Методичка,семинары ,украинознавст,

Етнологія – наука про народи і культури, їх взаємодію та системи етнічності; предметом етнології є порівняльне історичне вивчення народів і культур у середовищі, що їх оточує (НМУ).

Культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії // Рівень розвитку суспільства в певну епоху // Те, що створюється для задоволення духовних потреб людини (НМУ).

Мистецтво декоративно-ужиткове – галузь художньої творчості, яка формує естетично-художнє середовище в побуті людини (НМУ).

Мистецтво – творче відображення дійсності в художніх образах, творча художня діяльність // Сфера творчої художньої діяльності (НМУ).

Народознавство – це наука, яка вивчає особливості побуту, звичаїв, культури народу, народності, місцевості (НМУ).

Українознавство – наука, яка охоплює сукупність знань та уявлень, набутих у різні часи та різними народами і зафіксованих в писемній традиції, про Україну як певну геополітичну реальність, тобто самодостатню та окремішну частину світової цивілізації; інтегровані в єдину наукову галузь знання про природу, народонаселення, державний устрій України, про історію, фольклор, літературу, мову, матеріальну й духовну культуру українців, їхні зв’язки з іншими народами та культурами (НМУ).

1.2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ Мова – це сукупність одиниць мови або мовних засобів: слів, словосполучень,

речень; за допомогою мови люди спілкуються, обмінюються інформацією (НМУ). Мовлення – це спілкування засобами мови, це мова в дії. Мовлення є мовленнєвою

діяльністю. Структурні компоненти мовленнєвої діяльності: мотив, мета, зміст, мовленнєві дії, результат, контроль (насамперед самоконтроль). Мовлення визначається мовленнєвою ситуацією.

Нова українська літературна мова – мова, що веде свій початок з „Енеїди” І.П.Котляревського (1798 р.). вона сформувалася на народній розмовній основі і була засвідчена в писемних фольклорних збірниках, літописах, листуванні, у комедіях-інтермедіях і бурлескних та різдвяних віршах, у мові гетьманських канцелярій тощо (НМУ).

Слово – мовна одиниця на вираження поняття про предмет або явище об’єктивного світу, в узагальненому смислі – також мова, мовлення або висловлювання (НПУ).

Стара українська літературна мова – мова, що існувала до появи „Енеїди” І.П.Котляревського у XIV – XVIII ст. і характеризувалась перенасиченістю канцеляризмів, старослов’янізмів, була складною для сприйняття (НМУ).

Старослов’янська мова – найдавніша літературно-писемна мова слов’ян, зафіксована в пам’ятках Х – ХІ ст. В її основі – староболгарська мова, яка виникла на основі південно-македонського діалекту. В другій половині ІХ ст. старослов’янською мовою з грецької переклали релігійні книги брати Кирило і Мефодій (НМУ).

Сучасна українська літературна мова – це мова, якою послуговуються одночасно три покоління, тобто мова останніх 60-ти років (НМУ).

Українська літературна мова – унормована, стандартна, правильна з погляду усталених, кодифікованих норм форма національної мови, що обслуговує культурноосвітні потреби суспільства, виконує консолідуючу функцію через використання у сферах державного управління, засобів масової інформації, науки, культури. Вона протиставляється діалектам, жаргонам, просторіччю; існує в усній та писемній формах (НМУ).

ТЕМА 2. ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНІ РЕГІОНИ УКРАЇНИ

Держава – апарат політичної влади в суспільстві // Країна з таким апаратом політичної влади (НМУ).

Духовність – те, що пов’язано з внутрішнім психічним життям людини, моральним світом (НМУ).

Етнографічна група — це локальна частина етносу, яка має спільну з ним етнічну самосвідомість, але відрізняється деякими рисами традиційно-побутової культури (НМУ).

Етнонім (від гр. ethnos – народ і onyma – ім’я, назва) – назва народу, племені, етнографічної групи, народності, нації. Напр.: українець, слобожанець, сіверянин, древлянин, ант, склавін, скіф та ін. (НМУ).

Етнос – усталена спільність людей, що історично склалась на певній території, позначена спільністю мови, культури, побуту, психічного складу, етнічністю самосвідомості, зафіксованої у самоназві (НМУ).

Козацтво – своєрідна соціально-політична організація українського народу XVII ст., що базувалась на принципах народоправства; українське лицарство, об'єднане довкола ідей визволення Батьківщини від сусідніх агресорів (турків, татар, поляків) (НМУ).

