4. Образотворче мистецтво, музика, театр

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, на­родності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок ("передвиж­ники"), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. Високої професійної майстерності українські худож­ники набували в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників в Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товари­ство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об'єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфіч­них ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у роз­витку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на ви­сокий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г.Шев­ченка - Л.М.Жемчужников, І.І.Соколов, К.О.Трутовський.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва ("Сторожа запорозьких вольностей", "Козачий пікет" С.І.Васильківського, "Проводи на Січ" О.Г.Сластіона, "Запорожці викликають ворога на герць" А.І.Кандаурова, "Тривога" Г.С.Крушевського, "Похорон кошового" О.О.Мурашка та ін.).

Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатно­го українського художника-реаліста С.І.Васильківського (1854 - 1917). Найцікавіше у його доробку - твори, присвячені рідній при­роді, - "Козача левада", "Залишки вікового лісу", "Степ на Україні", "Ранок" та ін. Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пей­зажах К.Я.Крижицький (1858 - 1911) - "Хутір на Україні", "Пе­ред грозою", "Лісові далі", "Косарі на Україні", "Жнива".

У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно виявлявся вплив акаде­мічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все демократичнішого характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К.М.Устиянович (1839 - 1903) - "Бойківська пара", "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та ін.; Т.Д.Копистинський (1844 - 1916) - "Гуцул з Липовиці", "В селянській хаті", "Погорільці".

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л.В.Позен ("Коб­зар", "Переселенці", "Жебрак", "Оранка в Малоросії", "Запорожець у розвідці"), П.П.Забіла (бюст М.В. Гоголя, мармуровий портрет Т.Г.Шев­ченка), Б.В.Едуарс ("Катерина", "Життя невеселе", скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам'ятник Б.Хмельницькому (скульптор М.Й.Микешин). На західноукраїн­ських землях працювали скульптори Т.Баронч, К.Островський, О.Северин, С.Яжимовський, С.Левандовський, Т.Рігер та ін.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм - суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О.Я.Шілле), готелю "Континенталь", політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.В.Беретті), театру Соловцова та ін.

На західноукраїнських землях з'явилося чимало примітних спо­руд: у Львові - будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О.Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю.Гохбергер), у Чернівцях - будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті - мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгород­ської синагоги, комітатський будинок у Береговому. Отже, в архі­тектурі України другої половини XIX ст. разом із поглиблен­ням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких по­штовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музи­ки, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л.Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня "Со­ловейко" та дует "Де ти бродиш, моя доле"). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М.В.Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролю­вали в Україні.

Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С.Гулак-Артемовський (1813 - 1873) завер­шив створення першої української опери "Запорожець за Дунаєм", яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва.

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя "Вечорниці" П.І.Ніщинського (1832 - 1896). Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М.Аркаса (1853 - 1909) "Ка­терина" на текст однойменної поеми Т.Г.Шевченка. Вона відзнача­лася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П.П.Сокальського (1832 - 1887) - опери "Мазепа" (за поемою О.С.Пушкіна "Полтава"), "Майська ніч", "Облога Дубна" (обидві за М.В.Гоголем), фантазії "Українські вечо­ри", "На берегах Дунаю" та інші фортепіанні твори, а також романси і хори.

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В.Лисенка (1841 - 1912) - великого українського композитора, блиску­чого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напря­му. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Починаючи з 70-х років М.Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл "Музика до "Кобзаря" Т.Г.Шевченка", який включає понад 80 творів різних жанрів і форм.

Розвиток музики на західноукраїнських землях також значною мірою стимулювався драматичним театром. Діяли хорові товариства "Торбан", "Львівський Боян". Масовими стали збирання і вивчення музично­го фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов'язана творчість одного з пер­ших українських композиторів-професіоналів Галичини М.М.Вербицького (1815 - 1870). Йому належать хорові твори "Заповіт" на вірші Т.Г.Шевченка, "Поклін" на вірші Ю.Федьковича, музика до театраль­них вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної на­ціональної музики створив І.А.Лавровський (1822 -1873) - автор багатьох хорів ("Козак до торбана", "Осінь", "Руська річка", "Заспівай, мій соловію" та ін.), пісень, музики до драматичних спектаклів.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика І.І.Воробкевича (1863 - 1903).

Таким чином, в другій половині XIX ст. українські композитори створили чимало безцінних музичних скарбів, вивели національну музику на новий щабель поступу.

Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уря­ду, українська драматургія і театральне мистецтво також досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.

Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобут­ки усієї літератури, на драматургічні традиції І.П.Котляревського, Т.Г.Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Цей розви­ток нерозривно пов'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп.

Драматургічна спадщина М.Л.Кропивницького (1840 - 1910) - це понад 40 п'єс. Серед них: "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук", "Дві сім'ї", водевіль "По ревізії", жарт "Пошились у дурні" та ін.

Багатогранним був і талант письменника, драматурга М.П.Старицького (1840 - 1904), автора численних історичних романів (три­логія - "Перед бурею", "Буря", "Біля пристані", "Руїна", "Молодість Мазепи", "Розбійник Кармелюк"). Дбаючи про розширення репертуа­ру українського театру, Старицький вправно обробив ряд малосценічних п'єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських, зарубіжних письменників - "За двома зай­цями", "Різдвяна ніч", "Тарас Бульба", "Сорочинський ярмарок", "Утоп­лена", "Юрко Довбиш", "Циганка Аза" тощо.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої по­ловини XIX ст. є І.К.Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845 - 1907). Його драми та комедії поряд із п'єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного теат­ру (“Бурлака”, “Розумний дурень”, "Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн").

Драматичні твори писали також прозаїки І.С.Нечуй-Левицький ("Маруся Богуславка", "На Кожум'яках"), Панас Мирний ("Лимерівна", "Перемудрив"), Б.Д.Грінченко ("Степовий гість", "Ясні зорі") та ін.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися "різні сценічні вистави на малоруському наріччі". 1881 р. царат дозволив ставити п'єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п'яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Таким чином, театральним діячам України "дозволялося" діяти у надзвичайно важких умовах.

1882 р. М.Кропивницький створив першу українську професій­ну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали й аматори К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, М.Садовський, Н.Жаркова, О.Маркова, М.Заньковецька, Л.Манько, О.Вірина, Л.Максимович. До її ре­пертуару увійшли "Наталка Полтавка" І.Котляревського, "Назар Стодоля" Т.Шевченка, "Чорноморці" М.Старицького, "Сватання на Гончарівці" й "Шельменко-денщик" Г.Квітки-Основ'яненка та ін. М.Кропивницький поповнив його своїми п'єсами "Глитай, або ж Павук", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", етюдом "По ревізії". Колектив не мав стаціо­нарного приміщення і був приречений на мандрівне життя. У 1883 р. директором трупи став М.Старицький, а М.Кропив­ницький залишився режисером і актором. 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві - під керівництвом М.Кропивницького та під керівництвом М.Ста­рицького.

1864 р. у Львові було засновано український професійний театр "Руська бесіда", який очолив О.Бачинський. Його піднесенню багато в чому сприяв М.Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. У театрі виросли талановиті актори - І.Гриневицький, М.Романович та ін.

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибо­кої народності, національної своєрідності, змістовності, великої кри­тично-викривальної сили і високої художньої довершеності.

Розвиток суспільно-політичного і культурного життя України другої половини XIX ст. свідчив про зростання національної само­свідомості, яке, з одного боку, було найсуттєвішим проявом інтенси­фікації процесу становлення української нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного характеру.

Духовна культура українського народу у XIX ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури як непересічного утворен­ня, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси національно­го характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.