Лекции Укр культура

5.Анатомічна символіка.

6.Символіка кольорів.

7.Символіка чисел.

8.Християнська символіка.

9.Геометрична символіка.

Астральна символіка

Місяць – повновладний “князь” нічного світу, звідки він несе свою ясновидючість і повновладність.

Зорі – молодші божества, які відають переважно емоційнопсихологічними станами людини: зуроченнями, всякою неміччю.

Сонце – найвпливовіше божество – ясне, святе, прекрасне, чисте.

Водяна символіка

Вода – символ очищення, запліднення, впливу.

Колодязь – об’єкт магічного викликання дощу. Символ першопочатку, першоджерела.

Ріка – заливає вогонь, зупиняє кров, забирає все лихе.

Тваринна символіка

Сокіл – символ перемоги над зуроченням.

Ворон – символ зупинення кровотечі. Це магічний жрець, який вершить головний світовий ритуал: сідаючи на мертвого, випиваючи кров, тобто знищуючи життя, він його продовжує.

Голуб – символ очищення, чистоти, а також шлюбних стосунків.

Кінь – символ міці, вищої влади.

Коза – символ урожаю.

Чайка – символ засмученої жінки.

Бусел – символ праці і прив’язаності.

Змія, вуж – символ охоронця сім’ї, дому; це носій добра, миру і злагоди. Цей символ пов’язаний із культом води, вологи, дощу, а отже, плодючості землі. Зображений у вигляді спіралі, символізує вічність життя, безперервний рух сонця.

Лев – сила і відвага.

Кішка – символ сімейного затишку.

Собака – символ вірності.

Священними тваринами вважаються кінь, корова, бугай, вівці, кури,

півні, свині, лелеки.

51

Рослинна символіка

Символ дерева: стовбур – знак земного життя людей; крона (гілки зі старим листям) – духовний світ Богів; коріння – підземний, потойбічний світ.

Дуб – священне дерево, символ міці та сили.

Верба – прадерево життя; символ опечаленої матері або вдови.

Калина – символ любові, щастя, здоров’я, багатства, краси, надії, зв’язок з потойбічним життям; символ повносилої жінки, дівочої чистоти.

Мальва, рожа – символ краси, ласки.

Барвінок – символ шлюбу, а також переходу від одного стану життя до іншого, тому висаджували на могилах.

Яблуня – символ кохання і родючості.

Явір – символ смутку. Висаджували на могилі вбитого козака, розлучених закоханих.

Береза – символ чистоти, дівочої ніжності. Оберег від злих духів.

Червона рута, барвінок, любисток – символи кохання. Висаджують дівчата, щоб бути завжди коханими і бажаними, а молодиці – щоб родина була міцною.

Півники – символ захисту від нечистої сили, бо півень – це рятівник (від його співу зникає всяка нечисть).

Чебрець (євшан-зілля) – символ Батьківщини.

Волошки – символ скромності і ніжності.

Бузок – символ сором’язливості.

Листок папороті – символ довір’я.

Мак – символ краси та молодості.

Смерекові гілочки – символ вічної юності, здоров’я, краси, буяння природи.

Пшеничні колоски – побажання доброго врожаю.

Виноград – символ добробуту, щасливого одруження.

Символіка кольорів

Білий – колір вірності, цнотливості.

Червоний – колір влади, краси, кохання.

Чорний – колір потойбічного світу.

Зелений – колір рослинності; молодості, життя.

Жовтий – колір солярний, у господарстві символізує врожай.

Блакитний – колір неба, символізує здоров’я.

52

Сполучення чорного і білого кольорів – це символ пошани до духів, душ померлих, подяки за охорону від злих сил.

Символіка чисел

1– вищість, влада.

2– парність.

3– тричленність (дитинство, юність, зрілість; ранок, день, ніч).

4– дворазова парність (4 сторони світу).

7 – кревність.

Священними вважаються числа 3, 7, 9, 12.