Культура національна – цілісна система практичних, матеріальних, духовних надбань народу, держави; сукупність традиційно-побутових особливостей етносу (НМУ).

Менталітет – сукупність психічних, інтелектуальних, ідеологічних, релігійних, естетичних та інших особливостей мислення народу, соціальної групи або індивіда, що проявляються в культурі, мові, поведінці і т. ін. (НМУ).

Ментальність – інтелект, розумові здібності // Психіка, психічний склад (НМУ). Нація – конкретно-історична форма спільності людей,об’єднаних єдиною мовою і

територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками, певними рисами культури і характеру (НМУ).

Реґіон історико-етнографічний – етнотериторіальне утворення, котре є самобутнім і зафіксовано в історичних документах, відтворено у крайовій символіці та людській пам'яті (НМУ).

Самосвідомість національна – усвідомлення кожною людиною себе носієм певної національної, матеріальної та духовної культури, усвідомлення власних здібностей, якостей, думок, почуттів, дій, місця й ролі у природі, державі, світі в цілому (НМУ).

Слов’яни – велика група споріднених мовою та культурою народів, що живуть у Східній і Центральній Європі, а також азіатській частині Росії, утворюючи три народності: східнослов’янську (українці, росіяни, білоруси), західнослов’янську (поляки, чехи, словаки, лужичани), південнослов’янську (серби, болгари, хорвати, словенці, македонці) (ЗУЕ).

Україна – назва держави, вперше вжита у Київському літописі у 1187р., яка потім поширилась на всю територію розселення українців і дала назву нашому народові (НМУ).

ТЕМА 3. ТРАДИЦІЙНЕ УКРАЇНСЬКЕ ЖИТЛО

Господарські будівлі двору (ГБД). Найбільш характерними ГБД в Україні були: хлів – для великої рогатої худоби; стайня – для коней: саж, куча, кармник – для свиней; курник – для домашньої птиці; кадуб, вулик, довбня – для бджіл. Зерно в снопах зберігали в клуні, стодолі, половнику; хліб та продукти домашнього вжитку, збіжжя – у коморі; сіно й солому – в оборозі, сіннику, одрині; кукурудзу в початках – у коші, кошниці. Для зберігання сільськогосподарського реманенту слугували возовня, піднакат, сарай, повітка (НПУ).

Господарські споруди села обслуговували цілу низку життєво необхідних для селянства процесів по переробці продуктів, а також забезпечували виготовлення та ремонт знарядь праці, засобів пересування: млин, кузня тощо (НПУ).

Громадські споруди села обслуговували потреби місцевого населення та подорожніх у фабричних та мануфактурних виробах (лавки, крамниці), у харчах, напоях та ночівлі (шинок, заїзд, корчма). Архітектурними перевагами ці споруди, як правило, не відзначалися (НПУ).

Двір господарський — господарська ділянка, на якій розміщені садибні будівлі (НМУ).

Двір і вулиця. Щодо розміщення хати відносно вулиці український двір був представлений трьома варіантами: віддаленим, наближеним та безпосереднім. В умовах народної колонізації земель виникли садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів, постановкою її в глибині двору. Такий тип на Поділлі називався двір з проїздом, на Полтавщині – глибокий двір. При наближеному розташуванні хати перед нею був невеликий земельний простір, на якому, як правило, висаджували дерева, кущі, квіти. Цей тип набував поширення з початку ХХ ст. Майже на всій Україні, особливо в умовах нової садибної забудови вуличних поселень лісостепу та степу. Безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування саме на межі садиби, яка прилягає до вулиці, є типом, який зустрічався дуже рідко – переважно в забудові садиб, котрі межували з ринковими майданами або жвавими торговельними шляхами. Під впливом білоруських та російських традицій цей тип наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. мав деяке поширення в порубіжних районах Полісся та Слобожанщини (НПУ).

Декоративно-художнє оздоблення хати було досить різноманітним у різних районах України. Так, якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувалися частковою побілкою або обмазаною глиною, до того ж лише житлової частини хати, то у крайніх північно – західних районах зруб залишався небіленим або підбілювалася частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення (глухого, площинного, наскрізного). Значним розмаїттям оздоблення характеризувалось каркасне та безкаркасне житло лісостепових та степових районів. Тут, окрім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, Буковини, гірських районах Прикарпаття та Закарпаття застосовували прийоми художнього викладання – шалівку, шитлі (НПУ).

