доби відмінне від мистецтва доби козацького бароко, а це останнє відмінне від мистецтва класичного кріпацької доби, яка, в свою чергу, різниться від сучасного модерного українського мистецтва. І те саме, ту саму постійну зміну культурних форм і виявів спостерігаємо в усіх галузях народної культури.

35

Живий народ живе – значить змінюється, і разом з тим змінюється його культура. І в цій постійній зміні деякі риси, деякі форми культурних виявів одмирають і губляться, деякі приходять нові, і деякі знову виявляють незвичайну живучість (За Д. Антоновичем).

2. Міжкультурна комунікація. Комунікативний шок і шляхи його запобігання

Згідно з визначенням Ф.С. Бацевича, міжкультурна комунікація – «процес спілкування (вербального і невербального) людей (груп людей), які належать до різних національних лінгвокультурних спільнот, як правило, послуговуються різними ідіоетнічними мовами, відчувають лінгвокультурну «чужинність» партнера по спілкуванню, мають різну комунікативну компетенцію, яка може стати причиною комунікативних невдач або культурного шоку в спілкуванні» [1, 9].

Якщо ж у дружній бесіді люди різних культур шукають те, що їх єднає (що завжди викликає щиру радість), або намагаються пізнати, зрозуміти й запам`ятати реалії рідної культури співбесідника, щоб у майбутньому обов`язково врахувати їх при спілкуванні, то комунікативних невдач або культурного шоку можна (й треба!) запобігти. При цьому комуніканти обов`язково мають пам`ятати, що культура – це не тільки процес трьох видів діяльності людини – матеріальної, духовної та мистецької, що це і «стан нації або суспільства на стадії високої творчої активності, коли домінують духовні ідеальні основи, цінності й спрямування…» (О. Шпенглер, М. Бердяєв, П. Сорокін), і що «культура – це система не статична, а така, що постійно перебуває у «використанні», ґенерує різноманітні смисли, у певних умовах витісняє одні, реактуалізує, переоцінює інші, запозичує нові, транслює власні в чужі культури тощо» [1, 8]. А комунікативний шок з`являється тоді, коли у одного або обох комунікантів виникає «усвідомлення несумісності в нормах і традиціях спілкування», обумовленої «неадекватною інтерпретацією або прямим відторгненням комунікативного явища представником гостьової національної лінгвокультурної спільноти з позицій власної комунікативної культури» [1, 187]. У міжкультурній комунікації комунікативний шок може супроводжуватися шоком психологічним, який полягає в тому, що утворюється «психологічно негативний механізм сприйняття і експлікації іншомовного коду, що є результатом формування лінгвістичного безсилля і депресії» [1, 187-188].

Щоб запобігти комунікативному та психологічному шоку у міжкультурному діалозі, треба подолати міжкультурні бар`єри спілкування у вигляді комунікативних складнощів, викликаних «неповним володінням культурними нормами, прийнятими в конкретній національній лінгвокультурній спільноті» [1, 23], і пам’ятати, що культура кожного народу розвивається як у парадигматичному, так і у синтагматичному напрямах. «Благородство каждой культуры определяется тем, что культура есть культ предков, почитание могил и памятников, связь сынов с отцами» – пише

36

М. Бердяєв. І продовжує: «Культура всегда гордится древностью своего происхождения, неразрывной связью с великим прошлым. […] Культура, подобно церкви, более всего дорожит своей преемственностью […] Слишком новая, недавняя культура, не имеющая преданий, стесняется этого своего положения […] Культура, в которой есть религиозная глубина, всегда стремится к воскресению» [3, 249]. А П. Сорокін стверджував, що культури рухаються силами, закладеними в них самих, тому що це їхня природна влістивість [16].