Християнська символіка

Риба – символ Ісуса Христа; воскресіння життя.

Церква – символ святості.

Хрест – знак життя: вертикаль – чоловіче начало, горизонталь – жіноче начало. Їхнє поєднання утворює третю силу, синівську. Також – символ сонця, небесного вогню, світла.

Яйце – символ зародження життя, джерела життя і Всесвіту.

Крапочки – символ небесних світил, у християнстві символізують сльози Божої Матері.

Геометрична символіка

Горизонтальні лінії або хвилясті із зигзагами – символ води.

Трикутник – символ триступеневого життя (вода, повітря, вогонь).

Ламані хрести, кола, павутиння, вітрячки, розетки – символи сонця – добробут і щастя.

Спіраль – символ безконечності, вічності життя.

Квадрат, ромб, розділені хрестом на чотири частини, в кожній з яких крапка – символ заплідненого поля, родючості.

В українській гербовій традиції домінували зображення орла, коня, ведмедя, лева, бика, сонця, хреста, тризуба. Переважали синій, блакитний, жовтий, золотий, червоний і чорний кольори.

2. Взаємодія різних релігійно-культурних традицій

Релігія являє собою одну з галузей духовної культури (лат. culturе – оброблення, виховання, шанування).

У культурі, у якій би галузі вона не створювалася, матеріальне й ідеальне проникають одне в одне: у матеріальній діяльності реалізуються

53

знання, цілі, ідеї, а ідеальні продукти запам'ятовують ознаки, якості матеріальних об'єктів.

Розвиток і функціонування культури можливий лише в контексті об'єкт-суб'єктних відносин. Самі по собі матеріальні предмети поза знаковими відносинами із суспільною та індивідуальною свідомістю мертві. Завдяки діяльності суб'єкта-індивіда забезпечується розвиток, рух культури. Щоб діяти в створеному попередніми поколіннями світі культури, представники нових поколінь повинні опанувати уміння, навички, що відбиті

вматеріальних предметах-носіях. Великого значення набувають ідеальні знання, які зберігають досвід людства, виражають об'єктивні зв'язки, відносини, взаємодії. Будучи відбитими у матеріальних носіях, вони входять у зміст духовної культурної сфери. Незважаючи на те, що значення фіксоване

вконкретному предметному носії, воно являє собою узагальнення дійсності. Релігія витлумачується на основі християнської самосвідомості як

зв'язок між Богом і людиною. Християнство не байдуже і не чуже культурі, має потребу в тому, щоб виразити себе в ній; воно повинно оновити культуру гріховної людини. Релігія має знаходити вираження в житті народів і нації. Утілення Євангелія в культурі – "інкультурація" – відбувається через відновлення внутрішнього світу людини. До вищого достоїнства – достоїнства духовності, що знаходить вираження в найбільш піднесеному дарунку – дарунку любові, людина піднімається через cultura amіnі ("культура душі"). Людина повинна прагнути зрости духовно. У цьому має бути задіяна уся її творча сила, розум, знання світу і людей, здатність стримувати себе, жертвувати, бути толерантною, істинно віруючою, доброю і сприяти загальному благу. Справжньою культурою є християнська

культура, що виникає як результат віри, внутрішнього щиросердного стимулу, який дає релігія.

Православні богослови основою духовної культури вважають релігію. Релігія підноситься над явищами духовної культури, культура ж виникає на основі релігії: мистецтво народилося як культове, наука і філософія з'явилися як спроба осмислити релігійний погляд на світ, а мораль і право завжди базувалися на релігійних заповідях.

Усвідомлення явищ культури почалося зі сфери матеріального виробництва, і насамперед обробки землі. Не випадково спочатку вживався термін "агрокультура".