Забудова двору. За формою взаємовлаштування житла й господарських споруд український двір мав шість типів забудови. При вільній забудові господарські будівлі й хата розташовувалися без певної системи, підпорядковуючись особливостям рельєфу садиби та господарським вимогам її хазяїна. Однорядна забудова передбачала розміщення господарських споруд на одній лінії з хатою. При цьому елементи забудови могли бути зовсім не зв’язаними між собою, зв’язаними частково або об’єднаними спільним дахом (довга хата, погон, лінійна, шнурова забудова). При дворядній забудові господарські будівлі та хата утворювали два паралельних ряди і також могли бути зовсім не зв’язані, частково або суцільно (дворяд). При г-подібній та п-подібній забудові її елементи в плані утворювали відповідну літеру, а при периметральній розташовувалися по периметру садиби (НПУ).

Інтер’єр хати. Внутрішнє спланування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося у ХІХ ст. повсюдною типологічною єдністю. Вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітками; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божнички), а у найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси (НПУ).

Огорожа двору. Матеріал, з якого робили огорожу, та її форми значною мірою створювали виразність сприйняття сільської забудови того чи іншого району України.

Найдавнішою формою огорожі були вали (окопи) з землі та глини, перемішані із м’ятою соломою. Поверх них висаджували кущі та дерева. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. у переважній більшості районів лісостепової смуги поширилися плетені з лози тини. У лісових районах огорожу робили з тонких стовбурів дерев, горизонтально покладених між подвійними вертикально вбитими в землю стовпчиками. Такий тип огорож мав назву вер’є. На Західному Поліссі подекуди зберігалися такі архаїчні форми огорож, як сторч, сторчівка, частокіл – зроблені з кругляків, вертикально вбитих у землю, та паркани – з закладених у пази вертикальних стовпчиків, горизонтальних плах чи горбилів. У південних районах, багатих на камінь, огорожі робили з груботесаних брил (плиток) значних розмірів, поставлених на ребро (плетняки), або ж викладали з дрібного каміння без розчину (мури). Огорожа мала в’їзні ворота – браму, вхідні двері – фіртку – та перелаз

– підвищений над рівнем землі отвір для проходу людини, утруднений для худоби та птиці (НПУ).

Присілок – поселення, що виникало переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалося поза межами їхніх селищ; частина села, яка підтримувала економічні, родинні, господарські зв'язки з селом (НМУ).

Садиба – це двір, який включає в себе житло, господарські будівлі та прилеглий до них невеликий виробничий майданчик разом з садом та городом (НМУ).

Село – декілька окремих осель або груп дворів (5-10 господарств); найпоширеніший давній тип поселення, відомий ще з часів Київської Русі. Спочатку існували тільки малодвірні села, пізніше поширилися багатодвірні (НМУ).

Українська хата. У слов’ян були поширені курні оселі, які не мали димарів. Куренем у запорозьких козаків називалося житло – казарма, де мешкали члени одного угруповання. У лісовій місцевості України були розповсюджені зрубні житла, у степовій – каркасні. Каркасні стіни заплітали лозою, очеретом і обмазували глиною. Такі оселі називалися мазанками, хворостянками, кильованими, на підпльоті. На півдні хати із

самну або лемпачу (невипалених цеглин), вальків (сирого саману). Поліщуки і мешканці гір будували замкнуті (“окружні”) двори, в яких і житло, і господарські споруди знаходилися під одним дахом. У гуцулів подібна забудова називалася “граждою” (НПУ).

Хутір – малодвірне, переважно однодвірне, сільське поселення; виник ще за часів феодалізму на віддалених від села землях. Хутори утворювали козаки, зокрема козацька старшина та багаті селяни (НМУ).

Українські страви та напої Вареник – національна страва, що була окрасою недільного й святкового столу

(УМ).

Вергун – просте печиво, нехитрі ласощі, які виготовляли із прісного тіста на яйці й сироватці або маслянці (УМ).

Виноград – спеціальна обрядова страва на хрестинах (з варених яблук і груш). Раніше цю страву роздавала баба-повитуха гостям (СУГ).

Забудьок – забутий у печі хліб, який нібито не можна їсти, бо втратиш пам’ять

(ЗУЕ).

Калач – білий хліб особливої форми, випечений із крученого й переплетеного тіста; його печуть на весілля (СУГ).