Історія дослідження культурних синтагм і парадигм кожної окремої культури починається з вчення Вільгельма фон Гумбольдта, який в основі віддзеркалення світобачення народу вбачав його мову: «Языки – это иероглифы, в которые человек заключает мир и своё воображение… Через многообразия языков для нас открывается богатство мира и многообразие того, что мы познаем в нем…» [7, 349]. Як продовження цих думок лунають і наступні слова Г.-Г. Гадамера: «Именно язык есть то, что несет в себе и обеспечивает общность мироориентации. Общение – это отнюдь не взаимное размежевывание; разговор – это не два протекающих рядом друг с другом монолога. Нет, в разговоре возделывается общее поле говоримого. Реальность человеческой коммуникации в том, собственно, и состоит, что диалог – это не утверждение одного мнения в противовес другому, или простое сложение мнений. В разговоре оба они преобразуются» [4, 43]. Ідеї В. Гумбольдта і Г.-Г. Гадамера були підхоплені й розвинені Яном Амосом Каменським («Світ чуттєвих речей в картинах»), М. Ґайдеггером, О. Потебнею («Думка і мова»), В. Вундтом. Так викристалізовувалася теорія «мовної картини світу», яка враховувала культурний компонент кожної мовної одиниці, що було важливим кроком у діалозі культур.

Наступні дослідження у цьому плані представлені роботами Л. Вайсгербера («Мова»), Е. Сепіра й Б. Уорфа, Ю. Апресяна, М. Толстого (стояв біля витоків російської школи етнолінгвістики), Е. Бартмінського, В`яч. Вс. Іванова та В. Топорова, В. Жайворонка (видав першу узагальнену працю про українську етнолінгвістику), Є. Верещагіна і В. Костомарова, В. Телії, В. Маслової, Р. Фрумкіної та інших учених. «Новітня лінгвістика, – пише Л. Даниленко, – одержала соціальне замовлення на інтегровану теорію. Так виникло багато «спарених» наук, починаючи від лінгвогеографії, про яку писав ще в 60-ті роки ХХ ст. Л. Булаховський, і закінчуючи сучасними – це психолінгвістика (її передрікав ще О. Потебня), соціолінгвістика, етнолінгвістика, лінгвокультурологія, прагмалінгвістика, гендерна лінгвістика і навіть лінгвістична філософія тощо» [82, 10].

Зараз, коли через окремі лексеми, фраземи, паремії чи культуреми вчені намагаються різними шляхами відкрити світ культури народу, дослідники шукають «ключ» до його розуміння, а відповідно і до порозуміння між представниками різних культур. Крім того, розглядаються питання мовного впливу і комунікативних тактик (безпосереднього використання окремих типів висловлень). «Певна комунікативна методика, –

37

пише Тетяна Стасюк, – в тій або тій ситуації спілкування може реалізовувати різні комунікативні тактики, тобто містити в собі різні типи мовного впливу» [17, 85]. Погоджуючись зі словами авторки, пригадаємо випадки, коли комунікативний вплив був спрямований не на діалог культур, а на їхню боротьбу. Наприклад, у роки холодної війни між СРСР і США в підручниках і посібниках російської мови, виданих за кордоном, використовувалися такі типи мовного впливу, як: психічне програмування через емоційний вплив і підтекстове спростування смислу попереднього тексту (наприклад, в одному підрозділі посібника вводився текст-монолог капітана, котрий запрошував до мандрівки на радянському пароплаві і розповідав, який гарний сервіс матимуть пасажири, а внизу сторінки, під текстом, наводилося прислів’я: «На устах мёд, а в сердце – лёд», – що фактично перекреслювало щирість слів капітана); вплив за допомогою художніх образів (у текстах і в реченняхприкладах використовувалися архаїчні імена і художні (змальовані) образи персонажів, які (імена і зображення) були носіями застарілих реалій російської культури і не віддзеркалювали її сучасного стану, оскільки вводилися такі імена, як Федул, Антип, Агафія, і наочні їхні образи – у старому патріархальному (не національному!) одязі: чоловіки – з довгими бородами, сорочками навипуск, в чоботах, а жінки – у хустках, з фартуками і в личаках); соціальний вплив (гротескно зображуючи бідність радянської родини, один із авторів збірки текстів для навчання російської мови іноземних учнів за кордоном ввів текст про те, що у жінки, яка одержала нову маленьку квартиру, немає меблів, тому її гості сидять по черзі на одному наявному стільці. «Я не люблю стоять в очереди, чтобы посидеть на стуле, поэтому я хожу к маме в гости со своим стулом», – цією фразою авторського героя закінчується текст, читачі якого отримали яскравий (брехливий!) приклад бідності радянських людей, культурний шок від котрого для тих, хто вивчав російську мову в атмосфері міжкультурної боротьби, а не паритетного діалогу культур, був гарантований).