Історично першою галуззю духовного життя була міфологія, що синкретизувала різні способи освоєння світу – знання й уміння, норми і зразки, вірування і ритуали, орнамент, пісню і танець та ін. У ході диференціації міфологічного комплексу поступово відділяються і відносно відокремлюються різні сфери духовної культури – мистецтво, мораль, філософія, наука, релігія та ін. Разом з іншими галузями культури релігія робила і накопичувала способи і прийоми здійснення буття людини в галузі як матеріальної, так і духовної діяльності, реалізовувала їх у продуктах, передавала від покоління до покоління. При всій складності і

54

неоднозначності взаємин релігії, мистецтва, моралі, філософії, науки вони взаємно впливали один на одного, утворювали єдність і цілісність – універсум духовного життя. У різні епохи висувалися на перший план, одержували найбільш інтенсивне вираження і розвиток ті чи інші галузі культури: мистецтво і філософія в античності, релігія – у Середні століття, філософія – у XVІІІ – XІ ст., наука в XX ст. Релігія як частина культурного універсуму синтезує явища мистецтва, моралі, філософії, науки.

ЛЕКЦІЯ 5

Матеріальна культура українського народу

1.Народне будівництво та архітектура.

2.Інтер'єр традиційного українського житла.

3.Етносимволи як продукт національної творчості.

1. Народне будівництво та архітектура

Архітектура українського житла надзвичайно розмаїта і має свої локальні реґіональні особливості: конструктивні, декоративно-художні відмінності у плануванні та інтер'єрі. Реґіональні типи житла в цілому відповідають етнографічному районуванню України. Так, комфортність карпатського житла зумовила поширення традицій карпатських будівників у інших реґіонах України (на Півдні, Лівобережжі). Центральноукраїнський тип житла поширився далі на північ (Полісся) та на південь. Але, незважаючи на ці докорінні зміни у традиційній архітектурі, українське житлобудування зберігає і розвиває кращі зразки народного житла і має самобутні риси, що вирізняють його від традицій сусідів – росіян і білорусів.

Українська хата пройшла багатовіковий шлях розвитку – від одноподільних до дво-, трита багатоподільних споруд. Хата з коморою через сіни відома з часів Київської Русі. Існували також і дерев'яні палаци князів – хороми. Для них характерні побілка, чотирисхила солом'яна покрівля. З ХІХ – поч. ХХ ст. – триподільна хата.

По всій території свого поширення українська хата являла собою наземну одноповерхову споруду, за винятком гірських районів, де під житлом на крутих схилах влаштовували цокольний погреб.

Спільні ознаки слов’янського житла: основні прийоми техніки будівництва (збільшення камерності від однієї до трьох), розміщення (в кутку біля входу) варистої печі, наявність неопалюваних сіней. За будівельний матеріал слугували вапняк, піщаник, гіпс, цегла. Долівка завжди була глиняною.

Про майже тисячолітній досвід будівництва свідчать матеріали розкопок у Бресті, Слуцьку, Давидгородку, що знаходяться поблизу українського Полісся, а також зрубибудівель ХІІ–ХІІІ ст., якібули знайденівКиєвіна Подолі.

55

На Півдні України основними будівельними матеріалами були камінь і глина. Хати нагадували напівземлянки, стіни обмащували глиною.

На Заході України будівлі зводили з високими гострими дахами, з галереями, прибудованими, використовуючи переважно дерево. Стіни не білили. На дверях кожної хати малювали “квіт” – дерево, кожна гілка якого символізувала народження дитини.

В Україні застосовували два типи конструкції стін: зрубний (в українському Поліссі та Карпатах) і каркасний (у лісостеповій смузі).

Конструкційною основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів, півкругляків, з’єднаних на кутах врубками. Кожний ряд називається „вінцем”.

Стіни каркасних будівель складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини). Стовпи розміщували по кутах будівлі й проміжках стіни на віддалі, яка залежала від заповнювача каркасу. Щоб конструкція споруди була міцнішою, на кутах робили розкоси.