Калита (калата, маламай) – обрядовий хліб, який готували на Андрія (13 грудня)

(УМ).

Каша – кашу як обрядову страву варили в усі важливі календарі та родинні свята; у народному світосприйманні виступає символом клопотів, турбот (ЗУЕ). Одна із найдавніших і найпоширеніших слов’янських страв.

Квас – кислуватий напій, який готують із житнього хліба або житнього борошна з солодом, також із меду, фруктів або з овочів (ЗУЕ).

Кваша – страва, схожа на кисіль за технологією виготовлення, але відмінна за складом продуктів. Її готували з двох частин житньої та однієї частини гречаної муки, а також невеликої кількості муки з житнього солоду (УМ).

Кисіль – драглиста страва з ягідного або фруктового сиропу, молока тощо з домішками крохмалю. Входить до меню урочистих трапез (ЗУЕ).

Ковбик (кендюх, сальтисон) – добре вимочений і вичищений свинячий шлунок, який начиняли злегка привареним і посіченим свинячим м’ясом, щоковиною, салом, вухами, підчеревиною, змішаними з часником, перцем і сіллю (УМ).

Коливо (канун, сита) – ритуальна поминальна страва, різновид куті (УМ). Коровай – великий пухкий круглий хліб із прикрасами з тіста, який печуть на

весілля (СУГ).

Куліш – страва, схожа за способом приготування на крупник, але роблена з пшоняних крупів. К. було легко готувати не тільки в домашніх умовах, тому він мав ще одну назву – польова каша (УМ).

Лемішка – кашоподібна мучна страва (УМ).

Пампушка (пампуха) – невеличка кругла й пишна булочка, виготовлена з кислого тіста з житньої, пшеничної, гречаної чи пшенично-гречаної муки, готували до свята (УМ).

Пиво – напій, який виготовляли з ячменю, хмелю й солоду, іноді з ячміннопросяної суміші (УМ).

Пиріг – печений виріб із тіста з начинкою (ЗУЕ).

Пундик – борошняна страва, що вважалася ласощами (УМ). Путря – страва з неподрібненої ячмінної крупи (УМ).

Сало – важливий продукт харчування у раціоні українців (ЗУЕ). Сирівець – хлібний квас (УМ).

Страва – приготовлені для їди продукти харчування, а також їжа, харч. Український народ, як і інші народи, впродовж віків виробив великий набір смачних національних страв, широко відомих далеко за межами України (борщ, куліш, вареники, січеники, крученики, галушки, смаженю, коржі з маком) (ЗУЕ).

Юшка – м’ясний або рибний відвар, який слугував основою для більшості рідких страв (УМ).

ТЕМА 4. МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

4.1. ТРАДИЦІЙНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ОДЯГ Бушлат – непрострочена робоча куртка з цупкого матеріалу, з манжетами та

відкидним коміром (СУГ).

Ватник – стьобана куртка на ваті, фуфайка (СУГ).

Жіночий стегновий одяг. Стегновий (поясний) одяг прикривав нижню частину фігури та одягався безпосередньо на сорочку. В українському жіночому костюмі другої половини XIX –початку XX ст. існувало кілька способів його утворення: за допомогою незшитих, частково зшитих прямокутних полотнищ саморобної вовняної тканини. Незшитий (розпашний) стегновий одяг (запаска, плахта, обгортка) складався з одного або двох полотнищ (одноабо двоплахтовий). Різні типи незшитого та частково зшитого одягу зберігають дуже давні форми. Їх вдосконалення відбувалося за рахунок розвитку народного художнього ткацтва, яке набувало локальних рис в орнаментальноколористичному вирішенні. Зшитий стегновий одяг – спідниця (андарак, літник, димка, фартух, шорц) у центральних областях України побутував поряд із незшитими формами; у північних районах, а також в ряді західних областей спідниця була основним типом стегнового жіночого вбрання (НПУ).

Жупан – чоловічий кожух, на полах і рукавах оздоблений хутром (СУГ).

Кептар – старовинний верхній хутряний одяг гуцулів, оздоблений різнобарвними нитками, без рукавів (ЗУЕ).

Керея – сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком – плащоподібний одяг однотипного крою, що побутував на всій території України у ХІХ ст. (УМ).

Кожух – укорочений різновид жіночого або чоловічого верхнього одягу, який шився з овечої шкіри (СУГ).