Ураховуючи поступовий розвиток однієї, окремо взятої культури, та взаємовплив і взаєморозвиток різних культур (у порівнянні двох, трьох і їхньої більшої кількості), треба розглянути такі процеси, як інтеграція,

асиміляція, акультурація або паралельне співіснування національних культур.

Інтеграція – зв`язок норм різних культур в одному культурному середовищі та «логічна, емоційна або естетична узгодженість між культурними значеннями» [12, 164].

Сьогодні розрізняють такі форми міжкультурної інтеграції:

тематична, стилістична, логічна, коннективна, функціональна та регулятивна. Розглянемо коротко кожну з них.

Тематична інтеграція відбувається «за подібністю», коли різні народи мають одну наскрізну тему, яка надає культурі той орієнтир, навколо якого вибудовуються інші її складові. Наприклад, це є християнство для багатьох

38

країн, які сповідують Божі Заповіді, маючи у той же час власні етнокультурні ознаки.

Стилістична інтеграція – це «взаємна (обопільна) адаптація елементів досвіду, який інтенсивно відчувається. Вона заснована на спонтанному творчому спрямуванні та формує специфічний «стиль»: стиль епохи, часу, місця, народу, культури» [8, 165]. Це можуть бути й стилі в політиці, філософії, світобаченні тощо. Наприклад, епохи Відродження, Ренесансу, Класицизму.

Логічна інтеграція. Яскравим прикладом цієї форми інтеграції є теперішня «теорія глобалізації» з пошуками загальнолюдського і філософським обґрунтуванням у глибинах цих пошуків.

Коннективна інтеграція відбувається на рівні безпосереднього взаємозв`язку різних складових однієї або різних культур. Узгодження культурних настанов часто здійснюється і при спілкуванні представників різних культурних спільнот у сферах економіки, політики, етики, які стимулюють взаємозв`язок культур для відпрацювання загальних ідей.

Функціональна, або адаптивна, інтеграція притаманна сучасним культурам і спрямована на підвищення функціональної ефективності, зокрема економічної, як окремої людини, так й усього культурного співтовариства [8, 166]. Приклади цієї форми інтеграції – світовий ринок, світовий поділ праці, Всесвітній банк реконструкції та розвитку тощо.

Регулятивна інтеграція спрямована на нейтралізацію культурнополітичних конфліктів, для чого створюються міжнародні організації, наприклад, ЮНЕСКО, ООН, ЮНІСЕФ і таке інше.