У степовій зоні як будівельний матеріал використовувалася глина, перемішана з січеною соломою і половою. З такої суміші роблять „вальки” циліндричноїформи або „лимпач” (саман)– великі цеглини. Вальки роблять під час будування і кладуть, вирівнюючи, один на один іще вологі; лимпач виготовляють і засушують заздалегідь. Валькові хати тривкіші, але будуються довго, бо після того, як виведено кожний 0,5-0,75 м, стіни лишають просихати.

Лісові місцевості мають переважно дерев’яні хати, будовані в „шули” (інакше: „в стовпи”, „в слупи”, „в закидку”), себто так, як і в сохи, тільки заповнюючи проміжки між сохами деревом, або „в зруб”; в останньому випадку на кутах хати викопують кам’яні або дубові стовпи, в нові часи це робиться також із цегли; на цей підмурівок кладуть підвалину хати з колод; щілини між колодами затикають мохом; двері роблять на шулах, забитих у підвалини (лутки, одвірки), а вінка прорубують в колодах. І такі хати здебільшого клинцюють або тинькують, а потім мажуть, за винятком півн. Чернігівщини, півн. Полісся і Карпат. Це мазання має не утилітарне, а радше традиційно-естетичне значення.

Хати заможніших селян і приходства принципово не відрізнялися від звичайних, часто бували більші, інколи були будовані з цегли і криті бляхою або дахівкою. У центральних районах містечок часті одноповерхові цегляні будинки. За статистичними даними з 1924 р., в Україні 50% досліджених хат були побудовані з дерева, 33% – з глини, 6% – з каменю.

Типиіформипоселеньукраїнців

Народна архітектура розвивалася упродовж століть під впливом різних факторів: історичних, природно-географічних, соціально-економічних тощо. Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії України.

Історично склалися три основні типи сільських поселень: село, хутір,

присілок.

56

Село – це найпоширеніший давній тип поселення, відомий ще з часів Київської Русі. Спочатку існували тільки малодвірні села, пізніше поширилися багатодвірні.

Хутір виник ще за часів феодалізму на віддалених від села землях. Хутори утворювали козаки, зокрема козацька старшина та багаті селяни.

Присілок – це частина села, яка підтримувала економічні, родинні, господарські зв'язки з селом.

Сільські поселення розвивалися під впливом комплексу факторів: географічного, від якого залежить рельєф, гідромережа, соціальноекономічного, від якого залежать умови життя і функціонування соціуму, господарського, який враховує тип занять населення, традиції і звичаї народу тощо.

Найстаріші поселення виникали в долинах річок, біля озер. Необхідною умовою для заснування селищ була наявність землі для обробітку, пасовиськ і води.

Найхарактерніші форми поселень українців – безсистемна, рядова,

кругова, ланцюгова, комбінована.

Безсистемна форма поселень – це таке планування, при якому можливі: 1) розсіяно-гніздова форма, що передбачає розташування селянських дворів далеко один від одного; 2) скупчена, що передбачає компактніпоселення гніздами.

Рядова форма поселення – це таке планування, при якому будинки розташовуються в два ряди, по обидва боки вулиці, їхфасади повернутіодин до одного.

Кругова форма поселення була поширена в передстеповій зоні. Вона пов'язана з історичними умовами (оборони, захисту).

Ланцюгова форма поселення передбачає розташування будинків по обидва боки дороги або річки. Від основного ланцюга будинків відходили ще кілька ланцюгів вбік.

Комбінована форма поселення – це таке планування, при якому поєднуються двічи більше названихвище форми.

На тип поселення впливав рельєф. На рівнинній місцевості вікна завжди були орієнтовані у південний бік, на гірській місцевості – в інші боки. Крім того, будинки розташовувалися з двох боків річки або на широкій вільній частинісела.

Забудова двору

ВУкраїні найбільш поширеними були три форми забудови двору:

вільна, зімкнена і замкнута.