Кохта – 1) легка жіноча сорочка, блузка, яка шилася під поясок, на грудях і на поясі прикрашалася оборкою; 2) теплий, плетений з вовняних ниток одяг, який спереду застібається на ґудзики (СУГ).

Кресаня – чорний фетровий капелюх гуцулів, дно якого було обведене золотавим галуном, узорною бляхою або різнокольоровими шнурками (УМ).

Нагрудний одяг. Безпосередньо на сорочку українці напинали Н.о., який прикривав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу переважно був без рукавів, рідше - з рукавами. Еволюція Н.о. відбиває етнокультурні взаємовпливи і місцеві традиції, тісно пов’язана з кліматичними умовами та характером господарської діяльності народу. Зокрема, безрукавки, що їх носили як чоловіки, так і жінки, демонструють велику різноманітність типів – за рахунок використання різних матеріалів, крою, художніх прийомів тощо (НПУ).

Натільний одяг. Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого одягу на Україні в кінці XIX – на початку XX ст. була полотняна сорочка (НПУ).

Плахта – жіночий одяг типу спідниці, зроблений із двох зшитих до половини полотнищ переважно вовняної картатої тканини (НПУ).

Плюшка – зимовий піджак з тканини, схожої на оксамит, з м’яким, довгим, негустим ворсом на лицьовому боці (СУГ).

Рукавиці – виріб з цупкої теплої тканини, вовняних ниток, хутра і т. ін. з відділенням для великого пальця, який надівають на кисть руки у холод або для роботи (СУГ).

Сачок – жіноче півпальто на ваті, з довгими рукавами, яке шилося в талію (СУГ). Свита – старовинний довгополий верхній одяг з домотканого грубого сукна (СУГ). Сорочка – жіноча або дитяча натільна білизна; чоловіча натільна білизна або одяг,

що надягається поверх білизни для верхньої частини тіла (ЗУЕ).

Станок – верхня частина жіночої спільної сорочки, пошита з певної тканини, пришита звичайно в поясі до нижньої частини (СУГ).

Тулуб – 1) верхній зимовий одяг з овечої шкіри, рівного крою, з широким виложистим коміром; 2) кожух (СУГ).

Фартух – жіночий одяг у вигляді шматка тканини певного розміру; одягають наперед (звідси передник) (ЗУЕ).

Холоша – одна половина штанів (СУГ).

Шаровари – старовинні широкі штани, що складали обов’язкову частину одягу запорізького козацтва. Широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до к. ХІХ ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою (УМ).

Юпка (куртка, кохта) – нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах України. Крім нагрудних Ю., існували й різновиди верхнього одягу – холості (неутеплені) та ватяні Ю., круглі ватяні кохти (ватянки) (УМ).

Взуття Бурки – тепле зимове взуття на ваті, яке шилося із сукна і прострочувалося по всій

довжині (СУГ).

Валянки – зимове взуття з валяної вовни (СУГ). Галоші – гумові черевики (СУГ).

Личаки (лапті) – плетене з лика або іншого матеріалу старовинне селянське взуття, яке носили з онучами, прив’язаними до ноги мотузками (ЗУЕ).

Постоли (морінні, ходаки) – взуття, що зберігалося на Україні до початку XX ст. Це дуже давній тип шкіряного стягнутого взуття. Робили П. з одного шматка товстої, але по можливості м’якої коров’ячої або свинячої сиром’ятної шкіри (НПУ).

Сап’янці (чорнобривці) – святкові жіночі чоботи з особливої шкіри – сап’яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів). Із трохи задертими носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Такі чоботи були рантові й шилися, як правило, на праву та ліву колодку. Виразно оформлені орнаментом С. носили головним чином дуже заможні жінки. У бідних людей нерідко була одна пара взуття на всю родину; вдягали такі чоботи найчастіше тільки на свята (НПУ).

Чечеки – взуття для дуже малих дітей (СУГ). Чопики – дитячі черевики (СУГ). Шкарбани – старе, подране взуття (СУГ).

Головні убори Башлик – сукняний каптур (відлога) з довгими кінцями, що звичайно одягається

поверх шапки (СУГ).

Картуз – чоловічий головний убір з цупкої тканини, з лаковим козирком (СУГ). Хустка – жіночий головний убір; раніше вишивалась сріблом, золотом, шовком та

символізувала любов, вірність у коханні, перехід жінки в інший соціальний стан, що пов’язано з одруженням.