Серед процесів міжкультурної комунікації виокремлюють асиміляцію

– процес, внаслідок якого одне етнокультурне співтовариство втрачає свою первісно існуючу культуру і засвоює іншу. Процес асиміляції може бути спонтанним, як наприклад, у шведів, що переїхали до України ще за Катерини ІІ, або цілеспрямованим, який намагалися впровадити фашисти на територіях України, Росії та Білорусі, підриваючи православні храми та знищуючи пам`ятники культури, впроваджуючи свій «новий порядок». Цікавий і трагічний за своєю суттю приклад асиміляції мешканців Південного Тіроля, який до Першої світової війни належав Австро-Угорщині, а 1919 р. був анексований Італією, наводить П. Селігей: «86% місцевих мешканців [Південного Тіроля] розмовляли німецькою мовою, і режим Б. Муссоліні заходився їх примусово асимілювати. Офіційною мовою стала італійська; німецькою можна було послуговуватися хіба що вдома, вивчали її таємно в «катакомбних» школах. Після падіння фашистського режиму південним тірольцям дозволили вживати рідну мову в громадському житті, але офіційною її не визнавали. Ті й далі почувалися чужинцями на власній землі. Прагнучи привернути увагу до своїх мовних проблем, місцеві активісти на чолі з Зеппом Кершбавмером наважилися вдатися до силових дій – підриву адміністративних будинків. Щоб уникнути жертв, робили це вночі, коли там майже нікого не було. 12 липня 1961 р. було підірвано 34

39

опори ліній електропередач, унаслідок чого знеструмилася велика промзона на півночі Італії. Ця дата ввійшла в історію як « Вогненна ніч». Зрештою, Рим був змушений піти на поступки й зробити німецьку офіційною мовою провінції. Дослідники вважають, що справедливе розв`язання проблеми мовних прав у Південному Тіролі – приклад для інших регіонів Європи, заселених нацменшинами» [15, 28].

Опір асиміляції пояснюється тим, що при ній відбувається заміна норм та культурних цінностей у підлеглої етногрупи на культурні норми пануючої групи, вимушене пристосування підлеглих етногруп до пануючих.

Зараз на зміну терміну «асиміляція» прийшов термін «акультурація».

Акультурація або паралельне співіснування національних культур

відбувається при вільному запозиченні двома культурами одна з одної різних культурних паттернів, під якими розуміються «об`єднання, інтеграція в одне сприйняття, домінантний внутрішній принцип, зразок, модель різних елементів культури, притаманних певній національній лінгвокультурній спільноті» [1, 132]. У результаті змішення різних культурних паттернів може з`явитися принципово нове культурне утворення. Наприклад, така відповідь в Швеції еммігранта з однієї зі слов`янських республік колишнього СРСР на запрошення в гості: «Дякую, я до вас прийду, коли у мене буде вільний час»,

– свідчить про вплив шведського етикету на культурну свідомість слов`янина, оскільки у шведів у запрошенні на гостини превалює узгодженість у вільному часі обох сторін, а у слов`ян – це й запрошення до душевної розмови у будь-який час, у широко розчинені двері господи, і на це запрошеному треба знайти час, щоб не образити хазяїна відмовою або зволіканням з візитом.

Явищем акультурації виглядає і «втручання» у їжу монголів рибних страв, оскільки за старими культурними традиціями риба у монголів священна, а звичку ласувати рибою привезли до Монголії монгольські студенти з радянських вишів Москви, Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька та інших міст.

Неузгодженістю національних етикетів спілкування виглядає такий діалог: швед (на гостинах у ході колективної дружньої бесіди) кидає фразу іншому гостеві-росіянину: «Ви б і до нас прийшли у гості». Росіянин у відповідь: «Обов`язково зайдемо, коли будемо в справах у вашому районі». Реально швед фактично не запросив до себе гостя (це була тільки фраза ввічливості), оскільки не назвав день і час відвідин, а також код вхідних дверей будинка, де мешкає. А росіянин, який сприйняв фразу ввічливості шведа за запрошення, запропонував шведові наш, слов`янський, сюрпризний подарунок: «Ось були у вашому районі й подумали – а чому б не зайти до вас у гості». Подібні візити у шведському культурному етикеті не передбачені. Тому шок після бесіди можуть відчувати обидві сторони: одна – через те, що швед не підтвердив більше бажання зустрітися, а інша – через те, що треба чекати гостя у будь-який час, навіть тоді, коли зовсім не до нього.

40