Вільна форма передбачає розташування всіх господарських будівель не під одним дахом. При зімкненій формі всі будівлі знаходяться під одним дахом. При замкнутій формі забудови двору господарські й житлові приміщення споруджувалися чотирикутником, об'єднаним стінками ідахом.

ВУкраїнісади й двори завжди були огороджені. Способи огорож різні:

57

частоколом (у багатих селян) – висотою до 3 м; парканом (у бідних селян) – це огорожа з штахетника або пліт з ліщини; огорожі з плетеного хворосту; огорожі з глиносоломи та каменю.

Різні були і ворота. Поряд з воротами обов'язково знаходилися хвіртка або перелаз.

Основні господарські будівлі двору: хлів – для худоби, стайня – для коней, саж, крамник – для свиней, курник – для домашньої птиці, кадуб,

вулик, довбня – для бджіл, клуня, стодола – для зберігання зерна, комора –

для зберігання хліба та предметів домашнього вжитку, сінник, оборіг – для зберігання сіна та соломи, кіш – для зберігання кукурудзи, повітка, сарай – для зберігання сільськогосподарського реманенту.

Інші – млин, вітряк, олійниця, коптильня, сушарня, шалаш –

забезпечували переробку сировини лісного, риболовецького та інших видів господарської діяльності сільського населення. Їх зводили з менш цінних матеріалів, крім комори та клуні, бо в них зберігались найбільш цінні запаси землеробів – зерно та хліб.

2. Інтер'єр традиційного українського житла

Стародавня назва «хата» сягає тисячолітніх глибин, можливо, навіть дольодовикового періоду. Агатангел Кримський висловив гіпотезу про поширення цього слова з півдня (Мала Азія) на північ і захід; Володимир Чивиліхін припускає, що слово «хата» було у скіфів.

У хаті втілювався весь життєвий простір і світоглядний космос українця. Як увесь світ поділяється на три частини: земну, підземну і небесну сфери, так і хата відображає ці сфери буття: стеля – небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця у кутку); стіни, вікна, двері – символи земного сучасного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус – підлога, низ стіни з підпіччям і лавами, поріг

уявлялися як межа земного й підземного світів. Оздоблення хати як ззовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але й виконувало певні інформативні та магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою юрбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло – оберігати від злих духів та різних напастей всю родину.

Хата ніколи не сприймалася лише як чотири стіни від негоди, це був не просто дах над головою. Це було місце, де запалювали символічне родинне вогнище, місце, що збирало всю сім'ю, місце, де людина народжувалася і проводила останню ніч. Тож житло завжди намагалися зробити затишним і одночасно функціональним, корисним і приємним.

На Слобожанщині та Полтавщині був дуже поширений такий елемент хати, як ґанок, що являв собою прибудову зі східцями біля входу в будинок. Ґанок надавав навіть простим хатам особливої привабливості, оскільки практично завжди його старанно декорували – мальовничо розписували або оздоблювали всілякими фігурками.

58

Внутрішнє планування хати для всіх реґіонів України є типовим. Піч займала внутрішній кут з боку вхідних дверей і була обернена отвором до фасадної стіни. По діагоналі від печі розташовували покуть, де були ікони, прикрашені рушниками, цілющим зіллям та квітами. Біля столу попід стінами ставили лави, а з зовнішнього боку – переносний ослін. Зліва від столу знаходилася скриня. У кутку біля дверей робили дерев'яні полички, або мисник, а напроти печі – полицю для хатнього начиння та хліба. Побутову кераміку – миски, глечики – клали рядами на полицях. Інтер'єр прикрашали вишиті рушники та тканини.