Шаль – велика в’язана чи ткана хустка (СУГ). Шапка – зимовий хутряний головний убір (СУГ).

Прикраси Дукати. 1) монети займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас.

Звичайно використовували монети як прикраси дуже давні: у різних народів монети нашивали на одяг, доповнювали ними ювелірні вироби або повністю складали з монет окремі прикраси. В Україні побутували різні засоби носіння Д.: три-п’ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо (НПУ); 2) жіноча прикраса у вигляді круглої мідної монети із зображенням у середині лику святого тощо (СУГ); ін. назва - личман - прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Д. на початку XX ст. називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси – від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього в одних місцевостях України на початку XX ст. Д. лишався святковою прикрасою, а в інших його носили щодня не тільки дорослі, а й діти (НПУ).

Жіночі прикраси. Жіноче населення України здавна полюбляло носити різноманітні вушні, шийні та нагрудні прикраси. Особливо виділялися нагрудні прикраси, що складалися з декількох компонентів, гармонійно пов’язаних між собою. До складу шийних та нагрудних прикрас входили: різне за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, згарди, монети-дукачі). Так, у Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або червоного намиста, монети - дукачі, ланцюжки з хрестиком або прикріпленими до них бовтунцями. На Лівобережжі як прикрасу використовували один великий дукач з оздобленим металевим бантом. На Правобережжі частіше носили три - п’ять невеликих з’єднаних між собою монет. У побуті гуцулів збереглися найдавніші металеві прикраси – згарди - у вигляді нанизаних хрестиків. Популярними прикрасами гуцулок також були намисто з різнобарвного венеціанського скла та вироби, плетені з бісеру. Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитки, плели або ткали, утворюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали свої локальні особливості за формою, способами плетіння, малюнком, колоритом. Їх виробництво тривало до XX ст. і стало основою сучасного художнього промислу, продукція якого розходиться по всій Україні та за її межі (НПУ).

Коралове намисто – набуло на Україні найширшого розповсюдження, хоча й залишилося малодоступним для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, щирі корали, мудре намисто. Коралі були невеликі, нарізані у формі трубочок, маленьких циліндриків (колюче намисто). Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді овалів чи барилець. На Правобережжі великі центральні намистини стягували срібною обручкою, на Лівобережжі між коралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кількість разків коралового Н. (у багатих – до 25) та характер обробки свідчили про достаток людини. Кораловому Н. народ приписував особливі лікувальні властивості. У траур та на піст замість червоного Н. одягали скляне - молочне або прозоре. Після 30 років жінка частіше відмовлялася від носіння Н., в деяких випадках носили й до 40 років (“Як якій добре жити, то й довше носить намисто”). Жінки похилого віку, якщо носили Н., то у незначній кількості й темного кольору. На свята, ідучи до церкви або “на музики”, всі груди завішували різнокольоровим Н. Добре коралове Н. було в заможніших; бідні купляли Н. з різнокольорового скла (НПУ).

Сережки – один з найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує і тепер. З ними було пов’язано чимало народних повір’їв: С. могли знімати головний біль, загубити їх вважалося нещастям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші С. у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов’язково мусила зняти С. (НПУ).

4.2. НАРОДНІ ПРОМИСЛИ І РЕМЕСЛА Бондарство – вид деревопереробного промислу, пов’язаний з виготовленням

місткостей – бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробними промислами, Б. на Україні поширилося пізніше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Поліссі. Українські бондарі добре розумілися на різних сортах дерева і добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема, ті, що призначалися для рідин, виготовлялися з твердого дерева, звичайного дуба. Асортимент бондарських виробів був широким і різноманітним. Це ремесло вимагало неабияких навичок і майстерності. Наприклад, прорізання пазів у клепках (так званих уторів) при вставлянні днищ було досить складною технічною операцією. Те ж стосується і скріплювання клепок дерев’яними або залізними обручами. Крім звичайного столярного інструмента, бондарі користувалися уторником (кривим стругом), розмірячем, пієрхебелем. Володіли вони й початками геометрії: зокрема, радіус дна діжки обчислювали шляхом поділу величини її окружності на шість. Поширення металевого посуду та начиння призвело до занепаду Б., хоч потреба у дерев’яних місткостях, що надають смаку солінням, медам, квасам, сокам та іншим напоям, залишається незадоволеною (НПУ).

Гончарство — один із видів народного декоративного древнього ремесла по виготовленню глиняних виробів (посуд, іграшки, будівельний матеріал) (НМУ); стародавнє ремесло, яке виникло ще в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. В далекому минулому керамічний посуд робився вручну, а пізніше - за допомогою гончарного круга (IV ст. до н.е.). Посуд, виготовлений на крузі, досить легкий, тонкостінний, з чіткими орнаментальними смугами. Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для зберігання, виготовлення та подачі їжі на стіл: горщики, миски, полумиски, глеки, глечики, гладишки, баньки, довжанки, куманці, а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, димові труби, дитячі іграшки, дрібну скульптуру. На Полтавщині осередками гончарства стали Опішня, Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни. В Середньому Подніпров'ї такими центрами є міста Васильків, Обухів, Канів, села Моринці, Гнилець (НПУ).

Гутництво – виготовлення скла і виробів із нього. Значного розвитку набуло ще за часів Київської Русі. Районами найбільшого поширення Г. на Україні були Чернігівське, Київське і Волинське Полісся, оскільки для виготовлення скла потрібний поташ, який добували, спалюючи дерево, а також кварцовий пісок, крейда і вапно, що залягали на цій території. Починаючи з XVI ст. на Поліссі, а також Слобожанщині, Поділлі, Буковині,

Галичині з’явилася значна кількість невеликих підприємств – гут, на яких виробляли скло. Ремісники – склярі виготовляли різноманітні сорти “простого”, зеленого, димчастого скла, а також кришталь, віконне й лампове скло, горілчано – винний посуд (пляшки, баклаги, штофи, чарки, стакани), тарілі й тарілки, вази тощо. Виготовляли скло у спеціальних печах, що мали декілька вогнетривких сосудів – донниць. Деякі вироби, особливо фігурний посуд у вигляді ведмедиків, зайців тощо, розписували олійними фарбами (НПУ).

Золотарство – обробка благородних металів – золота, срібла та ін. На території України бере свій початок у ремісничому виробництві докиївської доби. У ІІ половині XVII-XVIII ст. золотарі широко виготовляли сережки, персні, каблучки, оклади до ікон тощо. Осередками З. були здебільшого великі міста – Київ, Чернігів, Харків, Львів, Ніжин, хоча траплялися золотарі і по селах, особливо на Гуцульщині. Золотарі звичайно самі вдавалися до лиття благородних металів, використовуючи форми, виготовлені з глини та піску (НПУ).

Камінотесний промисел – виготовлення млинових каменів, молотильних котків, кругів для колодязів, жолобів для водопою, точильних брусків, надгробків тощо. Порівняно з обробкою волокна і вовни, шкіри чи металів К.п. був менше поширеним і відомий лише в місцях виходів на поверхню різних сортів каменю – граніту, піщанника, кварциту та ін. Традиційними осередками К.п. були Подільська, Херсонська та Бессарабська губернії, а також район Новгород – Сіверщини (НПУ).

Килимарство – виготовлення й оздоблення килимів. Килимарський промисел на Україні був особливо розвинутий на Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині, Поділлі та суміжній території Волині, а також у Галичині. Орнамент робили переважно рослинний, у Західному регіоні – геометричний (НПУ).

Ковальство – обробка металів способом гарячого кування. На території України сформувалося ще в давньоруський період. З розвитком обробки металів у XV-XVI ст. від К. відокремилися більш вузькі спеціалізації по виготовленню голок, годинників, ювелірних виробів (золотарство), котрі зосередилися у містах. Ковальський промисел в Україні існував аж до середини XX століття (НПУ).

Кушнірство – вичинка шкіри овець для одержання овчини (НПУ).

Лимарство – вичинка шкіри – напівфабриката (сириці) для збруї та інших господарських виробів (НПУ).

Ложкарство – деревообробний промисел по виготовленню ложок, ополоників, мисок, тарілок та іншого кухонного начиння. Для цього використовувалися здебільшого такі породи, як береза, осика, липа, інколи груша. З розпиляного дерева майстер робив спочатку заготівки, котрі оброблялися за допомогою спеціальних ложкарських інструментів – різця та шліфера, а також ножа та найпростішого токарного верстата. Розрізняли ложки прості, нефарбовані (мужицькі, циганські) та руські, що були пофарбовані у золотавий та темно – червоний кольори та розписані стилізованими візерунками. Л. займалися звичайно чоловіки похилого віку – діди (НПУ).