Піч зберігає давнє священне значення для господаря, тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що ворожа сила, «задивившись» на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди були священними – це цілий безмежний Всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. У прадавні віки, коли не було церкви, сім'я молилася біля родинного вівтаря, яким була піч. У ній палає багаття, їй приносилися жертви: зерно з нового врожаю, перший кусень тіста перед випіканням хліба, ритуальні напої тощо. Коли в печі випікається хліб, у хаті не можна підмітати, бо це неповага до хліба; коли печуть хліб, на печі не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який вважається священним. До печі дотуляють ніжками новонароджену дитину – такий обряд прилучення дитини до хати і Роду. На піч молода в хаті молодого кидала свій пояс, щоб долучитися до нового домашнього вогнища. За давніми віруваннями, за піччю живе Домовик – добрий дух сім'ї. Якщо до нього ставляться добре, то він приносить щастя, а якщо ображають – шкодить.

Таким же магічним значенням наділяв наш народ і хатній сволок – символ міцності будови, сім'ї, здоров'я всіх мешканців цього житла. На сволоці дуже часто робили орнаменти, які були своєрідними оберегами: написи, позначки, рівнобічні та косі хрести (крижі), різного типу сварґи, а також небесні знаки сонця і місяця, голуби, дерева та інші, ще дохристиянські, символи.

Уже найдавніші трипільські будівлі мали вікна – «очі». Через вікна своєї хати людина дивиться на світ. Найдавніші вікна були просто отворами, завішаними тканиною або закриті створками. Шибки в давнину заміняли волові міхури, напнуті на рами. У XVI – XVII ст. шибки робили з пластинок слюди, закріплюючи їх свинцем. Із появою скла вікна стали справжньою окрасою хати. Зсередини вони завішувалися оздобленими занавісками, або «фіранками», через які можна було бачити все, що діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Подекуди вікна прикрашалися вишитими рушниками, що служили оберегами. Віконні рами прикрашалися різьбленням, особливо в Карпатах та Закарпатті. Ці традиції збережені й нині. Розмальовані квітами вікна повідомляли, що в хаті є дівчина на виданні. Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на вхідних дверях малювали своєрідне Дерево роду (квіт): гілочки з листками барвінку означали жінок та

59

дівчат, які були в родині, гілочки із зірками – чоловіків та парубків. Коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, а коли хтось помирав – хрестик.

Поріг – символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір'ями, саме під порогом перебувають душі померлих предків, які охороняють рід. Причиною таких вірувань, вірогідно, були первісні типи поховання під порогом. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь (стукання труною об поріг). В Україні поширене повір'я: якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати, не можна також мести хату двома віниками. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб «все добре залишилося в хаті». На Поліссі поширений звичай прибивати палицю з осики до порога, щоб відлякувати все зле. Магічними властивостями наділив народ кінську підкову, яка приносить щастя у родину. Тому її прибивали на порозі або над дверима. Розмовляти з сусідою через поріг також неввічливо: слід або запросити до хати, або самому вийти до нього. Особливою шаною для гостя вважається зустріч його біля воріт, так само, як і провести за ворота.

Покуть – священне місце в хаті. Тут перебувають хатні боги, садовлять найпочеснішого гостя, сидять наречені, стоїть ритуальний сніп жита (Дідух), ставлять божниці (спеціальні полички для священних образів, в давнину – статуй), прикрашені вишиваними рушниками.

Стіл також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. На стіл гріх сідати чи класти шапку. Назва стіл походить від стародавнього звичаю стелити рушник або обрус (пізніше – скатертина), щоб на них класти їжу. Звичай застеляти стіл притаманний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл – символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об'єднував людей і встановлював добрі стосунки. Тому їжа за одним столом із ворогом вважається приниженням людської гідності.

У деяких регіонах Карпат (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина) функції столу виконувала скриня. Стіл-скриня складається із двох частин: нижнє підстолиння використовувалося для зберігання різних речей, одягу, цінних паперів тощо, а верхнє накриття служило як стіл. Щоб дістати якусь річ, кришку столу відсувають. У деяких місцевостях у таких столах-скринях зберігали харчові продукти.

Скриня – традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриня передавалася у

60