Обробка вовни – одне з традиційних занять сільського населення, особливо Західного регіону. Вовна йшла передусім на вироблення ковсті. Крім того, її використовували у шапкарстві, для плетіння й ткання поясів, вироблення сукна тощо, і нарешті – для ткання тканин інтер’єрного призначення – килимів, ліжників, половників, коців, толю (НПУ).

Обробка шкіри. Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома в Україні під назвою чинбарство (на Західній Україні – гарбарство). Вичинка шкіри овець для одержання овчини називали кушнірством. У чинбарстві розрізнялося ще лимарство – вичинка шкіри – напівфабриката, так званої сириці, яка йшла на виготовлення збруї та інших господарських виробів. Разом із шевським ремеслом – пошиття взуття, а також кожухарством та шапкарством складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел України (НПУ).

Писанкарство — унікальний вид українського мистецтва, пов'язаний з віруваннями, міфологією, обрядами та розмалюванням великоднього яйця (НМУ).

Плетіння – кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластичної сировини. В Україні має багаті й давні традиції, особливо на Поліссі. Як сировину для П. використовували лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболоз, хвойну та дубову скіпку, коріння ялини, сосни тощо. Із дранки – тонких фанероподібних дощечок, які відщеплювали від товстих колод, ретельно обстругували і розпарювали у печі, гнули короби для сівби – сіянки. З вужчих і тонших смужок дранки, дуба, лика плели різноманітні кошелі та кошики. Останні часто робили із лози з корою. Способом П. виконували стіни клунь, хлівів та кошар, живоплоти тощо. З лози та інших матеріалів плели рибальське знаряддя (НПУ).

Промисли художні – організоване виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу (НМУ).

Ремесло – дрібне виробництво ужиткових та мистецьких творів, основою якого є переважно ручна техніка без виробничого поділу праці (НМУ).

Різьбярство – прикрашення різьбленням дерев’яних предметів (НПУ). Стельмаство – деревообробний промисел, пов’язаний з виготовленням

транспортних засобів: возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг тощо. Крім традиційного столярного інструмента, стельмахи широко користувалися вже згаданою коловороткою (звичайно при виготовленні округлих ступиць). Специфіка С. полягала й у тому, що матеріал для гнуття ободів, дуг, полоззя заздалегідь розпарювали у спеціальному приміщенні – парні. Воно являло собою невелику зрубну землянку з подвійними засипаними піском стінами, піччю, над якою встановлювався чан з водою, димарем, а також отвором для виходу пари. Відомий був і давнішній різновид парні: так звана суха парня – неглибока яма з вогнищем, що курилося, покрита дерном, зверху якого клали підібраний для гнуття матеріал (НПУ).

Теслярство – один з найбільших масових деревообробних промислів; зведення житлових та інших споруд, господарських будівель тощо. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували пази, а на кінцях зарубки. За допомогою простого, але ефектного знаряддя – драчки – колоди щільно з’єднували у зруб. Народними майстрами – теслярами

– у XVII ст. було зведено багато унікальних споруд, зокрема відомий Новомосковський собор (без жодного цвяха), фортифікаційні козацькі укріплення, що викликали подив іноземних фахівців. Із поширенням в Україні заробітчанства сільські теслі й столяри, об’єднуючись в артілі, будували водяні млини та вітряки, зводили церкви, монастирі та інші монументальні споруди. Традиції народного Т. до сьогодні зберігаються у сільському будівництві (НПУ).

Чинбарство – вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття (НПУ). Чоботарство – виготовлення взуття (НПУ).

Шапкарство – виготовлення головних уборів; серед шапкарів виділялися бриляри, які плели з соломи літні шляпи – брилі (НПУ).

Шевство – пошиття одягу. Шевське ремесло належало до компетенції чоловіків. Воно здавна було поширене у містах України у вигляді цехового, а в селах – кустарного чи напівкустарного. Інструмент шевців складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір тощо. Шили чоботи переважно так званого руського крою (або суцільними, або головки пришивалися до халяви у вигляді язичка). На Закарпатті поряд із руським побутував угорський крій (головки й задники були окремі і, стягуючись, вшивалися в боках). Асортимент виробів був досить широким: чоловічі чоботи, півчобітки, черевики, а також найчастіше жовті або червоні жіночі сап’янові чобітки. Шевці працювали як на замовлення, так і на ринок. У XIX ст. у великих містах